б Форми державного управління

  Форми державного управління. Правові акти державного управління. Методи державного управління

 Форми державного управління.

 Форма державного управління – це зовнішньо виражена дія – волевиявлення органу виконавчої влади (посадової особи), здійснене у рамках режиму законності та його компетенції для досягнення управлінської мети.

 Найпоширенішими є дві класифікації форм державного управління:

 1) за значенням наслідків, що виникають у результаті використання форм, виділяють:

 – правові форми державного управління;

 – неправові форми державного управління;

 2) за ступенем правової регламентації процесу використання виділяють такі форми державного управління:

 – встановлення норм права (видання нормативних актів управління – адміністративна правотворчість);

 – застосування норм права (видання ненормативних актів управління – індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво);

 – укладення адміністративних договорів;

 – здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій;

 – провадження організаційних дій;

 – виконання матеріально-технічних операцій.

 Акти державного управління.

 Акти органів виконавчої влади – це прийняті відповідно до законів владні приписи органів виконавчої влади з питань компетенції даного органу чи посадової особи, що тягнуть за собою юридичні наслідки. Акти органів виконавчої влади мають особливості, що відрізняють їх від інших актів законодавства, а також актів органів суду, прокуратури, місцевих рад:

 – ці акти приймаються при здійсненні функцій виконавчої влади і видаються її органами (посадовими особами). Вказані акти видаються колегіально або одноособово;

 – ці акти є підзаконними, похідними від закону. Вони видаються у тих випадках, коли це передбачено законом, або з метою втілення в життя положень закону. Акт управління не може змінювати чи скасовувати закон, а норма, встановлена актом управління, може бути змінена або скасована законом. Таким чином, акти управління мають відповідати насамперед закону, а також рішенням місцевих рад, актам вищих органів, судовим рішенням, укладеним угодам;

 – ці акти мають офіційний характер, оскільки видаються органом виконавчої влади, що представляє інтереси держави. Ці акти тягнуть за собою юридичні наслідки;

 – ці акти спираються на владні повноваження державного органу чи посадової особи. Вони – одностороннє волевиявлення, яке не означає, що суб'єкти виконавчої влади не зважають на волю громадян, їх об'єднань чи інших органів влади. Навпаки, основою для багатьох актів управління є пропозиції, заяви, клопотання громадян;

 – ці акти мають бути належним чином оформлені та прийняті у встановленому законодавством порядку (процедура прийняття, вимоги діловодства, підписи, затвердження, реєстрація, опублікування).

 Юридичне значення актів органів виконавчої влади полягає у тому, що вони, з одного боку, встановлюють, змінюють та скасовують правові норми, а з іншого – ведуть до виникнення, зміни, припинення правовідносин і є юридичними фактами.

 Акти органів виконавчої влади класифікують за різними критеріями, що дає змогу краще зрозуміти їх юридичні властивості.

 Так, залежно від суб'єктів, що їх прийняли ати виконавчої влади поділяються на:

 – акти глави держави та органів виконавчої влади та їх посадових осіб (укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, інструкції міністерств, державних комітетів; розпорядження голів державних адміністрацій);

 – акти суб'єктів державної влади, що не знаходяться в системі органів виконавчої влади (постанови суддів по справах про адміністративні правопорушення; накази голів судів, прокурорів, голів представницьких органів, що мають внутрішньо-апаратне значення);

 – акти громадських організацій, яким делеговані державно-владні повноваження.

 Акти органів виконавчої влади за змістом поділяються на: регулятивні; юрисдикційні (мають право охорони призначення); компетенційні (визначають компетенцію певних органів).

 Залежно від функціональної ролі виділяють наступні різновиди актів виконавчої влади: планові, методичні, кадрові, облікові, фінансові й т.д.

 Залежно від порядку прийняття вказані акти поділяються на:

 – колегіальні (приймаються більшістю від загального числа колегіального органу, наприклад, рішення);

 – одноособові (укази, накази).

 Щодо дії в просторі вони діляться на акти загальнодержавної дії (діють в масштабах країни), регіональні (діють в масштабах певного регіону, зони – територія вільної економічної зони, зона Чорнобильської АЕС тощо). Щодо дії в часі такі акти поділяються на безстрокові, визначеного строку, тимчасові, одноразові.

 Відносно дії в часі вказані акти поділяються на: безстрокові; з визначеним строком; тимчасові та разової дії.

 Залежно від дати початку дії – акти, що вступають в силу: негайно, з дати підписання, прийняття; з дати, зазначеної в акті; з дати, зазначеної в іншому акті; після державної реєстрації і офіційного опублікування.

 За формою вираження розрізняють наступні акти: письмові (є різновидом службових документів); усні (використовуються при безпосередньому управлінні виробничою діяльністю, для забезпечення громадської безпеки); конклюдентні – виражені в знаках, світлових і звукових сигналах (наприклад, жести працівника міліції , що регулює вуличний рух)1.

 Універсальним є поділ актів органів виконавчої влади залежно від їх юридичний властивостей на такі види: нормативні; індивідуальні (ненормативні); змішані.

 Нормативні акти – основний вид актів органів виконавчої влади. Вони встановлюють, змінюють або скасовують юридичні норми; встановлюють правила поведінки, мають загальний характер, регламентують суспільні відносини в певних сферах, не мають конкретного адресата, призначені для багаторазового використання (постанови, накази, інструкції, положення та ін.).

 Індивідуальні акти видаються для вирішення конкретних управлінських справ, стосуються конкретних дій, фактів, адресуються конкретним виконавцям, грунтуються на нормативних актах і є одноразовими, оскільки вичерпуються одноразовим використанням (про призначення на посаду і звільнення з неї, про присвоєння рангу державного службовця, військового чи спеціального звання та ін.).

 Законодавство України встановлює певний порядок підготовки, прийняття, опублікування, набрання чинності та дії актів органів виконавчої влади1. Цей порядок включає в себе наступні стадії:

 1) ініціювання видання акта;

 2) підготовка проекту акта;

 3) прийняття (видання) акта;

 4) набрання чинності акта;

 5) доведення акта до виконавців;

 6) дія акта.

 Ініціатором видання акта органу виконавчої влади може бути будь-який суб'єкт державного управління, зокрема Президент України, органи виконавчої влади, державні підприємства, установи, державні службовці, громадські об'єднання, а також громадяни.

 Процес підготовки акта управління встановлюється, як правило, самим органом і закріплюється в його відповідному нормативно-правовому акті.

 Набрання чинності актами – момент, коли акти органів виконавчої влади набувають юридичної сили. Питання про час набрання актом чинності вирішується по-різному:

 – акт набирає чинності з часу його опублікування або підписання акта повноважною посадовою особою;

 – акт набирає чинності з моменту, вказаному в самому його тексті;

 – в інших випадках – з моменту доведення його до виконавців.

 Дія актів органів виконавчої влади розрізняється в просторі, часі та за колом осіб.

 В просторі акти діють в масштабі всієї держави або в межах окремих адміністративно-територіальних одиниць (Автономної Республіки Крим, областей, районів).

 Дія актів за колом осіб передбачає у ньому конкретно визначити виконавців (центральні чи місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи внутрішніх справ, підприємці та ін.).

 Акти діють в часі від моменту набрання ними чинності і до їх припинення.

 Розпорядження видаються одноособово Прем'єр-міністром, першим віце-прем'єр-міністром з питань, що не потребують колегіального обговорення.

 Міністри видають накази, інструкції, дають розпорядження в межах своєї компетенції.

 Накази, залежно від характеру питань, що ними регулюються, можуть бути нормативними (з організаційних, виробничо-технічних питань) та ненормативними (з кадрових питань). Наказами затверджуються правила, інструкції та ін.

 Інструкція – це нормативний акт, яким роз'яснюється порядок застосування закону чи іншого нормативного акта, створюється механізм їх реалізації. Вона розрахована на багаторазове використання.

 Розпорядження видаються з конкретних питань і нормативного характеру, як правило, не мають.

 Голови державних комітетів видають накази та розпорядження. Накази можуть бути нормативні і ненормативні, розпорядження нормативного характеру не мають.

 Інші органи виконавчої влади із спеціальним статусом видають накази, постанови, інструкції, правила, положення. Інструкції, правила, положення затверджуються наказом.

 Керівники відділів, управлінь та інших підрозділів органів виконавчої влади видають накази, розпорядження, що є актами ненормативними, а також інструкції, які мають нормативний характер.

 Керівники державних підприємств та установ видають накази і розпорядження, що мають індивідуальний характер. Проте вони можуть затверджувати і нормативні акти (положення, правила).

 Вимоги до актів органів виконавчої влади

 До актів органів виконавчої влади висуваються певні юридичні вимоги. Насамперед акти мають бути законними. Це означає, що вони:

 – є підзаконними, виданими відповідно до Конституції України їта інших законодавчих актів;

 – відповідають меті, приписам та вимогам законодавчого акта, з приводу виконання якого прийняті;

 – відповідають компетенції державного органу, що їх прийняв;

 – прийняті у встановлений законом строк;

 – видані з дотриманням процесуальних вимог.

 В основі дії актів органів виконавчої влади – презумпція законності актів, згідно з якою акт органу виконавчої влади вважається законним з моменту прийняття, якщо його не скасовано (або зупинено) у порядку, передбаченому законодавством. Інші органи (посадові особи) не мають права перевіряти законність акта органу виконавчої влади, крім суду, у випадку здійснення правосуддя та органів прокуратури при здійсненні загального нагляду за законністю.

 Акти органів виконавчої влади мають відповідати організаційно-технічним вимогам, насамперед до мови: вона повинна бути державною, чіткою, лаконічною, зрозумілою для виконавців і громадян.

 Важливо дотримуватись форми акта. Акт повинен мати назву, номер, дату видання, підписи, у необхідних випадках – штампи, печатки тощо. Слід вказати, ким і коли він виданий.

 Акти органів виконавчої влади мають бути своєчасно доведені до виконавців та інших зацікавлених суб'єктів. При виданні актів необхідно дотримуватися правил діловодства.

 За загальним правилом акти можуть бути скасовані тією посадовою особою чи органом, який їх прийняв, або вищестоящим органом (посадовою особою). Акти органів виконавчої влади може скасовувати і суд.

 Юридичні наслідки скасування чи припинення актів органів виконавчої влади виявляються у тому, що розпадаються відносини, утворені на їх основі, а також мають бути скасовані чи припинені акти, видані на їх виконання.

 Контроль, нагляд і моніторинг як засоби забезпечення законності у державному управлінні. Види контролю.

 Контроль як важлива управлінська функція держави та її органів здійснюється у тісному зв'язку з іншими функціями і повинен мати чітке правове регулювання. Значний інтерес до проблематики державного контролю викликаний тим, що останнім часом на всіх рівнях державної влади спостерігається зниження виконавської дисципліни, нехтування вимогами законодавства, мають місце прямі порушення закону.

 Контроль у державному управлінні – це одна з найважливіших функцій, яка дає змогу порівняти фактичний стан у тій чи іншій галузі з вимогами, які ставляться перед нею; виявити недоліки та помилки в роботі та попередити їх; оцінити відповідність здійснення інших функцій управління завданням, що поставлені перед ним.

 Державний контроль – це самостійно чи зовнішньо ініційована діяльність уповноважених на те суб'єктів, яка спрямована на встановлення фактичних даних щодо об'єктів цього контролю задля визначення їх відповідності (невідповідності) тим правомірним оціночним критеріям, котрі припускають застосування адекватних одержаному результату заходів реагування в унормованому порядку.

 Систему державного контролю формують такі складові елементи:

 – суб'єкт контролю, тобто органи державної влади, їх посадові особи;

 – об'єкт контролю, тобто суспільні відносини, їх сфери та галузі, що регулюються волею держави;

 – контрольна діяльність (процес) – це такі суспільні відносини, в яких реалізується взаємодія суб'єкта й об'єкта контролю.

 Завдання контролю полягає у виявленні результатів впливу суб'єкта на об'єкт, що включає відхилення від прийнятих принципів державного регулювання, від вимог управлінських рішень, оцінка цих відхилень і визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування системи. Завдання контролю в аспекті перспективи полягає у відновленні, встановленні, констатації та спрямуванні суспільних процесів. Завдання контролю як функції держави полягає у спостереженні та перевірці розвитку системи і всіх її елементів відповідно до визначених напрямів, а також у попередженні можливих помилок і суб'єктивних неправомірних дій, що суперечать чи слугують стримуючими чинниками такого розвитку.

 Зміст державного контролю охоплює спостереження, аналіз і перевірку діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених перед ними завдань, дотримання встановлених державою правил, норм і стандартів.

 Парламентський контроль є найвищим видом державного контролю в Україні, що зумовлено статусом Верховної Ради України (представницький орган усього народу України, єдиний орган законодавчої влади тощо) в системі органів Української держави.

 Президентський контроль можна спостерігати при формуванні Кабінету Міністрів України. У цьому плані він є одним із елементів системи "стримувань та противаг" змішаної республіки.

 Складовою частиною президентського контролю є контроль Ради національної безпеки і оборони України. Статті 3, 4 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" вказують, що функції, компетенція Ради національної оборони України припускають контроль за діяльністю: органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час, в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України; органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану.

 Адміністративний контроль у сучасній Україні здійснюють органи виконавчої влади. Система органів виконавчої влади припускає розрізнення за суб'єктами таких видів адміністративного контролю як: вищий (урядовий контроль), відомчий (контроль центральних органів виконавчої влади), місцевий (контроль місцевих органів виконавчої влади).

 Термін "відомчий контроль" має вузьке і широке значення: у вузькому значенні – це контроль відповідних центральних органів, у широкому – також і їх територіальних підрозділів. Контрольну діяльність цих підрозділів відображає поняття "місцевий відомчий контроль", котрий слід розглядати як частину "місцевого адміністративного контролю".

 За сферами впливу види відомчого контролю можна поділити на галузевий контроль і міжгалузевий контроль. Назви зазначених видів контролю зумовлені тим, що діяльність будь-якого відомства завжди має спеціалізований характер, відомство завжди діє у певній галузі (культура, економіка, ліцензування, оподаткування, підприємницька діяльність, охорона праці тощо). Якщо, наприклад, у підприємницькій сфері економіки по охопленню видів підприємництва галузевий контроль стосується лише окремих видів цієї діяльності, то міжгалузевий – будь-яких суб'єктів підприємництва.

 Місцевий адміністративний контроль – це контроль: місцевих державних адміністрацій, територіальних підрозділів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

 Судовий контроль в сучасній Українській державі є характерною рисою діяльності її судової влади. Судовий контроль притаманний судам загальної юрисдикції.

 Важливе місце у судовому контролі посідає нормоконтроль, який припускає, що певне коло підзаконних нормативно-правових актів (акти центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування тощо) можуть бути визнані незаконними судами загальної юрисдикції.

 Конституційний контроль в Україні здійснюється Конституційним Судом України, який згідно зі ст. 147 Конституції України "є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні".

 Прокурорський нагляд є однією із конституційне визначених функцій органів прокуратури України. Згідно зі ст. 121 Конституції України на прокуратуру України, зокрема, покладаються: нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.