Кр ПОНЯТТЯ ТА РИСИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Адміністративне право"

на тему: ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНІ РИСИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

ПЛАН

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Поняття адміністративного процесу ............................................. 5

 2. Ознаки адміністративного процесу ............................................... 9

 3. Принципи адміністративного процесу ........................................ 12

 Висновки ........................................................................................... 18

 Практичне завдання ......................................................................... 19

 Список використаних джерел .......................................................... 21

ВСТУП

 Наразі в Україні розширюється сфера процесуальної регламентації усіх видів державної діяльності. Очевидно, що матеріальні норми права у сфері державного управління не можуть повноцінно реалізовуватися без вдосконалення відповідного процесуального механізму. У значному ступені це зумовлено тим, що органи управління діють у всіх сферах життя суспільства, ухвалюючи нормативні акти з широкого кола питань, у тому числі тих, що торкаються прав і свобод громадян.

 Своєю чергою, громадяни практично щодня звертаються до різних виконавчих органів для розв'язання конкретних питань, пов'язаних із реалізацією і захистом наданих їм прав та виконанням покладених на них обов'язків.

 Багатоманітними і складними є й відносини виконавчих органів держави між собою та з іншими недержавними структурами. Зокрема, адміністративно-процесуального врегулювання потребує їх взаємодія з недержавними утвореннями. Це являє собою найважливішу передумову забезпечення правової захищеності громадян, з одного боку, і чіткого функціонування всіх ланок органів виконавчої влади – з іншого.

 Адміністративний процес – складне явище, системний характер якого обумовлюється значним обсягом предметної регламентації, що охоплює різноманітні сфери діяльності публічної адміністрації та численні категорії індивідуальних справ. Як реальне правове явище адміністративний процес посідає належне місце в низці інших галузей вітчизняного права. Проте його сутність і правову природу далеко не завжди розглядають однозначно.

 На цьому тлі вартою на особливу увагу постає проблема наукової детермінації окремих складових адміністративного процесу. Адже від того, наскільки динамічно буде вирішуватись проблема ланок системи адміністративного процесу, залежатиме вся кодифікаційна діяльність у сфері адміністративно-процесуального права, а також ефективне функціонування усієї системи державної влади на благо людини, суспільства та держави у цілому.

1. ПОНЯТТЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

 Свого часу С. С. Студенікін відзначав, що адміністративний процес – це сукупність визначених правил, на підставі яких здійснюється виконавчо-розпорядницька діяльність [12, c. 44].

 А.Є. Луньов пов'язував адміністративний процес із діяльністю виконавчих органів [7, с. 43].

 Упродовж багатьох років полеміка про поняття адміністративного процесу точилася між представниками двох головних напрямів.

 Такі вчені-адміністративісти й теоретики, як О. М. Якуба, Г.І. Петров, А. П. Коренєв, В. Д. Сорокін, Д. Н. Бахрах, В.І. Новосьолов, В. М. Манохін,
В. М. Горшенєв, Р. С. Павловський та ін., тлумачать адміністративний процес у широкому розумінні.

 Інша група вчених трактує його у вузькому розумінні, тобто пов'язує лише із розглядом адміністративних справ (Н. Г. Саліщева, В. С. Тадевосян, А. П. Клюшниченко, М.І. Пискотін, А. В. Самійленко та ін.).

 Перевагу позиції широкого тлумачення поняття адміністративного процесу, можна обгрунтувати шляхом критичного осмислення аргументів її супротивників.

 Найпослідовніше обстоювала свою позицію про звуження меж адміністративного процесу Н. Г. Саліщева. На її думку, адміністративний процес являє собою регламентовану законом діяльність щодо розв'язання спорів, які виникають між сторонами адміністративних правовідносин, котрі не перебувають між собою у відносинах службового підпорядкування, а також щодо застосування примусових заходів [10, с. 13]

 Суто юрисдикційний характер адміністративного процесу підкреслювали В. С. Тадевосян і М.І. Пискотін, вважаючи останній процесом розгляду спорів про право адміністративне.

 Дещо ширше визначає адміністративний процес А. П. Клюшниченко, розуміючи під ним порядок здійснення державними органами специфічної діяльності щодо застосування адміністративного примусу, розгляду скарг, протестів, представлень, заяв і розв'язання спорів, пов'язаних з управлінською сферою [5, с. 37].

 Прикладом найбільш категоричної позиції з цього питання є висловлення А. В. Самійленко, котрий підкреслював, що межі адміністративного процесу мають логічно замикатися порядком застосування примусових заходів [11, с. 7].

 Отже, вихідною позицією для визначення поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні висувався його юрисдикційний характер.

 Недоцільність такого підходу О. М. Бандурка доводить низкою обставин.

 По-перше, юрисдикційна діяльність є лише частиною виконавчо-розпорядницької діяльності державних органів і організацій.

 По-друге, зведення адміністративного процесу до розгляду тільки деяких категорій справ, що мають юрисдикційний характер, означає заперечення адміністративно-процесуального, управлінського характеру багатогранної організаційної діяльності органів державного управління.

 По-третє, обмеження функцій адміністративного процесу виконанням юрисдикційних завдань фактично виводить за його межі розгляд і розв'язання інших індивідуальних справ позитивного характеру, що загалом становлять значну його частину.

 По-четверте, звуження меж адміністративного процесу лише до юрисдикційної діяльності ототожнює його з кримінальним і цивільним процесами, що не можна визнати правильним.

 По-п'яте, поділ адміністративного процесу на сам процес і адміністративне провадження як рівні складові призводить до неправильного визначення суті цих правових явищ, оскільки провадження щодо конкретної категорії адміністративних справ є складовою частиною процесу і співвідноситься як особливе і загальне.

 По-шосте, адміністративний процес є формою застосування системи адміністративно-правових норм, більше того, він обслуговує не лише галузь матеріального адміністративного права, а й матеріальні норми інших галузей права, наприклад, земельного [1, с. 17].

 Отже, тлумачення адміністративного процесу в широкому розумінні дозволяє правильно оцінити його регулятивні можливості, усвідомити його місце і роль у системі інших процесуальних галузей права.

 Нарешті, виокремлюється і третій підхід до визначення адміністративного процесу. Умовно його можна назвати "судочинським", який походить від розуміння юридичного процесу виключно як форми правосуддя. Отже, адміністративний процес у даному випадку розглядається лише як судовий розгляд публічно-правових спорів, віднесених до компетенції адміністративних судів.

 У межах даного підходу також існують різні точки зору, наприклад, виділяється адміністративний процес як вид судового процесу (адміністративне судочинство) та окремо управлінський процес (правозастосовча діяльність адміністративних органів), або стверджується, що адміністративний процес – це форма правосуддя, тобто адміністративне судочинство, а діяльність органів публічної адміністрації взагалі носить непроцесуальний, а процедурний характер (так звані адміністративні процедури).

 Розуміння адміністративного процесу лише як форми правосуддя по адміністративним справам відповідає поняттю адміністративно- процесуального права, який закріплений в Кодексі адміністративного судочинства та основним тенденціям розвитку адміністративного законодавства (наприклад, наразі розроблений та активно обговорюється проект Адміністративно-процедурного кодексу, який визначає процедури розгляду органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування індивідуальних адміністративних справ та адміністративних послуг).

 Разом з тим, слід зазначити, що визначення поняття адміністративного процесу залишається дискусійним та остаточно не вирішеним. Наводяться різні аргументи на користь того чи іншого підходу. На сучасному етапі"вузький підхід" до розуміння адміністративного процесу є найменш поширеним, більш актуальними залишається "широке розуміння" та "судочинський" підхід.

 Необхідно зазначити, що домінуючим в адміністративно-правовій науковій та навчальній літературі залишається саме "широке розуміння" адміністративного процесу.

 У будь-якому випадку слід розрізняти поняття адміністративного процесу (це завжди діяльність) та адміністративно-процесуального права (це правові норми, які таку діяльність регулюють).

 Теоретики адміністративного права не мають єдиної точки зору щодо змісту зазначених понять. Зокрема, терміни "процес" та "процесуальне право" використовуються в деяких наукових працях як взаємозамінні та ідентичні зазначення (С. Махіна, І. Панова).

 Існує точка зору, що перше з цих понять охоплює групи процесуальних правовідносин, які є підгалуззю (інститутом) адміністративного права, друге охоплює систему правовідносин, які ототожнюються з адміністративною юстицією (М. Тищенко, Ю. Тихомиров).

 Іншою є точка зору, що адміністративний процес – за природою правовідносин – взагалі має вважатися не складовою частиною адміністративного права, а цілком самостійною галуззю права судово-процесуальної спрямованості (В. Перепелюк).

 Якщо адміністративно-процесуальне право – це система юридичних норм, якими регламентуються державно-владні, організуючі суспільні відносини, що виникають у зв'язку з реалізацією адміністративно-процесуальної форми із застосування норм відповідних матеріальних галузей права, то адміністративний процес – це урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених суб'єктів, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.

 Таким чином, адміністративний процес треба розглядати як порядок вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління виконавчо-розпорядницькими органами (а у передбачених законом випадках – й іншими суб'єктами), як діяльність, під час здійснення якої виникають суспільні відносини, що регулюються нормами адміністративно-процесуального права.

 2. ОЗНАКИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

 У теорії юридичного процесу можна виділити низку його основних і додаткових ознак [13, с. 12].

 По-перше, юридичний процес являє собою таку організаційну, форму діяльності, яка завжди пов'язана з розглядом обставин і фактів, що грунтуються на праві (законі) і тягнуть за собою певні юридичні наслідки.

 По-друге, юридичний процес є сукупністю правових форм діяльності уповноважених на те суб'єктів – органів держави, посадових осіб тощо, які спеціалізуються на різних галузях юридичної практики.

 По-третє, юридичний процес – це сфера людської практики, яка являє собою органічно взаємозалежну систему дій щодо здійснення операцій з нормами права.

 По-четверте, юридичний процес завжди розглядається як діяльність, результат якої закріплюється ухваленням відповідних правових актів, що мають офіційний характер і встановлену законом, форму.

 По-п'яте, юридичний процес – це діяльність, яка об'єктивно потребує процесуальної регламентації.

 По-шосте, для юридичного процесу є необхідним використання різних методів і засобів юридичної техніки, досягнень науково-технічного прогресу.

 Виділяються такі характерні риси адміністративного процесу [8, с. 25].

 1. Адміністративний процес пов'язаний з державним управлінням у вузькому змісті. Проте у зміст адміністративного процесу включається не вся управлінська діяльність виконавчо-розпорядницьких органів державної влади, а лише її суто юридичні види, реалізовані у правових формах.

 2. Адміністративний процес пов'язаний з матеріальним адміністративним правом. Цей зв'язок виражається в тому, що у ході реалізації завдань адміністративного процесу відбувається вирішення індивідуально конкретних справ, що виникають у сфері державного управління.

 Вирішення індивідуально конкретної справи припускає застосування відповідної норми матеріального права до даного випадку, можливість виникнення якого передбачається цією нормою.

 Застосування норм адміністративного права – різноманітна й обсяжна діяльність виконавчо-розпорядницьких органів державної влади і деяких інших уповноважених на те органів. Вона охоплює всі категорії індивідуально конкретних справ, що входять у компетенцію згаданих органів, незалежно від їх галузевої приналежності.

 Іншими словами, адміністративний процес здійснюється там, де у компетентного органа державного управління виникає необхідність вирішити індивідуальну справу, врегулювати конкретне відношення управлінського характеру, отримати юридичний результат.

 Отже, адміністративний процес одночасно є вираженням управлінської діяльності органів державної влади і формою реалізації норм адміністративного права.

 3. Застосування норм адміністративного права здійснюється у порядку, врегульованому нормами адміністративного права. Відповідно до цих норм органи державного управління вирішують підвідомчі їм справи. Наприклад, адміністративно-процесуальні норми регулюють порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян, порядок вирішення організаційних справ в апараті управління, порядок застосування заходів адміністративного примусу та ін.

 4. Адміністративний процес – це не лише певна процедура застосування відповідних норм права у сфері державного управління, але й діяльність, у ході якої виникають відносини, що регулюються нормами адміністративно-процесуального права. Під впливом цих норм згадані відносини здобувають характер адміністративно-процесуальних правовідносин.

 Таким чином, адміністративний процес, як і процеси цивільний та кримінальний, складається з двох елементів, в однаковому ступені врегульованих нормами адміністративно-процесуального права, – діяльності органів державного управління з вирішення підвідомчих справ і відносин між учасниками цієї діяльності.

 3. ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

 Організація і здійснення адміністративного процесу засновані на певних принципах, закріплених у Конституції України, чинному національному законодавстві.

 Зокрема, А. М. Колодій переконаний, що принципи права – це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значущістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу [6, с. 153].

 Принципи права спрямовують і надають синхронності усьому механізму правового регулювання суспільних відносин, досконаліше від інших розкривають місце права у суспільному житті і його розвитку. Саме принципи права є критерієм законності й правомірності дій громадян та посадових осіб, адміністративного апарату і органів юстиції, і за певних умов мають велике значення для зростання правосвідомості населення, його культури і освіти.

 Відтак, принципи як правова категорія становлять основу адміністративного процесу, яким властиві такі ознаки:

 1) відіграють визначальну роль у формуванні змісту та основних напрямів адміністративного процесу;

 2) виражають типові закономірності здійснення адміністративного процесу;

 3) містять вимоги, які мають бути враховані суб'єктами адміністративних процесуальних відносин та адміністративним судом під час розгляду публічно-правового спору;

 4) відтворені у Конституції та законах України, випливають або з окремих правових норм, або формулюються на основі норм певної галузі права і пов'язані з іншими принципами, що регулюють суспільну поведінку людей;

 5) є результатом наукового пізнання, практична дія принципів повністю визначається ставленням до них людини;

 6) важливим для розуміння сутності адміністративного процесу є те, що його принципи комплексно застосовуються у судовій практиці, між собою взаємопов'язані та взаємообумовлені.

 Вони утворюють структурний конгломерат, що становить ідейну основу діяльності публічної адміністрації та її посадових осіб щодо задоволення публічних інтересів;

 7) принципи є об'єктивними категоріями, вони не залежать від волевиявлення та побажань окремих осіб, спираються на діалектичний закон розвитку;

 8) принципи спрямовані до законодавця – при формулюванні правил адміністративного судочинства та до суду – під час застосування цих правил для розв'язання спірних правовідносин.

 Основоположними не лише для адміністративного процесу, а й для інших галузей права, безумовно, є так звані загальноправові принципи, які завдяки їх дії та застосуванню у межах усіх існуючих галузей національного права отримали назву загальноправових.

 Такі принципи права є невід'ємними, засадничими категоріями кожної галузі права і запроваджуються з метою гарантування учасникам суспільних відносин можливості здійснювати свої законні права, свободи та інтереси, а також захищати їх. Тому відмова дотримуватись окремими учасниками адміністративного процесу та адміністративним судом загальноправових принципів означає порушення закріплених законодавством України природних та соціальних прав, свобод та інтересів людини, громадянина, юридичних осіб.

 У теорії права до загальноправових принципів традиційно відносять свободу, справедливість, рівність, гуманізм, демократизм, верховенство права та законність1. Розглянемо більш детально їх сутність, правове закріплення та значення для адміністративного процесу.

 Свобода як принцип адміністративного процесу означає можливість учасників такого процесу вільно обирати із передбаченого законодавством переліку певний вид дозволеної поведінки.

 Як визначено у юридичній науці, справедливість полягає у тому, що право завжди виражає та надає таку оцінку, яка відповідає поведінці людини. Інакше кажучи, дії учасника процесу оцінюються відповідно до критеріїв, які сформувались у суспільстві та закріплені у чинному законодавстві.

 В адміністративному процесі принцип справедливості означає те, що:

 1) реакція суду, його відповідні дії та поточні рішення (ухвали) обов'язково мають бути адекватні (відповідні) публічно-правовому спору, діям і повноваженням його учасників;

 2) рішення по адміністративній справі має бути постановлене лише таке, яке повністю відповідає справжнім обставинам самої справи, доказам та показанням учасників процесу.

 Якщо принцип справедливості – це відповідність одних дій іншим, належна оцінка публічно-правовому спору, то принцип рівності – це однакова можливість усіх учасників публічно-правового спору реалізовувати свої особисті процесуальні інтереси. Рівність учасників адміністративного процесу, втім, аж ніяк не означає абсолютну подібність, ідентичність їх процесуальних прав та обов'язків. Тому учасники адміністративної справи згідно із чинним законодавством, залишаючись стосовно один одного рівними, у той же час наділені власним специфічним обсягом повноважень, який проте не передбачає жодних привілеїв щодо решти учасників адміністративного процесу.

 Демократизм як правовий принцип означає можливість громадян, обираючи до Верховної Ради України народних депутатів, впливати на формування суддівського корпусу адміністративних судів України.

 Верховенство права як принцип адміністративного процесу дістав своє офіційне закріплення у ряді нормативних актів. Так ст. 8 Конституції України закріпила, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

 Спроба дати визначення зазначеному принципу зроблена також і у КАС України, у ч. 1 ст. 8 якого наголошується, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Зрозуміло, що таке визначення, як справедливо наголошується у літературі, не відображає усіх граней верховенства права, а дає лише найзагальніше його розуміння.

 Здійснення адміністративними судами правосуддя у публічно-правових справах має відбуватись виключно відповідно до законодавчих приписів, із дотриманням конституційних прав, свобод та інтересів людини і громадянина. Порушення адміністративними судами вимог Конституції та законів України при вирішенні справ адміністративної юрисдикції обумовлює недійсність як усього адміністративного процесу, так і прийнятого рішення по справі, зокрема.

 Тому вважлива роль у системі принципів адміністративного процесу, безумовно, поряд із іншими відводиться принципу законності, який є похідним щодо принципу верховенства права.

 Законність у адміністративному процесі одночасно є:

 – вимогою до суду здійснити усі процесуальні дії, а також ухвалити рішення у справі відповідно до закону;

 – критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

 Усі наведені загальноправові принципи адміністративного процесу взаємопов'язані між собою, дотримання одного гарантує належну реалізацію іншого. Відтак, порушення принаймні одного з цих загальноправових принципів призводить до недотримання інших базових ідей адміністративного процесу.

 Із прийняттям у 2005 р. КАС України було чітко визначено систему принципів, на основі яких здійснюється розгляд та вирішення публічно-правових спорів.

 Закріплення у цьому кодексі принципів адміністративного процесу в окремих статтях необхідно визнати доволі зручною і прогресивною формою їх вираження, оскільки донедавна у процесуальному законодавстві практика закріплення принципів того чи іншого виду процесу у вигляді окремих статей не була поширеною.

 Як закріплено у ст. 7 КАС України, принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

 1) верховенство права;

 2) законність;

 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

 5) гласність і відкритість адміністративного процесу;

 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

 7) обов'язковість судових рішень.

 Викладені у КАС України принципи за своєю юридичною природою належать до різних видів. Так, якщо такі принципи, як верховенство права, законність, рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, як було зазначено вище, належать до загальноправових, то змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі, гласність і відкритість адміністративного процесу, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, обов'язковість судових рішень – міжгалузеві принципи.

ВИСНОВКИ

 1. Таким чином, адміністративний процес – це вид юридичного процесу, який регламентує порядок розгляду і розв'язання конкретних адміністративних справ, діяльність, що грунтується на нормах адміністративно-процесуального права, виконавчих органів держави, їх посадових осіб, а також інших уповноважених на те суб'єктів щодо реалізації норм матеріального адміністративного права, а в низці випадків – і матеріальних норм інших галузей права.

 2. Адміністративний процес являє собою системне утворення із складною і не до кінця дослідженою структурою. Первинним і основним компонентом його структури виступає окремо взяте адміністративне провадження.

 3. Ознаки адміністративного процесу:

 – адміністративний процес пов'язаний із державним управлінням, його правовими формами;

 – зв'язок з матеріальними нормами адміністративного права;

 – це діяльність, в результаті якої виникають суспільні відносини, врегульовані нормами адміністративно-процесуального права.

 4. Адміністративний процес базується на таких принципах, як: верховенство права, законність, охорона інтересів особи і держави; рівність сторін; національна мова; самостійність органів (посадових осіб) у прийнятті рішень; оперативність та доступність; гласність та відкритість, офіційність (публічність), повнота, об'єктивність та неупередженість, етичність у стосунках, економічність, підконтрольність та відповідальності посадових осіб. Окрім того, під час здійснення адміністративно-процесуальної діяльності публічної адміністрації повинна знаходить свої втілення правова презумпція невинуватості та презумпція правомірності дій та вимог осіб, що звертаються до державних органів, її ще називають презумпцією правомірності правової позиції громадянина.

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

 Перебуваючи у відпустці, інспектор органів рибоохорони Тюлькін затримав двох браконьєрів, які, застосовуючи борну кислоту, травили рибу у водоймі. Тюлькіним було складено протокол про адміністративне правопорушення, але браконьєри відмовилися підписувати його, мотивуючи це тим, що інспектор не має права складати процесуальні документи на цій території, оскільки проживає в іншій області. Протокол був направлений державному інспектору по регулюванню та охороні вод.

 Яка підвідомчість цієї категорії справ та чи правомірні дії інспектора?

 Відповідь обгрунтувати, посилаючись на чинне законодавство.

 

 Перш, ніж визначити підвідомчість справи, що розглядається, треба з'ясувати, яке правопорушення скоїли особи, затримані Тюлькіним. Вони, застосовуючи борну кислоту, травили рибу у водоймі. Добування риби у такий спосіб є порушенням правил рибальства. Адміністративна відповідальність за порушення правил рибальства настає згідно зі ст. 85 КУпАП.

 Дії інспектора Тюлькіна у ситуації, що розглядається, є неправомірними. Відповідно до ч. 2 ст. 262 КУпАП затримувати осіб, що порушують правила рибальства, і складати про це протокол мають право лише співпрацівники органів внутрішніх справ.

 Отже, Тюлькін повинен був не самостійно затримувати правопорушників, а викликати для цього міліцію.

 Відповідно до статті 257 КУпАП протокол про порушення певними особами правил рибальства надсилається органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення.

 Тюлькін направив складений протокол державному інспектору по регулюванню та охороні вод. Це неправильно, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 221 КУпАП справи про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 85 КУпАП, розглядають судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 288 с.
2. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2009 р.
3. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р.
   № 2747-ІV в ред. від 16.03.2010 р.
4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 80731-X в ред. від 06.03.2010 р.
5. Клюшниченко А. П. Производство по далам о мелком хулиганстве. – К.: Изд-во Киевского ун-та, 1970. – 278 с.
6. Колодій А. М. Принципи права України: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 216 с.
7. Лунев А. Е. Вопросы административного процесса // Правоведение. – 1962. – № 2. – С. 43 – 49.
8. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права: Навч. посібник / За заг. ред. Р. О. Куйбіди, В.І. Шишкіна. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 518 с.
9. Перепелюк В. Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навч. посібник. – Чернівці: Рута, 2006. – 480 с.
10. Салищева Н. Г. Административный процесс в СССР. – М.: Юрид. лит, 1964. – 260 с.
11. Самойленко А. В. Административные штрафы милиции как средство охраны советского правопорядка // Правоведение. – 1971. – № 10. – С. 6 – 12.
12. Студеникин С. С. Социалистическая система государственного управления и вопрос о предмете советского административного права // Вопросы советского административного права. – М.: Госюриздат, 1949. – С. 42 – 56.
13. Теория юридического процесса / Под ред. В. М. Горшенева. – Харьков: Изд-во Харьковского ун-та, 1985. – 320 с.