К ТАКТИКА ЗАХИСТУ НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ І В СУДІ

Курсова робота

з навчальної дисципліни
"Тактичні засади діяльності адвоката при досудовому слідстві та в суді"

на тему:

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ТАКТИКИ ЗАХИСТУ НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ І В СУДІ

ЗМІСТ

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Обрання адвокатом тактики захисту ............................................ 5

 2. Стратегія і тактика захисту на досудовому слідстві .................. 18

 3. Адвокат-підзахисний: специфіка взаємин у суді
першої інстанції ............................................................................. 24

 Висновки ........................................................................................... 31

 Список використаної літератури ..................................................... 34

ВСТУП

 Актуальність теми роботи. Громадянин, якого обвинувачено у вчиненні злочину, а так само підозрюваний і затриманий наділені комплексом прав. Проте роз'яснення їх саме по собі ще не є достатнім для реалізації захисту. Знання обвинуваченим своїх прав не виключає потреби в захисникові, оскільки саме останній може вільно оперувати можливостями, які надають ці права, та певними процесуальними повноваженнями, що дозволяють йому приводити до дії певні захисні механізми: написати скаргу прокуророві, оскаржити відмову до суду, подати заяву до Європейського суду з прав людини тощо.

 Найбільш ефективним засобом забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є участь захисника в кримінальному процесі, оскільки через юридичну необізнаність, а також психологічний шок, стан пригніченості, викликані фактом затримання, пред'явлення обвинувачення і засудження, вони неспроможні самі повністю реалізувати свої процесуальні права, особливо тоді, коли перебувають під вартою, тобто в ізоляції.

 Для надання юридичної допомоги, психологічної підтримки їм необхідно звернутися до сторонньої особи, незалежної від слідчих органів, прокурора і суду, якій би вони повністю довіряли і могли з нею радитись і спілкуватися на засадах довірительності, конфіденційності.

 Закон визнає участь захисника при проведенні дізнання, досудового слідства і при розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції обов'язковою, крім випадків добровільної відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника (ст. 45 Кримінально-процесуального кодексу України, далі – КПК України), причому є випадки, коли добровільна відмова від захисника не може бути прийнята (ч. З ст. 46 КПК України).

 Як захисники до участі в кримінальних справах допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. На практиці захисниками є переважно адвокати.

 Мета курсової роботи – розглянути загальні положення тактики захисту на досудовому слідстві і в суді.

 Об'єктом дослідження є тактичні прийоми захисту підозрюваного, обвинуваченого й підсудного на досудовому слідстві і в суді.

 Предметос дослідження виступають організаційні, процесуальні та криміналістичні аспекти застосування адвокатом тактичних прийомів захисту прав підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на досудовому слідстві і в суді.

 Методи дослідження – історично-правовий, логіко-юридичний, описовий, порівняльний.

 Для досягнення мети дослідження в роботі вирішувались такі завдання:

 – з'ясувати, як відбувається обрання адвокатом тактики захисту;

 – розкрити зміст стратегії і тактики захисту на досудовому слідстві;

 – визначити специфіку взаємин адвоката і підзахисного у суді першої інстанції.

 Значний внесок у дослідження проблеми, що розглядається, зробили такі українські та російські вчені, як П. Д. Баренбойм, М. І. Барщевський, О. Д. Бойков, Т. В. Варфоломеєва, І. Ю. Гловацький, Р. Ю. Гревцова,
Я. П. Зейкан, З. З. Зінатуллін, Ю. О. Лубшев, Є. Ю. Львова З. В. Макарова, С. В. Натрускін, Ю.І. Стецовський, М. С. Строгович, Ю.І. Сульженко,
Н. М. Таварткіладзе, В. Г. Титаренко, Ф. Н. Фаткуллін, Д. П. Фіолевський, Г. М. Шафір та ін.

 Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

 1. ОБРАННЯ АДВОКАТОМ ТАКТИКИ ЗАХИСТУ

 Успішне виконання адвокатом своїх професійних обов'язків у кримінальному процесі немислиме без кваліфікованого використання тактичних прийомів, рекомендацій, наукових і методичних порад, які в цілому і становлять тактику захисту. Остання включає:

 – загальні тактичні положення;

 – тактику захисту на окремих стадіях кримінального судочинства;

 – тактичні особливості участі адвоката під час виконання окремих слідчих і судових дій;

 – тактичні прийоми, які використовуються під час виголошення судової промови [9, с. 156].

 При підготовці до захисту та його здійсненні захисник використовує спеціальні тактичні прийоми. Деякі з них розроблені криміналістикою, але при використанні їх захистом вони трансформуються, пристосовуються до завдань функції захисту, інші застосовуються захисником без будь-яких змін.

 Тактичний прийом – це спосіб дій, який найбільш ефективно забезпечує досягнення захистом завдань. У цілому тактика захисту складається з низки тактичних прийомів. Втім, використання таких прийомів – це справжнє мистецтво, яке передбачає вміння їх подання, певного розташування, яке б найкращим чином дозволило захисникові виконати функцію захисту [9, с. 157].

 Зазвичай, виділяють дві групи питань, які виражають тактику захисту і стосуються таких аспектів:

 1) психологічного контакту між адвокатом і посадовою особою, яка веде слідство, а також учасниками кримінального процесу (обвинуваченим, потерпілим, слідчим, прокурором та ін.), з особами, що беруть участь у процесі (свідками, перекладачами, спеціалістами, експертами);

 2) організація, підготовка й конкретні дії з реалізації захисту на досудовому слідстві і в суді (вивчення матеріалів справи, планування участі у слідчих та судових діях, бесіди з обвинуваченим, його законним представником, родичами, визначення конкретних завдань захисту, опрацювання позицій по справі та ін.) [35, с. 28].

 Зрозуміло, що всі прийоми, способи, які використовує захист при здійсненні захисних функцій, мають відповідати певним вимогам. Це такі вимоги:

 – законність використання прийомів, способів і рекомендацій;

 – відповідність їх нормам професійної етики адвокатури;

 – наукова обгрунтованість прийомів;

 – рекомендаційність, необов'язковість прийомів;

 – спеціальна спрямованість рекомендацій і прийомів на досягнення певної мети у правозахисній функції [9, с. 157].

 Як правильно наголошують А. М. Гусаков і А. О. Філющенко, "жоден прийом не повинен суперечити етичним нормам" [13, с. 41].

 Загальний план захисту по справі повинен, як і кожен план, містити безпосереднє й кінцеве завдання захисту. План щодо кожної процесуальної дії на дізнанні, досудовому чи судовому слідстві має логічно пов'язуватися із загальним планом захисту, який, власне, буде складатися з окремих невеликих планів, які охоплюють лише одну чи дві якісь процесуальні дії (приміром, розробка плану на формулювання запитань для експерта, детальний план допиту свідка тощо) [18, с. 303].

 Узагальнено позиція захисту виглядає як встановлення конкретних завдань діяльності захисника, а також як визначення методів, що ними ці завдання мають досягатися [9, с. 158].

 Умовою успішності тактики захисту у всіх випадках є також детальне знання захисником норм матеріального і процесуального права, особливостей їх застосування в конкретних ситуаціях.

 Так, на формування тактики у конкретній справі впливає добре знання принципів, основних категорій і визначень, якими оперують експерти. Наприклад, зіставляючи спеціальні дані з іншими доказами, зібраними слідчим, захисник бачить не лише медико-біологічний шлях утворення тяжкої травми, але й соціально-психологічні і конфліктологічні фактори, що призвели до цього.

 Процес мислення, обдумування адвокатом позиції по справі залежить від доброго знання матеріалів кримінальної справи, а також від професійного досвіду щодо втілення своєї переконаності у результаті – виправдання підзахисного, перекваліфікація обвинувачення, досягнення призначення мінімального покарання, повернення справи на додаткове досудове слідство [9, с. 158].

 Стрижнем усієї тактики захисту завжди виступає основна ідея, яка визначає кінцеву мету правозахисної функції.

 З цього приводу М. С. Строгович слушно наголошував, що правова позиція – це "твердження, яке суб'єкт процесуальної діяльності вважає необхідним відстоювати в провадженні по кримінальній справі, добиватися його визнання, відповідно до чого він вчиняє процесуальні дії, спрямовані на підтвердження його думки і до оспорювання тверджень інших учасників процесу, які суперечать йому" [27, с. 88].

 Питанням тактики завжди є проблема визначення ставлення підзахисного до обвинувачення: повне визнання своєї вини, часткове визнання, повне заперечення причетності до вчиненого злочину або відмова давати показання. Від того, яку позицію займе підзахисний, буде залежати характер, обсяг і спрямування всієї правозахисної роботи захисника [30, с. 57].

 Після осмислення фактичних обставин вчиненого, на підставі матеріалів досудового чи вже судового слідства, захист мусить визначитися щодо позиції по справі. Якщо мова йде про стадію досудового слідства, то підозрюваного чи обвинуваченого очікує момент, коли слідчий запитає його, чи визнає він свою вину. Обвинуваченому пропонується власноручно у протоколі допиту зробити запис про своє ставлення до обвинувачення.

 Існує чотири варіанти відповіді:

 – не визнаю себе винним повністю;

 – визнаю частково;

 – визнаю повністю;

 – відмовляюся від висловлення своєї думки щодо обвинувачення.

 Залежно від висловленого підзахисним свого ставлення до обвинувачення захисник формулює позицію захисту:

 – винний повністю;

 – винний частково;

 – невинний повністю;

 – позиція мовчання [9, с. 159].

 Якщо підзахисний повністю визнає пред'явлене йому обвинувачення у вчиненому, щиро розкаюється, то роль захисника може зводитися до дещо пасивної ролі. Хоча це не означає, що захисник не може мати своєї, іншої позиції по справі, коли, приміром, на його глибоке переконання підзахисний з різних причин себе обмовляє. В такій делікатній ситуації захисник має щиро й відверто викласти підзахисному свою правову позицію по справі, запевнивши, що іншої лінії захисту він не може обрати й буде доводити його невинність.

 Не погоджуючись із позицією захисника по справі, підзахисний вправі відмовитися від подальших послуг цього адвоката, щоб уникнути колізій у логіці захисту. Якщо ж цього не зробить підзахисний, захисникові нічого не залишається, як відстоювати свою правову позицію по справі до кінця.

 Якщо ж підзахисний заперечує свою вину або визнає її лише частково, то захисник має бути особливо активним.

 Питання вини – це кардинальне питання захисту, і якщо вже із самого початку слідства прийнято неправильне рішення, це може мати "фатальне" значення при розгляді справи [9, с. 159].

 У судовій практиці вже давно склався психологічний стереотип, згідно з яким суд більше довіряє свідченням підсудного, які він давав на початку досудового слідства, визнаючи свою вину. Якщо ж при такому допиті брав участь захисник, то значення таких показань ще посилюється, тому, зважаючи на це, захисник при перших спробах погодити з підзахисним загальну лінію захисту, перш за все, мусить вирішити головне – як ставиться підзахисний до вчиненого злочину. Захисник терпеливо дає підзахисному правову консультацію, наголошуючи на відомих йому позитивах і негативах, при різних варіантах ставлення клієнта до своєї вини. Проте основне, щоб захисник не приймав рішення із цього приводу сам [32, с. 108].

 Помилковим і неприпустимим є намагання окремих захисників схилити підзахисного визнати вину нібито в обмін на обіцяне слідчим застосування – замість тримання під вартою – підписки про невиїзд з основного місця проживання. В такій ситуації захисник немає жодних гарантій від слідчого, що останній дотримає слова, а, крім того, не виключається, що підзахисний себе обмовить, що згодом важко буде оспорити.

 Отже, позиція повного визнання підзахисним своєї вини зобов'язує захисника переконати суд у наявності по справі певних пом'якшуючих вину обставин, обгрунтовуючи, що злочин вчинено за іншої, ніж зазначено в обвинуваченні, форми вини [15, с. 190].

 Позиція часткового визнання своєї вини може означати:

 – оскарження частини обвинувачення;

 – визнання всіх або частини фактів, але заперечення правильності юридичної кваліфікації;

 – заперечення, що факти мали місце саме так, як викладено в обвинуваченні.

 Основна суть позиції захисту при частковому визнанні вини полягає в намаганні захисника добитися виключення з обвинувачення окремих епізодів обвинувачення, у перекваліфікації дій підзахисного та ін.

 Позиція невинності – це невизнання підзахисним своєї вини. Ця позиція примушує захисника до найактивнішої участі у справі. Він мусить не один раз аналітично осмислити всі доводи підзахисного, пов'язуючи їх у логічно довершену сукупність переконливих доказів [15, с. 192].

 Невизнання підзахисним своєї вини чи заперечення взагалі своєї причетності до злочину, що інкримінується йому у вину, обумовлює й основу тактичної поведінки захисника. Останній не може формувати тактику захисту, за якої допускалися б "альтернативні позиції". Наявність вагомих доказів винності підзахисного при запереченні ним своєї вини не дає підстав адвокатові оспорювати лише правильність юридичної кваліфікації, а не доведення самої вини.

 На практиці окремі захисники допускають порушення в обранні тактики при невизнанні підзахисним своєї вини. Зокрема, можна почути у промові захисника: "Мій підзахисний не визнає своєї вини. У зв'язку з цим я зв'язаний з позицією підзахисного. Тому прошу винести виправдувальний вирок. Якщо ж суд із моїми доводами не погодиться, прошу врахувати всі пом'якшуючі винність обставини й обрати покарання, не пов'язане із позбавленням волі".

 На наш погляд, така тактика є неприпустимою.

 По-перше, захисник, нагадуючи суду, що він пов'язаний з позицією підзахисного, тим самим нібито визнає й переконує суд, що всі доводи, які він наводив для обгрунтування невинності підзахисного, є надуманими, вигаданими й підстав зважати на них немає.

 По-друге, захисник, займаючи альтернативну позицію, грубо порушує свої професійні обов'язки, морально-етичні приписи поведінки. Такий захисник не захищає, а посилює функцію обвинувачення.

 Позиція мовчання, на перший погляд, дещо спрощує роботу захисника по справі. Втім, це не так.

 Причини відмови підзахисного давати показання можуть бути різними: в одному випадку він не визнає своєї вини і, будучи озлобленим проти всіх і всього, не бажає розповідати про обставини по справі; в другому – він по суті визнає повністю чи частково свою вину, але, скажімо, з морально-етичних причин не хоче кожен раз розповідати про пережитий ним страх.

 У зв'язку з цим захисникові непросто зайняти позицію по справі. Якщо підзахисний не визнає своєї вини, то, у випадку мовчання, захист має добиватися виправдувального вироку по справі. З певною натяжкою і в другому випадку захист мусить оспорювати підставність обвинувачення. Така правова позиція не буде суперечити головному призначенню функції захисту [9, с. 161].

 При обранні позиції по справі виникає питання про те, наскільки адвокат є самостійним у цьому процесі.

 Свого часу доволі поширеною була точка зору, що адвокат вправі обирати самостійну правову позицію, виходячи з аналізу матеріалів справи на підставі свого внутрішнього переконання, не будучи зв'язаним із думкою свого підзахисного.

 Л. Д. Кокорєв вважав, що захисник не може йти за твердженнями підзахисного, які суперечать матеріалам справи, а, з врахуванням доказів, має зайняти "розумну позицію захисту" [17, с. 81].

 Майже таку саму позицію займала 3. В. Макарова, стверджуючи, що адвокат визначає свою позицію "у суворій відповідності до закону, а не до бажання свого підзахисного" [19, с. 24].

 Нарешті, окремі науковці вважали, що адвокат може зайняти свою позицію по справі зі згоди підзахисного, а за відсутності такої згоди – запропонувати своєму клієнтові для свого захисту запросити іншого адвоката.

 Досить своєрідну позицію займав відомий криміналіст М. М. Полянський. Він вважав, що, будучи переконаним у тому, що винність підзахисного доведено, адвокат залежно від вагомості доказів зобов'язаний або звернути увагу суду на всі сумніви у версії обвинувачення, не висловлюючи свою думку про доведення вини підзахисного, або при безспірному доведенні вини зайняти самостійну позицію і, не оспорюючи винності, намагатися викласти все, що може пом'якшити покарання [24, с. 109].

 Протилежну позицію займав І. Т. Голяков, який вважав, що адвокат вправі визнати вину свого підзахисного за наявності для цього доказів, хоча б підсудний і заперечував свою вину [11, с. 181].

 Аналізуючи всі точки зору науковців, треба зазначити, що, виходячи із самої суті призначення інституту захисту у кримінальному процесі, варто погодитися з В. Т. Варфоломеєвою, що єдино правильною є позиція адвоката, відповідно до якої захисник при будь-якій ситуації зобов'язаний оспорювати обвинувачення при невизнанні підзахисним своєї вини і в жодному разі не може зайняти по справі позицію, протилежну його підзахисного [7, с. 67].

 В будь-якому випадку адвокатові неприпустимо визнавати вину підзахисного, якщо він її оспорює. Зібрані докази цьому адвокатові можуть здаватися достовірними, а вина – очевидною, але іншому адвокатові, з більшим досвідом, це може здаватися недостатнім для обгрунтування вини.

 Правильно пише С. В. Натрускін: "Якщо обвинувачений не визнає себе винним, адвокат ні за яких обставин не може чинити інакше і вибрати позицію, що суперечить думці свого підзахисного" [20, с. 11].

 "Я не вважаю нормальним таке положення, – зауважує М. С. Строгович, – коли підсудний заперечує свою винність і оспорює обвинувачення, а його захисник погоджується з обвинуваченням і просить лише пом'якшити покарання" [27, с. 90].

 Однією із дискусійних у теорії кримінального процесу проблем є поняття законного інтересу підозрюваного, обвинуваченого й підсудного у процесі. Адвокат на кожному кроці має справу з проблемою визначення: чи буде той чи інший інтерес його підзахисного покриватися й захищатися законом.

 А. Д. Бойков пропонує вважати будь-який інтерес обвинуваченого законним, оскільки він відстоює свої життєві інтереси [6, с. 42].

 До певної міри можна сказати: презумується, що будь-який інтерес обвинуваченого є законним до часу, поки суд не винесе стосовно нього обвинувальний вирок.

 І. Д. Перлов, розкриваючи зміст самого поняття "законний інтерес", вважає, що він полягає у тому, щоб:

 1) не бути притягнутим до кримінальної відповідальності за відсутності вини у вчиненні злочину;

 2) не бути притягнутим до кримінальної відповідальності за більш тяжкий злочин, ніж вчинено;

 3) покарання було справедливим;

 4) не було обмежено право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист [23, с. 51].

 Бажання підсудного ухилитися від кримінальної відповідальності у випадку, коли є його вина, І. Д. Перлов називає "незаконним інтересом", зазначаючи при цьому, що цей інтерес обвинуваченого також може бути законним. Намагання підсудного добитися виправдувального вироку чи пом'якшення покарання також необхідно розглядати як законний інтерес [23, с. 52].

 Ряд вчених вважає, що законним буде такий інтерес, котрий відображений у законі, який не суперечить йому і відповідає цілям й завданням правосуддя.

 Найбільш переконливою є позиція тих авторів, які вважають, що доти, поки істина по кримінальній справі не встановлена й не закріплена вироком, що вступив у законну силу, неможливо визначити, який інтерес підозрюваного, обвинуваченого буде законним.

 У зв'язку з цим не можна погодитися з В. Д. Гольдінером, який стверджує, що у випадку, коли адвокатові стає відомо, що підсудний фактично вчинив злочин, він не може його захищати не лише тому, що інтерес підзахисного є незаконним, але й тому, що засоби й способи захисту у цьому випадку також будуть незаконними [10, с. 190].

 Правова позиція захисника по справі складається з ряду обов'язкових і альтернативних елементів. Це свого роду план дії захисту для досягнення певної мети.

 Для прикладу, наведемо орієнтовний план правової позиції, який пропонує адвокат Є. Ю. Львова. На її думку, він має містити такі елементи:

 1) вивчення матеріалів справи;

 2) бесіда з підзахисним;

 3) вирішення питання про визнання вини;

 4) аналіз версій обвинувачення;

 5) висунення зустрічних версій захисту та аналізу усіх можливих версій;

 6) вибір однієї найперспективнішої версії захисту (формула обвинувачення "навпаки", тобто формула захисту);

 7) аналіз доказів "за" і "проти" версій захисту;

 8) остаточне відтворення картини подій, фактичне та юридичне пояснення її (обвинувальний висновок "навпаки", тобто захисний висновок) [14, с. 153].

 Адвокат мусить вчитися складати стислу формулу захисту. Є. Ю. Львова наводить такий її зразок:

 1) Формула обвинувачення:

 Задорожний звинувачується у вчиненні умисного вбивства Рязанова з хуліганських спонукань за таких обставин. 1 квітня 1994 р. о першій годині ночі Задорожний разом із Гончаровим безпричинно, із хуліганських спонукань, чіплялися у дворі будинку до співробітника міліції Рязанова, який був одягнений у цивільне. Під час сварки Гончаров ударив Рязанова. Побоюючись за своє життя й припиняючи злочинні дії Гончарова і Задорожного, Рязанов вистрілив із табельної зброї й смертельно поранив Гончарова. Задорожний, діючи з хуліганських спонукань, з метою позбавити життя Рязанова, повалив його на землю й почав завдавати удари руками й ногами, спричинивши легкі тілесні ушкодження, які не призвели до короткочасного розладу здоров'я. Коли Рязанов знепритомнів і припинив опір, Задорожний з метою вбивства Рязанова, взяв у нього пістолет і вистрелив, завдавши йому вогнепальної проникаючої рани в голову, що й стало причиною смерті Рязанова. Таким чином, Задорожний вчинив умисне вбивство з хуліганських спонукань.

 Аналіз можливих версій захисту:

 – Задорожного взагалі не було тієї ночі у дворі;

 – Задорожний був у дворі, брав участь у бійці, але не стріляв у Рязанова;

 – Задорожний стріляв у Рязанова з метою самооборони;

 – Задорожний перевищив межі самооборони;

 – Задорожний випадково вистрілив у Рязанова;

 – Рязанов під час боротьби випадково вистрілив у себе;

 – стався мимовільний (спонтанний) постріл;

 – Задорожний умисно вбив, але не з хуліганських спонукань;

 – Задорожний умисно стріляв, але не з метою вбивства.

 З усіх версій захист зупинився на версії необхідної оборони й вбивства з необережності. Відповідно до цієї версії було так сформульовано формулу захисту:

 2) Формула захисту при необхідній обороні: захищаючи товариша, при спробі обеззброїти Рязанова й відвести від себе наведений пістолет, Задорожний смертельно поранив Рязанова.

 3) Формула захисту щодо вбивства з необережності: Рязанов вбив Гончарова й намагався вбити Задорожного, навів на останнього пістолет із зведеним курком. Проте Задорожний у боротьбі, намагаючись вихопити пістолет із руки Рязанова, випадково натиснув на курок і смертельно поранив його [14, с. 154].

 3 двох версій захисник має обрати ту, для обгрунтування якої є найбільше доказів, а при однаковості таких – версію, за якою закон передбачає більш м'яке покарання.

 У науковій літературі слушно наголошується на тому, що захисник має у кожному конкретному випадку піддати обрану ним тактику захисту на своєрідне випробування її надійності, перевіряючи її за такими позиціями, як:

 – переконливість;

 – логічність;

 – послідовність;

 – суперечливість;

 – відповідність здоровому глузду;

 – відповідність доказам [9, с. 165].

 Якщо обрана позиція захисту не відповідає цим вимогам, необхідно керуватися головним принципом – не нашкодити підзахисному. Цей принцип тісно пов'язаний з іншими важливими засадами тактики захисту, а саме: не створюй колізій, іди до кінця за обраною тактикою, не визнавай вини невиного, не конфліктуй з потерпілим, зіставляй свої тактичні дії з вимогами адвокатської етики тощо.

 Отже, захист прав і законних інтересів осіб, що викриваються у вчиненні певного злочину за тією чи іншою справою є одним із найважливіших напрямів кримінально-процесуальної діяльності, що за своїм характером протистоїть функції обвинувачення.

 Під захистом у кримінальному процесі розуміється сукупність відповідаючих закону процесуальних дій і відносин, спрямованих на повне або часткове спростування пред'явленого тій чи іншій особі обвинувачення, покращення її становища і на забезпечення прав та інтересів цієї особи у справі.

 Зазвичай, на кожному етапі кримінального судочинства підозрювания, обвинувачений , підсудний потребують допомоги адвоката, оскільки без і їм важко довести свою невинність або меншу винність.

2. СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ЗАХИСТУ НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ

 Одним з вирішальних моментів у формуванні захисної позиції, стратегії і тактики захисту обвинуваченого є реалістичний критицизм щодо оцінки матеріалів справи. Критичний підхід до елементів доказової чи антидоказової бази – до кожного документа чи слідчої дії, не виключаючи при цьому і твердження підзахисного, – має бути реалістичним, тобто не підганятися під позицію та бажання підзахисного чи власні амбіції [34, с. 219].

 Результатом вивчення та критичного аналізу матеріалів справи має стати стратегія захисту. Залежно від комбінацій обставин, що склалися в тій чи іншій справі, кінцева мета стратегії може уявлятися по-різному:

 – припинення справи за різними обставинами – необгрунтованість обвинувачення, відсутність складу злочину, стан здоров'я чи вік обвинуваченого;

 – вилучення окремих епізодів з обвинувачення;

 – уникнення ролі лідера ("паровоза") у справі;

 – заміна слідчого [34, с. 219].

 Не виключається, що в процесі роботи над справою стратегія може зазнавати суттєвих змін. Якась невідома раніше обставина, інформація з боку підзахисного чи певний крок слідчого можуть докорінно змінити кінцеву мету роботи, а, відтак, і стратегію захисту.

 Певні тактичні засоби та прийоми захисник обирає залежно від свого досвіду, конкретних обставин справи, їх доцільності тощо. Якщо кінцевою метою стратегії є певний результат, на який максимально розраховує захисник, то кінцевою метою кожного тактичного кроку мусить бути цілеспрямований успішний крок на шляху до стратегічної мети у конкретній справі [30, с. 121].

 Згідно зі ст. 48 КПК України адвокат має право:

 – бути присутнім при допитах підозрюваного та обвинуваченого, а також при виконанні інших слідчих дій, що виконуються з їх участю чи за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого та його захисника;

 – з дозволу особи, що проводить дізнання, або слідчого брати участь в інших слідчих діях;

 – застосовувати науково-технічні засоби при виконанні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи – з дозволу особи, що проводить дізнання, чи слідчого, а в судовому засіданні – з дозволу судді чи суду;

 – ознайомлюватися з матеріалами, якими обгрунтовується затримання підозрюваного чи обрання міри запобіжного заходу, чи пред'явлення обвинувачення, а по закінченні досудового слідства – з усіма матеріалами справи;

 – виписувати з матеріалів справи, з якими він ознайомився, необхідні відомості;

 – надавати докази та заявляти клопотання і відводи;

 – захисник, що є присутнім при виконанні слідчих дій, має право ставити запитання особам, яких допитують, подавати письмові зауваження з приводу невірності чи неповноти записів у протоколі відомостей про слідчі дії. Особи, що провадять дізнання, чи слідчий можуть відхилити поставлене захисником запитання, але зобов'язані занести його до протоколу.

 Перелічені вище права захисника відносяться до засобів, що забезпечують тактичні кроки захисту. Скористатися цими кроками чи утриматись від цього – це і є тактика захисту, що диктується конкретними обставинами (тенденції слідчого, об'єктивні події, позиція підзахисного тощо) [34, с. 220].

 Перш ніж клопотати перед слідчим про участь на допитах підозрюваного або обвинуваченого чи в інших слідчих діях, необхідно детально обговорити цей крок зі своїм підзахисним. Якщо буде знайдено спільне рішення про необхідність такого клопотання перед слідчим, має бути розроблено детальний план координації взаємних дій під час допиту чи інших слідчих дій. Будь-які необговорені, раптові запитання чи уточнення з боку адвоката виключаються. Все мусить відбуватись за жорстким, спільно продуманим сценарієм [7, с. 130].

 Особливо обережно необхідно поводитися з неповнолітніми підзахисними, які схильні все сприймати прямолінійно та безпосередньо.

 Основним кредо адвоката при користуванні своїми процесуальними правами має бути гіппократівське – "не нашкодь".

 Процесуальна можливість захисника бути присутнім при виконанні слідчих дій має незаперечні позитиви. Добре обміркована та професійно проведена участь захисника у деяких слідчих діях може відкрити нові аргументи захисту, розширити доказовість наявних у справі аргументів [15, с. 90].

 Проте не можна виключати й того, що вказані слідчі дії значно обтяжують позиції захисту й, навпаки, посилять аргументи обвинувачення.

 Отже, перш ніж домагатися участі у слідчих діях, необхідно спрогнозувати можливі наслідки, порадитися з підзахисним і тоді вже вирішувати долю власного права на участь у слідчих діях.

 Захисник має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази по справі, зокрема, отримувати документи чи їх копії від підприємств, установ, об'єднань, а від громадян – за їх згодою; знайомитися на підприємствах, в установах та організаціях з необхідними документами та матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань.

 З наведеного переліку можна зробити висновок, що закон незаперечно визнає важливе значення адвоката в кримінальному процесі. Процесуальні права, якими користується адвокат в кримінальному судочинстві, на наш погляд, надають йому широке поле діяльності й реальні можливості для запобігання слідчої помилки чи свідомого викривлення слідчим істини.

 Реалізація прав як на досудовому слідстві, так і під час судового розгляду справи диктується тактикою і стратегією захисту, які захисник будує на власний розсуд з урахуванням обставин справи, реалістичних побажань та інтересів підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного.

 Успішне використання адвокатом-захисником широкого переліку наданих йому законом прав буде реальним лише за певних умов:

 – бездоганне знання адвокатом своїх процесуальних прав;

 – наявність у адвоката-захисника бажання скористатись повним обсягом власних процесуальних прав;

 – наявність у адвоката-захисника реальної можливості скористатись тим чи іншим правом;

 – максимальної обережності та продуманості адвокатом-захисником наслідків використання своїх процесуальних прав;

 – неупередженості та щирого бажання слідчого дійти істини у данній справі [34, с. 223].

 Важливим фактором у роботі адвоката на досудовому слідстві є встановлення нормальних, етично витриманих відносин з підзахисним в частині узгодження позиції стосовно пред'явленого обвинувачення.

 Часто трапляється, що міркування та думки обвинуваченого та адвоката розходяться в підходах до тих чи інших фактів чи питань. Візьмемо, наприклад, таку ситуацію: підзахисний з метою поліпшення своєї позиції, на підтримку своїх тверджень вважає за необхідне заявити клопотання про виклик свідка, який, на його думку, підтвердить показання підзахисного. Адвокат у своїх рішеннях не пов'язаний волевиявленням підзахисного і має право вчиняти так, як він вважає за доцільне, в кожному конкретному випадку. Втім, це зовсім не означає того, що він може ігнорувати волю підзахисного [34, с. 224].

 Чинний КПК України, Закон України "Про адвокатуру" недвозначно вимагають від захисника використовувати всі зазначені в законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, пом'якшують чи виключають їх відповідальність. У світлі цієї вимоги адвокат просто позбавлений права, посилаючись на свої сумніви, відмовитися від будь-якої потенційної можливості поліпшити захист інтересів клієнта. Не можна, мабуть, визнати відмову від використання наданих обвинуваченим доказів і морально виправданим вчинком, оскільки сумнів зобов'язує адвоката до активізації, а не до капітуляції [34, с. 225].

 Можливість колізії, тобто розбіжності позицій адвоката і його підзахисного у виборі засобів та прийомів захисту, – явище досить поширене. Утримуваний під вартою обвинувачений, поспілкувавшись з "камерними адвокатами", раптом змінює чи цілком відкидає колишні свідчення, значно погіршуючи цим свій стан. Адвокат, об'єктивно оцінюючи ситуацію, розуміє, що винність обвинуваченого повністю доведена, незалежно від його свідчень. Слідчий, зіткнувшись з такою різкою зміною курсу обвинуваченого, лише вживе всіх заходів для максимального посилення доказів обвинувачення, не залишивши жодного резерву сумнівності, яким можна було б скористатися в суді.

 Вихід з колізії вбачається лише в копіткому роз'ясненні підзахисному, без використання тиску на його психологію, про можливі наслідки його дій. Втім, рішення останній мусить обов'язково прийняти самостійно, бажано – у письмовому вигляді, що позбавить адвоката від скарг та нарікань у випадку суворого покарання, коли єдина людина, яку можна у чомусь звинуватити, – це адвокат.

 Ненормативні відносини з клієнтами, коли підзахисний утримується під вартою, зводяться до інформування останніх про подробиці справи, про стан здоров'я та позицію підзахисного щодо пред'явленого обвинувачення, про його прохання, потреби та вимоги, про перспективи розвитку справи.

 Цей пласт взаємин завжди є присутнім, хоча етичні дослідження сором'язливо обходять його увагою. Тим часом, інформаційний вакуум у цій вельми делікатній темі залишає молодих адвокатів сам-на-сам з купою проблем та спокус.

 Нерідко клієнти, родичі та близькі до підзахисного люди звертаються до своєї довіреної особи – адвоката – з проханням передати останньому якусь конфіденційну інформацію у вигляді записки. Іноді адвокат погоджується на такого роду заборонену законом "послугу", не замислюючись, яку серйозну небезпеку може містити передана інформація для, у тому числі, й самого адвоката. Не кажучи вже про те, що адвокат при цьому йде на грубе порушення закону, він може мимоволі опинитися співучасником злочинної змови чи нара