Кр Специфіка виявлення адміністративного аспекту державного управління в сучасний період розвитку Української держави

Контрольна робота

 з дисципліни "Адміністративна юрисдикція"

 на тему: Специфіка виявлення адміністративного аспекту державного управління в сучасний період розвитку Української держави   

ПЛАН

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Суспільне призначення адміністративного права:  новий погляд .. 5

 2. Удосконалення законодавства про адміністративну  відповідальність        10

 3. Необхідність і завдання реформування українського  адміністративного права 14

 Висновки ........................................................................................... 18

 Список використаної літератури ...................................................... 21

 ВСТУП

 Розбудова правової демократичної України зумовлює зростання ролі права, оскільки воно створює для цього необхідні умови: упорядкованість, визначеність, організованість, динамічність суспільних відносин. Це безпосередньо стосується й середовища державного управління, в якому практично втілюється єдність діяльності й структур апарату управління.

 У системі права будь-якої держави адміністративно-правові норми посідають особливе місце. Це обумовлюється колом тих суспільних відносин, які підлягають упорядкуванню, охороні та розвитку відповідно до об'єктивних потреб. Як відомо, майже одностайно визнається, що предметом регулювання адміністративного права є суспільні відносини в сфері державного управління [13, с. 483].

 Зазвичай, об'єктом адміністрування є лише ті управлінські відносини, які об'єктивно потребують правового регулювання й можуть бути урегульовані правовою нормою [5, с. 129].

 Значна частина суспільних відносин, що виникають у сфері державного управління, регламентується іншими правовими засобами й індивідуальними актами (правозастосовчими актами), адміністративними угодами, актами реалізації прав та обов'язків, деякі відносини і діловими звичаями, адміністративними прецедентами. У зв'язку з цим значне місце у регулюванні управлінських явищ і процесів, посідають також норми неюридичного характеру і політичні, моральні, корпоративні та ін. Як свідчить законодавча практика, деякі акти вже почали передбачати необхідність дотримання, зокрема, етичних норм при здійсненні державно-управлінських функцій [11, c. 34].

 Зрозуміло, що кожен елемент цієї системи регулювання управлінських відносин виконує свої завдання та функції.

 Не применшуючи значення інших елементів, слід зауважити, що провідне місце у ній посідає правова норма, оскільки вона встановлює загальну програму поведінки учасників у сфері державного управління шляхом надання їм суб'єктивних прав і встановлення відповідних юридичних обов'язків.

 Певною мірою ця роль притаманна й адміністративно-правовій нормі, оскільки вона має забезпечити організованість, стабільність, визначеність відносин у важливій сфері суспільного життя і у сфері державного управління, у тій, яка побудована на засадах принципу "влада-підпорядкування".

 Отже, надана контрольна робота присвячена специфіці виявлення адміністративного аспекту державного управління в сучасний період розвитку Української держави.

 1. СУСПІЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: НОВИЙ ПОГЛЯД

 Адміністративне право як самостійна галузь права в ретроспективному аспекті має давню історію, оскільки бере початок з XVІІІ ст. В усі часи воно так чи інакше пов'язувалося з публічною владою держави, взаємодією її органів з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин [10, с. 211].

 Подолавши свого часу предметну обмеженість власного джерела, так званого "поліцейського права" (а саме, обмеженість питаннями охорони громадського порядку і безпеки), адміністративне право, поряд з конституційним (державним), є класичним зразком публічного права.

 Як і конституційне, адміністративне право опосередковує функціонування публічної влади в державі. У той же час адміністративно-правове регулювання є своєрідним продовженням конституційно-правових норм, конкретизуючи багато в чому їх дію. На цій підставі можна стверджувати, що існування адміністративного права - це необхідна умова і засіб реалізації Конституції України в найважливішій сфері функціонування публічної влади, сфері виконання законів та інших правових актів держави [3, с. 8].

 За умов побудови держави на засадах поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову адміністративне право найтісніше поєднане з виконавчою гілкою державної влади (хоч деякою мірою торкається і внутрішньої організації інших гілок).

 Сама ж природа виконавчої влади, зумовлена об'єктивним її призначенням і виконанням законів та інших правових актів, підтверджує принципову єдність процесу реалізації цієї гілки влади зі змістом управлінської діяльності держави. Це дає змогу визначити виконавчу владу і державне управління органічно поєднаними сторонами єдиного явища, яке визначається як управлінська (або адміністративна) сфера діяльності держави [6, с. 18].

 Разом з тим необхідно зазначити, що державне управління за доктринальним визначенням є видом діяльності держави, який полягає у здійсненні нею організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, потреби функціонування і розвитку яких вимагають певного втручання держави за допомогою відповідних важелів. Головні серед них пов'язані з використанням повноважень виконавчої влади. Проте державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій. Завдяки цьому поняття "державне управління" за змістом є ширшим, ніж поняття "виконавча влада" [7, c. 423].

 Таким чином, за сферою реалізації адміністративне право - це право, передусім, державного управління, тобто владного впливу держави на різноманітні суспільні процеси.

 Втім, таке визначення суспільної спрямованості адміністративного права не є цілком повним і точним. Тим більш, що протягом тривалого часу в нашій країні у механізмі державного управління переважали адміністративно-командні методи, з якими і пов'язувалися передусім роль і значення адміністративного права.

 Наразі потрібний принципово новий погляд на суспільне призначення адміністративного права, який відповідно до Конституції України має грунтуватися на визначенні головним обов'язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також принципу, згідно з яким саме ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави [3, c. 8].

 На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є закріплення таких форм і напрямів діяльності зазначених органів, їх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади і особи враховує статус особи як такого суб'єкта, перед яким виконавча влада відповідальна за свою діяльність.

 Обгрунтованість і перспективність такого підходу підтверджується практикою міжнародного співтовариства, що знайшло відображення в ряді положень міжнародно-правових актів. Вони не суперечать меті і принципам діяльності будь-якої демократичної держави. Саме тому органи виконавчої  влади повинні зважати не лише на статус громадянина, закріплений у національному законодавстві, а й на положення відповідних міжнародно-правових актів. Їх сприйняття і деталізація у національному законодавстві повинні відбуватися з урахуванням реальних, перш за все матеріальних, можливостей здійснення у повсякденному житті.

 Все це примушує і на доктринальному рівні, і на практиці переглянути традиційне в минулому визнання пріоритетності для виконавської діяльності держави завдань з організації управління суспільними справами.

 Це необхідно тому, що й досі адміністративне право абсолютною більшістю юристів тлумачиться як право "управлінське", тобто як право, що регулює відносини державного управління.

 Проте таке визначення адміністративного права фактично консервує властиву тоталітарному суспільству ідеологію домінування держави над людиною, в якій людині відводиться лише місце об'єкту управління, на який спрямовані владно-розпорядчий вплив і адміністративний примус з боку державних органів [4, c. 23].

 Такий підхід, за своєю суттю, не відповідає проголошеній Конституцією України принципово новій ролі держави у відносинах з людиною. Зокрема, не відповідає ст. 3 Конституції, яка встановлює, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

 Отже, сама Конституція вимагає переходу від пануючої в минулому ідеології "домінування держави" над людиною до нової ідеології "служіння держави" перед людиною. Тож наразі ця нова ідеологія має пройти, нібито мовити, "червоною ниткою" через весь зміст адміністративного права. Й насамперед, вона має бути відображена у доктринальному тлумаченні суспільного призначення адміністративного права [3, с. 9].

 Для цього, у визначенні адміністративного, поряд з його "владно-організуючою" (тобто управлінською) характеристикою, рівноцінне місце повинна зайняти його характеристика як галузі, що забезпечує реалізацію і захист прав і свобод людини і громадянина. Тобто у визначенні адміністративного права має бути зафіксована єдність трьох головних функцій, а саме:

 1) управлінської (тобто регулювання управлінської діяльності);

 2) правореалізаційної (реалізація прав і свобод громадян);

 3) правозахисної (захист порушених прав і свобод громадян) [12, с. 40].

 Необхідно додати, що в межах третьої функції роль адміністративного права пов'язана із створенням і функціонуванням адміністративної юстиції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод громадян від порушень з боку виконавчої влади.

 Втілення в життя зазначеного нового погляду на суспільне призначення адміністративного права сприятиме істотному посиленню його ролі у формуванні громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави.

 При цьому утвердження нового суспільного призначення адміністративного права у сфері виконавчої влади має відбуватися шляхом запровадження:

 - незалежності здійснення функцій і повноважень виконавчої влади у межах, визначених Конституцією і законами України;

 - пріоритетності законодавчої регламентації повноважень, організації та порядку діяльності органів виконавчої влади;

 - публічності та відкритості контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позицій поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;

 - відповідальності органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами та іншими суб'єктами, права яких було порушено, та обов'язкового відшкодування заподіяної цим суб'єктам шкоди;

 - ефективного процесуального механізму оскарження громадянами та іншими суб'єктами порушених прав як у межах системи органів виконавчої влади, так і в судовому порядку.

 Утвердження такого підходу до розуміння суспільної ролі адміністративного права є настільки важливим і водночас настільки незвичним для вітчизняної пострадянської адміністративно-правової науки і практики, що це слід було б вважати стрижневою ідеєю всієї сучасної трансформації українського адміністративного права

 2. УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АДМІНІСТРАТИВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

 В державному управлінні важливе місце посідає правове регулювання відносин адміністративної відповідальності. Сучасний стан цього адміністративно-правового інституту, не дивлячись на часті зміни норм Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП), не відповідає належною мірою об'єктивним потребам розвитку демократичного суспільства.

 Зокрема, в КУпАП поняття адміністративного проступку ототожнюється із поняттям адміністративного правопорушення. Проте адміністративним правопорушенням визначається будь-яке порушення норм адміністративного права. Натомість адміністративний проступок - це таке порушення відповідних правових відносин або відносин, що врегульовані іншими соціальними нормами, за яке законодавством передбачене адміністративне стягнення.

 Тому доцільно при визначенні цього явища застосовувати термін "проступок", а не два терміна, як це має місце в чинному КУпАП.

 Зважаючи на це, наразі розробники нового проекту зазначеного Кодексу дали йому назву "Кодекс України про адміністративні проступки".

 Необхідно також ввести в законодавство про адміністративну відповідальність (тобто адміністративно-деліктне законодавство) зміни щодо суб'єкту адміністративного проступку, передбачивши поряд із фізичними Особами і юридичну особу.

 Зміна суспільно-політичної ситуації в Україні після набуття нею незалежності, розвиток підприємництва на основі різних форм власності, перехід до ринкової економіки та інші чинники спричинили прийняття Верховною Радою України ряду законів, якими було встановлено адміністративну відповідальність юридичних осіб. Такі норми містять, наприклад, Закони України "Про зайнятість населення", "Про об'єднання громадян", "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування", "Про виключну (морську) економічну зону України", "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину", "Про електроенергетику", "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" тощо.

 Законодавець, встановлюючи адміністративну відповідальність юридичних осіб, вживає терміни "штраф", "відповідальність у вигляді штрафу".

 Незважаючи на те, що стосовно юридичних осіб термін "адміністративна відповідальність" безпосередньо не вживається, є підстави стверджувати, що у всіх випадках мова йде саме про адміністративну відповідальність.

 Це твердження грунтується на положеннях теорії права про наявність таких основних, загальновизнаних видів юридичної відповідальності, як дисциплінарна, адміністративна, кримінальна та цивільно-правова. Деякі вчені-правознавці розглядають питання про існування таких видів відповідальності, як конституційно-правова, матеріальна, відшкодування моральної шкоди.

 Накладення на підприємство, установу або організацію штрафу безперечно є юридичною відповідальністю, яка полягає в обов'язку юридичної особи-правопорушника понести негативні наслідки у вигляді стягнень, які від імені держави накладають посадові особи уповноважених органів. Адже види стягнень у вигляді штрафу є атрибутом адміністративної відповідальності.

 Адміністративній відповідальності як юридичних так і фізичних осіб притаманні такі спільні ознаки:

 - публічний державно-обов'язковий характер;

 - зосередження права накладення стягнень в органах виконавчої влади (наявність органів адміністративної юрисдикції);

 - репресивний характер;

 - особливий порядок притягнення до відповідальності;

 - встановлення виключного переліку діянь, за які накладаються стягнення, та відповідальності за них законом [7, с. 430].

 Одним з маловивчених є питання про суб'єктивну сторону складу адміністративного правопорушення, суб'єктом якого виступає підприємство, установа, організація або об'єднання громадян. За положеннями сучасної правової науки однією з ознак суб'єктивної сторони правопорушення є вина, тобто психічне ставлення правопорушника до своїх дій та їх наслідків, виявлене у формі умислу або необережності.

 Є безсумнівним, що юридичні особи можуть виступати як суб'єкти цивільно-правової відповідальності. Згідно зі ст. 441 Цивільного кодексу України, в зобов'язаннях із заподіяння шкоди вина юридичної особи проявляється у винних діях чи бездіяльності її працівників, вчинених під час виконання ними трудових (службових) обов'язків.

 Юридичної особи - це організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнові та особисті права, носити зобов'язання тощо.

 Як відомо, організація є відповідним чином оформленою системою, яка має суб'єкт управління (адміністрацію). Крім того, в окремих видах організацій до їх суб'єктів управління слід віднести і збори акціонерів або збори членів даної організації. Адже рішення не завжди приймається керівництвом організації. Часто керівництво виконує рішення зборів.

 Тому визначаючи суб'єктивну сторону адміністративного проступку за участю організації (юридичної особи) слід зважити на той фактор, що ця вина не може розглядатися так, як це передбачено ст. 441 ЦК України (відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників), оскільки рішення може прийматися зборами акціонерів, а останні, як відомо, можуть не бути працівниками організації.

 Отже, адміністративну відповідальність юридичної особи не можна розглядати ні як відповідальність посадової особи, ні як відповідальність адміністрації, ні як відповідальність колективу організації. Це нове явище в адміністративному праві, народжене соціально-економічними перетвореннями в українському суспільстві.

 З суб'єктивної сторони, адміністративний проступок, вчинений юридичною особою, характеризується як винне діяння. Вина юридичної особи є психічне ставлення осіб, які знаходяться в безпосередніх організаційно-правових відносинах з нею, причетних до протиправних діянь, виражених в актах юридичної особи, що завдали шкоди суспільним відносинам порядку управління, до цих діянь та їх наслідків, виявлене у формі умислу або необережності.

 Адміністративна відповідальність юридичної особи не є відповідальністю колективною. Адже поняття колективу, в тому числі трудового; має свої особливості, з якими особливості поняття юридичної особи не збігаються.

 Встановлення юридичної, зокрема адміністративної, відповідальності є одним із ефективних засобів забезпечення дотримання учасниками правовідносин приписів правових норм. З огляду на це, практичне значення нормативного визнання підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян суб'єктами адміністративної відповідальності полягає в тому, що в ряді випадків при порушенні порядку і правил, встановлених законодавством, не має можливості встановити відповідальність безпосередньо посадових осіб. Наслідком безкарності правопорушень стає зниження ефективності державного управління у певних сферах, нанесення збитків інтересам держави і суспільства.

 3. НЕОБХІДНІСТЬ І ЗАВДАННЯ РЕФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО  ПРАВА

 із світового досвіду відомо, що в період серйозних трансформацій політико-правових систем саме галузь адміністративного права потребує істотних перетворень, а отже, відповідного науково-теоретичного забезпечення.

 Це цілком зрозуміло, оскільки адміністративне право є однією з провідних галузей права в кожній демократичній країні. Адже як, наприклад, галузь цивільного права виконує своєрідну системостворюючу функцію в сфері приватного права, так і адміністративне право виконує таку ж функцію в сфері публічного права [12, с. 10].

 Досвід сучасних розвинених держав Європи свідчить, що демократична перебудова національних адміністративно-правових доктрин і законодавства у післявоєнний час тривала по кілька десятків років. Напевне, рекордним тут можна вважати приклад Великої Британії, де цей процес, за оцінками самих британських адміністративістів, тривав майже п'ятдесят років [8, с. 311].

 Що ж стосується України, то в перші приблизно 5-6 років після набуття державної незалежності у розвитку адміністративного права відбувався, можна сказати, явний застій

 Зокрема, повільно й нерішуче оновлювалося адміністративне законодавство. Скажімо, окрім регулювання діяльності органів правоохоронної спрямованості, серед нових адміністративно-правових актів загального характеру можна назвати хіба що прийнятий у 1993 р. Закон України "Про державну службу".

 Лише після прийняття у 1996 р. Конституції України почали змінюватися на краще несприятливі тенденції розвитку національного адміністративного права.

 Два вирішальних фактори значно цьому сприяли:

 1) утворення Президентом України у 1997 р. Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, і, головне, - покладення на цю комісію завдання підготовки Концепції адміністративної реформи;

 2) прийняття в тому ж році Кабінетом Міністрів України рішення про створення Робочої групи, якій доручалась підготовка Концепції реформи українського адміністративного права і, крім цього, розробка проекту Адміністративного кодексу України.

 Не можна не відзначити, що обидві ці події не мали аналогів в історії нашої країни. Особливо ж неординарним, і не тільки, здається, для нашої країни, слід визнати урядове рішення щодо розробки Концепції реформи адміністративного права. Це, дійсно, надзвичайно рідкісний випадок, коли держава офіційно ставить завдання по концептуальному забезпеченню реформування цілої галузі національного права, причому галузі фундаментальної [3, с. 10].

 Відповідно до цього завдання в 1998 р. проект зазначеної Концепції був підготовлений. Його творча апробація була розпочата на Першій національній науково-практичній конференції з адміністративного права, яка відбулася у тому самому році і стала важливою віхою в консолідації сил адміністративістів України.

 Творчий потенціал згаданої Концепції полягає, насамперед, в тому, що вона орієнтує весь процес реформування адміністративного права і зусилля дослідників на постановку і вирішення проблем по кількох основних напрямках [4, с. 24].

 Перший стосується необхідності переосмислити ряд ключових науково-теоретичних засад адміністративного права, тобто розвити і оновити саму доктрину адміністративного права як самостійної галузі української юридичної науки.

 Другий напрямок зв'язаний з необхідністю суттєво змінити, оновити або доповнити усі основні частини величезного масиву чинного адміністративного законодавства, яке наразі за своїм змістом не відповідає не лише потребам формування громадянського суспільства, побудови соціальної, демократичної, правової держави, а, крім того, не відповідає і вимогам здійснення адміністративної реформи.

 І, нарешті, третій напрямок зумовлений необхідністю з'ясувати підходи до побудови внутрішньої структури нормативної системи адміністративного права. При цьому важливо врахувати потреби збереження її, з одного боку, галузевої цілісності, єдності адміністративного права, а з другого - поглиблення її внутрішньогалузевої диференціації.

 Основні висновки Концепції вже набули досить широкого поширення. Найбільш цінним є те, що деякі ідеї вже знайшли втілення у законопроектній практиці. Причому у вельми важливих для державотворення актах: наприклад, в Законах України "Про Кабінет Міністрів України", "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади".

 Крім того, безпосередньо на підставі відповідних розділів Концепції за дорученням Державної комісії з проведення адміністративної реформи та уряду України була розпочата розробка таких принципово нових для нашого законодавства актів, як Кодекс адміністративних процедур і Закон України "Про державний контроль у сфері виконавчої влади".

 Вже один цей перелік законопроектних робіт свідчить про велику кількість і різноманітність висвітлюваних в Концепції проблем реформування адміністративного права. Причому Концепція аж ніяк не має на меті остаточно й безапеляційно вирішити всі ці проблеми. Дана справа, безумовно, потребує подальших, зростаючих зусиль як учених, так і практиків.

 ВИСНОВКИ

 Таким чином, у державно-управлінських відносинах одним з суб'єктів завжди має бути носій державно-владних повноважень. Державно-владний характер прав і обов'язків одного із суб'єктів відносин надає цим відносинам особливого змісту.

 За допомогою адміністративного права створюється такий режим державного управління, який формально виключає будь-яку можливість свавілля у діях суб'єкта і носія владних повноважень. Він має діяти лише у межах праводієспроможності, встановленої адміністративно-правової нормою.

 Суб'єкт, стосовно якого здійснюються державно-владні повноваження, діє на підставі принципу - "дозволено все, що не заборонено законом", але якщо правова норма встановлює його певні обов'язки, він має їх виконувати під загрозою можливості застосування до нього, як і до носія державно-владних повноважень, примусових засобів.

 Встановлене адміністративним правом правило поведінки не може бути змінено за згодою сторін. Воно обов'язкове для виконання як суб'єктом управління, так і керованим об'єктом. Тому при всій значущості інших засобів регулювання управлінських відносин норма адміністративного права є і надалі буде основним засобом забезпечення міцного правового режиму державного управління.

 Інтеграція України у світове співтовариство, початок ринкових реформ - все це обумовило не лише оновлення адміністративного права, а й створення зовсім нових, відповідаючих світовим стандартам й вимогам адміністративно-правових норм.

 Ці стандарти, як і вся чинна міжнародна (світова) правнича система, будуються на принципах захисту прав людини. Між тим адміністративно-правові норми, які Україна успадкувала від колишньої командно-адміністративної системи, були орієнтовані насамперед на захист інтересів держави. Тому при створенні сучасних адміністративно-правових норм необхідно передусім мати на увазі, що у взаємовідносинах людини з державним апаратом центральною постаттю є людина.

 Особливо важливе значення для формування адміністративно-правових норм має положення, сформульоване ст. 19 Конституції: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто держава мусить бути гарантом не лише належної реалізації передбачених Конституцією і законами прав і свобод людини та громадянина, а й неприпустимості не передбачених Конституцією і законами втручання у життя і діяльність особи та примусового впливу на неї, тобто гарантом від беззаконня, самоуправства, зловживання та свавільних рішень органів державної влади й місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

 Разом з тим органи державної влади й місцевого самоврядування, їх посадові особи мають діяти виключно у межах, визначених відповідними видами правових норм.

 Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі й в обсязі, які передбачені Конституцією та іншими законами України, оскільки їх повноваження, функції, права і обов'язки підпорядковані, зрештою, служінню особі, суспільству та державі.

 Тому одним з напрямів адміністративної реформи в Україні стає політика дерегуляції та розвитку системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях державної влади фізичним та юридичним особам, подолання бюрократизму й адміністративної тяганини.

 Для втілення норм адміністративного права в життя необхідно забезпечити безумовну відповідність поведінки суб'єктів адміністративного права (тобто, майбутніх учасників державно-управлінських відносин) вимогам правової норми. Тому правомірні дії суб'єктів, що відповідають приписам норм адміністративного права й полягають в здобутті, використанні прав, виконанні чи дотриманні юридичних обов'язків у сфері державного управління, визначають реалізацію цих норм.

 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р.  № 80731-X в ред. від 01.01.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Авер'янов В. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування. Напрямки реформування адміністративного права України // Право України. - 1998. - № 8. - С. 8 - 13.
4. Авер'янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права // Право України - 1999. - № 8. - С. 23 - 25.
5. Атаманчук Г. В. Теоpия госудаpственного упpавления: Куpс лекций. - М.: Терра, 2006. - 400 с.
6. Васильев А. С. Административное право Украины (общая часть): Учеб. пособие. - 3-е изд. - Харьков: Одиссей, 2005. - 362 с.
7. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред.
   В. Б. Авер'янова. - К.: Ін Юре, 2006. - 668 с.
8. Гладун З. С. Адміністративне право України: Академічний курс. - Тернопіль: Карт-бланш, 2004. - 580 с.
9. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В. Б. Авер'янова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 432 с
10. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Відпов. ред. Н. Р. Нижник. - К.: УАДУ при Президентові України, 2003. - 448 с
11. Державне управління / А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський,
    А. Ю. Васіна, Л. Ю. Гордієнко; За ред. А. Ф. Мельник. - К.: Знання-Прес, 2003. - 344 с.
12. Козлов Ю. М. Административные правоотношения. - М.: Юрид. лит., 1976. - 184 с.
13. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 736 с.