Кр РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПОВДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ КОМУНІКАЦІЙ ТА ЕНЕРГОПОСТАЧАННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПОВДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ КОМУНІКАЦІЙ ТА ЕНЕРГОПОСТАЧАННЯ В КОНТЕКСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ

ПЛАН

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Організаційно-правові засади державного регулювання відповідальності у сфері комунікацій та енергопостачання .................................................... 5

 2. Зарубіжний досвід ......................................................................... 13

 3. Шляхи вдосконалення ................................................................... 15

 Висновки ........................................................................................... 20

 Список використаних джерел ........................................................... 22

ВСТУП

 Під управлінням у сфері комунікацій та енергопостачання зазвичай розуміють управління транспортом, зв'язком, мережами і системами паливного, енергетичного та водного постачання, тобто управління всіма галузями господарства, що обслуговують сфери виробництва (промисловість, агропромислові комплекси та ін.) та життєдіяльність людей [7, с. 269].

 Питання про адміністративну відповідальність у сфері комунікацій та енергопостачання є складним за різноманітністю своїх складових та вельми актуальним.

 Транспорт, зв'язок, енергопостачання – це найнеобхідніші умови не лише для сполучення й спілкування, але і для загального економічного розвитку країни [3, с. 375].

 Наразі людина у все більшому ступені стає користувачем транспорту, шляхів, зв'язку, енергетичних ресурсів тощо. Отже, виникають правопорушення в цій сфері, які є результатом діяльності суб'єктів права. Разом з тим, зростає необхідність у правовому врегулюванні тих відносин, які виникають між їх суб'єктами.

 Державно-управлінська діяльність завжди була і є необхідною. Головне полягає в обов'язкових змінах форм і методів цієї діяльності, що диктуються умовами суспільного розвитку. Потреби в таких змінах найбільш голосно заявляють про себе у кризові періоди, коли системи державного управління не можуть забезпечити ефективності управлінського впливу, не встигаючи адекватно реагувати на трансформацію соціально-економічних відносин.

 Як зазначає С. В. Пєтков, існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною. Вона поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися в період незалежності України. Тому ця система внутрішньо суперечлива, незавершена, громіздка й відірвана від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ [16].

 Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи, зміст якої полягає, з одного боку, в комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя, з іншого, – в розбудові інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава [16].

 Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі.

 Її метою є також формування системи державного управління, яка відповідатиме потребам і запитам людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння, національним інтересам українському народу. Ця система державного управління має бути підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною [19].

 Отже, удосконалення законодавства у сфері комунікацій та енергопостачання в контексті реформування та кодифікації адміністративного законодавства України є нагальною потребою сьогодення.

1. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ КОМУНІКАЦІЙ ТА ЕНЕРГОПОСТАЧАННЯ

 Термін "комунікації" означає шляхи сполучення, сукупність всіх видів шляхів сполучення, які підготовлені й облаштуванні у такий спосіб, щоб забезпечувати процес переміщення людей та вантажів різного призначення, і є складовою частиною кожного виду транспорту [7, с. 270].

 Регулювання діяльності у сфері комунікацій та енергопостачання належить до різних галузей права: адміністративного, цивільного, фінансового та ін.

 Управління у сфері комунікацій та енергопостачання регулюється законами, кодексами, статутами, положеннями про окремі види транспорту, енергетики і зв'язку.

 Так, організаційно-правові, економічні засади діяльності транспорту визначається Законом України "Про транспорт" від 10.11.1994 р.
№ 232/94–ВР в ред. від 04.02.2009 р.

 Транспорт України покликаний задовольняти потреби населення і суспільного виробництва в перевезеннях.

 Метою державного управління в галузі транспорту є:

 1) своєчасне, повне і якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони держави;

 2) захист їх прав під час транспортного обслуговування;

 3) безпечне функціонування транспорту;

 4) додержання необхідних темпів і пропорцій та ін.

 В Україні діє єдина транспортна система, яка повинна відповідати вимогам суспільного виробництва і національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

 До єдиної системи належать:

 1) транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також місцевий електротранспорт і метрополітен);

 2) промисловий залізничний транспорт;

 3) відомчий транспорт;

 4) трубопровідний транспорт;

 5) шляхи сполучення загального користування.

 Правовий статус залізничного транспорту визначається Законом України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 р. № 273/96-ВР в ред. від 04.02.2009 р., а також Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06-04.1998 р. № 457 в ред. від 25.12.2002 р., річкового транспорту – Водним кодексом України, авіаційного – Повітряним кодексом України, автомобільного – Законами України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 р. № 2344-ІІІ в ред. від 16.11.2008 р., "Про дорожній рух" від 30.06.1993 р. № 3353-XІІ в ред. від 16.11.2009 р., трубопровідного транспорту – Законом України "Про трубопровідний транспорт" від 15.05.1996 р. № 192/96-ВР в ред. від 11.03.2009 р., зв'язку – Законами України "Про зв'язок" від 16.05.1995 р.
№ 150/95-ВР в ред. від 23.12.2003 р., "Про поштовий зв'язок" від 04.10.2001 р. № 2759-ІІІ в ред. від 01.01.2005 р. Низка законів діє й у сфері енергопостачання, наприклад Закон України "Про енергозбереження" від 12.12.2005 р. № 3260-ІV в ред. від 22.12.2005 р.

 Проблемі юридичної відповідальності в юридичній літературі завжди відводилось належне місце. Об'єктивною підставою такої уваги є те, що юридична відповідальність є важливим і, водночас, складним правовим явищем у будь-якій правовій системі держави [12, с. 75].

 Необхідно зазначити, що наукові положення мають велике значення у правозастосовчій практиці, вони також відіграють значну роль у пізнавальному процесі конкретної галузі права і є запорукою, основою у процесі формування правових норм [5, с. 84].

 У науці адміністративного права вчені запропонували декілька варіантів визначення адміністративної відповідальності. Так, наприклад,
Л.В. Коваль вказує, що під адміністративною відповідальністю слід розуміти як застосування у встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, що містять державний і громадський осуд, засудження їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов'язані виконати, і переслідують цілі їх покарання, виправлення і перевиховання, так і охорону суспільних відносин у сфері державного управління [9, с. 11].

 На думку С. Т. Гончарука, адміністративна відповідальність, як різновид правової відповідальності – це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, які скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноваженими державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установленому законом порядку [8, с. 29].

 За переконанням С. В. Пєткова, адміністративну відповідальність необхідно розглядати як відповідальність посадової особи, тобто особи, яка перебуває на певній державній службі і порушила певні правові норми, що регулюють стосунки в соціальній, економічній та інших сферах і, відповідно, порушила права особи й громадянина зокрема і суспільства в цілому [16].

 Зазвичай, в спеціальній літературі зустрічаються такі визначення:

 а) адміністративна відповідальність – це застосування до правопорушника заходів примусу (Л. В. Коваль, Ю. П. Битяк, В. В. Зуй та ін.);

 б) адміністративна відповідальність – це визначення обмежень майнових, а також особистих благ та інтересів за скоєння адміністративних правопорушень (Є. В. Додін та ін.);

 в) адміністративна відповідальність – це сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням до суб'єкта проступку адміністративних стягнень (І. П. Голосніченко та ін.).

 Аналіз цих трьох дефініцій свідчить, що їм бракує відсутності вказівок про виконання суб'єктами протиправних дій вживаних за їх вчинення заходів адміністративного примусу. Це є істотним компонентом будь-якої відповідальності, зокрема й адміністративної. Не має сумніву в тому, що відповідальність настає лише тоді, коли правопорушником будуть виконані встановлені компетентною особою заходи впливу.

 На підставі вищевикладеного адміністративну відповідальність у сфері комунікацій і енергопостачання можна визначити у такий спосіб: адміністративна відповідальність у сфері комунікацій і енергопостачання – це примусове, з додержанням встановленої процедури, застосування правомочним суб'єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку у сфері комунікацій і енергопостачання заходів впливу, які виконані правопорушником.

 Для адміністративної відповідальності з точки зору практичної реалізації, важливе її визначення в законодавстві. Необхідність цього обумовлюється ст. 2 КУпАП, де у ч. ІІІ встановлено, що положення даного Кодексу поширюється й на адміністративні правопорушення, за вчинення яких відповідальність передбачена законами, ще не включеними в Кодекс.

 Отже, щоб застосовувати норми КУпАП поза межами, на які він поширює свою юрисдикцію, необхідно мати саме законодавче визначення адміністративної відповідальності, яке б містило у собі усі сутнісні характеристики зазначеного правового явища, необхідні для встановлення юридичної відповідальності [5, с. 86].

 У чинному законодавстві відсутнє визначення поняття "адміністративна відповідальність" незважаючи на те, що в правозастосовчій практиці воно зустрічається постійно. Єдиним поки що нормативно-правовим актом, спираючись на зміст якого можна виділити ознаки адміністративної відповідальності, є Кодекс України про адміністративні правопорушення.

 Зміст статей гл. 17 КУпАП "Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення" і гл. 19 "Протокол про адміністративне правопорушення" дає можливість дійти висновку, що притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності в основі своїй здійснюється органами виконавчої влади.

 Таким чином, адміністративна відповідальність виступає і як складова механізму управлінської діяльності, і як спосіб охорони суспільних відносин, урегульованих нормами адміністративного права, і як вид контролю в державному управлінні [5, с. 88].

 Отже, адміністративна відповідальність застосовується органами державного управління в процесі реалізації ними повноважень та функцій управління державою. Дана обставина для адміністративної відповідальності є основоположною.

 На цьому наголошують В. Авер'янов, Д. Лук'янець, Н. Хорощак. Вони вказують: "І сучасний стан цього інституту, і вся його історія свідчать, що головною ознакою цього виду відповідальності, яка, зрештою, і дала йому існуючу назву, є саме адміністративний порядок реалізації, суть якого полягає в тому, що притягнення до відповідальності здійснюється передусім і головним чином органами виконавчої
влади" [1 с. 40].

 Адміністративна відповідальність є результатом дії відповідної галузі законодавства – законодавства про адміністративну відповідальність, до якого входять:

 а) Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 80732-X в ред. від 23.07.2009 р.

 б) інші закони про адміністративні порушення (такі закони, до включення у КУпАП, застосовуються безпосередньо);

 Наразі КУпАП – основний і домінуючий законодавчий акт адміністративно-деліктної сфери – опинився в епіцентрі дискусій щодо оновлення змісту адміністративної відповідальності, у тому числі й шляхом її декодифікації. З огляду на таку "перспективу" його існування є позитивним компонентом у забезпеченні демократичних перетворень, оправданим і необхідним з точки зору протидії значному масиву правопорушень [12, с. 77].

 Проте за відсутності окремо сформульованої відповідно до нових соціально-економічних умов і конституційних засад державної адміністративно-деліктної політики і визначеної на її основі методології адміністративно-деліктного законодавства КУпАП не позбавлений державоцентриської спрямованості, орієнтації на тотальний примус, заборони, каральні санкції як основний спосіб вирішення продовольчої, господарської, житлової, енергетичної та інших проблем.

 Зміни, які у нього постійно вносяться, спрямовані, як правило, на встановлення нових заборон і кількісного збільшення суб'єктів адміністративної юрисдикції. Часто їм бракує належної наукової обгрунтованості, ретельного урахування соціальних, політичних, економічних змін у суспільному житті. Вони мало відповідають новій адміністративній ідеології, яка започаткована Концепцією адміністративної реформи в Україні, фактично базуються на етатистських цінностях старої і вже віджилої тоталітарної системи, підтверджують ортодоксальність розвитку законодавства про адміністративну відповідальність [12, с. 82].

 До інших законів, що належать до законодавства про адміністративну відповідальність у сфері комунікацій і енергопостачання належать закони, які вже згадувались, "Про транспорт" (ст. 41 "Контроль за додержанням законодавства на транспорті"), "Про залізничний транспорт" (розділ VІ "Права, обов'язки та відповідальність на залізничному транспорті"), "Про автомобільний транспорт" (розділ V "Відповідальність перевізників за порушення законодавства про автомобільний транспорт"), "Про трубопровідний транспорт" (ст. 20 "Відповідальність за порушення законодавства про трубопровідний транспорт") та ін.

 Необхідно зазначити також, що чинне законодавство містить значну кількість нормативних документів, якими встановлюються різноманітні правила і вимоги, за порушення яких КУпАП передбачає адміністративну відповідальність. Такі норми, крім законів, відшукуються в:

 а) актах, затверджених Кабінетом Міністрів України;

 б) актах, прийнятих органами виконавчої влади;

 в) актах, прийнятих органами місцевого самоврядування.

 Так, право органів місцевого самоврядування встановлювати правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність, регламентоване ст. 5 КУпАП "Повноваження місцевих рад щодо прийняття рішень, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність".

 Отже, адміністративне право – це галузь правової системи, яка покликана регулювати особливу групу суспільних відносин; сукупність правових норм, що виникають у зв'язку з реалізацією виконавчої влади в процесі державної управлінської діяльності [2, с. 55].

 У процесі формування державної служби й подальшого розвитку її системи актуалізується питання щодо управління. Його можна розглядати у двох аспектах:

 а) як організаційну діяльність, що має певний адміністративний зміст і особливий предмет і здійснюється у визначених організаційно-правових формах;

 б) як діяльність спеціально створених органів державної влади.

 Управління державною службою здійснюється з метою проведення єдиної державної кадрової політики, створення гарантій функціонування органів державної влади відповідно до інтересів держави на базі визначених Конституцією й законами України принципів, забезпечення діяльності державних службовців в органах державної влади [15, с. 46].

 Проте наявний масив законодавства щодо адміністративної відповідальності у сфері комунікацій та енергопостачання не повною мірою відповідає світовим стандартам і не забезпечує належним чином інтеграцію України до різних світових співтовариств.

 Наразі найбільш важливим є питання адаптації національного законодавства до законодавства ЄС. Можна стверджувати, що підзаконність, плановість, адаптивність до європейських стандартів, науковість – це ті основні принципи, за якими має проводитись нормотворча діяльність усіх органів виконавчої влади, у тому числі функціонуючих у сфері комунікацій і енергопостачання.

 Діяльність цих органів стосовно індивідуалізації нормативно-правових актів щодо конкретних суб'єктів права в конкретних життєвих ситуаціях і прийняття актів правозастосування мусить стати, в першу чергу, нормативним вираженням загальнолюдських цінностей, принципів справедливості та людяності, способом забезпечення прав і свобод громадянина і людини, основою організації та функціонування держави в інтересах людини та всього суспільства.

 2. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

 Для вивчення та поширення позитивного досвіду в державно-контрольній практиці зарубіжних країн у 1953 р. було створено позаурядову організацію – Міжнародну організацію вищих контрольних органів (ІНТОСАІ), яка діє й наразі. До неї входять державні контрольні органи 130 країн світу.

 У межах ІНТОСАІ діє Міжнародний центр розвитку контролю, основним завданням якого є підготовка і перепідготовка контролерів за додержанням законодавства у різних сферах управління.

 На ІX конгресі, який відбувся у Лімі в 1977 р., ІНТОСАІ прийняла Лімську декларацію керівних принципів контролю. За цією декларацією завдання контролю визначено як обов'язковий елемент управління всіма суспільними засобами.

 Контроль – невід'ємна частина регулювання, метою якого є виявлення відхилень від прийнятих стандартів і порушення принципів, законності, ефективності й економії витрачання матеріальних ресурсів на цій стадії, а також в окремих випадках – притягнення винних до відповідальності, одержання компенсації за збитки, вжиття коригуючих заходів, щоб запобігти цим порушенням у майбутньому.

 Лімська декларація виділяє попередній контроль і контроль за фактом.

 Попередній контроль – це перевірка адміністративних і фінансових документів, яка здійснюється до одержання інформації про допущені порушення.

 Контроль за фактом – це перевірка, яка провадиться після одержання інформації про факт порушення.

 Декларацією передбачаються організація внутрішнього і зовнішнього контролю відомств і організацій, незалежність контролю і працівників контрольних органів, фінансова незалежність вищих контрольних органів, відносини з парламентом, урядом і адміністрацією.

 Вибірковий контроль здійснюють за спеціальною програмою. При цьому об'єкти перевірки визначають на основі певної моделі, а їх кількість має бути достатньою для того, щоб зробити висновок про якість і правильність управління фінансовими, матеріальними й іншими необхідними ресурсами.

 Якщо співробітники вищого контрольного органу не мають відповідних професійних знань із окремих питань перевірки, то до неї можна залучати сторонніх експертів.

 Міжнародний обмін досвідом, ідеями в межах Міжнародної організації вищих контрольних органів є ефективним засобом допомоги вищому контрольному органу у виконанні покладених на нього завдань. Для цього проводять конгреси, семінари, які організовує 00Н разом з іншими міжнародними організаціями.

 Основні повноваження вищого контрольного органу визначаються конституцією держави і конкретизуються законами залежно від умов.

 В умовах ринкових відносин роль контролю в економіці не знижується. Не випадково у всіх країнах із розвиненою ринковою економікою склалася і успішно функціонує система фінансового державного контролю за підприємницькою діяльністю. Залежно від специфіки форм державного устрою, національних традицій їх організовують по-різному.

 Одночасно необхідно зауважити, що організація і діяльність контрольно-ревізійних служб у зарубіжних країнах грунтуються на загальних принципах, вироблених багаторічним міжнародним досвідом.

 Як правило, в усіх країнах є спеціальні інститути парламентського контролю за витрачанням державних коштів і додержанням відповідного законодавства. У США це Головне контрольне управління Конгресу на чолі з генеральним контролером, у Великій Британії – Національна ревізійна рада на чолі з головним ревізором, у Канаді – Генеральний контролер, в Індії – парламентські комітети державної звітності, бюджетних передбачень, комісії у справах державних підприємств, у Фінляндії – 5 державних ревізорів, у ФРН, Франції, Угорщині – лічильні палати.

 Разом з інститутами парламентського контролю у більшості країн діють державні, точніше, – урядові контрольно-ревізійні системи. У США це Адміністративно-бюджетне управління при президенті, система інспекторських служб у федеральних відомствах, президентська рада по боротьбі із зловживаннями в урядових установах (Рада чесності і ефективності); в Індії – служба Генерального інспектора і ревізора (Департамент ревізії і рахівництва Індії); у Фінляндії – Ревізійне управління державного господарства, яке входить до Міністерства фінансів.

 Парламентські й урядові контрольно-ревізійні системи функціонують одночасно і паралельно, в тісному взаємозв'язку між собою. Безумовним правилом є зверхність парламентської системи над урядовою.

3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

 На сучасному етапі розвитку України метою адміністративно-правового регулювання є встановлення і регламентація таких взаємовідносин громадян, у яких кожній людині має бути гарантовано реальне додержання й охорону у сфері виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення [16].

 Необхідно суттєво покращити законодавче регулювання механізму позасудового захисту прав і свобод громадян, які порушуються органами виконавчої влади та їх посадовими особами. Право на такий захист реалізується шляхом подання адміністративної скарги до вищого у порядку підлеглості органу виконавчої влади (посадової особи). Процедура такого розгляду повинна бути впорядкована в Адміністративному кодексі України.

 Ефективне правове супроводження адміністративної реформи передбачає подальшу систематизацію адміністративного законодавства, насамперед шляхом його кодифікації. Оскільки здійснити кодифікацію норм адміністративного законодавства одночасно і в одному акті об'єктивно неможливо, доцільно здійснити поетапну кодифікацію за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання [19].

 Систематизації в праві досягають двома способами:

 а) інкорпорацією чинних нормативно-правових актів;

 б) кодифікацією права.

 Інкорпорація – це впорядкування чинних нормативно-правових актів шляхом їх розміщення за відповідною системою в єдиних збірниках або інших виданнях. Такий спосіб систематизації передбачає лише об'єднання нормативних документів без обробки норм, що в них містяться, а тому його можуть здійснювати як компетентні органи за дорученням суб'єктів правотворчості, так і фізичні чи юридичні особи за власною ініціативою.

 Результатом інкорпорації є видання хронологічних, системно-предметних або предметних збірників, використання яких полегшує пошук нормативного матеріалу [19].

 Ретельна й послідовна інкорпорація може бути першим кроком на шляху до кодифікації законодавства з адміністративного регулювання суспільних відносин [16].

 Кодифікація – це вид правотворчості, предмет упорядкування якого не нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Кодифікацію як напрям систематизації адміністративного права здійснюють шляхом:

 а) об'єднання в єдиному акті адміністративно-правових норм, що містяться в різних нормативних документах, однак належать до одного правового інституту;

 б) вдосконалення змісту цих норм;

 в) усунення застарілих норм;

 г) заповнення прогалин в адміністративно-правовому регулюванні.

 Результатом застосування цього способу систематизації завжди виступають нові комплексні (єдині, юридично та логічно завершені, узгоджені всередині й за змістом) акти (як правило, кодекси).

 Кодифікація має офіційний характер, оскільки її здійснюють лише державні органи, що мають відповідну компетенцію.

 Наразі справи про правопорушення розглядають адміністративні комісії, районні (міські) суди (судді), органи внутрішніх справ (міліції), органи, установи й заклади державної митної служби.

 Накладаються такі стягнення: штраф, конфіскація або вилучення предметів правопорушення, адміністративний арешт. Проте ж мова йде про адміністративну відповідальність та про адміністративне стягнення. У зв'язку з цим виникають запитання в контексті реформування та кодифікації адміністративного законодавства України: чи вважати порушення норм законодавства у сфері комунікацій і енергопостачання з боку особи, яка не є посадовою, адміністративним; чи можна говорити про адміністративну відповідальність цивільної особи?

 На думку С. В. Пєткова, адміністративне правопорушення – це порушення положень законодавства будь-яким суб'єктом адміністративних правовідносин, у тому числі суб'єктом владних повноважень [16].

 Отже, відповідальність держави, державних органів перед громадянами (суспільством) та особою, правила поведінки чиновників (посадових осіб) мають бути відображені в Адміністративному кодексі, який повинен містити норми стосовно адміністративної відповідальності за вчинення протиправних дій адміністрацією, у нашому випадку – посадовими особами, які задіяні у сфері комунікацій і енергопостачання.

 Такі відносини виникають у зв'язку із наявністю публічно-правового спору щодо правомірного використання владних повноважень публічною адміністрацією. У таких випадках порушується адміністративна справа (справа адміністративної юрисдикції), де відповідачем виступає суб'єкт владних повноважень.

 Справи адміністративної юрисдикції розглядаються за нормами адміністративного судочинства, які встановлені Кодексом адміністративного судочинства України.

 Відповідно до нього справа адміністративної юрисдикції (або адміністративна справа) – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень [14, с. 88].

 Отже, саме в Адміністративному кодексі мають бути чітко прописані загальні норми діяльності державних установ, які покликані контролювати різні сфери суспільного життя.

 Тоді при неналежному виконанні своїх обов'язків посадові особи органів, що функціонують у сфері комунікацій і енергопостачання, нестимуть дисциплінарну, адміністративну відповідальність, яка буде врегульована на найвищому законодавчому рівні.

 Адміністративний кодекс має містити кодифікацію норм, які регулюють діяльність владних органів і посадових осіб та їх відповідальність. У ньому мають міститися норми щодо адміністративної відповідальності посадових осіб за порушення норм законодавства, дисциплінарної, матеріальної тощо, а також їх відмежування від кримінальної відповідальності. Інші правові норми мають бути кодифіковані в нормативно-правових актах – кодексах, які є базовими для відповідної сфери суспільної діяльності.

ВИСНОВКИ

 Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.

 Серед значної кількості правових інститутів навряд чи знайдеться багато таких, які б торкались інтересів переважної більшості людей. Одним із них є інститут адміністративної відповідальності.

 В ході адміністративно-правової реформи реформуванню інституту адміністративної відповідальності відведено важливе місце, але наразі юридична наука, на жаль, приділяє недостатню увагу цьому інститутові.

 Адміністративна відповідальність – важливий інструмент державного управління. Майже неможливо виділити сферу, де б вона не застосовувалася. Проте існує багато проблем, які потребують свого якнайскорішого вирішення. До таких можна віднести проблему реального забезпечення прав осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, проблеми ефективності заходів адміністративної відповідальності й забезпечення виконання адміністративних стягнень та багато інших. Потребує наукового обгрунтування адміністративна відповідальність юридичних осіб і на цій основі – побудова її принципів і засад.

 Нагальною потребою є систематизація законодавства про адміністративну відповідальність, а цей процес неможливий без відповідного наукового забезпечення.

 Обговорення проекту нового Кодексу України про адміністративні проступки, розробленого робочою групою під керівництвом заступника голови Верховного Суду України В. С. Стефанюка, що відбулося у березні 2000 р. в Київському регіональному центрі Академії правових наук України, показало, що значні позитивні кроки в напрямі створення гармонійного кодифікованого закону про адміністративну відповідальність уже зроблено, але певні моменти потребують додаткового опрацювання.

 Процес реформування законодавства про адміністративну відповідальність потребує якісно нових поглядів на зміст цього інституту та його місце в механізмі державного управління. Необхідно позбутися застарілих ідеологічних догм, які тривалий час справляли вплив на розвиток цього інституту. Орієнтація на побудову ринкових відносин в економіці, на пріоритет прав людини, на нове розуміння ролі держави в житті суспільства потребує відповідного урахування при розробці норм, які складають інститут адміністративної відповідальності.

 Для здійснення цих завдань необхідно, по-перше, – створити нову законодавчу базу; по-друге, – запропонувати нову систему органів державного управління; по-третє, – організувати перекваліфікацію старих кадрів та забезпечити навчання нових кадрів, і, по-четверте, – здійснити наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авер'янов В., Лук'янець Д., Хорощак Н. Потрібні нові концептуальні засади створення проекту Кодексу України про адміністративні проступки // Право України. – 2004. – № 11. – С. 38 – 41.
2. Административное право. Общая часть: Учеб. пособие / Под общ. ред. В. П. Сальникова. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2000. – 256 с.
3. Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк,
   В. М. Паращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
4. Бандурка О. М. Адміністративний процес: Підручник. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 288 с.
5. Бородін І. Л. Адміністративно-юрисдиуційний процес: Монографія. – К.: Плерта, 2007. – 184 с.
6. Васильев А. С. Административное право Украины. Общая часть: Учеб. пособие. – Харьков: Одиссей, 2003. – 442 с.
7. Гладун З. С. Адміністративне право України. Акад. курс: Навч. посібник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 580 с.
8. Гончарук С. Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 390 с.
9. Коваль Л. В. Административно-деликтные отношения. – К.: Изд–во КГУ, 1979. – 410 с.
10. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р.
    № 2747-ІV в ред. від 19.10.2009 р.
11. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 80732-X в ред. від 23.07.2009 р.
12. Колпаков В. К. Адміністративна відповідальність (адміністративно-деліктне право): Навч. посібник. – Юрінком Інтер, 2008. – 256 с.
13. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2009 р.
14. Лук'янець Д. М. Інститут адміністративної відповідальності. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 488 с..
15. Оболенський О. Ю. Державна служба: Підручник. – К. : КНЕУ, 2006. – 472 с.
16. Пєтков С. В. Відповідальність за порушення норм митного законодавства в контексті реформування та кодифікації адміністративного законодавства України // http://www.nbuv.gov.ua
17. Про автомобільний транспорт: Закон України від 05.04.2001 р.
    № 2344–ІІІ в ред. від 16.11.2008 р.
18. Про залізничний транспорт: Закон України від 04.07.1996 р.
    № 273/96–ВР в ред. від 04.02.2009 р.
19. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в України: Указ Президента України від 22.07.1998 р. № 810/98.
20. Про транспорт: Закон України від 10.11.1994 р. № 232/94–ВР в ред. від 04.02.2009 р.
21. Про трубопровідний транспорт: Закон України від 15.05.1996 р 
    № 192/96-ВР в ред. від 11.03.2009 р.