Кр ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Екологічне право"
на тему:
ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття та зміст права власності на природні ресурси 5
2. Форми права власності на природні ресурси 9
2.1 Право державної власності на природні ресурси 10
2.2 Право комунальної власності на природні ресурси 11
2.3 Право приватної власності на природні ресурси 12
Висновки 15
Задача № 23 17
Задача № 24 20
Список використаної літератури 23

ВСТУП

Інститут права власності є однім із основних правових інститутів екологічного права, оскільки відносини власності виступають передумовою виникнення будь яких інших правовідносин стосовно використання природних ресурсів [9, с. 17].
Власність становить економічну основу життя суспільства і виражається як відносини між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини складаються у сфері належності даних благ одним особам і відчуження їх у інших осіб. Належність чи привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності [12, с. 480].
Необхідно розрізняти поняття "власність" та "право власності".
Власність - це економічна категорія, що виражає відносини людей з приводу виробництва та розподілу матеріальних благ. Власність як економічна категорія властива певному способу виробництва і є основою виробничих відносин [10, с. 8].
Право власності виступає юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності та являє собою врегульовані законом суспільні відносини із володіння, користування й розпорядження об'єктами власності [2, с. 481].
Поряд з іншими засобами виробництва природні ресурси утворюють матеріальну основу розвитку суспільства. Задовольняючи матеріальні потреби суспільства, дані об'єкти природи як об'єкти власності виконують економічну функцію.
Втім, будучи одночасно і об'єктами навколишнього природного середовища, вони здійснюють і екологічну функцію. Таким чином, економічні відносини, властиві інституту власності взагалі і поширені на природні об'єкти зокрема, доповнюються екологічним змістом, що перетворює їх на еколого-економічні відносини [11, с. 93].
Право власності на природні ресурси в Україні врегульовано, насамперед, нормами Конституції України, Цивільного, Господарського, Земельного, Водного, Лісового кодексів України, Кодексу України про надра, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25.06.1991 р. в ред. від 01.01.2008 р., іншими нормативно-правовими актами. Донедавна в Україні діяв Закон України "Про власність" від 07.02.1991 р. № 697-XІІ. Проте на підставі Закону України № 997-V від 27.04.2007 р. він втратив чинність.
Отже, метою наданої контрольної роботи є характеристика форм права власності на природні ресурси в Україні.


1. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

Інститут права власності на природні ресурси в Україні отримав свій розвиток з початком докорінних змін у системі відносин власності у зв'язку з переходом до ринкових реформ [6, с. 180].
Зміна економічного устрою у нашій державі після отримання незалежності з соціалістичного на ринкове призвело до роздержавлення відносин власності й ствердження нових рівноправних форм власності, зокрема приватної та колективної.
Екологічним законодавством України не передбачено поновлення права приватної власності на природні ресурси особам, яким раніше, до часів панування на території України Радянської влади, воно належало. Чинними визнаються лише відносини власності, які виникли після набуття Україною незалежності [11, с. 85].
Як вже згадувалось, право власності на природні ресурси в Україні наразі врегульовано, насамперед, нормами Конституції України, Цивільного, Господарського, Земельного, Водного, Лісового кодексів України, Кодексу України про надра, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", іншими нормативно-правовими актами.
На підставі цих нормативних актів можна зробити висновок про те, що право власності на природні ресурси - це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в інтересах як особи, так і суспільства в цілому [11, с. 94].
Таким чином, право власності на природні ресурси в об'єктивному значенні необхідно розуміти як сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в Україні.
На основі норм права та відповідно до них виникає й існує право власності в суб'єктивному значенні, тобто право власності конкретних суб'єктів права на певні частини природних об'єктів [6, с. 181].
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції України всі природні ресурси, а саме земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу і основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
У такий спосіб закріплюється особливий правовий статус природних ресурсів, який впливає на зміст права власності стосовно них. Тому право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов'язаних як з екологічним змістом останніх, так і особливим статусом охорони та використання.
По-перше, право власності на природні ресурсі не є всеосяжним, оскільки не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації. До них належать земля, її надра, води, ліси та тваринний світ. Інші елементи природного середовища не здатні через об'єктивні властивості бути об'єктами власності (вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), оскільки не можуть бути об'єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність [11, с. 86].
По-друге, природні ресурси, хоча і є самостійними об'єктами права власності, проте нерозривно екологічно взаємопов'язані, їх не можна відокремлювати від навколишнього природного середовища, вони підкоряються саме законам розвитку довкілля. Тому вилучення природної речовини в процесі використання природних ресурсів як об'єктів права власності, а саме видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл та відлов тварин, ловля риби та ін. не припиняє права власності на відповідні елементи природного світу, а лише є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів [11, с. 87].
По-третє, природні ресурси як об'єкти природного походження складають національне багатство України і на відміну від товарно-матеріальних цінностей не мають вартості. Вони не є майном у прямому значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи виражає відносини приватної власності на природні багатства. Ціна в даному випадку виступає у вигляді капіталізованої ренти. Відчужуючи природний об'єкт, власник, по суті, продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту [11, с. 88].
Загальнопоширеним є в юридичній науці визначення змісту суб'єктивного права власності як сукупності трьох правомочностей із володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в межах, визначених законом. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані у науковій літературі.
Право володіння - це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об'єктом. Зрозуміло, що фактичне володіння тим чи іншим природним об'єктом, а в даному випадку землею, надрами, лісами, тваринним світом, робить можливим здійснення інших правомочностей - користування та розпорядження ними [8, с. 187].
Очевидно, що не можна використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними.
Право володіння завжди повинно мати ту чи іншу правову підставу - титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Для інших осіб такою підставою може бути договір з власником, адміністративний акт та інші юридичні факти.
Екологічне право визнає лише титульне володіння. Якщо особа фактично володіє річчю, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником.
Користування - це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об'єктів права власності під користуванням в даному випадку необхідно розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення з них їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків [8, с. 188].
Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою лише згідно із договором та цільовим призначенням землі.
Виключною правомочністю власника є право розпорядження. Право розпорядження - це визнана за власником і гарантована йому можливість вчиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану природних об'єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність) [8, с. 189].
Такими діями є, в основному, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єктові всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу).
Право розпорядження включає можливість вчинення не лише угод, але й інших юридичних актів. Так, розпорядження державною власністю на природні ресурси можливе шляхом видання адміністративних актів.
Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту.

2. ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

Власність в Україні існує в різних формах, але чинне законодавство про власність не визначає чіткої форми власності на природні ресурси.
Втім, аналіз саме екологічного законодавства, в першу чергу, - земельного, дозволяє зробити висновок про існування трьох основних форм власності на природні ресурси, а саме - державної, комунальної та приватної.
Отже, природні ресурси в Україні можуть перебувати у приватній, комунальній або державній власності. Це означає, що право колективної власності в Україні більше не існує. Колишнім колективним власникам - сільськогосподарським кооперативам, садівничим товариствам тощо земля стала належати на праві приватної власності [11, с. 95].
Найбільш повно питання власності врегульовані у чинному Земельному кодексі України. В інших поресурсних законах питання власності на ті чи інші природні ресурси врегульовані лише у загальному вигляді.
2.1 Право державної власності на природні ресурси

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної власності [6, с. 182].
Особливістю державної власності на природні ресурси є те, що в цьому випадку вона виступає виключно у вигляді власності народу України (ст. 13 Конституції України). Це означає, що на природні ресурси, проголошені виключною власністю народу, у держави є лише компетенція із управління цими ресурсами в загальнонародних інтересах.
Право державної власності на природні ресурси відрізняється від права приватної власності, незважаючи на проголошення їх рівності [7, с. 111].
Це проявляється, по-перше, в тому, що в державній власності можуть знаходитися будь-які природні ресурси.
По-друге, деякі засоби придбання природних ресурсів у власність можуть бути використані лише державою (наприклад націоналізація).
По-третє, право державної власності на природні ресурси має більш всеосяжний характер, оскільки, будучи одночасно політичним сувереном та власником, держава сама, виходячи з волі та інтересів народу, своєю владою визначає, яким змістом будуть наповнені ії правомочності і в яких формах вони будуть здійснюватися.
Отже, як політичний суверен держава шляхом видання законодавчих актів сама встановлює рамки своїх прав власника та межі їх здійснення.
Так, у частині 1 статті 84 Земельного кодексу України (надалі - ЗКУ) зазначається, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.
Держава набуває права власності на землю у разі (ч. 5 ст. 84 ЗКУ):
- відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
- придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
- прийняття спадщини;
- передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
- конфіскації земельної ділянки.

2.2 Право комунальної власності на природні ресурси

Відносно новою формою права власності на природні ресурсі є право комунальної власності. Фактично має місце передача повноважень власника від державних органів до територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування. Такий розподіл повноважень викликаний подальшим розвитком місцевого самоврядування та побудовою громадянського суспільства [7, с. 114].
Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що право комунальної власності на природні ресурси - це сукупність норм, які встановлюють правові підстави виникнення, користування та розпорядження природними об'єктами територіальних громад населених пунктів, а саме міст, сіл та селищ [7, с. 115].
Розмежування природних ресурсів на державну та комунальну власність - це доволі тривалий процес, який потребує багато часу. Тому на практиці, при визначенні, до якої форми власності належать ті чи інші природні ресурси, необхідно з'ясовувати, чи проведено їх розмежування в натурі на місцевості, оскільки лише після цього вони переходять у комунальну власність.

2.3 Право приватної власності на природні ресурси

Особливою та новою формою власності на природні ресурси є право приватної власності.
Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об'єктів, тобто право приватної власності юридично закріплює власність громадян та юридичних осіб як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуалізованого привласнення [8, с. 190].
Різноманітні економічні форми використання природних об'єктів вимагають й різноманітного їх правового оформлення. Хоча чинне екологічне законодавство прямо не передбачає жодного поділу права приватної власності на конкретні види, але фактично, враховуючи особливості правового режиму різноманітних форм експлуатації природних об'єктів, можна виділити два різновиди права приватної власності на природні ресурси:
1) право власності для задоволення особистих потреб - право власності окремого громадянина;
2) право власності з метою здійснення підприємницької діяльності - право власності юридичних осіб та громадян, суб'єктів підприємницької діяльності [8, с. 191].
Їх відмінність полягає не в обсязі чи характері правомочностей, оскільки вони, як правило, однакові в усіх власників, а в підставах виникнення, порядку використання і колі об'єктів. Разом з цим, вони мають ряд спільних рис, що дозволяє юридично об'єднати їх в одну категорію.
Як правило, право приватної власності на природні ресурси проявляється у формі спільної власності, тобто характеризується множинністю суб'єктів і єдністю об'єктів. У своїй більшості природні ресурси надаються не окремим громадянам, а родинним утворенням: сім'ї громадянина, фермерському господарству (що, як правило, є родинно-трудовим утворенням). Тут не виникає будь-якої нової форми власності, оскільки кожний учасник залишається самостійним власником, а щодо спільного об'єкта, правомочності власника здійснюються так, щоб належати одночасно декільком особам [8, с. 192].
Розрізняються два види приватної власності: спільна власність з визначенням частки (спільна часткова власність) та спільна власність без визначення частки (спільна сумісна власність).
Для сімейних і сімейно-трудових утворень, як правило, характерна спільна власність без визначення частки. В разі ж створення громадянами спільного підприємницького утворення у вигляді юридичної особи (садове товариство, сільськогосподарське підприємство та ін.) фактично маємо спільну часткову власність з визначенням частки кожного власника.
Спільна часткова власність характеризується тим, що кожному співвласнику належить вже визначена частка в праві власності. Ця частка не відокремлюється в натурі, на місцевості. Вона може бути виражена у вигляді відсотків або частки права спільної власності.
Розмір частки визначається залежно від умов набуття права власності на спільну власність, наприклад, у разі успадкування, спільного придбання за договором купівлі, дарування та ін. Тому частки у спільній власності можуть бути нерівними, а можуть бути і рівними. Але незалежно від розміру частки кожен співвласник користується рівним обсягом прав щодо спільної власності.
У спільній сумісній власності частка кожного співвласника не визначена. Ця форма спільної власності характерна, як правило, для сімейних і сімейно-трудових утворень, тому що майнові права співвласників обумовлені особисто-правовими зв'язками між ними.
Співвласниками спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи, тому ця правова форма притаманна лише праву приватної власності.


ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.
1. Право власності на природні ресурси - це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в інтересах як особи, так і суспільства в цілому. В об'єктивному значенні воно розуміється як сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в Україні. В суб'єктивному - як сукупність трьох правомочностей із володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в межах, визначених законом.
2. Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов'язаних як з екологічним змістом останніх, так і особливим статусом охорони та використання, а саме:
- право власності на природні ресурсі не є всеосяжним, оскільки не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації;
- природні ресурси, хоча і є самостійними об'єктами права власності, проте нерозривно екологічно взаємопов'язані, їх не можна відокремлювати від навколишнього природного середовища, вони підкоряються саме законам розвитку довкілля;
- природні ресурси як об'єкти природного походження складають національне багатство України і на відміну від товарно-матеріальних цінностей не мають вартості. Вони не є майном у прямому значенні цього слова.
3. Власність в Україні існує в різних формах, але чинне законодавство про власність не визначає чіткої форми власності на природні ресурси. Аналіз екологічного законодавства, в першу чергу, - земельного, дозволяє зробити висновок про існування трьох основних форм власності на природні ресурси: державної, комунальної та приватної. Отже, природні ресурси в Україні можуть перебувати у приватній, комунальній або державній власності.
4. Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної власності.
5. Відносно новою формою права власності на природні ресурсі є право комунальної власності. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що право комунальної власності на природні ресурси - це сукупність норм, які встановлюють правові підстави виникнення, користування та розпорядження природними об'єктами територіальних громад населених пунктів, а саме міст, сіл та селищ.
6. Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об'єктів, тобто право приватної власності юридично закріплює власність громадян та юридичних осіб як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуалізованого привласнення.


ЗАДАЧА № 23

У районну санепідемічну станцію (райсес) надійшла інформація від головного лікаря райлікарні про те, що до стаціонару на лікування з кооперативу "Промінь" доставлено 28 робітниць, які виконували просапні роботи на ділянці цукрового буряка. В інформації відмічалося, що за попереднім лабораторним дослідженням в організмі сапальниць виявлено концентрації патогенних мікроорганізмів і яєць гельмінтів токсичних речовин і їх сполук понад допустимі кількості, затверджені Мінздравом України, що, напевно, стало результатом систематичного поливу угідь неочищеними стічними водами, використання отрутохімікатів для боротьби з бур'яном та шкідниками рослин.
Внаслідок проведеного райсес разом з органами системи Мінекобезлеки України комплексного аналізу ситуації встановлено, що наявність зазначених речовін у гумусному шарі грунту перевищена в 17 рази, у цукровому буряку - в 15 рази, а їх гранична концентрація в атмосферному повітрі перевищена в 12 разів, що створює небезпеку для здоров'я працюючих.
Крім того, при натурному обстеженні сільськогосподарських угідь у кооперативному яру виявлено 8 трупів диких кабанів, на узліссі - трьох лисиць.
Райсес передала наявні матеріали прокуророві району для вжиття заходів щодо захисту порушених екологічних прав громадян.
Визначити коло суспільних правовідносин. Чи є в даному випадку порушення екологічних прав? Якщо є, то які форми захисту цих прав передбачає чинне законодавство?
Коло суспільних відносин, охоплене наданою справою, стосується забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини як невід'ємної умови сталого економічного та соціального розвитку України.
Відповідно до ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25.06.1991 р. в ред. від 01.01.2008 р. кожний громадянин України має право на безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище.
У випадку, що розглядається, це право стосовно працівників кооперативу "Промінь", всього населення району, яке могло постраждати, й, можливо, постраждано внаслідок споживання неякісних буряків, забезпечено не було. Крім того, була завдана шкода тваринному світу.
Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України "Про пестициди і агрохімікати" від 02.03.1995 р. в ред. від 12.12.2006 р. сільськогосподарська сировина повинна відповідати санітарним вимогам щодо максимальних меж залишків (максимально допустимий рівень залишків) пестицидів і агрохімікатів.
Рішення про порядок використання сільськогосподарської сировини, яка не відповідає цим вимогам, приймають органи державної санітарно-епідеміологічної служби і державної ветеринарної медицини відповідно до їх компетенції.
Як зазначається у ст. 20 Закону України "Про пестициди і агрохімікати", порушення законодавства про пестициди і агрохімікати тягне за собою цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. Зокрема, відповідальність несуть особи, винні у забрудненні пестицидами і агрохімікатами понад допустимі рівні сільськогосподарської сировини, кормів, харчових продуктів, грунту, води, повітря.
Згідно із пунктами "а", "б" частини 2 статті 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" особи, винні у порушенні прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище й порушенні норм екологічної безпеки несуть відповідальність згідно із Законом.
Гарантії екологічних прав громадян у цьому разі забезпечуються (ст. 10 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"):
1) компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
2) невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Згідно зі ст. 11 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством.
Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України.


ЗАДАЧА № 24

Державне управління екологічної безпеки області підготувало та передало на затвердження обласної адміністрації Проект охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки в регіоні. При погодженні проекту вказаного документу головний санітарний лікар заперечив проти розділу, який передбачав заходи щодо охорони здоров'я і життя людей від негативного впливу небезпечної екологічної обстановки, вважаючи, що її заходи мають здійснюватися відповідно до регіональної програми охорони здоров'я населення та санітарно-епідемічного законодавства України.
У запропонованій редакції цей документ за рішенням обласної державної адміністрації було введено в дію. Начальник управління екологічної безпеки області оскаржив це рішення до обласної Ради народних депутатів у зв'язку з неузгодженості проекту.
Визначити коло суспільних відносин. Чи підлягає скарга задоволенню? Вирішить справу.

Питання, які вирішуються у наданий справі, відносяться до кола повноважень органів загального державного управління і місцевого самоврядування та їх компетенції в галузі екології.
Скарга начальника управління екологічної безпеки області підлягає задоволенню, оскільки у наданому випадку порушений порядок прийняття екологичної програми (ст. 6 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25.06.1991 р. в ред. від 01.01.2008 р.).
Обласна адміністрація приймала Проект охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки в регіоні. Останнє питання - забезпечення екологічної безпеки - обов'язково передбачає заходи щодо охорони здоров'я і життя людей від негативного впливу небезпечної екологічної обстановки, тому виключати цей розділ з проекту було неправомірним.
Функцію екологічного планування необхідно розуміти як діяльність спеціально уповноважених державних органів управління в рамках матеріальних норм екологічного права, спрямовану на створення екологічно обгрунтованих імперативів раціонального та комплексного використання природних ресурсів, їх відтворення, а також охорони довкілля.
Термін "екологічне планування" використовується в широкому аспекті. Ним охоплюються усі види діяльності щодо розробки, складання та реалізації екологічних імперативів у сфері екології.
Формами екологічних імперативів можуть бути власне плани природоохоронних заходів або екологічні програми.
Своїм змістом екологічні програми порівняно з планами охоплюють більш широкий спектр організаційно-управлінських, господарсько-виробничих, техніко-економічних, юридичних та інших видів діяльності, спрямованої на створення необхідних умов раціонального використання природних ресурсів, охорони довкілля, екологічної безпеки.
Як плани, так і програми поділяються на різні види, що обумовлено певними критеріями - територіальністю; поресурсовою спрямованістю; органами, котрі їх розробляють; строками дії тощо. Розрізняються державні, регіональні та місцеві, територіальні та місцеві, територіальні та галузеві, довгострокові та поточні плани і програми.
Кожному з названих видів екологічного планування притаманні характерні особливості, обумовлені формами і методами діяльності відповідних державних органів, ступенем і характером їх участі у розробці, територіальністю розроблюваних планів і програм, поресурсовою спрямованістю та ін.
Згідно зі ст. 6 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" з метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності держави з організації та координації заходів по охороні довкілля, забезпеченню екологічної безпеки, раціональному використанню природних ресурсів розробляються державні, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні програми.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ в ред. від 01.01.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 1618 в ред. від 14.06.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25.06.1991 р. № 1264-XІІ в ред. від 01.01.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
5. Про пестициди і агрохімікати: Закон України від 02.03.1995 р. в ред. від 12.12.2006 р. //http://zakon.rada.gov.ua
6. Андрейцев В.І. Екологічне право: Навч. посібник. - К.: Вентурі, 2005. - 330 с.
7. Баб'як О. С., Біленчук П. Д., Чирва Ю. О. Екологічне право України: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2000. - 216 с.
8. Екологічне право України: Підручник / За ред. А. П. Гетьмана,
М. В. Шульги. - Харків: Право, 2005. - 384 с.
9. Право власності в Україні: Навч. посібник / За ред. О. В. Дзери,
Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 816 с.
10. Право собственности в Україні / Под. ред. Я. Н. Шевченко. - К.: Юмана, 2004. - 246 с.
11. Тищенко Г. В. Екологічне право України: Навч. посібник. - К.: Юмана, 2001. - 256 с.
12. Цивільне право України: Підручник. У 2-х кн. Кн. 1 / За ред.
О. В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 736 с.