Кр ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ СТОРОНИ УРБАНІЗАЦІЇ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Екологічне право"
на тему:
ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ СТОРОНИ УРБАНІЗАЦІЇ

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття, сутність, основні риси урбанізації 6
2. Вплив міської екології на здоров'я населення й демографічні процеси 8
Висновки 16
Завдання № 2 18
Задача 20
Список використаної літератури 23

ВСТУП
Наразі катастрофічно зросло забруднення навколишнього середовища у великих містах, зокрема у великих індустріальних центрах. Відбувається нестримна концентрація людей у містах, з'являються і зростають багатомільйонні міста-мегаполіси, збільшується їх кількість, розміри та проблеми.
Очікується, що частка міського населення в Західній Європі до 2010 р. складе 71%, в Північній Америці – 87, в Латинській Америці – 80, в Австралії і Океанії – 80, в Східній Азії – 40, в Південній Азії – 35, в Африці – 39% [8, с. 13].
У 1900 р. у світі налічувалось 10 міст-мільйонерів, в 1975 – 185, в 2000 р. їх кількість перевищила 400.
У 1920 р. два найбільших міста світу – Нью-Йорк і Лондон мали відповідно 5620 тис. і 4483 тис. чоловік населення, два – Париж і Чикаго – наближалися до трьох мільйонів (відповідно 2906 і 2702 тис.) і ще чотири міста – двох мільйонів чоловік (Токіо – 2173, Берлін – 1903, Відень – 1841 і Філадельфія – 1824 тис. чоловік). Вісім із десяти найбільших міст світу були у США, Європі й Японії і лише два – в Південній Америці та Китаї [8, с. 13].
Через сорок років, в 1960 році, якісна картина розташування багатомільйонних міст на карті світу істотно не змінилася, якщо брати до уваги десять найбільших міст: вісім з них знову розташовані у США, Європі та Японії і два – в Південній Америці та Китаї.
Проте кардинально змінилися у бік збільшення населення розміри міст, і на карті світу з'явилися мегаполіси, що перевищують п'яти-, шести- і десятимільйонний рівень чисельності мешканців.
Очолюють цей список Нью-Йорк (14 164 тис.), Лондон (10 772 тис.) і Токіо (10 686 тис.). За ними йдуть три міста, що перевищують вісім мільйонів або наближаються до цієї цифри: Рейн-Рур (8736 тис.), Шанхай (7432 тис.) і Париж (7420 тис.) і чотири міста, що мають або перевищують рівень шести мільйонів, – Буенос-Айрес (6700 тис.), Лос-Анджелес (6530 тис.), Москва (6285 тис.) та Чикаго (5977 тис.) [8, с. 13].
Список цих міст свідчить про якісно нову тенденцію в урбанізації світу – колосальне зростання міст-мегаполісів у країнах, що розвиваються, які утворилися на місці колишніх світових імперій: вісім найбільш заселених міст припадають саме на ці країни, і лише Токіо та Нью-Йорк продовжують залишатися в першій десятці лідерів урбанізації.
В Україні тільки столиця – Київ – є багатомільйонним містом, населення якого сягнуло трьох мільйонів, а, отже, його можна вважати еквівалентом трьох одномільйонних міст. Сім міст вже перевищили або сягають одномільйонного рубежу: Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг. Десять міст, в яких наразі від 0,5 до 0,3 мільйона мешканців (Маріуполь, Миколаїв, Луганськ, Макіївка, Вінниця, Севастополь, Херсон, Сімферополь, Горлівка, Полтава) незабаром наблизяться до одномільйонного рівня, асимілювавши навколишні менші містечка. Нарешті ще десять міст, які можуть дорости до мільйона в першій половині XXІ ст., – Чернігів, Чернівці, Суми, Дніпродзержинськ, Житомир, Івано-Франківськ, Хмельницький, Черкаси, Рівне, Луцьк) і які наразі налічують від 0,3 до 0,2 мільйона жителів [8, с. 15].
Переважна частина великих міст – це індустріальні комплекси, і головна їх проблема – продукування виробничих відходів, сміття. Деградоване штучне міське середовище справляє комплексну шкідливу дію на здоров'я населення внаслідок забруднення атмосферного повітря, дефіциту сонячного проміння, води, а також стресових факторів, зумовлених напруженим ритмом життя, скупченістю населення, нестачею зелених насаджень тощо [7, с. 211].
Ступінь поширення багатьох хвороб у великих містах набагато більший, ніж у малих містах чи селах. Така хвороба, як рак легень, у великих містах наразі реєструється в два-три рази частіше, ніж у сільських місцевостях. Тут набагато більше хворіють бронхітами, астмою, алергійними хворобами. Рівень інфекційних захворювань у містах також удвічі вищий.
Мешканці великих міст вже давно п'ють воду набагато гіршої якості, ніж у селах. Зокрема, в Україні в більшості міст якість питної води не відповідає санітарним нормам. Великі міста створюють свій мікроклімат, під ними змінюється фізичний стан порід. Одночасно з розвитком міст збільшується негативний тиск на біосферу.
Проблеми урбанізації ретельно вивчаються у багатьох країнах світу, в тому числі й в Україні. Це соціальне явище досліджують екологи, економісти, соціологи і представники багатьох галузей науки, застосовуючи комплексний, системний аналіз. Саме про наслідки урбанізації й піде мова у наданій роботі.

1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ОСНОВНІ РИСИ УРБАНІЗАЦІЇ
Урбанізація (лат. urbanus – міський) – соціально-економічний процес зростання міст, міського населення, поширення міського способу життя на все суспільство.
Згідно з поглядами представника чиказької соціологічної школи Л. Вірта урбанізм є головною рисою сучасного суспільства, яскравішою, ніж індустріалізм або капіталізм. Раніше термін "урбанізувати" означав "робити ввічливим", "перетворювати щось на витончене". Сучасний смисл його закладено у другій половині XІX ст., коли місто стало спеціальним об'єктом дослідження.
Усі сучасні індустріальні суспільства урбанізовані. Найбільш населені міста розвинених країн мають до 20 млн. жителів, а міські конурбації (скупчення міст, що створюють зони міської забудови) можуть мати їх ще більше. Найполярніша форма сучасного міського життя представлена мегаполісом або глобальним містом.
Історично урбанізація пов'язана з розвитком капіталізму. Мабуть, тому Велика Британія, де була започаткована промисловість, першою пережила індустріалізацію і першою перетворилась на країну з переважно міським населенням. Більшість країн Європи та США почала урбанізуватися на початку XІX ст. Наприклад, за період з 1800 по 1900 р.р. населення Нью-Йорка збільшилося з 60 тис. до 4,8 млн. осіб. Найурбанізованішою сучасною країною Європи є Німеччина [8, с. 13].
Урбанізацію, зазвичай, визначають за такими ознаками:
– частка міського населення у загальній чисельності населення регіону, всієї країни;
– щільність і ступінь рівномірності розташування по країні мережі міст;
– транспортна та інша доступність великих міст для населення країни;
– різноманітність галузей народного господарства;
– різноманітність видів трудової, дозвільної діяльності населення;
– поширення міських форм життя як на населення міст, так і на жителів села [7, с. 212].
Побутує думка, що процес урбанізації пройшов три стадії:
1. Від виникнення міст до XVІІІ ст. (лише деякі міські зони мали понад 100 тис. мешканців).
2. Кінець XVІІІ – початок XX ст. (швидке зростання розмірів і чисельності міст).
3. Метрополізація (їй властиве зосередження людей, багатств, політичних, економічних, культурних установ у містах протягом XX ст.).
Інколи виділяють і четверту стадію – дезурбанізацію, тобто зростання передмість, міграцію у сільські райони, планування нових міст тощо.
Стадіальна концепція урбанізації виділяє такі її стадії:
– зародження міст, темпи зростання яких нижчі, ніж у селах;
– випереджаюче зростання міського населення;
– абсолютне скорочення сільського населення внаслідок міграції з села до міста та зростання міських агломерацій за рахунок міграції з малих міст до великих;
– досягнення найвищої концентрації населення з одночасним уповільненням збільшення його чисельності;
– початок деконцентрації переселення міських мешканців у передмістя та міста-супутники;
– занепад історичних міських "ядер".
Урбанізація є соціальним процесом, який характеризує сучасну дійсність. Вона має як позитивні, так і негативні наслідки. Загальні їх тенденції простежуються і в Україні. Водночас помітні й певні специфічні риси "української урбанізації". Головна з них – зростання міст і поширення міського способу життя на всі форми життєдіяльності. Якщо, наприклад, перед початком Другої світової війни питома вага міського населення України складала лише 34%, то у післявоєнний час вона почала помітно збільшуватися, досягнувши у 1992 р. 68% [6, с. 11].
На сучасному етапі в Україні почали розвиватися і дезурбанізаційні процеси, найпомітнішими з яких є:
– зниження ролі міста як центру концентрації передових виробничих технологій, виробничих науково-дослідних установ, високопродуктивних підприємств;
– декваліфікація кадрового потенціалу, втрата досвіду висококваліфікованої праці;
– руйнування міських особливостей зайнятості населення, деформація міського способу життя;
– скорочення кількості міського населення (депопуляційні процеси), зворотна міграція у сільську місцевість, скорочення міських територій за рахунок адміністративно-територіальних реорганізацій.
2. ВПЛИВ МІСЬКОЇ ЕКОЛОГІЇ НА ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ Й ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ
Становлення техногенної цивілізації, що почалося із промислової революції, істотно змінило умови й інтенсивність взаємодії людини з навколишнім середовищем. Масове виробництво безупинно поширювало свої обсяги й охоплювало нові території, у його сферу включалося усе більше галузей і видів продукції, застосовувались нові виробничі технології.
Посилення тиску на середовище перебування – процес, що в останні півтора-два століття торкнувся практично всіх країн і регіонів. У другій половині ХХ ст. кількість перейшла в якість: локальні екологічні катастрофи, взаємодіючи із кризами окремих рівнів біосфери, почали загрожувати перерости у лихо планетарного масштабу.
Особливу роль у загостренні проблем взаємодії людини із навколишнім середовищем відіграла урбанізація.
Індустріальна революція породила революцію екістичну (поселенську): зміни поселенської структури привели до зміни типу суспільства – із сільського воно перетворилося в міське. Внаслідок цього з'явилися територіальна концентрація людей, виробничих та інших ресурсів, особливо енергії, розширення штучного середовища перебування людей й загострення проблеми відходів життєдіяльності людини.
До середини й другої половини ХХ ст. у багатьох країнах міські жителі стали більшістю населення. Повітря, вода, грунт – все це опинилося під потужним антропогенним впливом.
Несприятливі екологічні наслідки техногенної моделі розвитку – універсальні для сучасної цивілізації. При цьому внесок України в кризовий потенціал Землі виявився значним не стільки через чисельність населення, скільки через господарське навантаження на територію. Одна з головних причин – відсутність тривалий час контролю за наслідками господарської діяльності держави – монополіста в сфері виробництва.
Негативні наслідки урбанізації в СРСР у минулому були посилені доволі специфічними механізмами, що дозволяє говорити про історичний феномен радянської урбанізації.
З 30-х років минулого століття міста почали перетворюватися в поселення при підприємствах, у конгломерат фабрик і заводів, що належали різним відомствам, і спальних районів при них.
Місцеві органи державної влади не мали джерел фінансування, і їх право контролювати діяльність підприємств було гранично обмежене. Існувала практика фактично безкоштовного використання ресурсів господарюючими суб'єктами.
Останні були заінтересовані у розвиненій соціальній інфраструктурі, що прямо залежала від величини міста. Тому суб'єкти економічної діяльності прагнули до розміщення нових і до розширення діючих виробництв у більших поселеннях. Переважні міграційні потоки йшли із селищ у малі й середні міста, з останніх – у більш великі. Наслідком стали занепад і запустіння селищ і малих міст, гіпертрофоване зростання промислових і адміністративних центрів.
У 1960-1980 р.р. ці явища доповнилися потужним процесом агломерації – концентрації й зростання на відносно обмеженій території ряду тісно взаємозалежних одне з одним міських і сільських поселень.
Все це підсилило екологічне навантаження не лише на міську територію, але й на великі простори навколо.
Якими можуть бути екологічні наслідки екстраординарних ситуацій навіть у невеликих містах, наочно продемонструвала чорнобильська катастрофа, що залишила радіоактивний слід на всій Землі, підірвала здоров'я сотень тисяч людей, викликала потоки екологічних біженців у трьох слов'янських республіках.
До слова, у СРСР практично в кожному великому поселенні були господарські об'єкти, здатні викликати міні-Чорнобилі. Що іноді й траплялося – без широкого громадського резонансу через брак інформації.
Наприкінці 80-х р.р. більше 100 радянських міст були визнані зонами екологічного лиха. Вміст шкідливих, небезпечних для життя й здоров'я людей речовин у повітрі й воді перевищував там норми у десятки й, навіть, сотню разів.
У розвинених країнах з ринковою економікою необхідність екологічного підходу до економіки була усвідомлена раніше. В СРСР гаслом планової економіки було виробництво заради засобів виробництва.
Основним показником господарської активності із часів індустріалізації залишався вал, а тому підприємства, міністерства й відомства були заінтересовані у максимальному розширенні своєї діяльності, навіть якщо її кінцевий результат мав нульову або, навіть, негативну суспільну цінність.
Невтримна меліорація, яка призвела до засолення й заболочування грунтів; масове зведення ГЕС, у тому числі на рівнинних ріках, із затопленням родючих земель і населених пунктів; будівництво екологічно небезпечних підприємств, що часто губили ресурси, у мільйони разів більш цінні, ніж продукція самих підприємств, – всі ці й інші екологічні прорахунки й, навіть, злочини не можна розглядати просто як плату за прогрес сучасної цивілізації.
Екологічні проблеми країни особливо відчувались в містах. Бездумна господарська діяльність призвела не лише до погіршення середовища перебування міських жителів, але й – у ряді випадків – до його знищення. Так, у результаті будівництва ГЕС в Росії на рівнинних ріках були затоплені більше 160 міст і селищ міського типу, близько 5 тис. селищ [6, с. 12].
Саме в містах концентрується основна маса промислових підприємств, великих електростанцій всіх видів, інших господарських об'єктів.
Скупчення великої кількості людей неминуче створює додаткове, специфічно міське екологічне навантаження.
Таким чином, будучи джерелом екологічного забруднення для навколишніх територій, місто сам стає жертвою самоотруєння. Зростання міст супроводжують забруднення повітряного басейну, водних джерел і грунту, скорочення сільськогосподарських площ на територіях, що примикають.
Наразі міське середовище багато в чому є агресивним щодо людини. Крім очевидного впливу на здоров'я забрудненого повітря й питної води міський житель виявляється ще й у зоні впливу низки факторів, що впливають на органи почуттів і нервову систему, а через них – на стан усього організму.
Вельми істотним фактором є шум. Одне з його джерел – автомобільний транспорт. На магістральних вулицях рівень шуму сягає 95 дБ. Не менший вплив чинить шум від трамваїв, поїздів метро тощо. Шум відволікає людину, заважає зосередитися, викликає зміну функціонального стану центральної нервової й серцево-судинної систем. Ішемічна хвороба серця, гіпертонія, підвищення вмісту холестерину в крові зустрічаються частіше у людей, що проживають у гучних районах. Під впливом шуму порушується сон, після пробудження людина почуває втому, головний біль. Згодом це призводить до перевтоми, зниженню працездатності, хворобам тощо.
Крім звукових хвиль, які сприймаються нами як шум, існує інфразвук – нечутні людським вухом низькочастотні коливання. Є природні джерела інфразвуку – морські хвилі, вітер, грозові розряди, але є й антропогенні – вибухи, гарматні постріли та ін. На психіку людини негативно впливають й ритмічні сигнали, що надходять від рівномірно працюючих механізмів, – конвеєрних ліній фабрик і заводів, ескалаторів і транспортерів, верстатів та ін.
Агресивність візуального міського середовища проявляється також у її одноманітності. Стомлюють одноманітні сучасні багатоповерхові будинки, інтер'єри приміщення, ряди гаражів тощо. Змушені постійно розглядати одноманітні близькі об'єкти, міські жителі перенапружують зір.
Повітряне середовище міст насичене агресивними запахами. Це запахи бензину, різних масел, фарб, вихлопних газів автомобілів, свіжого асфальту й меблів із ДСП, гари та гуми. Це і більш приємні, але не менш небезпечні для здоров'я запахи дезодорантів, парфумів, пральних порошків, здатні викликати алергійну реакцію.
Ще одна сторона життя сучасних міст – утворення й нагромадження величезної кількості твердих, рідких, газоподібних відходів як промислового, так і побутового походження.
Рідкі відходи просочуються в грунт і забруднюють джерела питної води і грунтові води, газоподібні – викликають смог, отруюючи все живе своїми парами.
Величезну проблему створюють тверді відходи. Основну масу твердих відходів (до 74%) становлять папір і харчові відходи, але чимало й пластмас і синтетичних матеріалів, що довго не утілізуються природним шляхом. Спалювати їх не можна, оскільки при цьому виділяються численні токсичні речовини (діоксин, фтористі сполуки тощо).
На смітниках у великій кількості розмножуються гризуни, що є переносниками різних інфекційних захворювань. Отже, смітники побутових відходів забруднюють навколишнє середовище, створюючи епідеміологічну й токсикологічну небезпеку. Грунти й рослинність забруднюються на відстані до 1,5 км від смітників.
Систематичне використання забрудненої води призводить до зниження імунітету й розвитку лейкозоподібних захворювань у людини й свійських тварин. Найнебезпечнішим є фільтрат – результат просочування дощової води через шар твердих відходів. Строки його виходу для пісків становлять 1 рік, а для глин – до 25 років після поховання відходів.
Поблизу смітників у грунті й грунтових водах виявлені сполуки миш'яку, кадмію, хрому, свинцю, ртуті, нікелю. Кожний викинутий акумулятор для автомобіля містить до 9,5 кг свинцю. Зростання потреб у люмінесцентних й дугорозрядних лампах збільшує небезпеку зараження навколишнього середовища ртуттю.
Різке погіршення екологічного стану середовища збільшило кількість інфекційних і онкологічних захворювань. Так, якщо в 1970 р. на 100 тис. населення було 198 онкологічних хворих, а в 1980 р. – 231, то в 1990 р. – 265.
Значна частина генетичних відхилень обумовлена мутагенними факторами середовища. У 1990 р. в країні близько 10% дітей (200 тис.) народжувалися із психічними й фізичними недоліками, близько 30 тис. – мертвими, близько 25% – недонесеними через неправильний розвиток з-поза генетичних причин.
Негативна динаміка стану навколишнього середовища впливає й на рівень смертності українського населення. Так, на 1000 чоловік населення в 1990 р. померлих було 11, в 1995 р. – 11,2, в 2000 – 15,7. По тривалості життя наша країна виявилася на останньому місці серед всіх розвинених країн світу, а по кількості захворювань – на першому.
Фахівці вважають, що рівень смертності в містах – результат балансу позитивних і негативних впливів урбанізації на здоров'я людини.
До негативного відносять такі фактори:
– підвищену епідемічну небезпеку в результаті концентрації великої кількості числа жителів на малій території;
– підвищені стресові навантаження, гіподинамію в результаті міського способу життя;
– забруднення міського середовища промисловими й побутовими відходами, вихлопними газами тощо.
До переваг міста, що впливають на тривалість життя, зазвичай зараховують такі фактори:
– комфортність житла, розвинене комунальне господарство й інфраструктуру в цілому;
– більш розвинену й доступну систему медичного обслуговування;
– інтенсивність санітарних заходів і розвиток індустрії відпочинку.
На здоров'я населення впливає величина міста сама по собі, оскільки для більшості великих міст характерним є інтенсивне забруднення атмосфери, причому забруднюючих агентів налічуються сотні. Проте висновки про посилення забруднення міста в міру росту чисельності населення правомірні лише для поселень із числом жителів менш 100 тис. У більших містах рівень забруднення майже не росте, однак помітна диференціація в різних районах. Зі збільшенням міста частка мобільних джерел (в основному автотранспорту) у загальному забрудненні атмосфери збільшується й досягає 60 – 70%.
Отже, наразі більшість українських громадян проживають на небезпечній або вельми небезпечній території. Відзначається швидке зростання кількості спадкоємних захворювань.
Поряд з іншими факторами екологічна криза, що загострилася, призводить до несприятливої демографічної ситуації, у тому числі до процесу вимирання українців, що фактично вже почався.

ВИСНОВКИ
Отже, урбанізація неоднозначно впливає на суспільство: з одного боку, місто надає людині низку суспільно-економічних, соціально-побутових і культурних переваг, що позитивно позначається на її інтелектуальному розвитку, дає можливість для кращої реалізації професійних і творчих здібностей, з іншого, – людина віддаляється від природи і потрапляє у середовище зі шкідливими впливами – забрудненим повітрям, шумом і вібрацією, обмеженою житловою площею, ускладненою системою постачання, залежністю від транспорту, постійним змушеним спілкуванням з багатьма незнайомими людьми – все це несприятливо позначається на її фізичному і психічному здоров'ї.
Ситуація погіршується тим, що міста-гіганти розвивалися стихійно і, як правило, без врахування біологічних потреб і психологічних особливостей людини.
Сучасне велике місто з його величезними прямокутними будинками зі скла і бетону, уздовж і поперек пересічене транспортними магістралями з нескінченним потоком автомобілів, які є джерелами задушливих вихлопних газів, обмеженими можливостями пішого пересування, безупинним шумом і нескінченною штовханиною придушує біологічну природу людини, позбавляє необхідного фізичного навантаження, пригнічує її психіку.
Стомлений житель міста, із властивою йому підвищеною дратівливістю, невмотивованою заклопотаністю, загальною млявістю, шукає звільнення від цього стану на лоні природи, у кіно чи театрах, біля телеекранів, проте це не дає бажаного результату. Втома накопичується і реалізується в порушенні тих чи інших функцій організму.
Проблеми, пов'язані з урбанізацією, необхідно вирішувати не окремими діями, як правило, поспішними й малоефективними, а розробленням комплексу взаємозалежних соціальних, екологічних, технічних та інших заходів.
В усіх випадках людина і навколишнє середовище повинні розглядатися як єдине ціле.

Завдання № 2
Проаналізувати та виявити співвідношення понять "право на екологічну інформацію" і "право на інформацію про стан навколишнього природного середовища" на основі чинного законодавства України.

Згідно із частиною 1 ст. 9 Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992 р. № 2657-XІІ в ред. від 22.07.2005 р. всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Право громадян на одержання екологічної інформації розглядається як "вільний доступ до інформації про стан навколишнього середовища і вільне одержання, використання, поширення і збереження такої інформації, за винятком обмежень, установлених законом" (п. "є" ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25.06.1991 р. № 1264-XІІ в ред. від 01.01.2009 р.
Таким чином, виходячи із наведеного вище визначення, "право на екологічну інформацію" і "право на інформацію про стан навколишнього природного середовища" є тотожними.
Це право регламентується не лише вітчизняним, а й міжнародним законодавством, зокрема ратифікованою Україною у 1999 р. Орхуською конвенцією "Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища".
Екологічна інформація – це відкриті, повні та достовірні відомості про природні явища, події, предмети, процеси та осіб у сфері приналежності природних ресурсів, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення й охорони навколишнього природного середовища, які надаються своєчасно.
До складу екологічної інформації входить значна кількість компонентів, наприклад, інформація про забруднення природних ресурсів (грунтів, атмосферного повітря, вод та ін.); інформація про рівень забруднення природних ресурсів шкідливими речовинами (як у комплексі, так і окремо щодо кожного шкідливого елемента); про стан захворювання населення тощо.

3. Задача
Під час перевірки додержання законодавства про мисливство та полювання державний мисливський інспектор спільно з інспектором з охорони навколишнього природного середовища затримали на території земель фермерського господарства його господаря, який прогулювався в межах цих угідь з мисливським собакою, зброєю та капканами, без документа, який посвідчував права мисливця. На підставі цього інструктори склали протокол про адміністративне порушення правил полювання, наклали на фермера адміністративний штраф у розмірі 300 грн. та подали позов до суду про стягнення збитків, заподіяних правопорушенням.
У суді фермер пояснив, що під час його затримання він перебував у межах належних йому сільськогосподарських угідь. Наявність мисливської зброї у нього зумовлена умовами безпеки у зв'язку з поширеністю на цій території останнім часом диких кабанів; капкани він пристосовує для добування кротів. Посвідчення мисливця він не має, оскільки не займається промисловим добуванням мисливських тварин.
Про те, що належні йому на праві власності угіддя відносяться до категорії мисливських, він не знав. У документах, які посвідчують його право приватної власності на сільськогосподарські угіддя, це не зазначено.
Окреслити коло суспільних відносин. Чи підлягає позов задоволенню? Вирішити справу.

Розв'язання:
Коло суспільних відносин, які стосуються справи, що розглядається, пов'язане із правовими, економічними та організаційними засадами діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі полювання, організації охорони, використання та відтворення тваринного світу. Ці відносини регулюються Законом України "Про мисливське господарство та полювання" від 22.02.2000 р. № 1478-ІІІ в ред. від 14.05.2004 р. (далі – Закон).
Полювання – дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах (ст. 1 Закону).
Як зазначається у частині 3 статті 12 Закону, до полювання прирівнюється перебування осіб у межах мисливських угідь з будь-якою стрілецькою зброєю або з капканами та іншими знаряддями добування звірів і птахів, або з собаками мисливських порід чи ловчими звірами і птахами, або з продукцією полювання.
Фермер перебував в межах своїх земельних угідь, визнаних мисливськими, з мисливським собакою, зброєю та капканами, без документа, який посвідчував б права мисливця. Отже, він здійснював полювання. Й полювання це є незаконним, оскільки, як вказано у ст. 20 Закону, забороняється полювати без документів, визначених ст. 14 Закону:
– посвідчення мисливця;
– щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита;
– дозвіл на добування мисливських тварин (ліцензія, відстрільна картка тощо);
– відповідний дозвіл на право користування вогнепальною мисливською зброєю;
– паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання у поточному році у разі їх використання під час полювання.
Зазначені документи мисливець зобов'язаний мати під час здійснення полювання і пред'являти їх на вимогу осіб, уповноважених здійснювати контроль у галузі полювання.
У фермера цих документів не було.
Відповідно до частини 2 ст. 42 Закону особи, винні у порушенні правил полювання, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законами України.
Відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення законодавства у галузі полювання, здійснюється добровільно або за рішенням суду (ч. 1 ст. 43 Закону).
Отже, на мій погляд, позов до суду про стягнення збитків, заподіяних правопорушенням господаря фермерського , буде судом задоволено.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р. № 2657-XІІ в ред. від 22.07.2005 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Про мисливське господарство та полювання: Закон України від 22.02.2000 р. № 1478-ІІІ в ред. від 14.05.2004 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25.06.1991 р. № 1264-XІІ в ред. від 01.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
5. Екологічне право України: Підручник / За ред. А. П. Гетьмана,
М. В. Шульги. – Харків: Право, 2005. – 384 с.
6. Ковалів В. Н. Міське середовище й людина // Біологія. – 2007. –
№ 21. – С. 11 – 13.
7. Лосев А. В., Провадкин Г. Г. Социальная экология. – М.: Владос, 2006. – 492 с.
8. Сенявский А. Урбанізація у світі та в Україні // Історія. – 2008. – № 31. – С. 12 – 16.
9. Тищенко Г. В. Екологічне право України: Навч. посібник. – К.: Юмана, 2001. – 256 с.