Кр Правові основи державного управління культурою

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Адміністративне право"

ПЛАН

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Забезпечення дисципліни та законності в державному управлінні 4

 2. Правові основи державного управління культурою ...................... 8

 Висновки ........................................................................................... 15

 Задача ................................................................................................ 16

 Список використаної літератури ...................................................... 18

ВСТУП

 Перший розділ наданої контрольної роботи присвячений питанням забезпечення дисципліни та законності в державному управлінні.

 Законність – режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, що утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права – й дисципліна є основними гарантіями здійснення організаційно-розпорядчих функцій органами державного управління всіх рівнів.

 Крім того, метою наданої контрольної роботи є висвітлення правових основ державного управління культурою.

 Державна політика в галузі культури виключає централізоване управління творчою діяльністю, застосування цензури тощо. Конституційний пріоритет свободи художнього, наукового та інших видів творчості є основоположним у визначенні методів державного впливу в галузі культури. Органи виконавчої влади не вправі стверджувати репертуари театрів, кіностудій та інших об'єктів культури, а також сценарії кінофільмів та постановочні плани театрів. В сучасних умовах ці органи покликані стимулювати різноманітні прояви творчої активності незалежно від їх ідеологічної спрямованості.

 Державне управління в галузі культури переважно полягає в організації створення, розповсюдження, популяризації творів літератури та мистецтва, забезпеченні поширення інформації та пропаганди досягнень культури, збереженні й цільовому використанні культурних цінностей, охороні творів мистецтва і пам'яток культури, підвищенні культурного рівня населення, керівництві підприємствами, організаціями, установами і закладами культури і комунальної державної форм власності.

 1. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ ТА ЗАКОННОСТІ
В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

 Законність – це режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, що утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права. Це певний стан суспільних відносин.

 Законність виявляється у тому, що всі рішення, прийняті органом державного управління, мають відповідати чинному законодавству і при цьому не виходити за межі повноважень цього органу.

 Дисципліна – це режим свідомого підпорядкування та суворого дотримання правил поведінки, узгодженість в діях, передовсім державних службовців по виконанню ними загальних і посадових обов'язків та розпоряджень керівництва. Загальновідомо, що заходи, які забезпечують законність, допомагають підтримувати і службову дисципліну.

 Залежно від змісту, характеру, особливостей розрізняють такі способи забезпечення законності та дисципліни: контроль; нагляд; звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності.

 Контроль – це вид діяльності, що полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює перевірку і облік того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання та реалізує свої функції.

 Державний контроль є важливим елементом системи державного управління, який дає змогу суттєво впливати на хід управлінської діяльності, коригуючи її у разі виявлення відхилень від визначеного напряму. Значення та важливість державного контролю особливо зростає за нинішніх умов послаблення виконавчої дисципліни, зниження ефективності управлінських рішень, недотримання вимог законодавства.

 При визначенні поняття державного контролю слід виходити з того, що це – функція, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень та їх правомірності. Зміст державного контролю включає спостереження, аналіз і перевірку діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених перед ними завдань, дотримання установлених державою правил, норм і стандартів.

 Існують такі види контролю:

 1. Контроль з боку Верховної Ради України.

 2. Контроль з боку Президента України.

 3. Контроль з боку Кабінету Міністрів України. В апараті Кабінету Міністрів України існують такі структурні підрозділи, як контрольно-ревізійне управління. Крім цього кожне міністерство має свої контрольні органи, що здійснюють контроль і перевірку – це так званий відомчий контроль.

 Проте, як свідчить практика, ефективність відомчих перевірок невисока, тому у державі створені надвідомчі органи, що здійснюють такі види контролю:

 – Рахункова палата України – фінансовий контроль за витрачанням коштів з Державного бюджету;

 – контрольно-ревізійне управління при Кабінеті Міністрів України;

 – контроль з боку центральних органів виконавчої влади;

 – контроль з боку місцевих органів виконавчої влади;

 – контроль з боку органів судової влади (судовий контроль);

 – контроль з боку органів місцевого самоврядування;

 – контроль з боку громадськості (громадський контроль).

 Контроль органів судової влади – це заснована на законі діяльність судів щодо перевірки правомірності актів і дій органів державного управління, їх посадових осіб із застосуванням, якщо виникає необхідність, правових санкцій.

 Адміністративний нагляд – здійснення спеціальними державними органами цільового спостереження за дотриманням підприємствами, установами, організаціями та громадянами правил, передбачених нормативно-правовими актами.

 Його суб'єктами є спеціально створені з цією метою державні органи:

 1) державні інспекції;

 2) органи внутрішніх справ (міліція).

 Державними інспекціями називаються спеціалізовані державні органи, створені для здійснення нагляду за дотриманням певних правил і норм. До них належать Інспекція державного протипожежного нагляду, Державна санітарно-епідеміологічна служба, Державна інспекція ветеринарної медицини, Державна автомобільна інспекція, Державна інспекція охорони навколишнього природного середовища, органи державної статистики, державного нагляду за охороною праці, контролю за цінами, технічного нагляду, Державна інспекція електрозв'язку, з карантину рослин, з контролю якості лікарських засобів та ін.

 Органи внутрішніх справ (міліція) на підставі Закону України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" здійснюють адміністративний нагляд за вказаними особами. Адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, – це система тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюється органами внутрішніх справ.

 Метою даного виду нагляду – попередження і недопущення правопорушень та злочинів цими особами.

 Згідно зі статтею. 40 Конституції України усі мають право направляти колективні чи індивідуальні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Останні ж зобов'язані розглянути звернення і дати у встановлений законом строк обгрунтовану відповідь.

 Право на звернення знайшло своє подальше детальне врегулювання в Законі України "Про звернення громадян". У статті З Закон розрізняє та дає визначення трьох видів звернень: пропозиція (зауваження), заява (клопотання) та скарга. Також вказаним законом встановлено вимоги, які ставляться до змісту та форми кожного з перелічених видів звернень. Підставою для звернення можуть бути: порушення прав чи свобод і законних інтересів громадянина, створення перешкод для здійснення громадянином його прав і свобод чи законних інтересів або ж незаконне покладення на громадянина яких-небудь обов'язків чи незаконне притягнення його до відповідальності.

 Звернення адресується суб'єктам, до повноважень яких входить вирішення вказаних у зверненнях питань, в іншому випадку таке звернення в термін не більше 5-ти днів пересилається за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється заявнику.

 Відповідно до статті 20 Закону України "Про звернення громадян" від 02.10.1996 р. №393/96-ВР в ред. від 11.06.2009 р. звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті з них, які не потребують додаткового вивчення та перевірки, – невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо ж в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, то він може бути подовжений, але в загальному не може перевищувати сорока п'яти днів.

 У разі задоволення скарги громадянина орган чи посадова особа, які прийняли неправомірне рішення, відшкодовують громадянину матеріальні збитки, пов'язанні з поданням та розглядом скарги, а крім цього можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями посадової особи по відношенню до громадянина.

 2. ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРОЮ

 Культурна політика в Україні здійснюється відповідно до таких принципів:

 – визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, що проживають на території України;

 – утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські, планетарні цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами;

 – збереження і примноження культурних надбань;

 – розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

 – гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

 – рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

 – доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

 – забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

 – заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

 – всебічне міжнародне культурне співробітництво;

 – визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

 – поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

 Правові основи діяльності в галузі культури як на професійній, так і аматорській підставах визначається Законом України "Про культуру" від 14.12.2010 р. №778-VІ. Він визначає правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулює суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей.

 Крім Закону України "Про культуру", правову базу управління у цій сфері складають також Закони України:

 – "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 р.;

 – "Про охорону археологічної спадщини" від 18.03.2004 р.;

 – "Про музеї та музейну справу" від 29.06.1996 р.;

 – "Про кінематографію" від 13.01.1998 р.;

 – "Про театри і театральну справу" від 31.05.2005 р.;

 – "Про видавничу справу" від 05.06.1997 р.;

 – "Про туризм" від 15.09.1995 р.;

 – "Про бібліотеки і бібліотечну справу" від 27.01.1995 р.;

 – "Про інформацію" від 02.10.1992 р.;

 – "Про телебачення і радіомовлення" від 27.01.1995 р.;

 – "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 23.09.1997 р.

 Держава забезпечує створення умов для розвитку літературної та художньої критики, інших форм об'єктивної оцінки історико-культурних процесів. З цією метою чинне законодавство встановлює певні права й обов'язки громадян у галузі культури.

 Кожний громадянин у галузі культури має право на:

 – свободу творчості;

 – вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійного визначення долі своїх творів;

 – здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва;

 – створення закладів, підприємств і організацій культури;

 – об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури;

 – збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв;

 – доступ до культурних цінностей;

 – захист інтелектуальної власності;

 – здобуття спеціальної освіти.

 Відповідно до наданих їм прав, громадяни у сфері культури зобов'язані:

 – додержуватися вимог чинного законодавства щодо діяльності у сфері культури;

 – дбати про збереження культурної спадщини, традицій народної культури, сприяти охороні пам'яток історії та культури;

 – поважати культуру, мову, традиції, звичаї та обряди національних меншин, які проживають на території України;

 – піклуватися про естетичне виховання і культурний розвиток дітей, прилучення їх до цінностей вітчизняної та світової культури.

 Центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику в галузі культури є Міністерство культури України, Положення про яке затверджено указом Президента України від 06.04.2011 р. №388/2011 р.

 Основними завданнями Міністерства культури України є:

 – участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері культури;

 – участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту суспільної моралі;

 – координація здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання;

 – сприяння створенню умов для задоволення національно-культурних потреб громадян України та українців, які проживають за межами України, збереженню і популяризації культурних надбань Українського народу; здійснення міжнародного співробітництва з питань, що належать до компетенції МКТ України.

 Міністерство культури України відповідно до покладених на нього завдань:

 – розробляє та вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо формування державної політики у сфері культури;

 – бере в установленому порядку участь у формуванні Програми діяльності Кабінету Міністрів України та розробленні проектів Державної програми соціального і економічного розвитку України, Державного бюджету України на відповідний рік, інших прогнозних та програмних документів економічного та соціального розвитку України;

 – здійснює повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та спеціально уповноваженого державного органу контролю за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей;

 – визначає перспективи і напрями розвитку, зміст спеціальної освіти у сфері культури;

 – розробляє і здійснює заходи щодо створення умов для відродження і розвитку культури української нації, культурної самобутності корінних народів і національних меншин України, всіх видів мистецтва, самодіяльної творчості, осередків традиційної народної творчості, художніх промислів та ремесел;

 – здійснює заходи, спрямовані на популяризацію культурних надбань Українського народу за межами України і світової культури в Україні, залучає представників української діаспори до участі у культурно-мистецьких процесах;

 – здійснює заходи щодо соціального захисту професійних творчих працівників і працівників культури, надання таким працівникам державної підтримки в реалізації їх творчих задумів;

 – визначає порядок оформлення та видачі свідоцтва про проведення гастрольних заходів, формує Єдиний банк даних гастрольних заходів, що проводяться в Україні;

 – відповідно до законодавства забезпечує здійснення виставкової діяльності, уживає заходів щодо захисту об'єктів інтелектуальної власності, реалізації авторських і суміжних прав;

 – розробляє вимоги щодо створення на території кожної адміністративно-територіальної одиниці соціально необхідного комплексу закладів, підприємств, організацій культури, нормативи мінімального забезпечення громадян культурними послугами, здійснює відповідно до законодавства контроль за додержанням цих вимог і нормативів;

 – сприяє діяльності творчих спілок, молодіжних, дитячих та інших громадських організацій, що функціонують у сферах культури, мистецтва, кінематографії та ін.;

 – організовує в межах своїх повноважень проведення міжнародних, всеукраїнських, регіональних мистецьких фестивалів і конкурсів, оглядів, мистецьких аукціонів, виставок-продажу та інших заходів з питань, віднесених до його компетенції;

 – формує Державний реєстр національного культурного надбання й виконує інші функції, передбачені законодавством.

 Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, друкарська справа (поліграфія) та ін.

 Систему державних органів управління культурою складають: Міністерство культури України, міністерство культури Автономної республіки Крим, управління культури обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи культури районних державних адміністрацій. Управління такими підгалузями як архівна справа та телерадіомовлення здійснюють відповідно Державний комітет архівів України та Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.

 Об'єктами управлінської діяльності є підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства і заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури і мистецтва, музичні та художні школи.

 Державну політику щодо телебачення і радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального і правового захисту працівників цієї сфери визначають Верховна Рада і Президент України.

 Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у цій сфері.

 Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, який здійснює керівництво державним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.

 Основними завданнями Державного комітету в сфері телебачення і радіомовлення є:

 – забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення і радіомовлення;

 – організація виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;

 – формування національного телерадіопростору;

 – організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на закордонну аудиторію.

ВИСНОВКИ

 Підсумовуючи викладене у контрольній роботі можна дійти таких висновків.

 1. Законність – це режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, що утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб'єктами права.

 2. Законність та дисципліна є основними гарантіями здійснення організаційно-розпорядчих функцій органами державного управління всіх рівнів.

 3. Контроль – вид діяльності, зміст якої полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку виконання об'єктами контролю своїх завдань і функцій.

 4. Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених суспільством, що характеризують певний рівень його розвитку. Культурні цінності – об'єкти матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення.

 5. Міністерство культури України є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в галузі культури, шляхом здійснення керівництво цією сферою управління, а також несе відповідальність за її розвиток.

 6. Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, поліграфія та ін.

ЗАДАЧА

 15.12.07 р. в інспекцію по захисту прав споживачів звернулась громадянка Микитенко з заявою про те, що 7.12.07 р. в домі взуття, у відділі жіночих товарів вона купила чоботи, які через 5 діб прийшли у непристосованість, оскільки в них відстала підошва. Вона звернулась у відділ магазину взуття, де купила чоботи, з метою обміну товару, надавши при цьому товарний чек. У відділі магазину у праві обміну товару їй відмовили, пояснюючи відмову тим, що товар поверненню не підлягає.

 Завдання:

 1. Чи правомірні дії працівників взуттєвого магазину, якщо правомірні то чому ?

 2. Зробіть мотивоване пояснення посилаючись на нормативні акти.

Розв’язання:

 Відносини, що склалися у ситуації, яка розглядається, регулюються Законом України "Про захист прав споживачів" від 12.05.1991 р. №1023-XІІ в ред. від 10.11.2011 р. (надалі – Закон).

 Коли громадянка Микитенко придбала чоботи, це був товар належної якості. Микитенко протягом п'яти днів носила їх, після чого у них відстала підошва.

 Відповідно до статті 9 Закону споживач має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням.

 Споживач має право на обмін товару належної якості протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі.

 Обмін товару належної якості провадиться, якщо він не споживався і якщо збережено його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики, а також розрахунковий документ, виданий споживачеві разом з проданим товаром.

 Отже, оскільки громадянка Микитенко протягом 5 діб носила чоботи, внаслідок чого вони прийшли у непристосованість (у них відстала підошва), чоботи обміну не підлягають.

 Дії працівників взуттєвого магазину є правомірними.

 На мій погляд, притягати до адміністративної відповідальності особу, яка відмовила в обміні товару гр. Микитенко, відповідно до ст. 156-1 КУпАП не має підстав.

 Отже, адміністративна справа проти працівників магазина порушуватися не буде.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к96-ВР в ред. від 04.02.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

 2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 80731-X в ред. від 25.11.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

 3. Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991 р. №1023-XІІ в ред. від 10.11.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

 4. Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996 р. №393/96-ВР в ред. від 11.06.2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

 5. Про культуру: Закон України від 04.02.2011 р. №778-VІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

 6. Положення про Міністерство культури України: Затв. указом Президента України від 06.04.2004 р. №388/2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

 7. Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк,
В. М. Паращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

 8. Васильев А. С. Административное право Украины (особенная часть): Учеб. пособие. – Харьков: Одиссей, 2004. – 370 с.

 9. Гладун З. С. Адміністративне право України: Академічний курс. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 580 с.