Кр ПОНЯТТЯ ЗАХИСТУ ТА ЗАВДАННЯ ЗАХИСНИКА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

КУРСОВА РОБОТА

 з дисципліни "Тактичні засади діяльності адвоката при досудовому слідстві
та в суді"

 на тему:  ПОНЯТТЯ ЗАХИСТУ ТА ЗАВДАННЯ ЗАХИСНИКА
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 ЗМІСТ

Вступ ................................................................................................................... 3

Розділ 1. Виникнення і формування права на захист в історичному
та порівняльному аспектах ................................................................. 7

1.1 Генеза розвитку права на захист у загальносвітовому контексті ..... 7

1.2 Право на захист в конституціях зарубіжних країн:
порівняльний аналіз .......................................................................... 11

1.3 Конституційні засади забезпечення підозрюваному,
обвинуваченому, підсудному та засудженому права 
на захист в Україні ............................................................................ 15

Розділ 2 Правовий статус, основні завдання і принципи діяльності
захисника у кримінальному процесі .................................................. 19

Розділ 3 Шляхи підвищення ефективності діяльності захисника.................... 28

Висновки ........................................................................................................... 33

Список використаної літератури ..................................................................... 35

 ВСТУП

 Актуальність теми. Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Тому конституційна реформа, що здійснюється в Україні, має на меті створення більш ефективної системи судочинства, яка б дозволяла успішно поєднувати ефективну діяльність судів і правоохоронних органів з охороною прав та законних інтересів не лише осіб, чиї права порушуються учасниками відповідних правовідносин (в конституційному, цивільному, адміністративному, господарському судочинстві), але й тих, що притягуються до кримінального процесу як потерпілі від злочинів, підозрювані у вчиненні злочинів, обвинувачені та підсудні.

 Побудова демократичної, соціальної та правової держави нерозривно пов'язана із формуванням нового типу правової системи. Правотворча діяльність має бути зорієнтована на основні конституційні засади, зокрема такі, як верховенство права, ефективне правове регулювання, реальне забезпечення прав людини і громадянина [17, с. 3].

 Ці засади повинні відобразитися у реформуванні правової сфери. Їх суттю є самообмеження держави і розширення прав і свобод особистості, що досягається за допомогою формування такого методу правового регулювання кожної з галузей права, який забезпечував би охорону інтересів особистості й обмежував можливості держави щодо порушення цих прав, що повною мірою відноситься й до методу конституційно-правового регулювання [9, c. 10].

 Конституція України, нормативно закріплюючи невід'ємні права і свободи людини і громадянина, проголошує такі засади забезпечення цих прав і свобод, які повинні бути закладені в основу здійснення судочинства як норми прямої дії і відповідно названі принципами судочинства в Україні.

 Ними є: забезпечення права людини на повагу до його гідності (ст. 28); забезпечення права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); гарантування недоторканності житла (ст. 30); гарантування таємниці листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції (ст. 31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); презумпція невинуватості (ст. 62); забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист (ст. 63).

 Перелічені принципи встановлюють загальні засади державної політики забезпечення прав людини і громадянина, стосуються усіх сфер діяльності державних органів, стосунків між приватними особами, хоча саме у кримінальному процесі ці норми є основою законного і обгрунтовного вирішення кримінальних справ.

 Під захистом у кримінальному процесі розуміється сукупність відповідаючих закону процесуальних дій і відносин, спрямованих на повне або часткове спростування (заперечення) пред'явленого тій чи іншій особі обвинувачення, поліпшення її процесуального становища, на забезпечення прав та інтересів цієї особи в справі [11, с. 8].

 Функція захисту в кримінальному процесі починається з моменту притягнення певної особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого і пред'явлення їй обвинувачення. Як вже зазначалось, ця функція протистоїть обвинуваченню, постійно супроводжує його і здійснюється паралельно з ним. На всіх етапах кримінального судочинства, де існує обвинувачення, повинний бути і є захист [24, с. 105].

 Залежно від того, хто виступає суб'єктом функції захисту, у вітчизняному кримінальному процесі розрізняються три основних види захисту.

 Це, насамперед, захист, що здійснюється самим обвинуваченим у справі. В українському кримінальному процесі будь-яка особа, притягнута до кримінальної відповідальності як обвинувачений, наділяється широким колом прав для захисту своїх законних інтересів і для повного або часткового спростовання пред'явленого їй обвинувачення (ст. 44 КПК України).

 Всі процесуальні дії і відносини цієї особи, за допомогою яких вона здійснює свої права, є складовою частиною функції захисту. Причому цей вид захисту має місце у будь-якій кримінальній справі, де є обвинувачений; він не залежить від участі в процесі інших осіб, покликаних надавати обвинуваченому юридичну допомогу.

 Другий вид захисту - захист, здійснюваний органами досудового слідства і прокуратури. Закон вимагає від цих органів вжити всіх заходів щодо всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами і способами від пред'явленого йому обвинувачення і забезпечити охорону його особистих і майнових прав, вжити заходів піклування про дітей і охорону майна обвинуваченого, затриманого під варту, змінити обвинувачення на більш м'яке при наявності підстав до того, припинити справу у відповідній частині, якщо обвинувачення виявилося безпідставним та ін.

 Третій вид захисту - це захист, здійснюваний спеціально притягнутими або допущеними для цього особами, іменованими захисниками або адвокатами. Звичайно на кожному етапі кримінального розслідування обвинувачений потребує допомоги адвоката, без неї він не знає, як довести свою невинність або меншу винність. Справедливість і рівність громадян перед законом і судом, нормальний хід і закінчення процесу опиняються під погрозою.

 В українському і російському кримінальному праві проблемам аналізу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист завжди приділялася значна увага. Відомі роботи з цього питання українських науковців - О. Т. Бірюченського, Т. В. Варфоломеєвої, І. Ю. Гловацького,
Р. Ю. Гревцової, О. Л. Жуковської, Я. П. Зейкана, В. Ф. Койко, С. М. Логінової,
В. Т. Маляренка, О. Д. Святоцького, В. М. Тертишника, Д. П. Фіолевського та ін.

 Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в комплексному теоретичному дослідженні найбільш актуальних питань, пов'язаних із реалізацією в Україні конституційного принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист.

 Для досягнення поставленої мети були визначені такі основні завдання:

 - розглянути генезу розвитку права на захист у загальносвітовому контексті;

 - розкрити, як забезпечується право на захист в конституціях зарубіжних країн;

 - з'ясувати конституційні засади забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист в Україні;

 - визначити правовий статус, основні завдання і принципи діяльності захисника у кримінальному процесі;

 - окреслити шляхи підвищення ефективності діяльності захисника.

 Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є теоретичні та практичні проблеми, пов'язані із забезпеченням підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист.

 Предметом дослідження виступають норми Конституції України, КПК, Закону України "Про адвокатуру", в яких міститься положення, пов'язані із визначенням та реалізацією конституційного принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист.

 Методи дослідження. У процесі дослідженні поставлених питань використовувалися такі методи: історико-правовий метод при аналізі генези розвитку права на захист у загальносвітовому контексті. Метод формально-логічного аналізу - при визначенні конституційно-правових основ реалізації основних засад судочинства в Україні. Метод системного та структурно-функціонального аналізу для з'ясування окремих проблем реалізації конституційного права на захист. Порівняльно-правовий метод з метою розгляду особливостей права на захист в конституціях зарубіжних країн та визначення шляхів підвищення ефективності діяльності захисника в кримінальному судочинстві України.

 Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

 РОЗДІЛ 1 ВИНИКНЕННЯ І ФОРМУВАННЯ ПРАВА НА ЗАХИСТ В ІСТОРИЧНОМУ ТА  ПОРІВНЯЛЬНОМУ АСПЕКТАХ

 1.1 Генеза розвитку права на захист у загальносвітовому контексті

 Протягом багатьох століть люди здійснювали "правосуддя" власними  силами, караючи злочинців заради помсти на свій розсуд. З утворенням держави постало питання про запровадження певного порядку, що вимусило правителів покласти функцію покарання винних на спеціальні державні органи - суди.

 Найвищого рівня розвитку судової системи, який реально передував виникненню інституту захисництва, досягли Афіни - найдемократичніша держава давнього рабовласницького світу. Безпосередній поштовх до розвитку права на захист дали знамениті закони Солона. Ці закони передбачали, що кожен афінянин повинен особисто захищати свої інтереси у суді [42, с. 78].

 На той час судовий процес Давньої Греції уможливлював і приймав до уваги мистецтво ораторського викладення перед судом позиції сторін. Оскільки далеко не всі були здатні захищатися у суді самостійно, це привело до появи логографів, які складали виступи по судових справах. Найбільш відомими професійними логографами в античній Греції вважались Антифон, Сократ, Есхіл, Демосфен та Лисей.

 Реальним поштовхом до виникнення та розвитку інститутів представництва та захисництва, що згодом стали основним змістом діяльності адвокатури, а відтак і провісником формування адвокатського стану, можна вважати появу судів, де основним принципом було запроваджено змагальність [14, с. 13].

 Історично поява судів, де була затребувана необхідність захисту від обвинувачення з використанням запрошеної підсудним для цієї справи іншої особи, набула свого розвитку також в Давній Греції. Суд дозволяв, щоб поряд зі стороною на захист її інтересів виступала інша особа, - сінегор. Така міра була вимушеною, оскільки часто судову посаду обіймала людина, некомпетентна в законодавстві. Це вже був реальний крок до появи адвокатів. У цілому, грецька адвокатура була далекою від існуючої, але уявляла вже той зародок, який, за Є. Васьковським, проклав шлях до вищих форм цієї професії [14, с. 20].

 Значно вищих щаблів у справі розвитку юриспруденції та, зокрема, адвокатури сягнула римська юстиція.

 Літературні та документальні джерела свідчать, що у період республіканського Риму особа, яка виконувала адвокатські функції характеризувалась певними критеріями, що визначались відповідним менталітетом суспільства. Як адвокат зазвичай закликалась особа, що володіла знаннями законів й була досвідченою у слові. Адвокат не обов'язково був професійним, але існував за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, котрі запросили його для надання правової допомоги. Й, нарешті, адвокат діяв лише в інтересах клієнта, тобто особи, що запросила його для ведення справи [1, с. 14].

 Первісні, більш-менш докладні, згадки про адвокатуру, як про зайняття благородне й достойне, відносяться до середини І ст. н.е. існування людства. Вже в ті далекі часи закладався і діяв фундаментальний принцип адвокатури, який й наразі є живим та непорушним - звинувачення у всіх його формах не є функцією адвоката. Адвокат лише захищає. Він не може вдаватися до обвинувачення будь-кого навіть у тих випадках, коли цього потребують інтереси його клієнта. Це зовсім не означає, що адвокат позбавлений права і можливості звернути увагу суду на такі обставини, які погіршують стан його підзахисного інкримінуванням останньому якихось злочинних чи аморальних дій, вчинених іншими. Для цього є достатньо способів і прийомів, які аж ніяк не порушують фундаментальних етичних принципів адвокатури [42, с. 80].

 Таким чином, поступово сутність адвокатури почали визначати певні фундаментальні критерії:

 а) адвокат - це професійний юрист, тобто людина, що володіє знанням законів і має досвід у веденні цивільних та кримінальних справ;

 б) адвокат не є державним службовцем і живе за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, що запрошують його для надання правової допомоги;

 в) адвокат діє лише в інтересах клієнта - особи, що запросила його для ведення справи;

 г) адвокат керується законами держави, за місцем виконання своїх обов'язків;

 д) адвокат дотримується правил етики, напрацьованих практикою і корпусом юристів за місцем виконання своїх обов'язків [14, с. 23].

 Середньовіччя з його спустошливими варварськими війнами, феодальними тенденціями та похмурим торжеством інквізиції надовго зупинило хід цивілізації на євроазіатському континенті. Були розтоптані та забуті численні пам'ятки матеріальної і духовної культури. Не обійшло це лихоліття й сферу судочинства.

 У період європейського Відродження становлення адвокатури відбувалося в різних країнах по-різному.

 В Англії роль перших захисників в спорах приписують так званим фехтувальникам, які пропонували свої послуги, мандруючи з міста до міста, ще в XІІІ ст. Офіційна роль захисників (баристерів) у суді була визнана вперше королем Англії Едвардом. Саме англійська адвокатура вдалася до більш-менш вузької спеціалізації в певних галузях права, про яку згадується в праці І. Ю. Гловацького. Це:

 а) конституційне право;

 б) історія права;

 в) право судочинства;

 г) майнове право;

 д) публічне право [15, с. 26].

 Суто англійська модель професійної організації адвокатури була сформована на початку XІV ст. Якогось єдиного урядового нормативного акту щодо розбудови та діяльності цього інституту в Англії не існує.

 Адвокатурі Німеччини відводиться виняткова давність походження - до часів християнства. Втім, лише в часи Відродження вона зазнала свого юридичного визнання та законодавчого оформлення.

 В Пруссії аж до кінця XІX ст. функції адвокатів покладались на особливих членів суду. Природно, що така побудова адвокатури не відповідала істинним потребам судового захисту. Державні адвокати не були вільними у виборі позиції і, відповідно, не користувалися довірою з боку клієнта.

 Історично ранні кроки в сенсі запровадження адвокатури зроблені галами, які населяли територію сучасної Франції. Після завоювання галів франками франко-римська система стала основою майбутнього французького права. Вже в XІІ ст. французька адвокатура набула свого теперішнього найменування і поважного стану, який з певними змінами зберігається й наразі. Саме адвокатське середовище було й залишається у Франції елітним корпусом, що постійно поповнює парламент та лави вищих урядовців [42, с. 88].

 Загалом треба відзначити, що класична модель європейської адвокатури в різних варіантах відтворює, так би мовити, двопалатну побудову. Англія і Франція пішли шляхом поділу адвокатського стану на так званих стряпчих і адвокатів. Адвокат - це елітний ступінь правозаступної ієрархії, якого можна досягти за певних умов: наявність певного стажу, складання іспиту тощо. Така конструкція створює позитивний стимул прагнення до зайняття вищого щабля в ієрархічній системі адвокатури.

 Про адвокатуру США неможливо говорити, як про єдиний організм, керований якимсь федеральним законом чи іншим нормативним актом. У кожного штату держави є своє розуміння статусу адвоката.

 Характерним для організації адвокатури США є створення на добровільних засадах сильних місцевих асоціацій штатів, які, знову ж таки добровільно, об'єднуються в Американську асоціацію адвокатів, яка існує близько 130 років. Федерації та асоціації штатів не залежать від Федеральної асоціації. Проте, рекомендацій останньої в питаннях з юридичної етики вважають за потрібне дотримуватись [42, с. 93].

 В Україні шлях адвокатури до свого загального визнання був нелегким й, навіть, тернистим. Усі, без винятку, правителі, які намагались ідейно підкорити країну, розглядали представників цієї професії майже як своїх особистих ворогів.

 Отже, цей історичний огляд доводить, що існування істинно справедливого судочинства можливе лише за наявності інституту захисту від обвинувачення. А останнє є можливим лише за умов існування інституту незалежної адвокатури.

 1.2 Право на захист в конституціях зарубіжних країн:
порівняльний аналіз

 Конституційне закріплення прав і свобод особи, у тому числі - права на захист, в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії та практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи та які, зазвичай, передують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму [11, c. 57].

 У преамбулі до Конституції Франції записано: "Французький народ урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтвердженій преамбулою до Конституції 1946 року". Отже, тут має місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої їх деталізації.

 Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Такий підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом.

 Необхідно також зауважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або відповідні розділи конституцій. У 60-80-і роки XX ст. майже в усіх штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про права. Вони розширили обсяг конституційного регулювання прав і свобод особи.

 Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великій Британії. Тут немає акту конституційного значення, у якому б закріплювались основи правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідного змісту, прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли й не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у Великій Британії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями й перебуває сфера реалізації прав і свобод [12, с. 19].

 "Повага й охорона людської особистості є першорядним обов'язком держави", - записано у ст. 2 Конституції Греції.

 "Людська гідність недоторкана. Поважати і захищати її - обов'язок державної влади", - проголошено в ст. 1 Основного закону ФРН.

 "Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина - обов'язок держави", - зафіксовано в ст. 2 Конституції Росії.

 Іноді про обов'язки держави щодо особи йдеться у більш загальному плані, і вони пов'язуються із здійсненням державних функцій у соціально-економічній сфері. Зокрема, відповідні державні обов'язки декларовані у розділі 3 Конституції Іспанії під назвою "Про основні принципи соціальної та економічної політики".

 Разом з тим у конституціях іноді вказується й на обов'язки особи щодо держави. У ст. 2 Конституції Італії зафіксовано, що "Республіка визнає і гарантує невід'ємні права людини ... і вимагає виконання непорушних обов'язків політичної, економічної і соціальної солідарності".

 Майже аналогічне за змістом положення містить ст. 24 Конституції Греції.

 Згадані надмірно узагальнені визначення обов'язків особи перед державою у певному ступені деформують природу її прав і свобод і об'єктивно створюють підгрунтя для довільного тлумачення їх у конкретних ситуаціях взаємовідносин держави і особи [33, с. 38].

 Фундаментальні права людини мають передумовою свого існування, з одного боку, державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого - протистояння саме цієї держави основним правам. Суспільство втілюється у державі. Тому додержання інтересів суспільного блага потрібно враховувати у процесі виправдовування основних прав.

 Держава має захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів. Для реалізації прав людини потрібні не лише міжнародно визнані й закріплені конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжнародні механізми і процедури захисту прав людини і громадянина, а також можливість захисту прав від свого імені в дійсно незалежному суді або в іншій державній чи міжнародній інстанції [28, c. 6].

 Сучасне міжнародне право розглядає права людини як природні і невід'ємні. Тобто права людини не є дарунком держави. Визнається, що сфера захисту прав людини не є виключною компетенцією держави [40, с. 17].

 Міжнародне співтовариство вживає усіх заходів для запобігання й ліквідації порушень прав людини в тій чи іншій державі. Склалися й існують міжнародно-правові засоби і способи контролю за дотриманням прав людини.

 Створений спеціальний міжнародний механізм захисту прав людини - спеціальні міжнародні органи, які мають компетенцію розглядати випадки порушення прав людини у державах. Серед них можна назвати кілька найавторитетніших.

 Комісія ООН з прав людини - функціональна комісія Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР) ООН, складається з 53 представників держав-членів ООН. В її рамках діють різні робочі групи, спеціальні доповідачі з питань прав людини. Серед функцій Комісії треба зазначити проведення досліджень, подання рекомендацій ЕКОСОР. Комісія сприяє кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права в галузі прав людини, готуючи проекти міжнародних декларацій, угод та інших документів.

 Під егідою Комісії діє процедура розгляду приватних скарг на підставі резолюції ЕКОСОР 1503 від 27 травня 1970 p., яка є універсальною і не залежить від згоди держави, до неї може звернутися громадянин з будь-якої держави.

 На підставі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативного протоколу до нього працює Комітет з прав людини, який складається з 18 експертів.

 У Комітеті розглядаються індивідуальні скарги на порушення передбачених у пакті прав з держав, що ратифікували Факультативний протокол. Отримавши скаргу, Комітет доводить цей факт до відома держави-порушника, яка має протягом 6 місяців надати письмові пояснення щодо порушення і заходів, що будуть вжиті для відновлення прав.

 Європейський суд з прав людини був створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 p., укладеної в рамках Ради Європи. З набранням чинності у 1998 р. Протоколу № 11 до Конвенції відбулося реформування первісно створеного механізму розгляду індивідуальних скарг з метою спрощення і підвищення ефективності.

 Конвенція передбачає процедуру подання скарги і умови неприйнятності скарг: анонімність; оскарження порушень прав, не зазначених у Конвенції; розглядання цієї ж скарги в іншій процедурі міжнародного розгляду; не використані усі внутрішньодержавні засоби правового захисту; пропуск 6-тимісячного терміну після дати прийняття остаточного внутрішньодержавного рішення по справі. Рішення Суду є обов'язковими для держави. За виконанням рішень слідкує Комітет міністрів Ради Європи.

 Відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації діє Комітет з ліквідації расової дискримінації (18 експертів), Конвенції про права дитини – Комітет з прав дитини (10 експертів), Конвенції проти тортур й інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження - Комітет проти тортур (10 експертів) тощо. Усі ці комітети створені для аналізу здійснення відповідних конвенцій. Вони отримують і розглядають доповіді про законодавчі, судові та інші заходи, що вживаються державами-учасниками з метою виконання їх зобов'язань за конвенціями.

 1.3 Конституційні засади забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист в Україні

 Конституція України проголошує, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63). Забезпечення обвинуваченому цього права є однією з основних засад судочинства (п. 6 ч. З ст. 129). Для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59).

 В Конституції України також закріплено принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинною у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинність у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч.ч. 1, 2 і З ст. 62).

 Конституційні принципи забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист і презумпції невинуватості є важливою гарантією об'єктивного розслідування і судового розгляду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинних осіб [23, с. 11].

 Підозрюваний - це особа, яку затримано по підозрінню у вчиненні злочину або до якої застосовано запобіжний захід (наприклад, підписка про невиїзд з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу органу дізнання чи слідчого) до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43-1 КПК).

 Обвинувачений - це особа, щодо якої в установленому КПК порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Після призначення справи до судового розгляду обвинувачений називається підсудним (ч. 1 ст. 43 КПК).

 Право вказаних осіб на захист включає як право захищатися від підозріння чи обвинувачення, так і право на захист своїх особистих та майнових інтересів [18, с. 110].

 Функцію обвинувачення в цивільному, адміністративному, кримінальному процесі здійснюють слідчі органи, прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їх представники. Це - сторони обвинувачення.

 Функцію захисту від підозріння й обвинувачення здійснюють підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх захисник, а також цивільний відповідач та його представник. Це - сторони захисту.

 Оскільки сторони обвинувачення і захисту відстоюють кожна свою позицію, свій процесуальний інтерес, кримінальний процес набуває змагального характеру, що забезпечує повне, всебічне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи та її правильне, з урахуванням законних інтересів сторін, вирішення. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів та у доведенні перед судом їх переконливості є однією з основних засад судочинства (п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України).

 Обвинувачений заінтересований в тому, щоб не бути:

 - притягнутим до адміністративної чи кримінальної відповідальності й засудженим, якщо він є невинним;

 - без встановлених законом підстав підданим арешту та іншим заходам процесуального примусу;

 - підданим несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність;

 - обмеженим у правах, наданих законом.

 Це - законні інтереси обвинуваченого, вони включаються в його право на захист [33, с. 38].

 Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист полягає в тому, що Конституція України:

 - наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю прав, використання яких дозволяє їм особисто захищатися від підозріння чи обвинувачення у вчиненні злочину, обстоювати свої законні інтереси;

 - надає згаданим особам право скористатися юридичною допомогою захисника;

 - покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов'язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення, забезпечити охорону їх особистих і майнових прав, а також забезпечити безпеку підозрюваному, обвинуваченому, захиснику, законному представнику, членам сімей та близьким родичам цих осіб.

 Найбільш ефективним засобом забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є допомога захисника, оскільки через юридичну необізнаність, а також психологічний шок, стан пригніченості, викликані фактом затримання, пред'явлення обвинувачення і засудження, вони неспроможні самі повністю реалізувати свої процесуальні права, особливо тоді, коли перебувають під вартою, тобто в ізоляції. Для надання юридичної допомоги, психологічної підтримки їм необхідно звернутися до сторонньої особи, незалежної від слідчих органів, прокурора і суду, якій би вони повністю довіряли й могли з нею радитись і спілкуватися на засадах довірительності, конфіденційності тощо [19, с. 123].

 Отже, виходячи з конституційного положення щодо пріоритету прав і свобод людини та гарантованості їх захисту з боку держави, можна стверджувати, що процесуальні права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного є важливою складовою публічного інтересу, що захищається державою, а процес судочинства, як вид державної діяльності, - засобом реалізації державної функції захисту прав і свобод людини і громадянина.

 Нормативна модель сучасного судочинства передбачає створення дієвих правових механізмів, здатних убезпечити особу від незаконних репресій, безпідставного втручання в її особисте життя, застосування щодо неї заходів процесуального примусу.

 Однією із складових такої моделі є право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист та механізми його реалізації в Україні.

 РОЗДІЛ 2 ПРАВОВИЙ СТАТУС, ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ І ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ  ЗАХИСНИКА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 Судово-правова реформа, що наразі відбувається в Україні, у своєму завершеному вигляді має забезпечити кожному громадянинові реальну можливість захистити свої права у такому ступені, щоб вважати це справедливим навіть тоді, коли його претензії не будуть задоволені в судовому порядку. Проте, для цього потрібно досягнути такого рівня судочинства, де б виключалась будь-яка можливість свавілля судді чи унеможливлювалось виправлення судової помилки [23, с. 14].

 Одним із дієвих засобів досягнення такого рівня судочинства є сильна й незалежна адвокатура. Особливо важлива роль цього інституту в кримінальному судочинстві, де завжди існувала і, мабуть, ніколи не припиниться тенденція до насильства й обмеження прав людини з боку органів, на які покладено боротьбу зі злочинністю [15, с. 12].

 Виконання на практиці статті 59 Конституції України щодо реалізації адвокатом захисту від обвинувачення у значному ступені залежить від рівня законослухняності слідчих і суддів.

 На жаль, цей критерій не завжди відповідає конституційним вимогам, і громадяни, яким довелось зіштовхнутися з правоохоронними органами та судами, нерідко відчувають відсутність повної законослухняності та волі до виконання вимог Конституції та законів України. Отже, між конституційною декларацією та її реалізацією в Україні існує певна дистанція [27, с. 26].

 Послідовно ідучи європейським орієнтиром, необхідно вивільнити судочинство України від інерційного впливу радянських тенденцій, коли судовою системою керувала необхідність швидкої беззаперечної розправи з політичними супротивниками, а, згодом, і з просто неугодними [40, с. 13].

 Роль адвоката-захисника в кримінальному процесі є набагато складнішою і відповідальнішою, ніж адвоката-представника у цивільній справі (мається на увазі психологічне перевантаження та затрати нервової енергії, що мають місце під час зіткнення полярно непримиренних інтересів: людського горя з феноменом кримінальної психології).

 Як нагадує Д. П. Фіолевський, злочин - це вічна й малодосліджена тема будь-якого суспільства. Його постійними супутниками були, є і будуть суперечливі оцінки та пристрасті, почуття та емоції, гнів та скорбота, прагнення до справедливого покарання і нескінчені спори про феномен самої справедливості. Враховуючи всі ці обставини, треба не забувати, що адвокат - це, перш все, відповідальна людина, оскільки завжди приймає участь у вирішенні людської долі [42, с. 229].

 У кримінальному процесі перетинаються державні функції - розкриття та розслідування злочину, викриття та покарання злочинця з громадським поняттям самої справедливості в конкретно взятому випадку і з суто особистими оцінками як самого злочину, так і підходів до обгрунтованості та адекватності покарання злочинця.

 Два останніх кримінологічних моменти - наукове і громадське поняття соціальних та особистісних причин злочинності та самої справедливості в конкретно взятому випадку, а також суто особиста оцінка як самого злочину, так і підходів до обгрунтованості та адекватності покарання злочинця - набувають всебічного висвітлення та справжньої об'єктивності лише завдяки присутності в кримінальному процесі адвоката-захисника.

 Саме задля досягнення неупередженості та об'єктивності розслідування конкретного злочину, його наслідків світовою практикою прийнято та запроваджено принцип однобічності функцій адвоката у кримінальному процесі. Адвокат, таким чином, набуває статусу однієї із центральних фігур досудового слідства [42, с. 230].

 При єдності засад адвокатської професії і її соціальної основи з іншими юридичними спеціалізаціями - слідчою, суддівською тощо - адвокатура виконує лише їй властиві функції і має унікальну специфіку, що вимагає від юриста високого інтелекту, різнобічних знань, величезної толерантності, обережної принциповості, а іноді й справжньої мужності [12, с. 20].

 Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Стаття 29 Конституції України досить чітко визначає обставини, щодо запровадження такого виключного заходу, як арешт. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

 У разі нагальної необхід