Кр СУТЬ ТА ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Адміністративне право"

на тему:

ПОНЯТТЯ, СУТЬ ТА ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПЛАН

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Поняття, властивості і суть державного управління ...................... 5

 2. Функції державного управління .................................................... 16

 3. Принципи державного управління ................................................ 17

 Висновки ........................................................................................... 22

 Список використаної літератури ...................................................... 24

 ВСТУП

 Методологічний аспект досліджень такого явища, як державне управління, за своїм змістом охоплює використання гносеологічних, тобто теоретико-пізнавальних, знань різного рівня. Як відомо, методологічні знання (на відміну від так званих онтологічних) – це знання щодо принципів, методів, шляхів й інших засобів вивчення, пізнання досліджуваних об'єктів.

 Розробка методологічних аспектів має надзвичайно важливе значення для кожної науки, оскільки не лише знання, а й шляхи їх набуття мають бути істинними, обгрунтованими та раціональними. Така розробка є доволі складною та охоплює величезне коло проблем, вимагає значної наукової ерудиції, понятійно-термінологічної культури, широких узагальнень, дисципліни мислення [6, c. 8].

 Оскільки теоретико-пізнавальний арсенал, що використовується суспільними науками у дослідженнях державного управління, має різноманітний характер, виділяються різні рівні методологічних знань щодо пізнання управлінських об'єктів [4, с. 11].

 Насамперед необхідно виділити систему філософських знань, яка слугує теоретичною базою, методологічним орієнтиром для усіх суспільних наук стосовно державно-управлінських досліджень.

 До зазначеного рівня наближається також використання універсальних наукових принципів та понять нефілософського значення, наприклад, пізнавальних методів кібернетики, загальної теорії систем тощо. Методологічна цінність цих засобів майже така ж, як і філософських категорій, що в даному випадку мають переважно загальносоціологічний характер.

 Ще один рівень методологічних знань можна характеризувати як спеціально-методологічні основи досліджень державного управління. Йдеться про такі розробки у рамках власне теорії (науки) державного управління, які відіграють роль спеціальної методології в межах власне даної науки.

 Важливість цього рівня обумовлюється, насамперед, тим, що в силу специфіки формування вказаної науки в її змісті доволі суттєве місце посідають окремі пізнавально значущі результати деяких суміжних наукових дисциплін, зокрема, загальної теорії соціального управління, теорії держави і права, науки адміністративного права, теорії соціальної інформації тощо.

 Отже, при розробці проблематики спеціально-методологічного рівня державного управління гостро відчувається потреба у використанні багатодисциплінарного (міжгалузевого) підходу.

1. ПОНЯТТЯ, ВЛАСТИВОСТІ І СУТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 Для забезпечення благополуччя суспільства загалом та кожного громадянина зокрема, ефективного функціонування економіки і демократичної діяльності держави вельми важлива злагоджена робота системи державного управління. Для з'ясування цього процесу необхідно, насамперед, розкрити зміст таких базових понять як "управління" та "державне управління".

 Існує багато дефініцій терміна "управління", які вживають залежно від сфери застосування.

 Управління існує у фізичних, хімічних та біологічних явищах, технологічних і політичних процесах, а також у взаємодії різноманітних сил у Всесвіті. Наприклад, кібернетики визначають управління як переведення об'єкта (якоїсь системи) у новий стан для зміни стану об'єкта управління і досягнення мети системи [9, с. 10].

 Проте, на думку М. Х. Корецького, це визначення не повністю відображає суть суспільних відносин, оскільки існування індивідуальних правових актів може впливати не на систему загалом, а лише на певного індивіда [14, с. 16].

 У загальному трактуванні термін "управління" використовують як родове поняття, що характеризує впорядкування взаємозв'язків і взаємодії певної множини елементів або складових частин природи, суспільства чи самої людини [3, с. 53].

 Отже, можемо визначити управління як цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.

 Можна назвати два основні способи впорядкування взаємозв'язків між елементами будь-якої системи та її функціонуванням – саморегуляція та управління.

 Саморегуляція здійснюється без застосування зовнішніх сил, завдяки програмі, яка закладена природою на основі об'єктивних закономірностей [3, с. 53].

 Управління завжди здійснюється у системах "людина-природа", "людина-техніка", "людина-людина" та інших, де первинним керівним елементом є людина і створені вони (системи) для забезпечення та обслуговування інтересів людини [5, с. 22].

 Тобто, будь-яка система чи явище природи набуває значення для людини лише у зв'язку з її потребами, інтересами та цілями. Управління починається тоді, коли явища і процеси відображають інтереси, свідомі засади, мету, силу волі та енергію людини [3, с. 53].

 Виокремлюють різні види управління – технічне (об'єктом є машини та механізми), біологічне (об'єкт – нові сорти рослин і породи тварин, продукти рослинного і тваринного походження тощо) та соціальне (суспільне) – управління людьми. Найскладнішим видом є соціальне управління, оскільки саме у його межах здійснюється також і біологічне, і технічне управління. Існування людських спільнот в умовах обмежених природних ресурсів спричиняє потребу створення і використання відповідних засобів – транспорту, зв'язку, будівництва, а також нових біологічних систем, призначених для забезпечення населення насамперед продуктами харчування.

 Проте складність соціального управління зумовлена не стільки наявністю в його межах біологічного і технічного управління, скільки складністю суспільних відносин. Існування у багатьох людей спільних та індивідуальних інтересів об'єктивно вимагає узгодження цих інтересів заради досягнення спільної мети – забезпечення життєдіяльності всіх членів соціуму.

 Управління – це властивість, що внутрішньо притаманна суспільству на будь-якому етапі його розвитку, оскільки серед об'єктивних закономірностей його існування і розвитку є потреба постійного впорядкування, тобто впливу на нього. Саме управління й здійснює такий вплив. Зрештою, виникнення владних відносин у суспільстві було неминучим, оскільки завжди виникає потреба в організації управління [14, с. 17].

 Отже і суб'єктами, і об'єктами соціального управління є люди та їх спільноти. Предметом соціального управління можуть бути різноманітні матеріальні речі, технічні засоби, технологічні процеси або ж духовні цінності, втім, сторонами у відносинах управління виступають лише люди.

 Найпоширенішою класифікацією соціального управління є виокремлення за ознакою характеру діяльності суб'єктів управління таких видів:

 а) державне управління (суб'єкт управління – держава та її органи);

 б) самоврядне або муніципальне управління (суб'єкт управління – органи місцевого самоврядування);

 в) громадське управління (суб'єкт управління – органи громадських організацій, інших об'єднань громадян);

 г) корпоративне управління (суб'єкт управління – органи господарських товариств та об'єднань підприємств) [3, с. 56].

 Поняття державного управління надзвичайно багатозначне й складне, а, відтак, існує багато підходів до його визначення.

 Як зазначає О. Бандурка, "мети всеосяжного визначення державного управління поки що не досягнуто і в працях зарубіжних вчених, і навряд чи вона досяжна взагалі, але пов'язано це не з недостатністю наукових зусиль, а із самою сутністю управління, яке настільки багатозначне (щодо завдань, функцій, форм і методів діяльності), що все це неможливо охопити однією дефініцією, але можна визначити за допомогою висвітлення його типових ознак" [7, с. 27].

 В. Авер'янов також зазначає, що у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі ще не склалося сталого й загальновживаного поняття державного управління. У радянській правовій науці домінуючим вважали положення, згідно з яким державне управління розглядали як управління людьми. Проте держава управляє не лише людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини – природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об'єктами культури, тобто усіма тими речами, що перебувають у її розпорядженні [10, с. 29].

 Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, а також поява ринкового механізму саморегулювання не звільняє державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соціально-культурні та інші загальні та спеціальні функції, а зобов'язує виконувати їх в інших формах і за допомогою інших методів: сприяння утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозування, податкова, кредитна і дотаційна політика, пільгове квотування, заохочення науково-технічного прогресу тощо, тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління [14, с. 18].

 Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мова йде про владну природу, оскільки її витоками є державна воля). Відтак, здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владно-регулюючих і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності [12, с. 11].

 Упродовж багатьох років точилася дискусія між прихильниками широкого і вузького розуміння поняття державного управління.

 Як слушно зазначив В. Авер'янов, кожне із них виправдане лише на чітко визначеному теоретико-пізнавальному рівні використання цього поняття, тому в кожному випадку повинно бути відповідне методологічне обгрунтування [10, с. 30].

 Саме тому на рівні розгляду загальносоціальної системи управління доцільно застосовувати широке трактування державного управління, яке зводить його до сукупності усіх видів діяльності органів держави тобто означає фактично всі форми реалізації державної влади загалом. Це дає змогу відмежувати державні суб'єкти управлінського впливу від недержавних суб'єктів.

 Для такого тлумачення доцільно використовувати термін "державне впорядкування (або регулювання) суспільних процесів", оскільки це передбачає визначення всієї сукупності напрямів і форм реалізації влади з боку держави та в інтересах організуючого впливу на життєдіяльність суспільства [3, с. 59].

 У вузькому розумінні державного управління державу розглядають не загалом, а диференційовано – як сукупність державних органів, між якими розподілено різні види діяльності держави. Відтак державне управління у вузькому значенні відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що його здійснює певна частина державних органів [3, с. 59].

 У вітчизняній науці було чотири відносно самостійні види діяльності держави – державне управління, здійснення власне державної влади (діяльність Рад народних депутатів (депутатів трудящих усіх рівнів), правосуддя та прокурорський нагляд. Проте після проголошення незалежності в Україні було впроваджено конституційний принцип поділу державної влади та нову класифікацію видів державної діяльності: здійснення законодавчої, виконавчої та судової влад (ст. 6 Конституції України).

 У Конституції України окремого підрозділу під назвою "Державне управління" немає, а натомість вживаються поняття "державна влада" та "місцеве самоврядування".

 На нашу думку, доцільно послатися на статтю 38 Основного Закону: "Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування". Тут вжито термін "управління державними справами".

 Все ж відсутність у новій законодавчо визначеній класифікаційній схемі "державного управління" ще не означає, що саме явище "державне управління", а отже і відповідна категорія, зникає зі змісту державної діяльності. Навпаки, державне управління як специфічна діяльність державних органів не лише зберігається, а й набуває вагомішого значення в умовах загальної трансформації ролі держави у громадянському суспільстві.

 Можна погодитися з позицією В. Авер'янова, що саме вузьке поняття державного управління має бути основним в адміністративному праві, оскільки реальної потреби у використанні тут ще одного – широкого – розуміння державного управління просто немає [10, с. 32].

 Н. Глазунова визначає державне управління як цілеспрямований організуючо-регулюючий вплив держави (через систему його органів і посадових осіб) на суспільні процеси, відносини і діяльність людей [9, с. 13].

 На нашу думку, державне управління можна визначити як цілеспрямований вплив органів держави на життєдіяльність суспільства.

 Державне управління має низку специфічних властивостей:

 1) суб'єктом управління є держава;

 2) державне управління спирається на владні повноваження і поширюється на все суспільство;

 3) за характером і обсягом управлінських явищ державне управління охоплює вирішення спільних справ, узгодження дій всіх громадян, захист спільного інтересу, задоволення потреб суспільства, а не певних громадян і соціальних груп;

 4) державне управління містить не лише комплекс методів і засобів правових, політичних, економічних (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), а й примус із допомогою правоохоронних органів [9, с. 13].

 Можна погодитися із В. Цвєтковим, який розглядає структуру державного управління з позиції теорії організації, виділяючи в ній певні структурні елементи: об'єкти та суб'єкти управління. Між ними існує іманентна взаємодія, яка охоплює дві найбільші групи суб'єктно-об'єктних відносин: субординаційних та координаційних [18, с. 60].

 Згідно з Концепцією адміністративної реформи в Україні, державне управління – це "вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади. У той же час державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій. Завдяки цьому поняття "державне управління" за змістом є ширше, ніж поняття "виконавча влада" [18].

 Виконавча влада – це одна з трьох гілок державної влади, яка відповідно до конституційного принципу поділу державної влади повинна розробляти і втілювати державну політику щодо забезпечення виконання законів, управління сферами суспільного життя, насамперед, державним сектором економіки.

 Державне управління, хоч і є окремим видом діяльності держави, проте не є винятковою прерогативою якогось одного виду державних органів. Державне управління у тому чи іншому обсязі виявляється у діяльності різних державних органів, котрі належать до законодавчої, виконавчої або ж судової влади. Втім, для органів виконавчої влади державне управління є провідним напрямом діяльності, адже саме ця гілка влади за своєю природою має управлінську спрямованість.

 На думку В. Авер'янова, виявлення змістовного зв'язку виконавчої влади з державним управлінням, обов'язковою передумовою правильного розуміння суті як самої виконавчої влади, так і державного управління [10, с. 37].

 У межах діяльності органів виконавчої влади державне управління здійснюється:

 – у процесі реалізації їх повноважень щодо керованих об'єктів зовнішнього суспільного (економічного, соціального тощо) середовища;

 – у процесі виконання місцевими державними адміністраціями повноважень органів місцевого самоврядування, делегованих відповідними місцевими радами, враховуючи, що виконавчій владі ці повноваження первинно не належать;

 – у процесі керівництва вищими органами виконавчої влади роботою нижчих органів;

 – у процесі керівництва роботою державних службовців всередині кожного органу (його апарату) виконавчої влади (останні два напрями належать до згадуваної раніше внутрішньо організаційної сфери) [3, с. 62].

 Втім, не можна забувати, що низка повноважень виконавчої влади (надання управлінських послуг, справляння податків та інших обов'язкових зборів, застосування заходів адміністративного примусу (адміністративних стягнень до правопорушників тощо) хоча й сприяє реалізації управлінського впливу, проте не містять ознак прямого державного управління [9, с. 15].

 Що ж стосується законодавчої і судової гілок влади, а також решти державних органів (органів прокуратури, Рахункової палати, Вищої ради юстиції тощо), здійснення державного управління має допоміжне значення щодо їх основних завдань і функцій, оскільки обмежується суто внутрішньо організаційними межами. Відносно цих структур державне управління має похідний, певною мірою обслуговуючий характер. Попри це, ми не маємо права ігнорувати цей вид державного управління.

 Поза межами діяльності органів виконавчої влади державне управління здійснюється:

 – всередині апаратів будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) державних органів – у процесі керівництва роботою державних службовців (наприклад, в апараті парламенту, судів, органів прокуратури тощо);

 – всередині державних підприємств, установ, організацій – у процесі керівництва роботою персоналу їх адміністрацій (перші два напрями стосуються згадуваного внутрішньо організаційного управління);

 – з боку відповідних уповноважених державою суб'єктів у процесі управління державними корпоративними правами;

 – з боку різноманітних дорадчо-консультативних органів, утворюваних державними органами (наприклад, Президентом України), в частині виконання наданих їм організаційно-розпорядчих повноважень щодо інших органів і посадових осіб.

 О. Бандурка погоджується з тим, що існує різниця між поняттями "державне управління" та "виконавча влада", проте автор полемізує з позицією В. Авер'янова щодо вилучення останніх із списку управлінських відносин, пов'язаних з реалізацією багатьох повноважень виконавчої влади, зокрема у нормотворчій діяльності, надання адміністративних послуг, стягування податків чи інших зборів, застосування заходів адміністративного примусу щодо правопорушників.

 На думку О. Бандурки, в усіх цих випадках йдеться про специфічне державне управління. Дослідник проводить паралелі з адміністративним правом Німеччини, де, залежно від способів державно-владного впливу на громадян, традиційно розмежовують зобов'язуючий державно-владний вплив (втручання) і позитивне (дозвіл) управління щодо надання публічних послуг громадянам [7, с. 30].

 Слушною є позиція О. Бандурки. Водночас має певний сенс і позиція В. Авер'янова, оскільки у зазначених сферах (збір податків, інші виплати) державне управління чітко не проглядається.

 Необхідно зазначити, що існує певна тенденція до зміни термінології, оскільки в останніх наукових працях підкреслено переважно у характері адміністративно-правових відносин не управлінські ознаки, а ознаки так званої "публічно--сервісної" діяльності, тобто діяльності держави й органів місцевого самоврядування щодо забезпечення такого порядку їх взаємодії з населенням, конкретними приватними (фізичними та юридичними) особами, за якого останні здатні ефективно реалізовувати свої права і законні інтереси [7, с. 31].

 Позитивом цього терміна є наголошення на підпорядкованому становищі держави щодо людини та громадянина. Втім, поки ця термінологія не є загальноприйнятою в українській правовій науці.

 Деякі автори вважають, що варто відмовитися від традиційного для української та частково іноземної наукової літератури (країн СНД) вживання терміна "державне управління" як позначення діяльності виконавчої влади. Натомість дослідники пропонують вживати термін "державна адміністрація" [2, с. 11].

 Така позиція має певну логіку, проте не є прийнятною, оскільки вносить плутанину як в науку адміністративного права, так і в законодавство, яке використовує термін "адміністрація" для означення різних рівнів органів виконавчої влади.

 У країнах з континентальною системою адміністративного права, зокрема у Франції, було розроблено науковий термін "публічна адміністрація", який згодом був сприйнятий адміністративно-правовою наукою переважної більшості країн світу, і хоча в науковій літературі його перекладають словами "державне управління", проте поняття публічної адміністрації не тотожне поняттю державного управління, воно значно ширше за обсягом і багатше за змістом [2, с. 28].

 Публічна адміністрація – це організація і діяльність органів і установ, які підпорядковані політичній владі та забезпечують виконання законів, діючи в публічних інтересах, і наділені прерогативами публічної влади [2, с. 32].

 О. Бандурка зазначає, що в суспільних науках термін "регулювання" вживають у більш широкому розумінні, ніж термін "управління", оскільки першим позначається родове поняття, а другим – видове. Останнім часом таке трактування дедалі частіше переноситься й на правові відносини щодо керівництва різними об'єктами, особливо економічними процесами. Проте таке тлумачення неприйнятне, принаймні щодо сфери дії права, адже правове регулювання має управлінську природу [7, с. 31].

 Поняття "управління" означає переважно зовнішній, тобто від стороннього суб'єкта, вплив на систему, вплив, який є фактором збереження та стимулювання певної спрямованості розвитку чи саморозвитку системи. Все ж О. Бандурка справедливо зазначає, що різниця між державним управлінням та державним регулюванням значною мірою умовна, оскільки управляючи, держава регулює, а регулюючи, управляє [7, с. 31].

 Відтак, регулювання допускає можливість та/або передбачає створення необхідних умов для самостійної, зокрема спонтанної, дії внутрішніх механізмів функціонування та розвитку системи. Тому ці поняття відрізняються ступенем детермінованості наслідку впливу чи то управлінського, чи то регулятивного.

 Управлінський вплив більш жорстко детермінований, а регулятивний менш жорстко, тобто "м'яко" детермінований. Тому за ознакою ступеню детермінованості впливу, насамперед його результату, управління та регулювання можна порівнювати як видове та родове поняття.

 2. ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 Звертаючись до визначення функцій державного управління, необхідно мати на увазі, що вони являють собою основні напрямки діяльності державних органів для виконання завдань державного управління [15, с. 118].

 У юридичній науці немає єдиної думки з приводу видів функцій державного управління. Їх можна класифікувати:

 1) залежно від спрямованості й місця впливу: соціально-організаційні (вплив державних органів на об'єкти управління) і внутрішньо-організаційні (управління всередині державного управлінського апарату);

 б) за змістом, характером і обсягом впливу: на загальні, спеціальні, допоміжні.

 До загальних функцій належать:

 – організація (визначення організаційних положень, що встановлюють порядок управління, регламентів, нормативів, вимог, відповідальності та ін.);

 – планування (визначення мети, необхідних ресурсів, способів, строків, форм і методів поетапного контролю за діями об'єкту);

 – прогнозування (наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів);

 – регулювання (через нормативно-правові акти, державний бюджет, державні контракти, податкову систему, стандарти, митні тарифи, визначення пріоритетів розвитку галузей та ін.);

 – координація (забезпечує узгодження діяльності систем управління);

 – контроль (спрямований на забезпечення законності, дисципліни).

 Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкту (Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій та ін.) чи об'єкту управління (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична сфери).

 Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних та спеціальних функцій. До них можна віднести: стратегічне та поточне планування; фінансування, стимулювання, кадрове забезпечення, керування, діагностування та ін.

 3. ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 Термін "принципи" походить від латинського слова "prіncіpіum", що означає основні, вихідні положення, засоби правила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості.

 Принципи державного управління – важлива категорія управлінської науки. Вони відображають сутність і реальність процесів державного управління, підпорядковуючись певним законам.

 Принципи – це специфічне поняття, змістом якого є не лише сама закономірність, відносини, взаємозв'язок, скільки наше знання про них. Вони являють собою результат узагальнення людьми об'єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним началом їх діяльності [10, с. 28].

 Можна сказати, що принципи управління характеризуються двома ознаками:

 1) належність до пізнаних наукою і практикою позитивних закономірностей;

 2) зафіксованість у суспільній свідомості.

 Принцип є результатом наукового пізнання, при цьому необхідно враховувати, що не всі закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління наразі досліджені та сформульовані у вигляді принципів. Практична дія принципів не залежить від них самих, а повністю визначається ставленням до них людей. Лише знати принципи недостатньо, необхідно ще хотіти і могти застосовувати їх в управлінський діяльності.

 На практиці принципами управління керуються згідно із політичними, соціально-економічними та культурними умовами, що склалися в суспільстві.

 Принципи управління обгрунтовують, роз'яснюють зв'язки як між об'єктом і суб'єктом управління, так і в середині кожного з них. Вони відображають властивості, притаманні управлінський системі в цілому, а також окремим її елементам, явищам, процесам.

 Принципи державного управління динамічні за змістом і формою, вони формуються людьми у зв'язку з конкретними політичними, соціально-економічними і культурними чинниками, відображаючи ступінь творчого використання закономірностей державного управління. Безпосередньо на практиці принципи управління набувають характеру норми, правила, якими керуються в управлінській діяльності. Гнучкість і динамізм принципів державного управління проявляється і в тому, що у кожній конкретній сфері діяльності формується свої конкретні принципи здійснення управлінських функцій [3, с. 81].

 Принципи державного управління – це фундаментальні істини, позитивні закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку відносин управління, сформульовані у вигляді певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, на основі якого будується і функціонує апарат державного управління.

 Принципи державного управління повинні:

 – грунтуватися на законах розвитку суспільства, його соціальних та економічних законах і законах державного управління;

 – відповідати цілям управління, відображати основні якості, зв'язки і відносини управління;

 – враховувати часові та територіальні аспекти процесів державного управління;

 – мати правове оформлення, тобто бути закріпленими в нормативних документах, оскільки кожен принцип управління є цілеспрямованим – його застосовують для вирішення конкретних організаційно – політичних і соціально – економічних завдань.

 Поряд з існуванням у науковій літературі великої кількості різноманітних принципів управління, є також багато підходів щодо їх класифікації. Водночас не існує загальноприйнятих правил такої систематизації. Тому наведемо найбільш розповсюджені підходи з даної проблематики.

 Н. Нижник визначає такі групи принципів [16, с. 20].

 1. Суспільно – політичні, що відображають та розкривають соціальну природу державного управління, його детермінованість і обумовленість суспільством (демократизм, законність, об'єктивність, гласність).

 2. Культури управління, що синтезовані на основі дослідження функціональної та організаційної структур державного управління, до яких віднесено: функціональність; диференціація та фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій; концентрація функцій; необхідність; комбінування функцій; відповідність функцій потребам і запитам управлінських об'єктів.

 Г. Атаманчук виділяє принципи об'єктивності, демократизму, правової впорядкованості, законності, федералізму, поділу влади, публічності [5, с. 36].

 Зазвичай,пропонується така класифікація принципв державного управління:

 а) загальносистемні:

 – об'єктивності державного управління;

 – демократизму державного управління;

 – правової упорядкованості державного управління;

 – законності державного управління;

 – розподілу влади в державному управлінні;

 – публічності державного управління;

 б) структурно-цільові:

 – погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами;

 – взаємодоповнення цілей, при якому одна мета сприяє іншій;

 – підпорядкування окремих, локальних цілей загальним цілям державного управління;

 в) структурно-функціональні:

 – диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових актів і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління;

 – концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких управлінських функцій, щоб його державно-управлінський вплив дійсно спрямовував, організовував і регулював об'єкти управління;

 – комбінування (спрямований на те, щоб певна сукупність управлінських функцій від різних суб'єктів управління не допускала дублювання і паралельності);

 – достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об'єкту управління, за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього;

 – відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об'єктів управління;

 г) структурно-організаційні:

 – єдності системи державної влади, яка забезпечує цілісність, погодженість і дієвість державно-управлінських процесів;

 – територіально-галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного життя;

 – різноманітності організаційних зв'язків, які розкривають вертикальні і горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління;

 – поєднання колегіальності і єдиноначальності, зумовлений специфікою організаційної побудови та порядку діяльності органів державного управління;

 д) структурно-процесуальні:

 – відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їх функціям;

 – конкретизації управлінської діяльності й особистої відповідальності за її результати;

 – стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності.

 Отже, такими є основні принципи державного управління. За їх посередництвом втілюються об'єктивні закономірності управління.

 Вказані принципи виражають вимоги до всіх елементів системи виконавчої влади, а тому їх комплексне дотримання гарантує впорядкування управлінської системи, її цілеспрямоване ефективне функціонування і розвиток. Чим адекватнішою є відповідність компонентів суб'єкта державного управління принципам управління, тим ефективнішими будуть його діяльність та її результати.

  ВИСНОВКИ

 Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.

 1. Управління – це цілеспрямований вплив на складну систему. Управління може бути соціальним, технічним, біологічним. Соціальне управління, як особливий вид управління, являє собою вплив одних людей на інших з метою упорядкування соціальне важливих процесів, забезпечення стійкого розвитку соціальних систем. Воно характеризується такими ознаками:

 – проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює;

 – має на меті упорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на їх поведінку (волю);

 – виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб'єктом та об'єктом у процесі реалізації функцій соціального управління;

 – є владним, оскільки базується на підпорядкуванні волі учасників управлінських відносин;

 – має особливий апарат реалізації через організаційно оформлені групи людей.

 2. Державне управління є видом соціального управління. В адміністративно-правовій науці немає єдиного визначення поняття державного управління. Найбільш поширеним є таке визначення: державне управління – це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами.

 3. Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме:

 – другорядний, підзаконний характер;

 – організуючий характер;

 – систематична, неперервна діяльність, спрямована на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток;

 – універсальний характер в часі та просторі;

 – суб'єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування адміністративного примусу;

 – у віданні органів державного управління знаходяться правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні й організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються;

 – наявність великого державного апарату;

 – підконтрольний характер діяльності.

 4. Принципи державного управління виражають вимоги до всіх елементів системи виконавчої влади, а тому їх комплексне дотримання гарантує впорядкування управлінської системи, її цілеспрямоване ефективне функціонування і розвиток. Чим адекватнішою є відповідність компонентів суб'єкта державного управління принципам управління, тим ефективнішими будуть його діяльність та її результати.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 28.04.2009 р.
2. Административное право зарубежных стран / Ред. А. Н. Козырина,
   М. А. Штатина. – М.: Спарк, 2003. – 510 с.
3. Адміністративне право України: Академ. курс. У 2 т. Т. 1. Загальна частина. – К.: Юридична думка, 2004. – 812 с.
4. Антонова Г. В. Государство как целостная сис