Кр ОСОБЛИВОСТІ ЛІЦЕНЗІЙНО-ДОЗВІЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Адміністративний процес»

на тему:

ОСОБЛИВОСТІ ЛІЦЕНЗІЙНО-ДОЗВІЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

ПЛАН

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Поняття дозвільної політики, дозвільної системи, дозволу та дозвільного провадження .................................................................................... 5

 2. Види дозвільних проваджень ......................................................... 8

 3. Особливості окремих дозвільних проваджень (на прикладі провадження із видачі свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю) ......... 10

 4. Ознаки, структура і стадії ліцензійного провадження .................. 14

 5. Специфіка окремих ліцензійних проваджень (на прикладі ліцензування торгівельної діяльності) ...................................................................................... 17

 Висновки ........................................................................................... 20

 Список використаної літератури ...................................................... 22

ВСТУП

 Надання дозволів і ліцензій, відповідна регламентація тих чи інших видів діяльності, а також заборона певних видів діяльності – в усьому цьому знаходить своє втілення призначення управлінсько-регулятивної діяльності. Саме таким чином держава реалізує свої функції органу впровадження певного соціального порядку і гарантування певних рамок свободи, певного режиму примусу і контролю. Таким чином, дослідження особливостей ліцензійно-дозвільного провадження в адміністративному процесі набуває особливого змісту і актуальності.

 Мета роботи полягає в тому, щоб на основі чинного законодавства України і практики його реалізації здійснити аналіз сутності, змісту та процедури ліцензійно-дозвільного провадження в Україні.

 Об'єктом дослідження є адміністративно-правові відносини, які виникають у сфері ліцензійно-дозвільного провадження.

 Предмет дослідження складають теоретичні засади, нормативна основа та процедури дозвільного провадження.

 Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються такі завдання:

 – визначити поняття дозвільної політики, дозвільної системи, дозволу та дозвільного провадження;

 – розглянути види дозвільних проваджень;

 – з'ясувати особливості окремих дозвільних проваджень (на прикладі провадження із видачі свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю);

 – охарактеризувати ознаки, структуру і стадії ліцензійного провадження;

 – розкрити специфіку окремих ліцензійних проваджень (на прикладі ліцензування торгівельної діяльності).

 Методи дослідження – метод системного аналізу, структурно-функціональний, порівняльно-правовий, описовий.

1. ПОНЯТТЯ ДОЗВІЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ, ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ, ДОЗВОЛУ ТА ДОЗВІЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

 Найбільш загальним, універсальним поняттям, яке стосується дозвільного провадження, є поняття «дозвільна політика». Дозвільна політика містить у собі певну правову філософію й ідеологію, згідно з якою приймаються певні норми, впроваджуються (або скасовуються) процедури, котрі складають дозвільну систему.

 Відповідно до Положення про дозвільну систему, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 р. №576 в ред. від 01.06.2012 р. дозвільна система – це особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян [3].

 Дозвільну систему можна трактувати як встановлені нормативно-правовими актами України правила та порядок одержання суб'єктами підприємницької діяльності дозволів (спеціальних дозволів, ліцензій, сертифікатів тощо) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності.

 Поняття «дозвіл» широко використовується в адміністративному процесі. Адже надання дозволів і ліцензій, відповідна регламентація тих чи інших видів діяльності, а також заборона певних видів діяльності – в усьому цьому знаходить своє втілення призначення управлінсько-регулятивної діяльності. Саме таким чином держава реалізує свої функції органу впровадження певного соціального порядку і гарантування певних рамок свободи, певного режиму примусу і контролю [8, с. 36].

 Дозволом зазвичай вважають офіційне санкціонування уповноваженими виконавчими органами (посадовими особами) певних дій фізичних і юридичних осіб, яке здійснюється з метою забезпечення громадської безпеки, законності, охорони правопорядку, життя і безпеки громадян [10, с. 274].

 Саме в цьому розумінні вживається дане поняття в законодавчій і виконавчій практиці України.

 Дозвільну систему можна характеризувати, з одного боку, як різновид спеціальної адміністративної діяльності (яку здійснюють, зокрема, органи внутрішніх справ).

 З іншого боку, у більш широкому розумінні дозвільна система є типологічно близькою до ліцензування.

 Широке розуміння дозвільної системи передбачає особливий порядок вчинення різними суб'єктами будь-яких дій, на котрі потрібно одержати спеціальний дозвіл. Дозвільна система у вузькому розумінні поширюється лише на об'єкти.

 Метою існування дозвільної системи в Україні є створення гарантій реалізації громадянами своїх конституційних прав (недоторканності особистості, її гідності, майна тощо), забезпечення громадської безпеки і порядку.

 Ця мета окреслює контури сфери дозвільної системи, тобто усі інші завдання дозвільної системи мають бути підпорядковані зазначеній меті, бути її продовженням і розвитком. Жодні інші міркування (крім передбачених законом обмежень в умовах надзвичайного стану, воєнних дій тощо) не повинні виступати обгрунтуванням невиправданого розширення компетенції органів, що здійснюють дозвільну систему, оскільки це неодмінно призведе до антиконституційного обмеження прав і свобод громадян, а також стати на заваді демократичного розвитку суспільства [8, с. 38].

 Закріплені в Конституції України, права, свободи і обов'язки складають основу правового статусу громадянина, що повинен бути єдиним для усіх на території нашої держави. Звідси – логічні й принципові висновки:

 1) законодавче забезпечення прав громадян має бути визначене як головне завдання всіх органів виконавчої влади (в тому числі, зрозуміло, й тих, що здійснюють лізензійно-дозвільну систему),

 2) демократизм адміністративної політики передбачає (а не лише «припускає») рівність сторін в управлінських відносинах, відкритість виконавчої влади і відповідальність її органів, створення системи адміністративної юстиції.

 Зважаючи на викладене, дозвільне провадження – це особливий вид адміністративного процесу, сукупність послідовних дій, врегульованих адміністративно-процесуальними нормами, які забезпечують певний порядок реалізації дозвільної політики, відповідної конституційним положенням щодо напрямків державного будівництва [8, с. 44].

 Дозвільне провадження – це також сукупність взаємопов'язаних стадій, кожна з яких вирішує конкретні завдання. Усі його стадії спрямовані на виконання єдиної мети провадження. Від того, яка ця мета (іншими словами, на основі яких цінностей, з якою метою створено даний інститут, задля чого і на яких засадах функціонує дане провадження) залежить і сутнісна спрямованість дозвільної системи як такої.

 Звернення громадян до органів, які здійснюють дозвільно-ліцензійне провадження, уособлюють різновид соціального контракту, що передбачає взаємну відповідальність і взаємну довіру. З одного боку, громадянин усвідомлює необхідність опосередкування своєї діяльності втручанням адміністративних органів держави (якій він довіряє), з іншого, – він так само вірить і виходить з того, що держава виходитиме з взаємно прийнятних і вигідних обом сторонам умов «дозвільного контракту» [8, с. 45].

 Держава, зі свого боку, «виправдовує» і реалізує через дозвільно-ліцензійну систему своє призначення як сили, котра затверджує і гарантує в суспільстві порядок, справедливість і можливість користуватися свободами і правами.

 В той же час, через посередництво ліцензійно-дозвільної системи громадянин набуває багато повноважень і привілеїв, якими раніше користувалася виключно держава. Тобто можна вважати, що в процесі адміністративно-правових відносин, які складають дозвільну систему, сторони не лише повинні формально сприйматися «як рівні», – в процесі і внаслідок таких відносин сторони насправді повинні врівноважуватися і ставати рівними.

2. ВИДИ ДОЗВІЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ

 Серед дозвільних проваджень виділяють насамперед провадження щодо видачі дозволів (до яких відносяться й узгодження) заняття певною діяльністю. До них, зокрема, належать:

 – видача свідчень про право на заняття нотаріальною діяльністю;

 – дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

 – дозвіл на вивіз з території України документів Національного архівного фонду з метою тимчасового їх експонування або реставрації;

 – дозвіл на виконання міжнародних польотів цивільних повітряних суден в аеропорти України або з аеропортів України;

 – дозвіл на проведення підривних робіт і виготовлення непромислових вибухових речовин на місцях;

 – дозвіл на право управління транспортними засобами і видача свідоцтв про право управління цими засобами;

 – дозвіл на діяльність інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;

 – дозвіл на діяльність з випуску й обороту цінних паперів;

 – узгодження проектів конструкцій транспортних засобів у частині дотримання вимог забезпечення безпеки дорожнього руху;

 – узгодження технічних умов щодо розробки нової автомобільної техніки, а також технічних засобів, що використовуються для обслуговування і ремонту автотранспортних засобів;

 – узгодження лімітів на використання природних ресурсів загальнодержавного значення;

 – затвердження технічних умов, технологічних інструкцій і рецептур виробництва спирту етилового, горілки, лікеро-горілчаних виробів, що є обов'язковими для підприємств усіх форм власності, які виготовляють зазначену продукцію;

 – дозвіл щодо надання в користування мисливських угідь;

 – організація промислового видобутку риби, інших водних живих ресурсів, а також аматорського і спортивного рибальства.

 Можна виділити також провадження, пов'язані із видачею дозволів на певні об'єкти й операції з ними:

 – на придбання, збереження, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, інших предметів і речовин, щодо збереження і використання яких установлені спеціальні правила;

 – на рух транспортних засобів із великогабаритними, великоваговими, небезпечними вантажами;

 – на придбання вибухових матеріалів підприємствами й організаціями.

 У деяких випадках провадження пов'язане з одержанням дозволу на проведення окремих заходів. Прикладом є дозвіл на проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, а також на проведення спортивних, видовищних та інших масових заходів.

 Відповідний дозвіл дається й на розміщення певних об'єктів. Зокрема, ідеться про дозвіл на спорудження об'єктів міськбуду, узгоджені проекти землевпорядкування, будівництва підприємств і споруд.

 3. ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ ДОЗВІЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ
(НА ПРИКЛАДІ ПРОВАДЖЕННЯ ІЗ ВИДАЧІ СВІДОЦТВА ПРО ПРАВО НА ЗАЙНЯТТЯ НОТАРІАЛЬНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ)

 Виходячи з чисельності та важливості певних дозвільних проваджень, зупинимося докладніше на провадженні із видачі свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Зазначене провадження здійснюється відповідно до Порядку видачі свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.06.2009 р. №1107/5 в ред. від 27.07.2012 р. (далі – Порядок) [4].

 Свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю може бути видане громадянину України, який має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менше трьох років, пройшов стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса та склав кваліфікаційний іспит (п. 1 Порядку).

 Воно є підставою для призначення на посаду державного нотаріуса або для реєстрації приватної нотаріальної діяльності і видається Міністерством юстиції України на підставі подання Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, а у випадку успішного складання особою іспиту Вищій кваліфікаційній комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України – на підставі її рішення.

 Для одержання свідоцтва до Міністерства юстиції України подаються такі документи:

 – подання управління юстиції про видачу свідоцтва (у разі складання іспиту кваліфікаційній комісії нотаріату при управлінні юстиції);

 – заява про видачу свідоцтва з відміткою уповноваженої особи управління юстиції або Міністерства юстиції України щодо встановлення особи заявника;

 – витяг з протоколу засідання кваліфікаційної комісії нотаріату при управлінні юстиції або рішення Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату (долучається до документів Управлінням нотаріату та фінансового моніторингу юридичних послуг Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу);

 – документ про внесення плати за видачу свідоцтва (квитанція, видана банком, або платіжне доручення з відміткою банку);

 – копія довідки про відсутність судимості;

 – копія диплома про повну вищу юридичну освіту;

 – копія трудової книжки;

 – фотокопія відповідних сторінок паспорта, які містять відомості про прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання (п. 4 Порядку).

 Копії документів повинні бути засвідчені уповноваженою особою управління юстиції або Міністерства юстиції України або в іншому порядку, встановленому чинним законодавством України.

 Документи, зазначені у п. 4 Порядку, подаються управлінням юстиції до Міністерства юстиції України в дводенний строк з моменту їх надходження до управління юстиції. У разі складання особою іспиту Вищій кваліфікаційній комісії нотаріату документи подаються особисто або надсилаються до Міністерства юстиції України.

 Відповідно до пункту 7 Порядку документи щодо видачі свідоцтва розглядаються протягом 15 днів з дня їх надходження. За результатами розгляду документів приймається рішення:

 – про видачу свідоцтва;

 – про залишення документів без розгляду;

 – про відмову у видачі свідоцтва.

 Подання управління юстиції або заява (у разі складання іспиту Вищій кваліфікаційній комісії нотаріату) про видачу свідоцтва залишаються без розгляду, якщо вони подані без документів, передбачених п. 4 Порядку, про що Мін'юст повідомляє відповідне управління юстиції або заявника.

 У разі надання повного комплекту документів, передбачених п. 4 Порядку, та відповідності їх законодавству готується висновок про видачу свідоцтва, який є підставою для підготовки проекту наказу про видачу такого свідоцтва (п. 10 Порядку).

 Висновок підписується виконавцем, начальником відповідного відділу або особою, яка виконує його обов'язки, погоджується заступником директора департаменту – начальником Управління і затверджується директором Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу.

 Наказ підписується Міністром юстиції України.

 На підставі наказу видається свідоцтво, яке підписується Міністром юстиції України за встановленою формою.

 Свідоцтво реєструється в Журналі реєстрації виданих свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

 У випадках видачі свідоцтва на підставі подання управління юстиції свідоцтво надсилається до відповідного управління юстиції рекомендованим листом в дводенний строк з дня прийняття рішення про видачу свідоцтва. У разі видачі свідоцтва на підставі рішення Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату свідоцтво видається особисто заявнику або його представнику за довіреністю або надсилається заявнику рекомендованим листом в дводенний строк з дня прийняття рішення про видачу свідоцтва. Про надіслання або видачу свідоцтва у графу 7 Журналу заноситься відповідний запис.

 У разі втрати або пошкодження свідоцтва, а також у разі необхідності внесення до нього виправлень видається повторне свідоцтво. Повторне свідоцтво видається на підставі реєстраційного запису в Журналі за заявами осіб, щодо яких складено такий запис.

 Рішення про відмову у видачі свідоцтва приймається у разі невідповідності поданих документів законодавству та у випадку, коли на момент звернення особи до Міністерства юстиції України виникли обставини, що перешкоджають одержанню свідоцтва:

 – втрата особою громадянства України;

 – набрання законної сили обвинувальним вироком суду;

 – набрання законної сили рішенням суду про визнання особи недієздатною, обмежено дієздатною або винесення ухвали про застосування до неї примусових заходів медичного характеру (п. 18 Порядку).

 У випадках, передбачених п. 18 Порядку, готується висновок про відмову у видачі свідоцтва, який є підставою для підготовки проекту наказу про відмову у видачі такого свідоцтва.

 Висновок підписується виконавцем, начальником відповідного відділу або особою, яка виконує його обов'язки, погоджується заступником директора департаменту – начальником Управління і затверджується директором Департаменту.

 Наказ про відмову у видачі свідоцтва підписується Міністром юстиції України.

 Копія наказу про відмову у видачі свідоцтва надсилається до відповідного управління юстиції або заявникові із супровідним листом за підписом директора Департаменту в дводенний строк після прийняття рішення про відмову у видачі свідоцтва.

 Рішення про відмову у видачі свідоцтва може бути оскаржене в суді у порядку адміністративного судочинства.

 Як зазначається у п. 20 Порядку, свідоцтво може бути анульоване Міністерством юстиції України у випадках, передбачених ст. 12 Закону України «Про нотаріат».

 4. ОЗНАКИ, СТРУКТУРА І СТАДІЇ ЛІЦЕНЗІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

 Оформлення та видача ліцензій – це одна із форм управлінської діяльності відповідних державних органів. Будь-яка діяльність становить собою систему послідовних дій, тобто процес.

 Ліцензійне провадження є самостійним адміністративним провадженням у структурі адміністративного процесу. Воно не належить ні до цивільного, ні до кримінального процесу, не входить воно й в структуру господарського процесу, оскільки у всіх вище вказаних процесах державні органи (органи судової влади) вирішують спір про право, в той час як в ході ліцензійного провадження самого спору може і не бути, а вирішується питання про надання суб'єкту господарювання певних прав щодо здійснення окремих видів господарської діяльності, які відповідно до законодавства мають бути обмежені. Суб'єктами такого процесу виступають фізичні або юридичні особи і органи виконавчої влади [12, с. 94].

 Ліцензійне провадження, як й інші види проваджень, є самостійною формою процесуальної діяльності, а тому йому притаманні такі ознаки:

 1) носить державно-владний характер (оскільки ліцензування здійснюється виключно уповноваженими на те державою органами);

 2) опосередковане нормами процесуального права;

 3) має свої принципи, чітко визначені цілі та завдання;

 4) спрямоване на досягнення юридичного результату – вирішення питання про правовий статус суб'єкта ліцензійної діяльності [12, с. 95].

 Разом з тим, ліцензійне провадження має і свої особливості, які характеризують його як особливий вид проваджень. Зокрема, ліцензійне провадження характеризується такими особливостями:

 1) може бути порушено тільки з ініціативи невладного суб'єкта, що звертається до наділеного владними повноваженнями органа виконавчої влади з проханням про надання йому спеціального правового статусу (ліцензіата);

 2) є правовою формою державної контрольної діяльності і поєднує в собі два провадження:

 а) із надання певного права (провадження щодо видачі ліцензій);

 б) контрольне провадження у вузькому розумінні цього поняття – за дотриманням ліцензіатом адміністративно-обов'язкових ліцензійних вимог і умов;

 3) його результатом, як правило, є конструктивний, правоформуючий акт управління;

 4) на підставі такого акта особа наділяється спеціальною правосуб'єктністю або їй надаються права-виключення, якими не наділені інші суб'єкти;

 5) юридичні наслідки такого акта поширюються не лише на власника ліцензії, але й на органи управління, що зобов'язані визначити умови та порядок його реалізації, здійснювати контроль за їх виконанням і вживати примусових заходів впливу у випадку їх порушення;

 6) це провадження характеризується великою кількістю владних і невладних суб'єктів, що беруть у ньому участь і має свою особливу структуру [12, с. 97].

 Щодо структури ліцензійного провадження, то в ньому можна виділити такі елементи:

 1) провадження щодо видачі ліцензій:

 а) порушення провадження в справі, в якому виділяються такі етапи:

 – реєстрація заяви, що надійшла;

 – перевірка достатності поданих матеріалів і правоздатності заявника;

 – прийняття заяви до розгляду і порушення ліцензійної справи;

 б) безпосередній розгляд справи, що складається з таких процесуальних етапів:

 – проходження атестації здобувачем (перевірка документів з позицій їх змісту й оцінка знань здобувача);

 – винесення рішення (про видачу ліцензії чи про відмову у видачі);

 – виконання прийнятого рішення;

 2) контрольне провадження, що включає такі етапи:

 а) проведення контрольної перевірки;

 б) винесення контрольного акта;

 в) виконання розпоряджень контрольного акта [12, с. 100].

 Факультативною стадією ліцензійного провадження є перегляд прийнятих рішень органом, який здійснює ліцензування. Вказана стадія повинна складатися з таких юридично значущих дій:

 – порушення ревізійного провадження, в ході якого здійснюється перевірка поданих заявником документів та підстав відмови і видачі ліцензії, а також інших даних, до мають відношення до справи;

 – винесення рішення за результатами перегляду прийнятого рішення;

 – виконання ревізійного акта.

 5. СПЕЦИФІКА ОКРЕМИХ ЛІЦЕНЗІЙНИХ ПРОВАДЖЕНЬ
(НА ПРИКЛАДІ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ТОРГІВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ)

 Торгівля вважається господарською діяльністю. Отже, певні її види можуть бути легалізовані лише після їх ліцензування, тобто видачі ліцензії – документа державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

 Порядок видачі ліцензій на заняття торгівельною діяльністю, перелік документів, необхідних для одержання ліцензії, встановлені Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. №1775-ІІІ в ред. від 18.10.2012 р. (надалі – Закон)

 Види торгівельної діяльності, що підлягають ліцензуванню, зазначені у ст. 9 Закону. До них належать:

 – торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння (п. 8);

 – оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами (п. 9);

 – оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами (п. 10);

 – оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами (п. 11);

 – торгівля спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв'язку, іншими засобами негласного отримання інформації (п. 13);

 – торгівля криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації (п. 14);

 – оптова торгівля насінням (п. 65);

 – реалізація племінних (генетичних) ресурсів (п. 66);

 – діяльність, пов'язана з торгівлею піротехнічними засобами (п. 70);

 – реалізація озброєння, військової техніки, військової зброї і боєприпасів до неї (п. 72).

 Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії (ч. 1 ст. 10 Закону).

 У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

 1) відомості про суб'єкта господарювання – заявника:

 2) вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

 У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

 До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

 Інші документи від суб'єктів господарювання органу ліцензування вимагати забороняється.

 Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо:

 – заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень;

 – документи оформлені з порушенням встановлених вимог.

 Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

 Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

 У ліцензії зазначаються (ч. 3 ст. 13 Закону):

 – найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

 – вид господарської діяльності, на право провадження якого видається ліцензія;

 – найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності;

 – ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи – платника податків та інших обов'язкових платежів;

 – місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності;

 – дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

 – строк дії ліцензії;

 – посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

 – дата видачі ліцензії;

 – наявність додатку (із зазначенням кількості сторінок).

 Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документів (ч. 1 ст. 14 Закону).

 За видачу ліцензії справляється плата, яка вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

ВИСНОВКИ

 Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.

 1. Адміністративне провадження – це нормативно врегульований порядок вчинення процесуальних дій, які забезпечують законний і об'єктивний розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних справ, об'єднаних спільністю предмета.

 2. Дозвільне провадження – особливий вид адміністративного процесу, сукупність послідовних дій, врегульованих адміністративно-процесуальними нормами, які забезпечують певний порядок реалізації дозвільної політики, відповідної конституційним положенням щодо напрямків державного будівництва.

 3. Суб'єктами дозвільного провадження відповідно до чинного законодавства є уповноважені на те державні органи та органи місцевого самоврядування: органи виконавчої влади, їх посадові особи, місцеві ради та їх виконавчі органи, а також окремі громадські організації.

 4. Переважна більшість суб'єктів дозвільного провадження здійснює свої функції у відомчих рамках, що не лише ускладнює, але фактично унеможливлює створення чітко врегульованої і цілком прозорої (як це має бути в ідеалі в умовах правової держави, з урахуванням принципів адміністративного процесу і цілей дозвільної політики) системи реалізації державної дозвільної політики.

 5. Ліцензійне провадження, як й інші види проваджень, є самостійною формою процесуальної діяльності, а тому йому притаманні такі ознаки: носить державно-владний характер (оскільки ліцензування здійснюється виключно уповноваженими на те державою органами); опосередковане нормами процесуального права; має свої принципи, чітко визначені цілі та завдання; спрямоване на досягнення юридичного результату – вирішення питання про правовий статус суб'єкта ліцензійної діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР в ред. від 12.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
2. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01.06.2000 р. №1775-ІІІ в ред. від 18.10.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
3. Положення про дозвільну систему: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 р. №576 в ред. від 01.06.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
4. Порядок видачі свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю: Затв. наказом Міністерства юстиції України від 22.06.2009 р. №1107/5 в ред. від 27.07.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
5. Адміністративна діяльність: Підручник / За заг. ред. О. М. Бандурки. – Харків: ХНУВС, 2004. – 248 с.
6. Адміністративне право України. Акад. курс: Підручник: У 2-х т. Т. 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). – К., 2004. – 584 с.
7. Бандурка А. М. Административный процесс: Учебник. – Xарьков: Изд-во НУВД, 2001. – 354 с
8. Лихачов С. В. Дозвільне провадження в адміністративному процесі: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. – Xарків, 2001. – 178 с.
9. Перепелюк В. Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навч. посібник. – Чернівці: Рута, 2003. – 368 с.
10. Словарь административного права / И. Л. Бачило, Т. М. Гандилов,
    А. А. Гришковец и др. – М.: Фонд «Правовая культура», 1999. – 320 с.
11. Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2007. – 624 с.
12. Шестак Л. В. Ліцензування як адміністративно-правовий інститут: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. – Ірпінь, 2007. – 182 с.