Кр ВИНИКНЕННЯ І ФОРМУВАННЯ ПРАВА НА ЗАХИСТ

Реферат
 з дисципліни "Адвокатура"

на тему:

 ВИНИКНЕННЯ І ФОРМУВАННЯ ПРАВА НА ЗАХИСТ
В ІСТОРИЧНОМУ ТА ПОРІВНЯЛЬНОМУ АСПЕКТАХ

ПЛАН

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Генеза розвитку права на захист у загальносвітовому контексті 4

 2. Право на захист в конституціях зарубіжних країн:
порівняльний аналіз ...................................................................... 12

 Висновки ........................................................................................... 17

 Список використаної літератури ..................................................... 18

 ВСТУП

 На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує наразі у європейських народів, відсутня.

 Зародки адвокатури спостерігаються вже у стародавніх племенах південної Африки. Наприклад, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як Китай, дозволялося здійснювати захист родичам або друзям обвинуваченого. В Туреччині існували так звані муфтії - знавці ісламського права, які були його коментаторами. Їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком.

 Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Давня Греція та Давній Рим.

 Протягом тривалого часу адвокатура залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Втім, з економічним і соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається її організація.

 В Україні адвокатура - це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян і організацій.

 Створення інституту адвокатури в Україні повинно відбуватися з урахуванням досвіду зарубіжних країн. Значний інтерес в цьому плані має діяльність адвокатури Англії, Франції, Німеччини, США та інших країн.

 1. ГЕНЕЗА РОЗВИТКУ ПРАВА НА ЗАХИСТ У ЗАГАЛЬНОСВІТОВОМУ КОНТЕКСТІ

 Пошук справедливості в людському суспільстві - це вічна тема. Навіть у ті часи, коли люди ще не тільки не знали такого слова як справедливість, але й були ще досить далекі від формування суспільного уявлення про таку моральну категорію, зіткнення індивіда з грубим насильством з боку собі подібних, зазнання втрат та збитків з волі сильнішого тощо не могло не породжувати обурення та усвідомлення несправедливості скоєного останнім.

 Безліч та різноманітність ідей, вчень та шкіл, що виникали в різних, далеких одна від іншої країнах, грунтувались навколо певних проблем, що турбували людство, збуджували думку й спонукали до пошуку шляхів їх вирішення. Такими були: сутність держави та права, відносини особистості й держави, природа влади та справедливості, причини схильності людей до злочинів.

 Повне усвідомлення зазначених вище філософських проблем, аж до спроби їх вирішення, було під силу лише суспільству, культура якого піднялася до розуміння необхідності виокремлення з різноманіття ідей, шкіл та напрямків таких із них, що максимально відповідали б стану розвитку даного суспільства, його національному духу та ментальності.

 Перші спроби дати визначення поняттю справедливості охоплюється шістьма століттями - з VІІІ до ІІ ст. до н.е. Найбільш давніми, документально засвідченими творами, у яких сформульовано поняття справедливості, були твори філософів Китаю та Давньої Греції.

 Формування давньокитайської цивілізації відносять до початку XІІІ ст. до н.е. Одне з положень, існуючих на той час у китайському суспільстві, проголошувало, що, коли правитель виявлявся несправедливим та порочним, то Небо могло позбавити його сакральної благодаті.

 Видатний китайський мислитель Лао-Цзи вважав за недоцільне боротися з природним лихом чи переробляти природу, а сприймати її такою, якою вона є. Згідно із вченням його учня Конфуція мудрим та досконалим є той, хто "не робить іншим того, чого собі не бажає", хто шанує старших, шанобливий з рівними, володіє почуттям обов'язку та справедливості, прагне до знань. Конфуцій вважав за доброчинство, коли вчитель в особистій поведінці - ввічливий, на службі - точний, людяний та справедливий до людей.

 Яскравими та завершеними в своїй досконалості на ті часи (V-VІ ст.ст. до н.е.) в питаннях культури та філософії були досягнення давньогрецьких філософів. Так, досократики вважали, що лише через почуття міри та справедливість людині відкривається шлях до космічних гармоній та вищої досконалості.

 Платон (427-347 р.р. до н.е.) писав, що "доброчинність як ідея співпадає зі справедливістю, тобто з правильним співвідношенням душевних сил".

 Саме Платону належить спроба дати визначенню поняття справедливості в суспільному житті. Для нього - це такий соціальний устрій, де присутні мудрий розподіл праці між станами, де людина успішно займається своєю справою та існує твердий і надійний правопорядок.

 Поступово, суспільство в різні періоди та в різних формах, шляхом введення певних звичаїв та санкціонованих державою правил поведінки, прагнуло обмежити індивідів, схильних до проявів егоїзму, що спирався на грубе насильство, тобто до несправедливості.

 Оскільки єдиної оцінки поводження індивіда у суспільстві не існувало, то і поняття справедливості не всіма сприймалось однаково. Тому виникали й різні позиції щодо вчиненої індивідом дії. Звідси, виникнення суспільної необхідності, а згодом - і поява судового інституту, який би від імені держави захищав скривджених та карав злочинців. Лише з появою суду виникла необхідність обвинувачення чи захисту самого вчинку й того, хто його заподіяв.

 Протягом багатьох століть люди здійснювали "правосуддя" власними силами, караючи кривдників заради помсти у відповідь на скривдження члена своєї сім'ї, племені, клану тощо. З утворенням держави постало питання про запровадження певного порядку, що вимусило правителів покласти функцію покарання винних на спеціальні державні органи - суди.

 Найвищого рівня розвитку судової системи, який реально передував виникненню інституту захисництва, досягли Афіни - найдемократичніша держава давнього рабовласницького світу. Безпосередній поштовх до розвитку права на захист дали знамениті закони Солона. Ці закони передбачали, що кожен афінянин повинен особисто захищати свої інтереси у суді.

 На той час судовий процес Давньої Греції уможливлював і приймав до уваги мистецтво ораторського викладення перед судом позиції сторін. Оскільки далеко не всі були здатні захищатися у суді самостійно, це привело до появи логографів, які складали виступи по судових справах. Найбільш відомими професійними логографами в античній Греції вважались Антифон, Сократ, Есхіл, Демосфен та Лисей.

 Реальним поштовхом до виникнення та розвитку інститутів представництва та захисництва, що згодом стали основним змістом діяльності адвокатури, а відтак і провісником формування адвокатського стану, можна вважати появу судів, де основним принципом було запроваджено змагальність.

 Історично поява судів, де була востребувана необхідність захисту від обвинувачення з використанням запрошеної підсудним для цієї справи іншої особи, набула свого розвитку також в Давній Греції. Суд дозволяв, щоб поряд зі стороною на захист її інтересів виступала інша особа, - сінегор. Така міра була вимушеною, оскільки нерідко судову посаду обіймала людина, некомпетентна в законодавстві. Це вже був реальний крок до появи адвокатів. У цілому, грецька адвокатура була далекою від існуючої, але уявляла вже той зародок, який, за Є. Васьковським, проклав шлях до вищих форм цієї професії.

 Отже, саме на прикладі Давньої Греції можна спостерігати класичний поступ від абстрактного красномовства до залучення ораторів до виступів у судах. Осмисленим чинником трансформації красномовця в судового оратора була свідомість грецького суспільства, яка влучно виражена крилатим висловом грецького мислителя Аристотеля: "соромно не вміти захищати себе рукою, але ще більш соромно не вміти захищатись словом".

 Значно вищих щаблів у справі розвитку юриспруденції та, зокрема, адвокатури сягнула римська юстиція.

 Літературні та документальні джерела свідчать, що у період республіканського Риму особа, яка виконувала адвокатські функції характеризувалась певними критеріями, що визначались відповідним менталітетом суспільства. Як адвокат зазвичай закликалась особа, що володіла знаннями законів й була досвідченою у слові. Адвокат не обов'язково був професійним, але існував за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, котрі запросили його для надання правової допомоги. Й, нарешті, адвокат діяв лише в інтересах клієнта, тобто особи, що запросила його для ведення справи.

 Філософію адвокатської діяльності Давнього Риму можна висловити в короткій формулі відомого римського ритора і літератора М. Ф. Квінтіліана (35-100 р. н.е.), який вважав, що "кримінальний захисник - це ... муж добрий, досвідчений у слові".

 Ця формула відображала ставлення римлян до адвоката, як захисника у кримінальній справі, тобто, до професії, що набула суспільного і юридичного визнання на території Давнього Риму, а потім і Європи.

 Первісні, більш-менш докладні, згадки про адвокатуру, як про зайняття благородне й достойне, відносяться до середини І ст. н.е. існування людства. Вже в ті далекі часи закладався і діяв фундаментальний принцип адвокатури, який й наразі є живим та непорушним - звинувачення у всіх його формах не є функцією адвоката. Адвокат лише захищає. Він не може вдаватися до обвинувачення будь-кого навіть у тих випадках, коли цього потребують інтереси його клієнта. Це зовсім не означає, що адвокат позбавлений права і можливості звернути увагу суду на такі обставини, які погіршують стан його підзахисного інкримінуванням останньому якихось злочинних чи аморальних дій, вчинених іншими. Для цього є достатньо способів і прийомів, які аж ніяк не порушують фундаментальних етичних принципів адвокатури.

 Таким чином, поступово сутність адвокатури почали визначати певні фундаментальні критерії:

 а) адвокат - це професійний юрист, тобто людина, що володіє знанням законів і має досвід у веденні цивільних та кримінальних справ;

 б) адвокат не є державним службовцем і живе за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, що запрошують його для надання правової допомоги;

 в) адвокат діє лише в інтересах клієнта - особи, що запросила його для ведення справи;

 г) адвокат керується законами держави, за місцем виконання своїх обов'язків;

 д) адвокат дотримується правил етики, напрацьованих практикою і корпусом юристів за місцем виконання своїх обов'язків.

 Державі, в якій динамічно розвивається економіка, потрібні стабільні закони, що забезпечують цей розвиток. Отже, їй вигідно, коли в країні є достатня кількість грамотних юристів, здатних забезпечити населення якісними послугами в усіх сферах буття. Це знижує кількість зловживань, злочинів і, в такий спосіб, зменшує кількість особистих трагедій, що, своєю чергою, забезпечує стабільність у суспільстві. Так вважали юристи Давнього Риму. Саме завдяки цим поглядам світ отримав чітку та науково обгрунтовану правову систему, яка стала основою юриспруденції найбільш розвинених держав Євразії.

 Середньовіччя з його спустошливими варварськими війнами, феодальними тенденціями та похмурим торжеством інквізиції надовго зупинило хід цивілізації на євроазіатському континенті. Були розтоптані та забуті численні пам'ятки матеріальної і духовної культури. Не обійшло це лихоліття й сферу судочинства.

 У період європейського Відродження становлення адвокатури відбувалося в різних країнах по-різному. На тлі тривалого руйнівного Середньовіччя, залишки якого ще тяжіли над Європою до початку XVІ ст., з'являлись нові народи й народжувались держави, перед якими відкривались невідворотні перспективи майбутнього соціального та державного прогресу. З появою державного устрою та судових установ відроджувався заснований на берегах Тібра і збережений історичними анналами інститут судового захисту - адвокатура.

 В Англії роль перших захисників в спорах приписують так званим фехтувальникам, які пропонували свої послуги, мандруючи з міста до міста, ще в XІІІ ст. Офіційна роль захисників (баристерів) у суді була визнана вперше королем Англії Едвардом.

 Суто англійська модель професійної організації адвокатури була сформована на початку XІV ст. Якогось єдиного урядового нормативного акту щодо розбудови та діяльності цього інституту в Англії не існує.

 Якщо додержуватися класичного триступеневого розвитку адвокатури в світі, то необхідно визнати, що англійська так і залишилася на другому цеховому ступені розвитку. Двокамерна модель з поділом на баристерів та солістерів, які свого часу об'єдналися з аторнеями, зберігається вже достатньо тривалий час. Порівняно із солістерами баристери вважаються привілейованою кастою з правом виступати у всіх судах, у тому числі й найвищих.

 Адвокатурі Німеччини відводиться виняткова давність походження - до часів християнства. Втім, лише в часи Відродження вона зазнала свого юридичного визнання та законодавчого оформлення. І хоча згадки про адвокатуру зустрічаються в більш ранніх законах, одними з найважливіших віх відродження німецької адвокатури визнаються закони від 1555 p., яким вводилася присяга, від 1654 p., яким визнавалась морально-етична складова адвокатської діяльності та Баварський кримінальний кодекс 1753 р.

 В Пруссії аж до кінця XІX ст. функції адвокатів покладались на особливих членів суду. Природно, що така побудова адвокатури не відповідала істинним потребам судового захисту. Державні адвокати не були вільними у виборі позиції і, відповідно, не користувалися довірою з боку клієнта.

 Історично ранні кроки в сенсі запровадження адвокатури зроблені галами, які населяли територію сучасної Франції. Після завоювання галів франками франко-римська система стала основою майбутнього французького права. Вже в XІІ ст. французька адвокатура набула свого теперішнього найменування і поважного стану, який з певними змінами зберігається й наразі. Саме адвокатське середовище було й залишається у Франції елітним корпусом, що постійно поповнює парламент та лави вищих урядовців.

 Загалом треба відзначити, що класична модель європейської адвокатури в різних варіантах відтворює, так би мовити, двопалатну побудову. Англія і Франція пішли шляхом поділу адвокатського стану на так званих стряпчих і адвокатів. Адвокат - це елітний ступінь правозаступної ієрархії, якого можна досягти за певних умов: наявність певного стажу, складання іспиту тощо. Така конструкція створює позитивний стимул прагнення до зайняття вищого щабля в ієрархічній системі адвокатури.

 Про адвокатуру США неможливо говорити, як про єдиний організм, керований якимсь федеральним законом чи іншим нормативним актом. У кожного штату держави є своє розуміння статусу адвоката.

 Характерним для організації адвокатури США є створення на добровільних засадах сильних місцевих асоціацій штатів, які, знову ж таки добровільно, об'єднуються в Американську асоціацію адвокатів, яка існує близько 130 років. Федерації та асоціації штатів не залежать від Федеральної асоціації. Проте, рекомендацій останньої в питаннях з юридичної етики вважають за потрібне дотримуватись.

 В Україні шлях адвокатури до свого загального визнання був нелегким й, навіть, тернистим. Усі, без винятку, правителі, які намагались ідейно підкорити країну, розглядали представників цієї професії майже як своїх особистих ворогів.

 І все ж, незважаючи на різко негативне особисте ставлення до адвокатури, більшість зазначених правителів вимушені були піти на створення такого інституту, як захист прав обвинуваченого чи підсудного. І робили вони так не з власного бажання. Прогресивно налаштовані державні та політичні особи, а згодом й цілі версти суспільства розуміли, що інквізиційне судочинство є несумісним в умовах народження демократичних ідей, пропагуючих рівність, свободу, справедливість. Існування істинно справедливого судочинства можливе лише за наявності інституту захисту від обвинувачення. А останнє є можливим лише за умов існування інституту незалежної адвокатури.

2. ПРАВО НА ЗАХИСТ В КОНСТИТУЦІЯХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

 Конституційне закріплення прав і свобод особи, у тому числі - права на захист, в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії та практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи та які, зазвичай, передують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму.

 У преамбулі до Конституції Франції записано: "Французький народ урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтвердженій преамбулою до Конституції 1946 року".

 Отже, тут має місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої їх деталізації.

 Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Такий підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом.

 Необхідно також зауважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або відповідні розділи конституцій. У 60-80-і роки XX ст. майже в усіх штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про права. Вони розширили обсяг конституційного регулювання прав і свобод особи.

 Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великій Британії. Тут немає акту конституційного значення, у якому б закріплювались основи правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідного змісту, прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли й не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у Великій Британії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями й перебуває сфера реалізації прав і свобод.

 Наведена схема формально відповідає відомому принципу "все, що не заборонено, - дозволено". Вона зовні забезпечує майже абсолютний обсяг прав і свобод. Проте, такий висновок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного визначення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як свідчить практика, далеко не всі права і свободи (в їх числі - право на захист) можуть бути реально встановлені та ефективно забезпечені у такий спосіб.

 Зазначений вище підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а шляхом заборон визначають сферу їх існування.

 "Повага й охорона людської особистості є першорядним обов'язком держави", - записано у ст. 2 Конституції Греції.

 "Людська гідність недоторкана. Поважати і захищати її - обов'язок державної влади", - проголошено в ст. 1 Основного закону ФРН.

 "Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина - обов'язок держави", - зафіксовано в ст. 2 Конституції Росії.

 Іноді про обов'язки держави щодо особи йдеться у більш загальному плані, і вони пов'язуються із здійсненням державних функцій у соціально-економічній сфері. Зокрема, відповідні державні обов'язки декларовані у розділі 3 Конституції Іспанії під назвою "Про основні принципи соціальної та економічної політики".

 Разом з тим у конституціях іноді вказується й на обов'язки особи щодо держави. У ст. 2 Конституції Італії зафіксовано, що "Республіка визнає і гарантує невід'ємні права людини ... і вимагає виконання непорушних обов'язків політичної, економічної і соціальної солідарності".

 Майже аналогічне за змістом положення містить ст. 24 Конституції Греції.

 Згадані надмірно узагальнені визначення обов'язків особи перед державою певною мірою деформують природу її прав і свобод і об'єктивно створюють підгрунтя для довільного тлумачення їх у конкретних ситуаціях взаємовідносин держави і особи.

 Фундаментальні права людини мають передумовою свого існування, з одного боку, державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого - протистояння саме цієї держави основним правам. Суспільство втілюється у державі. Тому додержання інтересів суспільного блага потрібно враховувати у процесі виправдовування основних прав.

 Держава має захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів. Для реалізації прав людини потрібні не лише міжнародно визнані й закріплені конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжнародні механізми і процедури захисту прав людини і громадянина, а також можливість захисту прав від свого імені в дійсно незалежному суді або в іншій державній чи міжнародній інстанції.

 Сучасне міжнародне право розглядає права людини як природні і невід'ємні. Тобто права людини не є дарунком держави. Визнається, що сфера захисту прав людини не є виключною компетенцією держави.

 Міжнародне співтовариство вживає усіх заходів для запобігання й ліквідації порушень прав людини в тій чи іншій державі. Склалися й існують міжнародно-правові засоби і способи контролю за дотриманням прав людини.

 Створений спеціальний міжнародний механізм захисту прав людини - спеціальні міжнародні органи, які мають компетенцію розглядати випадки порушення прав людини у державах. Серед них можна назвати кілька найавторитетніших.

 Комісія ООН з прав людини - функціональна комісія Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР) ООН, складається з 53 представників держав-членів ООН. В її рамках діють різні робочі групи, спеціальні доповідачі з питань прав людини. Серед функцій Комісії треба зазначити проведення досліджень, подання рекомендацій ЕКОСОР. Комісія сприяє кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права в галузі прав людини, готуючи проекти міжнародних декларацій, угод та інших документів.

 Під егідою Комісії діє процедура розгляду приватних скарг на підставі резолюції ЕКОСОР 1503 від 27 травня 1970 p., яка є універсальною і не залежить від згоди держави, до неї може звернутися громадянин з будь-якої держави.

 На підставі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативного протоколу до нього працює Комітет з прав людини, який складається з 18 експертів.

 У Комітеті розглядаються індивідуальні скарги на порушення передбачених у пакті прав з держав, що ратифікували Факультативний протокол. Отримавши скаргу, Комітет доводить цей факт до відома держави-порушника, яка має протягом 6 місяців надати письмові пояснення щодо порушення і заходів, що будуть вжиті для відновлення прав.

 Європейський суд з прав людини був створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 p., укладеної в рамках Ради Європи. З набранням чинності у 1998 р. Протоколу № 11 до Конвенції відбулося реформування первісно створеного механізму розгляду індивідуальних скарг з метою спрощення і підвищення ефективності.

 Конвенція передбачає процедуру подання скарги і умови неприйнятності скарг: анонімність; оскарження порушень прав, не зазначених у Конвенції; розглядання цієї ж скарги в іншій процедурі міжнародного розгляду; не використані усі внутрішньодержавні засоби правового захисту; пропуск 6-тимісячного терміну після дати прийняття остаточного внутрішньодержавного рішення по справі. Рішення Суду є обов'язковими для держави. За виконанням рішень слідкує Комітет міністрів Ради Європи.

 Відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації діє Комітет з ліквідації расової дискримінації (18 експертів), Конвенції про права дитини - Комітет з прав дитини (10 експертів), Конвенції проти тортур й інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження - Комітет проти тортур (10 експертів) тощо. Усі ці комітети створені для аналізу здійснення відповідних конвенцій. Вони отримують і розглядають доповіді про законодавчі, судові та інші заходи, що вживаються державами-учасниками з метою виконання їх зобов'язань за конвенціями.

 ВИСНОВКИ

 Підводячи підсумки викладеному, треба зазначити, що адвокатура - важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою саме вона є громадською, самостійною організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян та організацій.

 Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури - це захист прав людини. Отже, реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини - найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, "якості" адвокатури.

 Наразі, перш за все, потрібно досягнути високого розуміння зазначеного призначення інституту адвокатури як суспільством, так і державною владою.

 Необхідно засвоїти, що головна суть, філософія судового захисту полягають не в тому, щоб захистити від покарання злочинця чи допомогти йому домогтися пом'якшення кари. Найперше й найголовніше, що виправдовує існування інституту адвокатури, - це максимальна можливість недопущення судової помилки, ціна якої - засудження та покарання невинного, це надання народу впевненості, що людина може розраховувати на допомогу від свавілля будь-кого, у тому числі й держави.

 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada/gov.ua
2. Про адвокатуру: Закон України від 19.12.1992 р. № 2887-XІІ в ред. від 07.12.2006 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Варфоломеєва Т. В. Конституційні засади діяльності адвокатури // Адвокат. - 2005. - № 2. - С. 19 - 21.
4. Гловацький І. Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі. - К.: Атіка, 2003. - 350 c.
5. Жуковська О. Л. Захист прав людини - проблема неплинна // Адвокат. - 2005. - № 1. - С. 3 - 6.
6. Защита по уголовному делу / Под ред. Е. Ю. Львовой. - М.: Юристъ, 1998. - 254 с.
7. Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі: Науково-практ. посібник. - К.: Вища школа, 2002. - 272 с.
8. Лубшев Ю. А. Адвокат в уголовном деле. - М.: Юристъ, 1999. - 460 с.
9. Международные акты о правах человека: Сборник документов. - М.: Перспектива, 2004. - 628 с.
10. Руднев В. Защита прав арестованного (задержанного) // Законность. - 2006. - № 9. - С. 36 - 39.
11. Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України: Навч. посібник. - К.: Де Юре, 1997. - 224 с.
12. Тертышник В. М., Марченко А. В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека. - Харьков: Арсис, 2000. - 314 с.
13. Трофименко В. Забезпечення права підсудного на захист // Прокуратура. Людина. Держава. - 2006. - № 2. - С. 63 - 66.
14. Фіолевський Д. П. Адвокатура: Підручник. - К.: Алерта, 2006. - 486 с.