Кр ЦІНОВА ПОЛІТИКА ТУРИСТИЧНИХ ПІДПРИЄМСТВ.doc

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Маркетинг в туризмі"
на тему:
ЦІНОВА ПОЛІТИКА ТУРИСТИЧНИХ ПІДПРИЄМСТВ

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття і методи ціноутворення у туристичній галузі 4
2. Види і склад ціни типового туристичного туру 7
3. Розрахунок ціни турпакетів 8
Висновки 20
Список використаної літератури 22

ВСТУП
Актуальність теми цієї контрольної роботи зумовлена тим, що ціни й цінова політика – найважливіші засоби реалізації маркетингової стратегії туристстичної фірми. Саме від цін у значному ступені залежать комерційні результати. Ефективна цінова політика впливає на стратегічний розвиток туроператора. Ціни свідчать про конкурентоздатність турпослуг й займаної ними позиції на ринку.
Встановлення рівня цін на турпослуги в умовах ринку полягає у знаходженні такої ціни, яка являє собою оптимальний баланс між тим, яку суму здатний заплатити за цю послугу споживач, й витратами фірми при її наданні.
Тому визначення ціни повинно засновуватися, першою чергою, на чинниках, які відносяться до попиту, тобто на оцінці того, скільки покупець може й хоче заплатити за запропоновану йому послугу.
Значення витрат при встановленні цін на турпослуги не має перебільшуватися. На практиці, як правило, турфірма переважно намагається встановити, за яку ціну вона могла б продати свою послугу на ринку, виходячи з характеру попиту, конкуренції, якості товару тощо, а потім вже визначати свої виробничі, комерційні й адміністративні витрати, які відповідають такій ціні й змінюються залежно від кон'юнктури ринку.


1. ПОНЯТТЯ І МЕТОДИ ЦІНОУТВОРЕННЯ
У ТУРИСТИЧНІЙ ГАЛУЗІ
Ціноутворення в туризмі – це комплексна міра, обумовлена різноманітністю продукту, високим рівнем конкуренції та складністю чіткої оцінки майбутнього попиту.
Політика ціноутворення в туризмі визначається різними факторами, тому перелік методів, що використовуються є вельми значним. Проте, доцільно зупинитися на тих методах, які найчастіше використовуються не лише у вітчизняній практиці, але й і на міжнародному рівні.
Метод витрати-плюс.
Це метод ціноутворення, суть якого полягає в додаванні на витрати деякого відсотка з метою отримання прибутку після покриття витрат на створення продукту і його представлення на ринку.
Метод витрати-плюс відносно легкий, але має певні недоліки, особливо в сфері готельного бізнесу з-поза високих постійних витрат. Він не враховує попит, а також ціни, які пропонують на ринку конкуренти.
Норма рентабельності.
Цей метод пов'язаний з фінансовим аналізом і визначає, у якому ступені туристична фірма може повернути вкладені в розвиток турпослуг інвестицій.
На відміну від попереднього методу, якій базується на витратах бізнесу, цей метод орієнтований на рівень прибутку, що генерується інвестованим капіталом. Втім, він не враховує деякі фактори, яки впливають на ціноутворення, наприклад, обсяг продажу послуг.
Зворотне ціноутворення.
Метод, заснований на ринковій ціні товару та запланованому прибутку. За допомогою цього методу компанії намагаються отримати прибуток, за рахунок зниження витратних компонентів продукту, одночасно регулюючи якість і різноманітність послуг.
Для того щоб не втратити клієнтів, компанії зазвичай проводять ретельні дослідження потреб туристів, приймаючи в увагу конкуренцію на ринку.
Дискримінаційне ціноутворення.
Цей метод називається також гнучким ціноутворенням, оскільки він враховує ринковий попит, пропонує зміну цін залежно від часу, місця, виду продукції або обсягу продаж.
Туристичні фірми практикують сегментацію ринку і пропонують різні ціни для різних сегментів залежно від готовності й можливості платити цю ціну. Наприклад, студентам і людям похилого віку пропонуються знижки на проживання або транспорт. Ціни дискримінуються, за місцем, наприклад, у тому випадку, коли вартість однакових номерів є різною залежно від виду з вікна.
Ще один приклад дискримінації – дискримінація за обсягом. Це знижка при наданні готельних номерів туристичним фірмам при умові, що вони повинні підтримувати обіцяний рівень обслуговування туристів. Якщо згадана умова не виконується, знижки анулюються. Цей метод орієнтований на ринок і вимагає постійної уваги до головних чинників розвитку ринку туристичних послуг.
У вітчизняній практиці найпоширенішими є два методи ціноутворення:
1) "зняття вершків";
2) проникнення на ринок.
"Зняття вершків".
Цей метод є достатньо рідкісним явищем на міжнародному ринку послуг, оскільки важко винайти нові послуги, за які споживачі погодяться платити найвищі ціни. Тому у міжнародній практиці метод "зняття вершків" більше застосовується в галузях виробничої сфери з високими витратами на дослідження та розробку нових товарів.
Іншою є ситуація для вітчизняних туристичних підприємств. Наразі досить популярними є екзотичні тури, що обіцяють незабутні відчуття та враження, за які туристи погоджуються платити будь-яку ціну. За короткий проміжок часу на таких турах підприємство може заробити значний прибуток ("зняти вершки").
Якщо клієнт залишається задоволеним від наданих послуг, імідж турфірми зростає, а конкуренти намагаються використати цей самий досвід й тоді ціни доводиться знижувати до середніх ринкових.
Якщо ж клієнт повертається зі скаргами, турфірма втрачає імідж і ставить під сумнів своє подальше існування.
Проникнення на ринок.
Цей метод базується на встановленні низького рівня цін з метою залучення більшої кількості клієнтів. Низька ціна в даному випадку являє собою своєрідну плату за впровадження послуги на ринок. Така стратегія застосовується новими турфірмами або турфірмами, які прагнуть захопити більшу частку ринку.
Із зростанням обсягів реалізації та зміцненням турфірми на ринку, ціна поступово підвищується до середньогалузевого рівня, але це не призводить до зменшення попиту.
Стратегія "проникнення на ринок" може бути широко використана на внутрішньому туристичному ринку України, проте, за таких умов:
– власні витрати турфірми мають бути низькими, щоб навіть при низьких цінах була можливість отримати бажаний прибуток;
– необхідно, щоб на ринку склалася така ситуація, коли конкуренти не встигнуть відреагувати на зниження ціни. Якщо в гру вступають конкуренти, ризик банкрутства турфірми сягає верхньої межи.
Усі розглянуті методи використовуються для визначення ціни за туристичні послуги.
2. ВИДИ І СКЛАД ЦІНИ ТИПОВОГО ТУРИСТИЧНОГО ТУРУ
Ціна типового туру на стадії планування включає такі основні складові.
1. Ціна-"нетто", в тому числі:
– вартість окремих видів послуг, що склалася у конкретних виробників послуг;
– непрямі податки на окремі види послуг.
2. Дохід (маржа) туристичної фірми, якій поділяється на:
– поточні витрати туристичних фірм на розробку туристичних маршрутів, екскурсійних програм, програм обслуговування туристів у процесі реалізації туру;
– прибуток туроператора з урахуванням податкових платежів з прибутку;
– комісійна винагорода на користь турагента та інших посередників, які беруть участь в реалізації туру;
– сезонні та інші комерційні знижки для окремих туристів та туристичних груп.
3. Податок на додану вартість з маржинального доходу.
Отже, при встановленні відпускної вартості пакету туристичних послуг і ціни туру використовується два варіанти цін:
– ціна-"нетто", що характеризує "обмежену собівартість" турпродукту;
– ціна-"брутто", тобто ціна пропозиції турпродукту на ринку.
Ціна -"нетто" відбиває суму цін, розцінок та тарифів на всі види послуг, що надаються туристам, включаючи податок на додану вартість, готельний збір, митні збори, страхові платежі тощо. Трансфер входить до вартості пакету послуг, оскільки він від самого початку забезпечує чітке обслуговування туристів.
Для визначення повної собівартості туру до ціни-"нетто" додаються витрати туристичних фірм, пов'язані з організацію їх діяльності.
Ціна-"брутто" включає повну собівартість туру, прибуток туроператора, всі види його податкових платежів, комісійну винагороду турагентам та іншим посередникам, сезонні та інші комерційні знижки для окремих туристів і туристичних груп, суму ПДВ.
3. РОЗРАХУНОК ЦІНИ ТУРПАКЕТІВ
Ціна турпакета в розрахунку на одного туриста зазвичай визначається за формулою:

Ц = [(SВі + SНі) + (Вп + П + К + Вчі + SЗн(к)) * 1,2]/Чт, (3.1)

де Ц – ціна турпакета в розрахунку на одного туриста, грн.;
SВі – вартість послуг, які входять до пакету, складеного туроператором, грн.;
SНі – непрямі податки на окремі види послуг, грн.;
Вп – умовно-постійні витрати туроператора, грн.;
П – прибуток туроператора, грн.;
К – комісійна винагорода турагенту чи іншому посереднику, який реалізує турпакети (без урахування ПДВ);
Вчі – вартість послуг осіб, які супроводжували групу туристів, грн.;
SЗн(к) – комерційні знижки для окремих туристів чи туристичних груп;
Чт – чисельність туристів у групі, осіб;
1,2 – коефіцієнт, що враховує податок на додану вартість з маржинального доходу.
Усі складові вартості туру визначаються у національній грошовій одиниці (грн.), а у рекламних засобах можуть бути перерахованими в інші грошові одиниці (євро, дол. США).
До рекламної ціни туру, що оголошується на ринку, вони включаються повністю або частково, залежно від виду туру. Від величини вартості туру та якісних параметрів запропонованих послуг залежить, наскільки ціна туру буде конкурентноспроможною.
Комплексна ціна туру має змінні елементи – так звані прямі змінні витрати (ціна-"нетто") та умовно-постійні витрати туристичної фірми – складові ціни-"брутто".
У міжнародній практиці використовують такі варіанти:
– ціна пакета на одного туриста;
– ціна пакета на групу туристів;
– диференційовані ціни, які встановлюються залежно від чисельності туристів у групі та є певним компромісом в угоді між організаторами туру.
Середня ціна однієї туродоби визначається як частка від ділення загального обсягу доходів від реалізації турів на кількість наданих туродіб.
У вітчизняній практиці найчастіше ціна туру визначається на основі його обмеженої собівартості та нормативної надбавки ("маржі" або "доданого прибутку").
Доданий прибуток (маржа) встановлюється фірмою у відсотках до ціни-"нетто". Розмір маржі на вітчизняні туристичні продукти коливається в межах 15-30% від ціни-"нетто" туру й залежить від багатьох факторів, але насамперед від кількості посередників, що беруть участь в реалізації туру.
Що стосується великих підприємств ("САМ", "Гамалія", "Альбіон"), то вони мають багато дочірніх підприємств і посередників у різних містах України, але водночас вони мають більше можливостей щодо зменшення умовно-постійних витрат та здешевлення турів за рахунок значного обсягу операцій.
У процесі формування цін враховують специфічні особливості калькуляції різних видів турів та окремих туристичних послуг. За спрямованістю туристських потоків розрізняють туризм внутрішній – подорожі громадян у межах власної країни; закордонний туризм – виїзд громадян за межі власної країни з метою відвідання інших країн; іноземний туризм – прийом і обслуговування іноземців, туристів, що прибули з інших країн.
При формуванні цін на вітчизняні, іноземні та закордонні тури механізм ціноутворення набирає певної специфіки. Так, при калькулюванні ціни закордонного туру ціна пакету послуг має валютне вираження, а частина витрат (деякі види страхування, консульський збір, транспортні тарифи – частково) встановлюється у національній валюті. Всі ці витрати зводять за чинним валютним курсом до загальної ціни туру в іноземній валюті.
Необхідно відзначити, що на сучасному етапі при реалізації закордонних турів через інфляційні процеси, що відбуваються, туристична фірма може зазнати певних збитків при одержанні оплати туру в національній валюті, оскільки за час між оплатою туру споживачем і конвертацією туристичною фірмою отриманих гривень в іноземну валюту для розрахунку з фірмою, що приймає, може відбутися падіння курсу гривні.
Такий збиток для української туристичної фірми найбільш імовірний, коли оплата туру здійснюється за безготівковим розрахунком через банк, що подовжує термін надходження грошей. Тому туроператор до своєї остаточної ціни часто додає певну валютну надбавку, що у більшості наразі діючих фірм оцінюється в розмірі до 5% від ціни пакету послуг.
Отже, при формуванні цін важливим пунктом контрактної угоди з іноземними партнерами є умови розрахунків. При їх обговоренні узгоджуються всі деталі:
а) форми і способи платежів;
б) терміни платежів;
в) підстави для платежів тощо.
При калькулюванні цін на тури здійснюється розрахунок прямих змінних витрат та розподіл непрямих умовно-постійних витрат на окремі види турів.
У туристичній практиці прямі змінні витрати туру включають складові ціни-"нетто"), передбачені у складі туру контрактною, агентською чи іншою туристичною угодою, а також прямі виробничі витрати турфірми на придбання прав на послуги сторонніх організацій, оплату праці виробничого персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи, вартість послуг гіда, екскурсовода, перекладача та комісійну винагороду іншим посередникам – вітчизняним чи іноземним фірмам-партнерам.
Типова структура непрямих умовно-постійних адміністративних, комерційних та інших загальних витрат вітчизняних туристичних фірм на виробництво і реалізацію туристичної продукції (Вп) включає такі складові:

Вп = Воп + Всз + Вр + Взб + Він, (3.2)

де Воп – витрати на оплату праці працівників адміністративного апарату турфірми – 30-35%;
Всз – відрахування на соціальні заходи – 12-15%;
Вр – витрати на рекламу – близько 20%;

Взб – витрати на інші заходи щодо стимулювання збуту –
близько 10%;
Він – усі інші витрати, в тому числі оренда офісу, комунальні послуги, опалення, банківські послуги, амортизаційні відрахування та ін. – близько 20%.

Отже, понад дві третини умовно-постійних витрат турфірм – це витрати на рекламу та на оплату праці працівників адміністративного апарату з відрахуваннями на соціальні заходи.
Інколи сума умовно-постійних витрат турфірм поділяється між різними турами рівними частками, але такий метод розподілу витрат не можна вважати виправданим, оскільки асортимент турів, які реалізує підприємство, суттєво відрізняється за ціно-"нетто", за інтенсивністю продажу та іншими факторами.
Некоректний розподіл умовно-постійних витрат спричиняє помилки у планових розрахунках цін на тури, валового прибутку та інших показників діяльності на наступний період. Більш об'єктивним та економічно виправданим є метод розподілу умовно-постійних витрат пропорційно до маржинального доходу, що входить до ціни пропозиції туру та обумовлюється туристичними угодами й контрактами.
При розробці ціни на туристичний продукт, який реалізувався через посередників, враховують загальний розмір комісійної винагороди посередників.
Практика вітчизняного туристичного бізнесу розрізняє такі види комісійних винагород:
1) комісійна винагорода туроператорів, що розробляють програми турів та реалізують їх самостійно або через посередників – 15-30% від ціни-"нетто";
2) роздрібна комісійна винагорода, що виплачується турагентам, які реалізують тури – 5-10% від ціни-"нетто";
3) комісійна винагорода інших посередників між туристом та готелем, екскурсійним бюро, розважальним закладом тощо – від 5% до 15% від ціни-"нетто" з врахуванням обсягу реалізації послуг.
Залежно від умов агентських угод між туроператором та турагентами, договорів та контрактів туроператора з виробниками послуг туристичні фірми формують свої доходи та прибутки за рахунок виплаченої їм комісійної винагороди або за рахунок надбавок до договірних цін.
У практиці іноземних туристичних фірм такі надбавки мають назву "margіn" (маржа) і складають 15-25% від ціни-"нетто", за якою туроператори розраховуються з авіакомпаніями, готелями та іншими виробниками туристичних послуг. Маржа використовується для покриття власних витрат туристичної фірми та формування її прибутку.
Розрахунок загального планового обсягу маржинального доходу туристичної фірми необхідний для того, щоб визначити, чи зможе підприємство покрити постійні витрати та чи залишаться в нього кошти для формування прибутку.
Маржинальний дохід необхідно визначати окремо по кожному турпродукту, оскільки тури нерівноцінні за своєю вартістю, різною є сума змінних витрат, які відносяться на собівартість туру. Складність планового розрахунку полягає в тому, що на момент розрахунку важко визначити, які саме тури користуватимуться найбільшим або найменшим попитом у плановому році, отже виникає необхідність прогнозування кон'юнктури ринку туристичних послуг.
Загальний обсяг маржинального доходу туристичного підприємства визначається як різниця між виручкою від реалізації туристичної продукції й прямими змінними витратами.
Маржинальний дохід від організації туру в розрахунку на одного туриста розраховується за формулою:

Дм = Ц – С, (3.3)

де Дм – маржинальний дохід у розрахунку на одного туриста;
Ц – ціна туру-"брутто";
С – обмежена собівартість туру (ціна-"нетто").

Такий аналіз є одним із стандартних прийомів, які застосовуються у бізнес-плануванні для обгрунтування ефективності інвестиційних проектів туристичних фірм, у тому числі для визначення обсягу беззбиткової діяльності, діяльності в зоні прибутковості, запасу фінансової стійкості туристичної фірми.
Вартість туристичної путівки включає такі пункти:
– вартість проїзду;
– вартість харчування;
– вартість мешкання;
– вартість трансферта;
– вартість екскурсійної програми;
– вартість оформлення візи;
– вартість страхового поліса.
Ціна туристичної путівки більше собівартості на величину витрат і прибутку туристичної фірми.
Витрати за переліченими статтями, як вже зазначалось, поділяються на постійні і змінні.
До категорії постійних витрат відносяться:
– вартість проїзду;
– вартість трансферта;
– вартість страхового поліса;
– оформлення всіх необхідних документів.
Як правило, постійні витрати не залежать від тривалості тура і якості обслуговування. Частка готельного обслуговування і харчування в загальній вартості путівки становить 60-65%. Обидва ці елементи є змінними величинами і залежать від зміни цін на дані види послуг, а також від сезонної градації, географічної зони розташування готелю, вигляду і класу обслуговування, договірних комерційних умов між турагенством і адміністрацією готельного підприємства.
На вартість готельного обслуговування і харчування впливає і тривалість мешкання. Чим вона більше, тим нижче вартість одного туродня.
При розрахунку готельного обслуговування ціна мешкання і харчування розбивається на тарифну сітку, яка має діапазон сім днів.
Наразі основна частина потоку туристів складається з укомплектованих груп. Це означає, що туристична фірма визначає оптову ціну поїздки для всієї групи. При цьому зазвичай надається знижка для масової оптової операції залежно від обсягу операції – до 10%, за термінами і тривалістю – до 5%, знижка залежно від тривалості мешкання туристів в готельному підприємстві – до 10%.
З оптової ціни можуть робитися додаткові знижки за участь фірми в рекламі і виданні рекламних проспектів по країні, окремому місту, окремому готелю, куди фірма відправляє туристів. Так, нерідко турфірма реалізовує рекламні проспекти країни, рекламуючи у такий спосіб не лише свої тури, але й країну загалом.
Знижки можуть також проводиться при попередній оплаті туристичного обслуговування.
Загалом ціна на туристичне обслуговування груп може бути нижче ринкової ціни для разових операцій в середньому на 10-20%.
Таким чином, на вартість путівки впливає чинник кількості послуг, що пропонуються. Туристу можуть бути надані або певні види послуг по його вибору, або повний комплекс послуг.
Повний комплекс послуг може бути наданий шляхом продажу так званих інклюзив-турів (іnclusіve tour) або пекідж-турів (packadge tour).
При інклюзив-турах, котрі застосовуються при авіаперевізках, вартість інклюзив-тарифів, що спеціально розробляються, можуть бути вдвічі нижчою за звичайні. Тур включає також вартість розміщення туристів в готелі, харчування (повне або часткове) й інші послуги, що надаються на певну кількість днів перебування туристів в країні призначення.
Загальний рівень рентабельності та ціна інклюзив-тура повинні бути не нижче звичайного тарифу вартості транспортування. Клієнту повідомляється загальна ціна інклюзив-тура без розбиття її на окремі види послуг.
При розрахунку вартості інклюзив-тура фірма включає в неї крім вартості туристичних послуг, власні витрати на утримання апарату фірми, витрати на рекламу, а також певний прибуток. Незважаючи на це, загальна вартість інклюзив-тура для окремого туриста обходиться дешевше, ніж при індивідуальній поїздці без допомоги турфірми з таким же комплектом і рівнем послуг.
Пекідж-тури передбачають надання клієнту повного комплексу послуг, який, проте, може й не включати транспортні витрати. Організуються вони за певною програмою, що заздалегідь рекламується.
Структура турів варіюється залежно від країни, складу туристів, їх купівельної спроможності, характеру, асортименту і якості послуг.
Особливо треба сказати про розрахунки цін при співробітництві з іноземними турфірмами на основі безвалютного обміну туристами. Головним при такому співробітництві є умова паритету в наданні сторонами кількості послуг за певний період часу (як правило, календарний рік).
Для обліку кількості послуг партнери обирають розрахункову одиницю.
Найбільш простий варіант передбачає використання як розрахункової одиниці одного комплексного дня обслуговування. Наприклад, 2-місцеве розміщення в готелі з гарячим водопостачанням і туалетом у номері, 3-разове харчування в ресторані, два програмних заходи щодня й із числом годин роботи автобуса не менш 6.
Зміна умов розміщення або інших послуг може регулюватися поправочними коефіцієнтами, обумовленими на двосторонній основі.
Варіанти розрахунків щодо безвалютного обміну можуть вестися трьома способами:
а) за кількістю календарних днів обслуговування (туроднів);
б) за кількістю туроднів з розбивкою комплексного дня обслуговування по харчуванню (сніданок – 0,3; обід – 0,4; вечеря – 0,3; разом – 1 туродень);
в) за кількістю туроднів з розбивкою комплексного дня обслуговування по харчуванню й розміщенню (сніданок – 0,1; обід – 0,2; вечеря – 0,2; нічліг – 0,5; разом – 1 туродень).
Найбільш прийнятний варіант розрахунків варто вибирати залежно від кількості послуг на прийомі й відправленні, від часу прибуття й вибуття туристів з маршруту.
Приклад:
Група туристів – 30 чоловік.
Строки обслуговування – з 1 до 8 липня.
Перша послуга – сніданок 1 липня,
Остання послуга – обід 8 липня.
Варіанти розрахунків на одного туриста:
а) 7 т/дн. (1-й – 8-й день);
б) 7,7 т/дн. = 2,4 (8 сніданків по 0,3) + 3,2 (8 обідів по 0,4) + 2,1 (7 вечерь по 0,3);
в) 7,3 т/дн. = 3,5 (7 нічлігів по 0,5) + 0,8 (8 сніданків по 0,1) + 1,6 (8 обідів по 0,2) + 1,4 (7 вечерь по 0,2).
День приїзду й день від'їзду в таких випадках, як правило, вважаються як один туродень (т/дн.).
Якщо припустити, що протягом року партнери на умовах безвалютного обміну направили один одному на обслуговування по 30 груп туристів, то різницю у вартості туроднів у різних варіантах потрібно множити на відповідне число обслужених груп (30).
У кожному конкретному випадку необхідно перевірити перспективні розрахунки туроднів з урахуванням реальних можливостей транспортування туристів, використовуючи найбільш придатні варіанти, щоб не було необгрунтованих витрат.
Ціни повинні орієнтуватися також й на сезонний попит, тобто відображати коливання його в різні періоди року (коли витрати й прибуток розподіляються нерівномірно). Ціни падають в "мертвий сезон" і відновлюються у "піковий сезон".
Ціна по сезонах змінюється для збереження балансу прибуття туристів у різну пору року.
Маніпулюючи цінами, варто завжди пам'ятати про те, що знизити ціну турпакета завжди легше, ніж її підняти. Знижувати ціну необхідно лише тоді, коли в цьому є економічна (ринкова) необхідність. Деякі фірми тримають досить високий рівень цін, не знижуючи їх навіть посезонно.
Таке положення справ може мати місце, якщо:
– висока ціна підтримує особливий імідж туроператора, його продукту й престижність обслуговування;
– фірма працює в малочутливому до цін сегменті ринку;
– є важелі обмеження конкуренції;
– при перевищенні попиту над пропозиціями.
На формування ціни турпродукта впливає також політична і економічна стабільність країн відправлення й прийняття подорожуючих.
Ціна – головний регулятор господарських успіхів турфірми. Адже із ціною турорганізатор зіштовхується двічі – спочатку як покупець, потім як продавець. Ляпи, допущені при покупці послуг, що становлять турпродукт, можуть не компенсуватися успіхом при його реалізації.
Робота із цінами – стрижень маркетингу. Помилки при встановленні цін на послуги, що становлять комплекс туробслуговування, обходяться значно дорожче, ніж при ціноутворенні на товари, оскільки послуги не можна накопичувати й складувати, їх існування швидкоплинне.
Кожен туроператор повинен не тільки забезпечувати певне співвідношення цін своїх продуктів і продуктів конкурентів, але й враховувати попит клієнтури в рамках власної пропозиції, тобто необхідна розробка цінової лінії туроператора.

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна виділити такі основні фактори, що визначають остаточну ціну туристської поїздки, з якої турагентство виходить до споживачів:
– собівартість;
– нормативний прибуток;
– рівень конкуруючих цін;
– співвідношення пропозиції та попиту на ринку.
Базою цінового розрахунку у туроперейтинзі, що визначає пільги за податком на додану вартість, є розрахунок собівартості туристського продукту. Й хоча собівартість часто не впливає на ринкову ціну, проте туроператор повинен піклуватися про калькулювання своїх витрат.
Факторами, що впливають на рівень й динаміку цін туроператора, а також на методику їх формування, є:
– рівень і динаміка конкуруючих цін;
– витрати виробництва й планований прибуток;
– співвідношення попиту та пропозиції;
– якісні оцінки послуг.
Існують два методи розрахунку цін: витратний, орієнтований на витрати й плановий прибуток, і конкурентний, орієнтований на ціни основних конкурентів.
На практиці багато фірм використовують обидва методи комбіновано, оскільки це дає найкращий ефект із погляду як рентабельності, так і конкурентоздатності.
Витратний метод розрахунку цін заснований на калькуляції повних, прямих, стандартних витрат при виробництві туристського продукту й послуг.
При цьому методі норма прибутку, що покриває непрямі витрати туроператора, враховується на рівні встановленої галузевої рентабельності. Ця стратегія ціноутворення заснована на витратах, які включають не лише прямі витрати на виробництво турпродукта, засновані на розрахунку його собівартості, але й непрямі – податки, оплату праці та ін.
Витрати туроператора поділяються на постійні й змінні.
Постійні витрати – це ті витрати, які залишаються незмінними при різних обсягах реалізації.
Змінні витрати – це витрати, що мають пряме відношення до формування турпродукта. Їх загальна сума змінюється пропорційно обсягу реалізації.
Остаточний рівень цін визначається співвідношенням попиту та пропозиції. Ціни на туристські послуги фіксуються на тому рівні, на якому пропозиція зрівнюється з попитом (або, навпаки, попит відповідає пропозиції). Поки попит перевищує пропозицію, ціни постійно підвищуються, але як тільки попит перевищить пропозицію, ціни почнуть знижуватися.
Цю стратегію використовують маркетологи, які вважають, що ціна – ключовий фактор в ухваленні рішення споживачами. При цьому виявляється "стеля" ціни, тобто максимальна сума, що її споживач буде платити за товар або послугу. Якщо ціна буде вище, то споживачі не будуть робити покупки. Ця величина залежить від еластичності попиту (зміни попиту на товар, вираженого у відсотках, пов'язаного зі зміною ціни на нього).


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Агафонова Л. Г., Агафонова О.Є. Туризм, готельний та ресторанний бізнес: ціноутворення, конкуренція, державне регулювання. – К.: Знання, 2002. – 302 с.
2. Азар В. Почем нынче путешествие: правильная цена // Туризм: практика, проблемы, перспективы. – 2008. – № 10. – C. 15 – 16.
3. Балабанов И. Т., Балабанов А. И. Экономика туризма: Учеб. пособие. – М.: Финансы и статистика, 2004. – 302 с.
4. Гуляев В. Г. Налогообложение в туризме. – М.: Финансы и статистика, 2009. – 220 с.
5. Кириллова А. Т., Волкова Л. А. Маркетинг в туризме. – СПб.: Питер, 2006. – 256 с.
6. Маркова В. Д. Маркетинг услуг. – М.: Перспектива, 2003. – 352 с.
7. Экономика и организация международного туризма. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 168 с.