Ср Банківські системи зарубіжних країн.doc

САМОСТІЙНА РОБОТА
з дисципліни "Банківські системи зарубіжних країн"

ЗМІСТ

1. Історичний аспект виникнення та розвитку банківських систем 3
2. Створення ФРС у США. Організаційна структура ФРС 8
3. Банк Англії, його цілі, задачі і основні функції 15
4. Французькі колоніальні банки 22
5. Загальна структура банківської системи Канади 24
Список використаної літератури 31

1. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКИХ СИСТЕМ
Банки – особливі фінансово-кредитні інститути, що акумулюють грошові ресурси і накопичення, надають кредити, проводять грошові розрахунки, випуск в обіг різних видів грошових знаків, емісію цінних паперів і операції з ними та інші функції. Соціально-економічна роль банків визначається специфічним характером відповідних суспільних формацій.
Виникнення банків відбувалося як об'єктивна потреба у перерозподілі грошових ресурсів між суб'єктами господарської діяльності, а також у міжнародних відносинах.
Установи, що виконували первинні функції банків, існували в Єгипті з 2700 р. до н.е. Збірник законів царя Хамурапі (1704-1662 p.p. до н.е.) та документи із Ассирії і Вавилону свідчать про те, що вже на той час існували так звані чеки і векселі, а форми зберігання коштів і кредитні операції регулювалися законами. Функцію банків у той час виконували храми, оскільки вони були найбільш безпечними для зберігання грошей і товарів, якими надавалися позички. Наприклад, у рабовласницькій Греції храми відіграли основну роль як місце для зберігання грошей. У V ст. до н.е. в Римі видавалися процентні позички або під заставу майна, або без неї у грошовому еквіваленті.
Початок банківської діяльності, як правило, пов'язують з діяльністю так званих "міняйлів" у середньовічній Італії. Старофранцузьке слово banque та італійське banса визначається як "лавка міняйли, стіл міняйли". Це слово повністю відповідало тим "банкірам", що працювали понад
2000 років тому. Це були міняйли, що сиділи за столом або невеликою лавкою у торгівельному районі міста і здійснювали операції обміну валют, розрахунки векселями, задовольняючи потреби мандрівників і торговців.
На початку розвитку банкіри для здійснення своєї діяльності використовували власний капітал. Проте згодом виникла ідея залучення додаткових коштів – депозитів. Оскільки депозити є ресурсом, банки розпочали використовувати їх для кредитування, залучаючи кошти під процент на певний проміжок часу. Так, наприклад, у Давній Греції банки залучали депозити під нижчу процентну ставку річних, ніж давали кредити судновласникам. Таким чином, примноживши власний капітал, банкіри змогли більшою мірою враховувати комерційні векселі.
Отже, залучення депозитів та надання кредитів стали важливим джерелом збільшення банківського капіталу.
Більшість банків, що першими виникали у світі, були грецькими. Перший банк, що виконував функції сучасного комерційного банку і був складовою певної банківської системи, виник в Італії в 1407 р. в Генуї і мав назву Банк Святого Георгія. З того часу в Італії починає розвиватися банківська система.
У XІІ ст. з'являється перший вексель. Пізніше запроваджуються перші банкноти. Ще однією країною-піонером у розвитку банківської системи є Англія, де був створений перший у світі центральний банк у 1664 р. (Банк Англії).
З другої половини XVІІ ст. почало засновуватися банківське законодавство, без якого неможливо уявити ефективне функціонування банківської системи.
Перші законодавчі акти були спрямовані на боротьбу з великими процентами за кредити. Так, Ярослав Мудрий (980-1054) у створеному ним першому російському законодавчому акті "Руська правда" постановив, що законний процент за кредит має бути не вищим 20% річних, але у випадку з короткостроковими угодами дозволялося укладати їх, виходячи з 40% річних і більше. Проте якщо стягувалося 60% і більше, накладалося жорстке покарання.
Ще одним прикладом законотворчості було засудження стягування процентів Папою Олександром ІІІ на Лютеранському соборі, що проходив з 5 по 19 березня 1179 р. Він також оголосив, що винні у стягуванні процентів позбавляються причастя та християнського поховання.
У кінці епохи Відродження (XІІІ-XVІ ст.ст.) основна частка банківських послуг припадала на відносно заможних клієнтів, що, у свою чергу, сприяло послабленню церковної протидії банківської діяльності.
Виникнення нових торгівельних шляхів та швидкий розвиток судноплавства в XV-XVІІ ст.ст. зумовили переміщення центру світової торгівлі від Середземноморського регіону на північ та захід Європи, де банківська діяльність набула швидкого розвитку. Саме у цей період була закладена потреба у розвитку ефективно діючої банківської системи.
Прискорений розвиток світової торгівлі зумовив виникнення нових способів здійснення платежів та доступу до кредитних ресурсів, що і привело до зростання кількості комерційних банків, які могли задовольнити нові потреби клієнтів.
Однією з потреб, що вимагала акумулювання значних грошових ресурсів, було надання кредитів урядам. Ця практика активно впроваджується у Середньовіччя. Також, у цей час, банки запропонували таку послугу, як зберігання коштовностей: золота, цінних паперів та інших цінностей у власних сховищах.
На початок промислової революції здатність банкірів мобілізувати значні ресурси і надавати кредити зацікавила уряди багатьох країн Європи, а потім і США. Дозволи на створення банків надавалися за умови купівлі комерційним банком державних облігацій на суму, що утворювала певну частину депозитів.
У подальшому зростання ролі й еволюція банківських систем відбувалось у тісному зв'язку із розвитком капіталізму. Багато методів капіталістичної банківської справи отримали найбільш повного розвитку в Англії, яка випереджала за своїм розвитком усі країни світу.
У той час банки почали залучати грошові ресурси промислових і торгівельних капіталістів у великих розмірах. Вони перейшли від видачі позик металевими грошима до кредитування капіталістів та інших суб'єктів господарювання своїми борговими зобов'язаннями і шляхом зачислення грошей на поточний рахунок клієнта.
Як правило, банки ставали акціонерними товариствами, що різко розширювало можливості їх зростання. Із розвитком капіталізму необхідність в установах, які здійснювали посередництво у кредитних та платіжних операціях, постійно збільшувалася. Банки акумулювали вільні грошові капітали та надавали їх у кредит на різні строки. Вони вели поточні рахунки підприємств і здійснювали розрахунки між ними. Ці операції досягли великих розмірів вже при домонополістичному капіталізмі й значною мірою сприяли розвитку його виробничих сил.
Поступово серед великої кількості банків з'явилися найбільш велик і. Концентрація банківського капіталу особливо посилилась в епоху монополістичного капіталізму.
У подальшому розвитку банківської діяльності виникла потреба клієнтів у професійному управлінні їх грошовими ресурсами, що зумовило появу трастових послуг та фінансового консультування. На початку XX ст. комерційні банки почали видавати споживчі кредити. Наразі цей банківський продукт користується великим попитом серед клієнтів комерційних банків в усіх країнах.
Одним з визначальних показників розвитку банківської системи тієї чи іншої країни є частка банківських активів у ВВП. В країнах зі сталою ринковою економікою цей показник дорівнює 80%, у країнах з менш розвиненою економікою – близько 60%.
Таким чином, економічна природа функціонування банківських систем полягає у задоволенні постійно еволюціонуючих потреб економічних агентів у фінансово-грошових послугах, зокрема у здійсненні платежів, акумулюванні грошових ресурсів, наданні кредитів, збереженні накопичених багатств тощо.


2. СТВОРЕННЯ ФРС У США. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ФРС
Федеральна резервна система (далі – ФРС) була створена відповідно до Федерального резервного акта, прийнятого Конгресом у 1913 р. для забезпечення більш безпечної і гнучкої банківської і грошово-кредитної системи США. Після прийняття цей закон багато разів уточнювався і кінцеве становлення ФРС відбулося після прийняття у 1980 р. Закону "Про дерегулювання депозитних установ і монетарний контроль".
З самого початку діяльності ФРС її першочергове завдання співпало з напрямами національної економічної і фінансової політики. Зростання економіки, високий рівень зайнятості, стабільність купівельної спроможності долара і прийнятний баланс в операціях з іноземними державами були закріплені Конгресом у Законі "Про зайнятість" від
1946 р., а потім у Законі "Про повну зайнятість і збалансоване зростання" від 1978 р.
ФРС робить свій внесок у досягнення нацією економічних і фінансових цілей, впливаючи на фінанси і кредит в економіці. Як центральний банк країни, ФРС на довгостроковій основі забезпечує зростання економіки в межах її можливостей, гарантуючи при цьому відповідну стабільність цін.
ФРС складається з трьох рівнів і включає в себе Раду керуючих,
12 федеральних резервних банків із 49-ма філіями, приблизно 3 000 банків-членів ФРС та банки-нечлени ФРС, які поділяються на ті, що входять у Федеральну корпорацію страхування депозитів (далі – ФКСД), та ті, чиї внески не застраховані у ФКСД. Також до складу ФРС відносять Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку (ФКОВР) та федеральні консультативні ради (ФКР).
Схематично ФРС можна представити у вигляді схеми (рис. 2.1).

Рисунок 2.1 Федеральна резервна система

Центром організації ФРС є Рада керуючих у Вашингтоні. Рада – вищий адміністративний орган управління ФРС. Основною функцією Ради є формування грошово-кредитної політики. Крім того, Рада регулює і контролює діяльність банківських установ та операцій федеральних резервних банків.
Рада також виконує функції у сфері національного платіжного механізму і федерального регулювання кредиту. Вона має повноваження у сфері грошово-кредитної політики, через ФКОВР визначає політику ФРС у сфері операцій з цінними паперами, змінює норми обов'язкових резервів, які банки-члени ФРС зберігають у федеральних резервних банках.
Рада складається з 7 членів (вони також виконують обов'язки членів ФКОВР), які призначаються президентом і затверджуються Сенатом. Повний строк роботи члена Ради – 14 років. Вони обираються з різних федеральних резервних округів. Не можна бути повторно призначеним після повного строку роботи. Голова і віце-голова Ради призначаються Президентом США на 4 роки з числа членів. Вони можуть бути призначені повторно, якщо строк їх роботи як членів Ради не закінчився. Такі повторні призначення також повинні бути затверджені Сенатом.
ФРС – незалежна організація. Вона не може бути скасована за бажанням президента, конгрес також не може змінити її роль і функції. Тривалі строки повноважень членів Ради мають на меті захистити й ізолювати їх від політичного тиску. Члени Ради складають більшість у Комітеті з операцій на відкритому ринку, який керує операціями ФРС і загальним курсом фінансової та грошово-кредитної політики. У Комітеті Рада розглядає і затверджує діяльність федеральних резервних банків щодо дисконтування і видає ухвали з управління "дисконтним вікном" у цих банках.
Рада може також використовувати резервні вимоги як інструмент грошово-кредитної політики за допомогою здійснення зміни деяких резервних норм депозитних установ у дозволених законом межах.
Рада виконує широку контролюючу функцію над операціями
12 федеральних резервних банків. Ця функція включає контроль за їх діяльністю з обслуговування депозитних установ, а також перевірку і контроль деяких банківських установ. Кожний банк зобов'язаний представити Раді свій бюджет для затвердження. Деякі статті витрат (наприклад, на будівництво або реконструкцію будівель банку, виплату заробітної плати президенту і першому віце-президенту) підлягають спеціальному затвердженню з боку Ради.
Призначення президента і першого віце-президента кожного федерального резервного банку затверджує Рада. Рада виконує контролюючу і регулюючу функцію щодо банків-членів ФРС. банківських холдингових компаній, банківських об'єднань, міжнародних банківських структур у США, а також щодо зарубіжної діяльності банків-членів ФРС і діяльності філіалів іноземних банків у США. Рада встановлює ліміти використання кредитів для купівлі і продажу цінних паперів.
Рада виконує основні Федеральні закони, регулюючи діяльність з кредитування споживача (Закон про приватне кредитування, Закон про рівні кредитні можливості, Закон про відкриту інформацію по житлових іпотеках).
Рада надає Конгресу щорічну доповідь про її операції і двічі на рік – доповіді про стан економіки і дії Системи щодо зростання грошової маси і кредитів. Щомісячний Бюлетень ФРС публікує статистичні дані та іншу інформацію про діяльність системи. Рада оплачує витрати на виконання своїх обов'язків не з фондів, що виділяє Конгрес, а з сум стягнень з федеральних резервних банків.
Щороку громадська аудиторська фірма ревізує фінансові звіти Ради. Дані звіту також підлягають ревізії з боку Головного бухгалтерсько-контрольного управління.
Провідний керівник відповідає за ефективне управління і контроль за роботою грошової і банківської системи країни. Широко визнано, що голова Ради – найвпливовіший керівник центрального банку у світі. Ефективність заходів Ради, які повинні відповідати інтересам держави і сприяти економічному добробуту, досягаються за допомогою певної техніки управління грошовою масою.
У формуванні основ банківської політики Раді керуючих допомагають два важливі органи. Один орган – Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку – складається із семи членів Ради і п'яти президентів федеральних резервних банків, що не увійшли до Ради керуючих. Очолює ФКОВР голова Ради керуючих ФРС. Комітет визначає політику Федеральної резервної системи в області закупівель і продажу державних облігації на відкритому ринку. Ці операції є важливим способом впливу провідних кредитно-грошових установ на пропозицію грошей.
Проте Федеральний комітет фактично не здійснює операції купівлі-продажу цінних паперів. Він надсилає директиву до торговельного бюро федерального резервного банку Нью-Йорка, де керуючий внутрішніми операціями на відкритому ринку здійснює безпосередній нагляд за операціями з державними цінними паперами.
Ще одна системоутворююча ланка ФРС – консультативні ради: Федеральна консультативна рада, Консультативна рада з питань стану споживачів та Консультативна рада з питань діяльності ощадних установ.
Федеральна консультативна рада складається з 12 провідних керівників комерційних банків, обраних по одному від кожного з
12 федеральних резервних банків. Федеральна консультативна рада була створена згідно із законом про ФРС – це консультативний орган, він не має повноважень для формування політики, але проводить наради з Радою керуючих щодо економічних та банківських питань, дає рекомендації стосовно діяльності ФРС. Рада повинна збиратися у Вашингтоні щонайменше чотири рази нарік.
Консультативна рада з питань стану споживачів була створена у
1976 р. Рада надає Раді керуючих консультації з питань захисту інтересів споживачів щодо використання споживчих кредитів тощо. Рада складається з 30-ти членів, які захищають інтереси клієнтів комерційних банків та кредиторів. Рада збирається для проведення засідань тричі на рік.
Консультативна рада з питань діяльності ощадних установ була створена у 1980 р. після прийняття закону про дерегулювання діяльності депозитних установ. Рада надає інформацію Раді керуючих за результатами аналізу проблемних сторін діяльності ощадних інституцій. До ради входять представники ощадних банків, ощадно-позичкових асоціацій та кредитних спілок. Засідання Ради проводиться чотири рази на рік.
Основні функції ФРС здійснюються через мережу 12 федеральних резервних банків. Кожний резервний банк має свою власну Раду, що складається з 9 директорів, які не є службовцями даного банку. За законом 3 директори класу А, що представляють банки-члени ФРС, 3 директори класу В, що представляють громадськість, обираються в кожному районі банками-членами ФРС. Крім того, Рада керуючих призначає трьох директорів класу С, які представляють громадськість.
Директори кожного резервного банку здійснюють контроль над операціями свого банку (при остаточному контролі Ради керуючих). ФРБ отримують прибуток в основному від процентів з внесків Системи в цінні папери і меншою мірою з прибутків від процентів за наявну валюту, а також від відсотків за позиками, депозитними вкладами.
Отже, 12 федеральних резервних банків є:
а) центральними банками;
б) квазігромадськими банками;
в) банками банків.
Це відображає географічні масштаби, економічну різноманітність і наявність великої кількості комерційних банків у цій країні. Через центральні банки здійснюються основні політичні та економічні директиви.
Для ефективного виконання основних впроваджень Ради керуючих в кожному з 12 федеральних резервних округів, які були створені згідно із законом 1913 р., є свій федеральний резервний банк – у Бостоні, Нью-Йорку, Філадельфії, Клівленді, Річмонді, Атланті, Чикаго, Сент-Луїсі, Мінеаполісі, Канзас-Сіті, Далласі, Сан-Франциско. Існують також
25 відділень цих банків. Найважливіший з них – Федеральний резервний банк міста Нью-Йорка.
Федеральні резервні банки емітують нові грошові знаки, вилучають зношені гроші з обігу, здійснюють кліринг чеків, оцінюють заявки щодо злиття банків, керують і надають дисконтні кредити банкам у своїх округах, залучаються до здійснення монетарної політики. Дванадцять федеральних резервних банків є квазігромадськими. Вони відображають симбіоз приватної власності і суспільного контролю. їх власниками є комерційні банки відповідного округу. Для вступу до Федеральної резервної системи комерційні банки зобов'язані придбати частку участі в акціонерному капіталі федерального резервного банку свого району.
Проте принципи політики, що проводиться федеральними резервними банками, встановлюються державним органом – Радою керуючих. Центральні банки американської економіки знаходяться у приватній власності, але управляються державою. Вони керуються не прагненням до прибутку, а слідують політиці, яка з погляду Ради керуючих покращує стан економіки в цілому.


3. БАНК АНГЛІЇ, ЙОГО ЦІЛІ, ЗАДАЧІ І ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ
Кредитна система Великої Британії є однією із найбільш розвинених у світі. Вона має добре організовану фінансову інфраструктуру та спирається на потужний грошовий ринок у Лондонському Сіті, що має тісні зв'язки з головними фінансовими центрами світової спільноти.
Банк Англії – найстаріший центральний банк у світі. Ця інституція з'явилася наприкінці XVІІ ст. в результаті так званої угоди між майже збанкрутілим англійським урядом і групою фінансистів.
У 1693 р. був утворений комітет Палати Общин, з метою пошуку способів віднайти гроші для уряду. Тоді ж шотландський фінансист Вільям Петерсон висунув від своєї фінансової групи цілком новий план. В обмін на певні привілеї з боку держави він запропонував створити Банк Англії, який випустив би нові банкноти і покрив дефіцит. Відразу ж після ухвалення парламентом рішення про створення Банку в 1694 р. король Вільям і деякі члени парламенту стали акціонерами нової "грошової фабрики".
Банк Англії, як і центральні банки інших країн, є центром фінансових та економічних перетворень, обумовлених потребами адаптації до умов, що постійно змінюються.
Численні функції, які виконує Банк Англії, можна поділити на дві групи:
1) прямі професійні обов'язки, що випливають з банківського статусу (депозитно-позичкові, розрахункові й емісійні операції);
2) контрольні функції, з допомогою яких держава здійснює втручання в грошово-кредитну систему, намагаючись впливати на хід економічних процесів.
Всі функції Банку Англії спрямовані на досягнення трьох основних цілей. Серед них:
1) підтримання вартості національної валюти, передусім з допомогою операцій на ринку, погоджених із урядом, іншими словами, здійснення грошової політики;
2) забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками й учасниками фінансового ринку Сіті та забезпечення сталої й ефективної системи платежів;
3) забезпечення і підвищення ефективності й конкуренте-спроможності фінансової системи всередині країни і зміцнення позицій Лондонського Сіті як провідного міжнародного фінансового центру.
Як і будь-який інший банк, Банк Англії надає низку послуг своїм клієнтам. Однак клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна виділити три найважливіші групи клієнтів:
– комерційні (клірингові) банки;
– центральні банки інших країн;
– уряд.
Відповідно виділяються такі функції Банку Англії:
1) банк для комерційних банків;
2) банк для інших центральних банків;
3) банк для уряду;
4) здійснення монетарної політики. Банк Англії дає рекомендації щодо методів грошово-кредитної політики і є відповідальним за її виконання;
5) здійснення емісії банкнот;
6) здійснення валютних операцій і контролю, управління золотовалютними резервами країни від імені Казначейства;
7) здійснення нагляду за кредитними установами, валютними і кредитними ринками і в цілому за банківською системою.
Банк Англії володіє формальною незалежністю від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства фінансів. Строк повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду.
Доволі складну роль Банку Англії доводиться виконувати, здійснюючи контроль і регулювання грошово-кредитної сфери. Пов'язані з цим функції втягують Банк в орбіту національної економічної політики, де, окрім глибоких професійних знань, вимагається вміле політичне маневрування.
Першою метою центрального банку є підтримання цінності національної валюти. Грошова політика покликана сприяти стабілізації реальної вартості грошової одиниці. У Великій Британії грошова політика здійснюється здебільшого через регулювання процентної ставки.
Забезпечення цінової стабільності наразі в Англії досягається з допомогою таких заходів:
1) підтримання середнього рівня інфляції – у межах 2,5%;
2) більш відкритого (вільного) режиму проведення грошової політики.
Здійснення монетарної політики, тобто насамперед визначення рівня процентних ставок, що забезпечують досягнення "інфляційної" цілі, покладене на Банк Англії і Казначейство (Банк Англії на відміну від інших банків не може діяти незалежно від уряду).
Банк Англії публікує квартальний звіт щодо інфляції (Іnflatіon Report), який містить докладний аналіз інформації, а також протокол зустрічі міністра і керуючого Банком стосовно процентних ставок, що публікується через шість тижнів після їх зустрічі.
Рішення за процентними ставками приймаються Банківським комітетом з грошової політики (Monetary Polіcy Commіttee – МРС). Комітет збирається щомісячно відповідно до певного графіка. Він складається з чотирьох постійних членів і чотирьох експертів, що призначаються канцлером Казначейства (він же міністр фінансів). Голосування здійснюється за принципом: "одна людина – один голос".
Процентні ставки впливають на внутрішні грошові умови, такі як умови кредиту, споживчий попит, інвестиції, випуск продукції і ціни. Вони також можуть впливати на вартість фунта стерлінгів відносно іноземної валюти. За інших рівних умов, чим вищі процентні ставки, тим більше іноземних коштів обмінюється на фунт стерлінгів, таким чином, вони впливають на валютний курс фунта стерлінгів відносно іноземних валют.
Банк Англії може впливати на валютний курс, використовуючи золотий і валютний запаси країни. Він може управляти запасами від імені Казначейства. Резерви містяться на спеціальному рахунку, що називається Валютний зрівняльний рахунок (Exchange Equalіsatіon Account).
Будучи членом Механізму валютних курсів (ERM – exchange rate mechanіsm) з 8 жовтня 1990 p., Велика Британія була зобов'язана підтримувати курс своєї валюти в певних межах відносно іноземних валют. Після виходу з ERM 16 вересня 1992 р. Велика Британія перейшла до плаваючого валютного курсу.
Одним з найважливіших інструментів сучасної монетарної політики є резервна, яка грунтується на зміні вимог центрального банку до обов'язкових (мінімальних) резервів комерційних банків та інших кредитних інституцій. Усі основні знаряддя грошово-кредитного контролю спрямовані передусім на регулювання величини залишків на резервних рахунках кредитних установ у центральному банку або умов поповнення цих рахунків.
Зі створенням високорозвиненої дворівневої банківської системи касові резерви комерційних банків, що розміщувалися ними на відповідний рахунок у центральному банку, перестали бути гарантійним фондом для погашення заборгованості за вкладами.
Регулювання центральним банком норм указаних резервів впливає безпосередньо на величину оборотних фондів комерційних банків, а отже, на їх кредитно-фінансовий потенціал. При збільшенні норми обов'язкових резервів зменшується розмір оборотних фондів банків, і навпаки.
Комерційні банки Великої Британії зберігають 0,35% стерлінгових депозитів на рахунку в Банку Англії. У деяких країнах базисом обчислення величини мінімальних резервів слугують надані кредити. На практиці норми обов'язкових резервів за пасивами можуть установлюватися відносно всіх банківських пасивів або їх окремих статей. Застосовуючи подібний вибірковий підхід, центральний банк намагається у такий спосіб стимулювати або обмежувати розвиток тих або інших видів депозитних операцій банків.
Можуть лімітуватися також обсяг і число кредитів, що надаються одному клієнту банком. Такі директивні параметри дістали назву кредитних меж. В Англії цей спосіб використовувався до 1971 р. За порушення встановлених кредитних лімітів Банк Англії застосовував до комерційних банків санкції у вигляді сплати високого облікового процента або обов'язкового перерахування на безпроцентний рахунок у Банк Англії суми, що дорівнювала перевищенню цих лімітів.
Таким чином, центральний банк може регулювати темпи зростання грошової маси, використовуючи техніку кредитних обмежень.
Лише на короткі проміжки часу у Великій Британії вводилися кредитні обмеження. На думку багатьох західних економістів, цей засіб слугує найефективнішим антиінфляційним засобом.
Зниження ефективності ролі мінімальних резервів як інструменту грошово-кредитної політики зумовлене взятим у 80-ті р.р. курсом на фінансову лібералізацію. Проте функція приймання і зберігання поточних і строкових вкладів кредитних інституцій продовжує залишатися однією з найважливіших функцій сучасного центрального банку, незважаючи на те, що ці депозити мають невелику питому вагу в балансі центральних банків.
Найважливішою функцією Банку Англії є управління державним боргом країни.
Банк Англії – єдина емісійна інституція в Англії й Уельсі (монети випускаються Королівським монетним двором (Royal Mіnt) від імені Казначейства, і їх випуск не є в компетенцією Банку Англії). Весь прибуток від випуску банкнот надходить уряду.
Банк Англії випускає свої банкноти вже протягом більше 300 років. Емісія потребує великих затрат праці і коштів. Дизайн банкнот і їх виробництво є завданням Банківської друкарської фабрики в Єссексі. Банк не тільки друкує гроші, він постачає їх через свої відділення (яких п'ять – у Брістолі, Бірмінгемі, Лідсі, Манчестері і Ньюкастлі) комерційним банкам по всій країні, вилучає з обігу старі купюри.
Нагляд за кредитно-фінансовими установами в різних країнах різниться як характером поєднання форм організації наглядової діяльності, так і самою структурою системи. До країн, у яких наглядова діяльність до останнього часу була прерогативою виключно центрального банку, належить Великобританія, хоча і в цій сфері в останні роки починають відбуватися значні зміни.
Банк Англії реалізує функції нагляду через:
– регулювання виходу організації на ринок банківських послуг. Створення банку регулюється банківським законодавством;
– установлення для банків економічних нормативів і норм діяльності і здійснення документарного нагляду за їх додержанням;
– проведення інспекційних перевірок на місці (в Англії цей обов'язок покладається на зовнішніх аудиторів);
– висування вимог до кредитних установ щодо усунення виявлених недоліків і контролю за їх виконанням банками в чітко визначений термін;
– утручання за необхідності в діяльність кредитних організацій. Нині банківський нагляд за операторами грошового ринку вже не є сферою відповідальності тільки Банку Англії.
Першочерговою метою банківського нагляду є захист вкладників і потенційних вкладників банків, що оперують на англійському ринку.


4. ФРАНЦУЗЬКІ КОЛОНІАЛЬНІ БАНКИ
Особливість банківської системи Франції полягає в тому, що в ній тривалий час існували так звані колоніальні банки. Вони стали виникати у Франції ще у XІX ст., але отримали значний розвиток на початку XX ст.
У 1904 р. налічувалося 20 колоніальних банків зі 136 відділеннями, а в 1950 р. – вже близько 40 з 708 відділеннями.
Французькі колоніальні банки відіграли важливу роль в експансії французького капіталізму в Африці та Азії. Шляхом випуску позик для колоніальних володінь французькі колоніальні банки сприяли розширенню вивозу позичкового капіталу у Францію. Шляхом кредитування зовнішньої торгівлі колоній вони допомагали французьким компаніям викачувати з них дешеву сировину.
Разом з тим, ці банки, монополізувавши банківські операції в колоніях, перешкоджали розвитку там власної кредитної системи і національної промисловості.
До Другої світової війни національних емісійних банків в колоніях не було. Емісія банкнот здійснювалася французькими колоніальними банками: в Індокитаї – Індокитайським банком; в Алжирі та Тунісі – Банком Алжиру і Тунісу, які перебували під французьким контролем; в Марокко – Державним банком Марокко, одним із засновників і головним акціонером якого був Паризько-Нідерландський банк; в західноафриканських володіннях Франції – французьким Банком Західної Африки.
Найбільший колоніальний банк Франції – Індокитайський банк – в минулому поставив під свій контроль майже всі гірничорудні й інші промислові підприємства Індокитаю, а також значну частину сільськогосподарських плантацій. Він контролював також ряд інших французьких колоніальних банків.
Розпад колоніальної імперії Франції позначився на діяльності її колоніальних банків.
По-перше, вони позбулися своєї емісійної привілеї, яка перейшла до знову створених національних – емісійних банків.
По-друге, в галузі інших банківських операцій колишнім колоніальним банкам, що тепер мали назву зарубіжних банків, також довелося потіснитися в результаті розвитку національної банківської справи у звільнених країнах. Проте ці банки зберегли важливі позиції в деяких країнах, що розвиваються.


5. ЗАГАЛЬНА СТРУКТУРА БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ КАНАДИ
Банківська система Канади має складну інституціональну структуру, на створення якої значно вплинули банківські системи США і Великої Британії. Ці країни прагнули зміцнити свої позиції в Канаді шляхом оволодіння національними джерелами фінансування.
Кредитні інститути виникли ще в колоніальний період, функції банкірів виконували торгівельні компанії. У Канаді діяли різні філіали іноземних кредитних інститутів.
Вперше комерційний банк Канади був створений у 1817 p. – Bank of Montreal. Після цього з'являється ряд спеціалізованих інститутів: страхові компанії, трастові, іпотечні компанії та ін.
Значно вплинула на посилення позицій не тільки комерційних банків, але й на позиції та розвиток небанківських інститутів Перша світова війна. У 30-ті p.p. XX ст. створюється Банк Канади, посилюється державне втручання у кредитну систему, активізується діяльність спеціалізованих державних інститутів кредитування житлового будівництва і сільського господарства.
Вдосконалення кредитної системи продовжувалося у роки Другої світової війни і після неї. У той час з'явилися нові типи спеціалізованих кредитних інститутів: лізингові компанії, державні страхові компанії, компанії пенсійного забезпечення.
Банківська система країни характеризується наявністю таких основних фінансових інститутів: комерційні, трастові та іпотечні банки, страхові та інвестиційні компанії.
Приватні комерційні, або так звані чартерні банки користуються повною свободою у комерційній діяльності. Вона регламентується парламентськими хартіями.
Чартерні банки за своїм призначенням покликані обслуговувати промисловий, комерційний і державний сектори економіки. Вони здійснюють депозитні операції, надають кредити, займаються валютними операціями.
Асоціація канадських банкірів, найвищим органом якої є Виконавча рада, перебуває на чолі клірингової системи Канади. Безпосередньо очолює роботу системи розрахунків між банками так званий Комітет клірингових й інформаційних центрів. Він має 10 організованих ним регіональних клірингових палат, іменованих розрахунковими центрами.
Регіональні клірингові палати існують в Оттаві, Калгарі, Галіфаксі, Монреалі, Квебеці, Реджайні, Сент-Джоні, Торонто, Ванкувері і Вінніпезі. Їх діяльністю безпосередньо управляють місцеві клірингові асоціації згідно з мандатами, які отримуються від Асоціації канадських банкірів.
У банківській системі Канади існують також й інші установи, тобто небанківські фінансові посередники (НБФП), які здійснюють банківські операції. До даної категорії в країні належать кредитні союзи і кооперативні фінансові організації, які обслуговують франкомовне населення. НБФП неоднорідні, оскільки, крім вказаних, до них відносять самостійні трастові банки, трастові відділи комерційних банків.
Концентрація банківського капіталу в країні призвела до утворення могутніх, тісно згуртованих угрупувань національного фінансового капіталу. Серед них виділяють такі сімейні групи, як Бронфмани, Реймани, Томсони, Бельцберги, Уестони, Річардсони та ін.
Для посилення їх позицій усередині країни і за кордоном з 1 липня 1987 р. суттєво були зменшені обмеження діяльності кредитно-фінансових інститутів: трастовим банкам дозволено в необмеженому обсязі видавати комерційні й споживчі кредити, відкривати філіали, займатися інвестиційними операціями через свої дочірні відділення. Разом із тим, трастовим банкам забороняється контролювати капітал комерційних банків, тоді як останнім таке право надано.
Банківська система Канади має таку структуру: перший рівень займає центральний емісійний банк – Банк Канади, другий рівень – комерційні банки та спеціалізовані установи. Кількість комерційних банків незначна; на території провінцій діють кредитні установи провінційного рівня.
Банк Канади – центральний емісійний банк країни – був створений у 1934 р. як акціонерне підприємство, але його акціонерами не могли бути комерційні банки та їх службовці, а також іноземці. Уряд Канади протягом 1935-1938 p.p. викупив у приватних власників акції, що належали їм, у такий спосіб націоналізувавши банк. Його діяльність визначає федеральний уряд, який призначає Раду директорів. До складу Ради директорів входить заступник міністра фінансів. Банк Канади систематично звітує перед парламентом щодо результатів своєї діяльності за визначені періоди.
Основними функціями Банку Канади є:
– регулювання грошового обігу і кредиту;
– підтримка курсу національної валюти щодо інших валют;
– мобілізація рівня цін, рівня виробництва і торгівлі.
Банк Канади здійснює випуск банкнот, надає кредити комерційним банкам, управляє касовими резервами комерційних банків, регулює розрахунки між банками за кліринговими рахунками, регулює державні золотовалютні резерви. Крім того, Банк є агентом федерального уряду, управляє цінними паперами держави, його касовою готівкою, забезпечує зв'язки з центральними банками інших держав. Банк Канади не купує акції комерційних банків, н