К ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ТА ЙОГО ВИДИ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни "Адміністративне право"

на тему:

ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ТА ЙОГО ВИДИ

  

ЗМІСТ

Вступ ............................................................................................................ 3

Розділ 1. Контроль у державному управлінні: сутність, ознаки,
основні характеристики. співвідношення правничих
термінів "контроль" і "нагляд" ..................................................... 6

Розділ 2. Загальні засади теорії державного контролю ............................ 14

 2.1 Поняття і зміст державного контролю ...................................... 14

 2.2. Призначення і функції державного контролю ......................... 16

 2.3. Основні стадії, принципи і засоби державного контролю ...... 21

Розділ 3. Класифікація видів державного контролю ................................. 26

Висновки .................................................................................................... 38

Список використаних джерел ................................................................... 41

ВСТУП

 Актуальність теми дослідження визначається тим значенням, яке має державний контроль в державному управлінні. Це значення завжди посилюється в перехідні періоди, коли відбувається реформування суспільства і держави, а незалежна Україна наразі переживає саме такий період свого історичного розвитку.

 Державний контроль є одним із інструментів свідомого досягнення поточних і перспективних цілей у процесі формування в Україні розвиненого громадянського суспільства, розбудови правової, демократичної, соціальної держави. Він має статус істотного чинника ефективності управлінських рішень, що приймаються на державному рівні, є необхідною умовою їх реального виконання.

 У Конституції України (п.9 Розділу ХV "Перехідні положення") сформульовано положення про необхідність прийняття законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів. Проте вирішення проблеми забезпечення законності шляхом застосування державного контролю повинно розпочатись, насамперед, із визначення загальнотеоретичних уявлень щодо державного контролю як феномену правової системи, оновлення змісту доктринальних суджень про державний контроль з урахуванням реалій в Україні.

 Дослідження проблем становлення, функціонування, розвитку державного контролю є однією із нагальних потреб сьогодення України.

 По-перше, сучасний рівень розвитку юридичної науки зумовлює необхідність теоретичного узагальнення на концептуальному рівні вітчизняних та зарубіжних досягнень в галузі дослідження державного контролю в усій його багатогранності.

 По-друге, необхідність розробки концептуальних засад щодо державного контролю в Україні актуалізована фактом відсутності Закону "Про державний контроль в Україні".

 Зазначене викликає необхідність усвідомлення гострої потреби у створенні цілісної національної системи державного контролю, попереднього наукового дослідження відповідних загальнотеоретичних питань тощо.

 Мета роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу наукових джерел, узагальнення нормативно-правового матеріалу викласти науково обгрунтовані підвалини концепції функціонування і розвитку державного контролю в Україні.

 Зазначена мета роботи зумовила постановку такого кола завдань:

 – з'ясувати сутність, ознаки, основні характеристики контролю у державному управлінні;

 – висвітлити співвідношення правничих термінів "контроль" і "нагляд";

 – визначити поняття і зміст державного контролю;

 – розглянути призначення і функції державного контролю;

 – охарактеризувати основні стадії, принципи і засоби державного контролю;

 – проаналізувати класифікацію видів державного контролю.

 Об'єктом дослідження є контроль як правова форма державної діяльності у контексті сучасного процесу розбудови України.

 Предметом дослідження виступають загальні закономірності функціонування і розвитку державного контролю.

 Методи дослідження: загальнонаукові (метод системного аналізу, структурно-функціональний) і спеціальні (історико-правовий, порівняльно-правовий, метод тлумачення юридичних норм).

 У роботі використано положення і висновки, що містяться, зокрема, в роботах: Авер'янова В. Б., Атаєва А. А., Атаманчука Г. В., Бакуменко В. Д., Гаращука В. М., Кобринського В., Нижник Н., Студеникіної М., Сушинського О.І., Цвєткова В. В., Шестака В. С. та ін.

 Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.

РОЗДІЛ 1.
КОНТРОЛЬ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ: СУТНІСТЬ, ОЗНАКИ, ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВНИЧИХ ТЕРМІНІВ "КОНТРОЛЬ" І "НАГЛЯД"

 Питання контролю у сфері державного управління досліджувалися та досліджуються вченими в різних аспектах проблем публічно-владної діяльності. Багато дослідників розвивають поняття та сутність контролю, громадського (соціального) контролю, державного контролю і процесу здійснення контролю у сфері державної влади, контролю як форми державної влади ( В. Авер'янов, О. Андрійко, В. Афанасьєв, В. Борденюк, M. Вебер, В. Гаращук, T. Парсон, О. Сушинський, Ю. Шемшученко та ін.). Проте більшість авторів зазвичай розглядають контроль як одну із вторинних функцій управління (Г. Атаманчук, В. Бакуменко, О. Машков, М. Мескон, Н. Нижник, В. Ребкало, М. Студенікіна та ін.).

 Аналіз наукових праць з даної тематики показує, що проблема сучасної теорії та методології контролю у сфері державного управління перебуває на етапі створення й розвитку засад, тобто встановлення закономірностей, розробки базових підходів, концепцій, ідей, принципів тощо. Її вирішення спрямоване на підвищення ефективності здійснення публічної влади, зокрема державної. Певним чином це обумовлено тим, що контроль у сфері суспільних відносин усвідомлювався, насамперед, як вторинна діяльність, а державний контроль здебільшого застосовувався на практиці як своєрідний засіб "силового" впливу на суспільні відносини в контексті неправомірних діянь, а його сутність в аспекті владного та творчого потенціалу практично не розглядалася [14, с. 8].

 Отже, проблема формування концепції та структурування контролю й подальшого розвитку його теоретико-методологічних засад у державній владі обумовлена:

 1) концептуальним і методологічним значенням контролю при здійсненні влади в умовах проведення конституційної реформи, зокрема під час трансформації інституційної системи влади та управління в Україні;

 2) недостатністю розвитку вітчизняної науки про громадянське суспільство та державне управління [26, c. 149].

 Загальновідомо, що будь-яка діяльність соціального характеру ідеологічно обумовлена, тому не може відбуватися без контролю. Це означає, що контроль – явище постійне. У такому контексті він є як первинною, так і вторинною діяльністю чи функцією. Хоча деякі автори вважають, що контроль не представляє сам по собі первинної діяльності, а стосується тієї діяльності, яка здійснюється незалежно від контролю [22, c. 75].

 Контроль у державному управлінні – це одна з найважливіших функцій, яка дає змогу:

 – порівняти фактичний стан у тій чи іншій галузі з вимогами, які ставляться перед нею;

 – виявити недоліки та помилки в роботі та попередити їх;

 – оцінити відповідність здійснення інших функцій управління завданням, що поставлені перед ним [22, с. 74].

 Контроль стає можливим завдяки наявності суб'єкта, об'єкта управління та взаємозв'язку між ними. Відповідно, контроль як тип відносин є ставленням суб'єкта до власної діяльності або до діяльності інших суб'єктів з погляду дотримання певних норм. За допомогою контролю суб'єкт управління отримує інформацію для коригування управлінської діяльності. Діяльність об'єднаних у певну структуру суб'єктів контролю, спрямована на досягнення управлінських цілей і заснована на використанні принципів, типів, методів і технологій контролю, визначається як процес контролю [21, с. 23].

 Термін, що вказує на суб'єкт контрольної діяльності, повинен мати високу ступінь абстрактності, котра відповідає природі загальнотеоретичного чи загальногалузевого поняття. Огляд чинного законодавства України зумовлює доцільність використання у контексті визначення поняття державного контролю слів про те, що це діяльність, котру здійснюють "уповноважені на те суб'єкти" [18, c. 45].

 Одночасно треба зазначити, що у юридичній літературі й законодавстві як аналог терміна "уповноважений на те суб'єкт" використовується термін "компетентний суб'єкт", але останній припускає застосування обмежувального тлумачення при з'ясуванні його значення, тому перевага надається першому терміну як зрозумілому не лише юристам.

 Суб'єкт контролю завжди має певний об'єкт чи предмет контролю. Термін "об'єкт" – це "річ, предмет ... об'єктом називають те, що протистоїть суб'єкту, тобто свідомості ..." [5, с. 113].

 Своєю чергою, предмет – це "річ, об'єкт у самому широкому значенні, усе існуюче ... що має індивідуальну форму" [5, с. 115].

 Особливості контрольної діяльності припускають, що суб'єкта контролю в об'єкті контролю цікавить не будь-які, а лише певні параметри його буття.

 Контрольна діяльність, як і будь-яка інша цілеспрямована діяльність, стосується:

 1) тільки певних об'єктів, коло котрих, наприклад, може бути окреслено законом чи договором;

 2) суб'єкта контролю цікавить не взагалі сам по собі той чи інший об'єкт, не будь-які, а лише деякі параметри його буття, їх кількісна, чи якісна сторона [24, c. 56].

 Інакше кажучи, орієнтуючись на традиційну у межах юриспруденції термінологію, суб'єкт контролю встановлює факти поведінки чи стану об'єктів контролю.

 Уся існуюча різноманітність можливих об'єктів контрольної діяльності (природні і штучні, матеріальні і нематеріальні, технічні і соціальні тощо) знаходить свій зовнішній прояв у тому, що охоплюється саме категоріями "поведінка" чи "стан". Останні застосовуються у межах характеристик як об'єктів, що існують у природі, так і об'єктів, що існують у суспільстві, ці категорії доповнюють одна іншу, інколи вони застосовуються як однопорядкові, взаємозамінні. Проте саме розрізнення за біологічною ознакою об'єктів як "живих" (істоти) та "неживих" (речі) припускає використання для характеристик їх зовнішніх проявів відповідно понять "поведінка" чи "стан". Так, приміром, контрольна діяльність органу ДАІ стосується як поведінки водія на дорозі, так і технічного стану його автомобіля [4, c. 150].

 Аналіз змісту діяльності суб'єкта державного контролю припускає з'ясування, насамперед, якісних ознак контрольної діяльності, дозволяє констатувати її якісну визначеність серед інших видів державної діяльності.

 Оскільки контрольна діяльність – це діяльність свідома, то у цій діяльності знаходять прояв такі функції свідомості як пізнавальна, оціночна та регулятивна [24, c. 82].

 Пізнавальний аспект контрольної діяльності пов'язаний з її зовнішнім ініціюванням чи її самостійним ініціюванням суб'єктом контролю, він характеризується активним або пасивним відбиттям у свідомості суб'єкта контролю фактів, що відображають поведінку (стан) об'єкта контролю. Активне (пошукове) відбиття даного роду фактів припускає самостійне продукування суб'єктом контролю тієї технологічно цілісної сукупності дій, котрі призводять до реєстрації (фіксації) відповідних фактів.

 Оціночний аспект припускає, що відповідні факти фіксуються суб'єктом контролю у якості предмету оцінки, оскільки оціночна діяльність, як відомо, припускає наявність предмету оцінки і критерію оцінки.

 Реалії предмета оцінки можуть свідчити про його відповідність або невідповідність критерію оцінки (оціночному критерію), тобто певний факт поведінки (стану) об'єкта контролю може бути оцінений скрізь його "призму" як позитивний або негативний.

 "Критерій оцінки" – поняття, котре вимагає з позицій концепції правової держави унеможливлення будь-якого суб'єктивізму у його застосуванні. Тому останнє припускає необхідність внесення правової основи, правового обмеження у контрольну діяльність стосовно її оціночного критерію через застосування, наприклад, формулювання: "правомірний оціночний критерій".

 Право є протилежністю свавіллю, анархії, беззаконню. Термін "правомірний оціночний критерій" – імператив, котрий вказує на неможливість застосування до фактів як предмета оцінки такого критерію, що знаходиться поза сферою права.

 Логічним продовженням оціночного аспекту контрольної діяльності є її регулятивний аспект, котрий припускає вжиття певних заходів реагування, спричинених фактами, що були предметом оцінки. Цей аспект "пов'язує" оцінку з обов'язковим її наслідком, без якого її існування не мало б ніякого практичного значення.

 Характер оцінки (позитивна, негативна) вимагає вжиття адекватних цьому заходів. Приміром, заходом реагування на позитивні факти (позитивно оцінені) може бути застосування заохочення як одного із стимулів правомірної поведінки суб'єктів права. Негативні факти (негативно оцінені) вимагають застосування санкцій: поновлюючих (поновлюючих порушений "стан речей") або штрафних (карально-репресивних).

 Отже, контроль в державному управлінні – це насамперед діяльність, спрямована на встановлення фактів поведінки (стану) об'єкта управління для визначення їх відповідності чи, головне, не відповідності управлінським рішенням і застосування адекватних одержаному результату заходів реагування [18, с. 47].

 Складовою частиною юридичної мови, крім терміну "контроль", є термін "нагляд". Обидва ці терміни є одними з найближчих один до одного за своїм значенням.

 Зіставлення інтерпретаційних характеристик термінів "контроль" та "нагляд" свідчить про їх сутністну однопорядковість, рівнозначність, семантичну ідентичність.

 І "контроль", і "нагляд" – це і відповідна діяльність, і певні суб'єкти, що здійснюють цю діяльність. Можна зробити зауваження, що нагляд припускає не тільки активну, але й пасивну форму діяльності – "спостерігання". Одначе і контролю без спостерігання суб'єктом контролю за об'єктом контролю не існує, контролю також може бути притаманна пасивна форма діяльності.

 Порівнюючи терміни "контроль" і "нагляд" можна зробити такі висновки:

 1) зміст терміна "контроль" розкривається за допомогою терміна "нагляд", і навпаки;

 2) між термінами "контроль" і "нагляд" не існує суворого семантичного кордону, вони можуть використовуватись і використовуються як синоніми;

 3) термін "контроль" ("нагляд") має два основних значення, це:

 а) певна діяльність;

 б) суб'єкти відповідної діяльності [8, с. 162].

 Принципове розрізнення між поняттями "контроль" та "нагляд" у контексті державно-правової діяльності юристи-вчені зазвичай не проводять (не акцентують на цьому особливої уваги). Приміром, у колективній науковій праці "Теорія юридичного процесу" характеристика такої вимоги підтримки режиму законності як "забезпечення систематичного і постійного нагляду (контролю)" стосовно діяльності державних органів та посадових осіб доповнюється розглядом умов ефективності цієї вимоги і говориться про суб'єктів, котрі здійснюють "нагляд і контроль" [3, с. 49].

 Огляд законодавства показує, що розбіжність між термінами "контроль" і "нагляд" ("державний контроль" і "державний нагляд") має не стільки сутністно-принциповий, скільки формальний характер. Наприклад, автори коментаря до Закону України "Про боротьбу з корупцією" серед органів Української держави як окрему групу таких органів розрізнюють і називають "контрольні й інші наглядові органи".

 В Україні серед державних органів є:

 1) такі, що мають назву, котра вказує на їх контрольну або наглядову діяльність;

 2) такі, у назві котрих не присутні терміни "контроль" або "нагляд", але за компетенцією, вони відповідну за назвою діяльність здійснюють:

 а) контрольну або наглядову;

 б) як контрольну, так і наглядову.

 Проте ні назва органу ("контрольний", "наглядовий"), ні назва повноважень ("контрольні", "наглядові") не є універсальним (загальногалузевим) критерієм розрізнення "контролю" і "нагляду" як особливих видів діяльності. Зазначені назви – це тільки формальний, а не сутністний критерій їх розрізнення, оскільки "нагляд " органів нагляду, органів з наглядовими повноваженнями законодавець нерідко характеризує з використанням терміна "контроль", тобто нагляд знаходить свій вираз у певній контрольній діяльності і, таким чином, "нагляд", по суті є не що інше як "контроль" [23, с. 22].

 Отже, універсальний (загальногалузевий) критерій розрізнення "контролю" і "нагляду" у законодавстві не спостерігається, проте окремі власні особливості діяльності мають, наприклад, прокурорський нагляд чи судовий нагляд судів загальної юрисдикції як певні форми державного контролю.

РОЗДІЛ 2.
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ

 2.1. Поняття і зміст державного контролю

 Проводячи аналіз українського законодавства, можна виділити такі види контролю – державний, самоврядний і громадський. Предметом нашого дослідження буде державний контроль.

 Державний контроль – це самостійно чи зовнішньо ініційована діяльність уповноважених на те суб'єктів, яка спрямована на встановлення фактичних даних щодо об'єктів цього контролю задля визначення їх відповідності (невідповідності) тим правомірним оціночним критеріям, котрі припускають застосування адекватних одержаному результату заходів реагування в унормованому порядку [27, с. 19].

 Держава визначає коло органів влади та наділяє їх певними повноваженнями у тій чи іншій сфері. Відповідно державний контроль можна трактувати як здійснення певної діяльності державними органами та посадовими особами. У цьому контексті здійснення контрольної влади державою проявляється в тому, що держава здійснює "каральну" функцію контролю. Проте "каральна" функція не є основною, оскільки вона повинна виникати як винятковий чи крайній спосіб лише щодо неправомірних діянь.

 Водночас необхідно зазначити, що непідконтрольність та закритість для суспільства системи владних інституцій призводить до домінування якраз "каральної" функції. Підхід до контролю як кари повинен поступитися місцем контролю оціночному та спрямовуючому [25, c. 92].

 Систему державного контролю формують такі складові елементи:

 1) суб'єкт контролю, тобто органи державної влади, їх посадові особи;

 2) об'єкт контролю, тобто суспільні відносини, їх сфери та галузі, що регулюються волею держави;

 3) контрольна діяльність (процес) – це такі суспільні відносини, в яких реалізується взаємодія суб'єкта й об'єкта контролю [2, c. 228].

 Таким чином, державний контроль – вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею відповідними засобами та способами специфічного контрольно-владного впливу на стан суспільних відносин [18, c. 46].

 Метою контрольно-владного впливу держави є "відновлення", "формування" і "спрямування" суспільних процесів відповідно до легітимних критеріїв щодо ефективності державного управління, зокрема здійснення державної влади. А це означає, що метою контролю є вирішення питань як щодо "ефективності", так і щодо "законності" діянь суб'єктів суспільних відносин. Ця мета досягається через вираження змісту державного контролю, який (зміст) щодо діянь відповідних суб'єктів включає планування, спостереження, аналіз, перевірку, розслідування, прийняття відповідних рішень і їх реалізацію [25, c. 94].

 Трансформація системи державного управління, перехід від адміністративної до ринкової економіки зумовлюють зведення контролю до об'єктивного мінімуму, який має своє чітке законодавче закріплення.

 Завдання контролю полягає у виявленні результатів впливу суб'єкта на об'єкт, що включає відхилення від прийнятих принципів державного регулювання, від вимог управлінських рішень, оцінка цих відхилень і визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування системи [23, c. 38].

 Завдання контролю в аспекті перспективи полягає у відновленні, встановленні, констатації та спрямуванні суспільних процесів [25, c. 91].

 Можна погодитися з думкою про те, що контроль слід тлумачити як перевірку і спостереження для протидії чомусь небажаному чи допущенню відхилень; виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки [19, c. 137].

 Наразі, за умов значних змін у державі та суспільстві на перший план постає завдання побудови такої держави, у якій організація влади спрямовує свою діяльність передусім на забезпечення прав і свобод, законних інтересів громадян та створення механізмів, що допомагали б їх відстоювати, захищати. Держава у своїх діях мусить виходити з пріоритету загальнолюдських цінностей. За таких умов контроль як важливий вид діяльності держави посідає одне з важливих місць.

 Його основною метою є підвищення ефективності державного управління шляхом аналізу, перевірки та спрямування діяльності суб'єктів управління відповідно до їх завдань та встановлених приписів.

 За допомогою контролю забезпечується злагоджена, чітка робота органів державної влади, добросовісне і якісне виконання посадовими особами, всіма державними службовцями наданих їм прав та сумлінне ставлення до виконання своїх обов'язків для забезпечення добробуту суспільства.

 Зміст державного контролю охоплює спостереження, аналіз і перевірку діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених перед ними завдань, дотримання встановлених державою правил, норм і стандартів.

 2.2. Призначення і функції державного контролю

 У юридичній літературі контроль здебільшого розглядають як функцію державних органів, хоча є праці, в яких він виступає як правова форма, як метод чи принцип діяльності державних органів.

 У переважній більшості робіт контроль розглядається саме як один із засобів забезпечення дотримання законності й дисципліни в державному управлінні [4, c. 15].

 Доцільність вирішення в структурно-організаційному плані виконання функцій контролю залежить від обсягу та потреби практики в її здійсненні. Повноваження та права органів, які здійснюють контроль, залежать від рівня, на якому цей контроль здійснюється. Тобто, чи здійснюється цей контроль щодо самих органів управління та суб'єктів, які підпорядковані контролюючим органам. Свої особливості мають як форми та методи контролю, так і правові наслідки його здійснення. У цьому контексті критерієм використання контрольних повноважень може слугувати застосування всіх існуючих форм і методів контролю стосовно суб'єктів контролю [14, c. 30].

 Завдання контролю як функції держави полягає у спостереженні та перевірці розвитку системи і всіх її елементів відповідно до визначених напрямів, а також у попередженні можливих помилок і суб'єктивних неправомірних дій, що суперечать чи слугують стримуючими чинниками такого розвитку [11, c. 132].

 Разом з тим контроль тісно пов'язаний з іншими видами діяльності й може входити до їх складу як певна частина.

 Як функція управління, контроль має специфічний характер. Тому контроль як певний вид діяльності можна розглядати як самостійну дію або як складову інших видів діяльності держави та функцій її органів [14, c. 10].

 Отже, контроль може розглядатися як частина організаційної, управлінської та виробничої діяльності, як окремий елемент у складі господарсько-організаційної чи іншої діяльності. Такий висновок правильний для тих державних та інших організацій, для яких контроль не є єдиним або основним змістом діяльності. Для тих же державних органів, які покликані здійснювати лише контрольну діяльність, контроль набуває характеру самостійного виду діяльності [27, c. 90].

 Державний контроль є об'єктивно обумовленим явищем, що існує за всіх типів і видів державного устрою, спрямованим на ефективне виконання поставлених перед державою завдань [16, c. 50].

 Контроль – вид державної діяльності, спрямований на забезпечення подальшого розвитку суспільства. Він є одним із найважливіших каналів отримання об'єктивної інформації про суспільство загалом, політичні, економічні та соціальні процеси, що відбуваються в державі, та діяльність її органів [21, с. 30].

 Контроль має сприяти досягненню поставлених завдань, дотриманню чіткості й доцільності роботи органів влади та управління, які є організаторами діяльності людей, зайнятих у різних сферах суспільного життя. Контроль відіграє важливу роль у підвищенні відповідальності держави в особі своїх органів та посадових осіб за свої дії перед суспільством [24, с. 51].

 В усьому світі держави з різними формами державного правління здійснюють контроль і впливають на формування відносин у суспільстві, при цьому характер контролю і заходи, які його супроводжують, свідчать про характер державної влади та її спрямованість, відповідність проголошеним демократичним принципам розвитку [26, c. 5].

 Створюючи сильну, дієздатну державу, потрібно виходити з її основного призначення – захищати права і свободи своїх громадян.

 Для досягнення цієї мети необхідні відповідні організаційно-правові механізми, які не лише могли б слугувати засобом захисту цих справ, а й впливали б на саму владу, скеровуючи її дії на виконання поставлених завдань. Не таємниця, що за певних умов держава та її органи можуть протистояти суспільству і нехтувати проголошеними принципами. Тому контроль як засіб у механізмі стримувань та противаг у діяльності державних органів і функціях громадянського суспільства має запобігати такому протистоянню [14, c. 31].

 Для визначення шляхів оновлення сутності й призначення державного контролю необхідно звернутися до його функцій, що здійснювались протягом минулих років і потребують переосмислення в сучасних умовах [25, с. 101].

 Почнемо з того, що державний контроль переважно застосовувався на практиці як своєрідний силовий засіб впливу на суб'єктів суспільних відносин, тобто застосовувалися здебільшого регулююча й каральна його функції. Хоч це певною мірою і слугувало стримуючим фактором щодо невиконання чи неналежного виконання завдань, але при цьому фактично майже не бралися до уваги відновлююча і спрямовуючи функції контролю.

 У визначенні поняття державного контролю необхідно виходити з того, що це – функція, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень та їх правомірності. Разом з тим контроль має власні функції. До таких функцій контролю відносять: регулювання, соціальну превенцію (профілактики) і правоохоронну, в яких і виявляється організуюча роль контрольної діяльності [27, с. 83].

 Загалом погоджуючись із виділенням таких основних функцій контролю, все ж зауважимо, що, на нашу думку, слід виділяти серед них і таку, як інформаційна.

 Здійснення контролю дає можливість суб'єкту управління отримати інформацію про стан справ у сфері його інтересів і результати управлінського впливу, відповідність діяльності об'єкта чи об'єктів управління визначеним завданням, встановленим межам.

 Регулююча (коригуюча) функція контролю спрямовується на те, щоб у разі виявлення розходжень між заданими і фактичними діями, шляхами, обраними для досягнення мети, можна було прийняти рішення і спрямувати його на виправлення ситуації. Така функція контролю наявна в діяльності органів контролю, наділених повноваженнями вирішувати питання коригування самостійно чи інформувати інший орган про необхідність усунення невідповідності між завданнями і станом їх розв'язання чи допущеними помилками.

 Важливе значення має і профілактична функція контролю. Здійснення її дає змогу виявити і попередити саму можливість невиконання рішень та скоєння правопорушення або ж припинити дії, що порушують встановлені приписи чи прийняті рішення.

 Метою профілактики є виявлення причин і умов вчинення правопорушення з їх наступним усуненням для недопущення нових протиправних дій.

 До цього слід додати, що профілактична функція контролю у сфері державного управління дає можливість на початкових стадіях проаналізувати шляхи виконання поставлених завдань і вже на цій стадії попередити можливі недостатньо обгрунтовані кроки у їх розв'язанні, а при виявленні неправомірної поведінки об'єктів управління – вжити правоохоронних заходів.

 Як засіб забезпечення законності, контроль має і правоохоронну функцію, яка спрямована на припинення неправомірних дії відповідних органів посадових осіб, або на необхідність виконання встановлених правил. Вона пов'язана з притягненням до юридичної відповідальності. Відповідальність, "каральний" вплив – реагування держави, її органів на вчинене правопорушення. Повноваженнями щодо застосування юрисдикційних заходів за виявлені правопорушення держава може наділяти відповідні органи контролю. Проте це не дає підстав відносити їх до основних, профільних повноважень цих органів [3, c. 29].

 Правоохоронна функція, хоча й займає значне місце в діяльності органів, що здійснюють контроль, все ж не є визначальною. Як засіб забезпечення законності, вона спрямована на припинення неправомірних дій, пов'язана з притягненням до юридичної відповідальності, застосуванням заходів державного примусу.

 Окрім того, контролю притаманні й інші функції, серед котрих розрізняють наступні:

 – комунікативна (контрольна діяльність с каналом зворотного зв'язку між об'єктом і суб'єктом управління);

 – сигнальна (результати контролю можуть вказувати на відхилення об'єкта контролю від заданих параметрів, зумовлювати необхідність застосування відповідних заходів реагування);

 – виховна (контрольна діяльність впливає на свідомість особи, формує мотиви людської активності, адекватної вимогам управлінських рішень).

 Отже, контроль як діяльність, спрямована на забезпечення відповідного стану та розвитку всіх сфер державної діяльності й підвищення ефективності управління, використовує правові засоби впливу на суспільні відносини.

 2.3. Основні стадії, принципи і засоби державного контролю

 Контроль, як і усі інші правові форми державної діяльності, має власні стадії.

 Будь-яка діяльність структурно завжди може бути репрезентована більшою чи меншою кількістю стадій, тому у літературі зазвичай розрізнюють основні стадії даної діяльності, орієнтуючись при цьому на певний системоутворюючий критерій [23, с. 71].

 Стадії контрольної діяльності взагалі вказують на те, що контрольна діяльність має циклічний характер, тобто певні операції і дії контрольного процесу періодично повторюються у часі і послідовно змінюють одні інших. У загальному і цілому їх сукупна структура відображає якісний розвиток контрольного процесу у просторі і насамперед у часі [17, с. 235].

 Орієнтуючись на визначення "стадій" як сукупностей певних процесуальних дій, котрі об'єднує найближча мета, за характером основної найближчої мети у контрольній діяльності як певному процесі розрізняються такі основні стадії: інформаційна (фактовстановлююча), оціночна, регулятивна [15, с. 60].

 Контрольна діяльність – це насамперед інформаційна діяльність. Інформаційна стадія у контрольній діяльності стосовно інших її стадій є стадія системоутворююча. Інші стадії – результат її існування. Без неї існування інших неможливе. У цьому плані інформаційна стадія – вихідна (первинна). Окрім того вона може мати відносно самостійне існування, здійснюватись і без інших, оскільки інформація може спочатку накопичуватись заради інформації, до того моменту, коли її кількість вже дає уявлення про її якість, її якісну визначеність, значення. Наприклад, контроль злочинності починається з накопичення відповідної інформації, серед якої може бути як значуща, так і не значуща з точки зору закону, правоохоронної діяльності. Проте не значуща на перший погляд інформація інколи стає значущою, тому важливо, щоб вона взагалі була, щоб інформація накопичувалась.

 Оціночна стадія є свого роду приєднувальною ланкою інформаційної (фактовстановлюючої) та регулятивної. Дана стадія припускає оцінку фактів як відповідних чи не відповідних певним еталонам, маштабам, взірцям – законам, планам, нормам, стандартам, правилам, наказам тощо, тобто певним управлінським рішенням. Контроль – це перевірка відповідності об'єкт контролю основоположним цінностям, найважливішим характеристикам держави і суспільства [4, С. 12].

 Регулятивна стадія є закономірним продовженням інформаційної і оціночної стадій, вона припускає вжиття певних заходів реагування на відповідним чином оцінені інформацію чи факт. Ці заходи поділяються на заохочувальні, штрафні (каральні), коректувальні (відновлювальні); організаційні.

 Контроль як правова форма діяльності та певна процесуальна діяльність повинен відповідати принципам, котрі є сукупністю керівних ідей, вихідних положень, орієнтирів, що спрямовані на досягнення оптимальних, стабільних результатів будь-якої процесуальної діяльності.

 Вирізняють такі принципи державного контролю: верховенство права, презумпція добропорядності, законність, науковість, компетентність, повнота і своєчасність, гласність [6, c. 420].

 Принцип верховенства права, згідно з тлумаченням його змісту у Постанові № 9 Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 01.11.1996 р., припускає, що конституційні права і свободи людини та громадянина є безпосередньо діючими, вони визначають зміст та спрямованість і державної контрольної діяльності.

 Принцип презумпції добропорядності стосується фізичних осіб як об'єктів контролю, його слід тлумачити як презумпцію невинуватості фізичної особи щодо будь-яких видів правопорушень, тобто загальновідомий принцип презумпції невинуватості, котрий пов'язують виключно з кримінальним судочинством, є лише проявом презумпції добропорядності.

 Якщо принцип законності вимагає відповідності діяльності суб'єктів державного контролю нормам як матеріального, так і процесуального права, то принцип науковості – застосування суб'єктами контролю усіх науково розроблених сучасних засобів отримання, накопичення, аналізу фактів поведінки (стану) об'єкта контролю, котрі дають можливість потім застосувати максимально адекватні отриманим результатам заходи реагування.

 Компетентність як принцип контролю припускає належний рівень професійної підготовки суб'єкта контролю. Некомпетентність суб'єкта контролю унеможливлює дієвість, реальність останнього.

 Принцип об'єктивності і повноти стосується обсягу і якості тих даних, котрі відображають об'єкт контролю, ці дані повинні бути необхідними і достатніми для прийняття суб'єктом контролю належного процесуального рішення, цей принцип вимагає встановлення суб'єктом контролю виключно істинних фактів чи істинної інформації, що характеризують об'єкт контролю для його оцінки скрізь "призму" відповідних критеріїв.

 Своєчасність як принцип контролю припускає, що контроль повинен не відставати від розвитку тих подій, які відбуваються у державі та суспільстві, він має завжд