Кр 1. організаційні форми підприємницької діяльності 2. види господарських зобов'язань

          КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 з дисципліни "Господарське право"

 ПЛАН

 1. Поняття, ознаки, організаційні форми
підприємницької діяльності. Господарсько-правовий статус
фізичних осіб-підприємців та підприємств: загальні положення .. 3

 2. Поняття, підстави виникнення, види господарських зобов'язань 14

 Практичне завдання ......................................................................... 19

 Список використаної літератури ..................................................... 22

 Дайте обгрунтовані, з посиланням на норми чинного законодавства України відповіді на питання.

 а) Поняття, ознаки, організаційні форми підприємницької діяльності. Господарсько-правовий статус фізичних осіб-підприємців та підприємств: загальні положення.

 Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України).

 Багатозначність поняття "підприємництво" підкреслює у дослідженні різних його аспектів А. В. Бусигін, аналізуючи його як:

 1) мистецтво ведення ділової активності;

 2) розумовий процес;

 3) з філософської точки зору - як особливий настрій душі, форма ділової романтики, засіб реалізації людиною притаманних їй потенцій;

 4) у професіональному змісті - як уміння організувати власний бізнес і достатньо успішно реалізувати функції, пов'язані з веденням власної справи;

 5) з точки зору можливості підприємця передбачити, як реалізація його ідей у виробничому процесі буде сприйнята ринком, підприємництво - це форма поєднання унікальних знань і конкретної ринкової ситуації з метою забезпечення твердих позицій на ринку [8, с. 20].

 В юридичній літературі, на відміну від економічної, більше уваги приділяється визначенню ознак підприємництва і його відмінностей від інших видів діяльності, в той час як визначення цього поняття зустрічаються рідко.

 В. Л. Мусіяка визначає підприємництво як незаборонену законом ініціативну, систематичну діяльність приватних осіб (підприємців) і юридичних осіб, що бизується на приватній або будь-якій іншій формі власності, спрямовану на отримання прибутку від виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, здійснювану на власний ризик і під свою відповідальність [12, с. 11].

 На думку Н. О. Саніахметової, під підприємництвом необхідно розуміти реалізацію фізичною або юридичною особою своєї правоздатності шляхом складання і виконання цивільно-правових договорів неспоживчого характеру з метою одержання прибутку. Фізичні та юридичні особи при цьому діють за власною ініціативою, на власний ризик та за власний рахунок [13, с. 116].

 Т. В. Кашаніна визначає підприємницьку діяльність як ініціативну діяльність господарських суб'єктів, яка грунтується на їхній самостійності, власній зацікавленості та відповідальності, новаторстві та ризику [11, с. 9].

 Незважаючи на відмінності, у цих визначеннях багато схожого - всі вони відзначають правомірність, систематичність, спрямованість на одержання прибутку, ризиковий характер підприємницької діяльності.

 Відповідно до ст. 44 ГК України підприємництво здійснюється на основі:

 1) вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

 2) самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

 3) вільного найму підприємцем працівників;

 4) комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

 5) вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

 6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

 Ознаки підприємницької діяльності - це притаманні їй характерні особливості, що позволяють відмежувати її від інших видів діяльності (господарювання, некомерційного закладу), відображають сутність явища.

 Характерними для підприємництва вважають три ознаки:

 1) діяльність на власний ризик, повна економічна відповідальність за результати своєї діяльності в умовах свободи прийняття господарських і управлінських рішень;

 2) систематичність;

 3) мету одержання прибутку [13, с. 117].

 Виділяють й такі ознаки, як ініціативність і систематичність, здійснення її на власний ризик підприємця і мету одержання прибутку. Елементами поняття підприємництва називається одержання прибутку як мета підприємницької діяльності, самостійність підприємця, підприємницький ризик і майнова відповідальність підприємця.

 Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця (ч. 1 ст. 45 ГК України).

 Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається ГК України та іншими законами.

 Відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

 Суб'єкти господарювання, а таким чином і підприємницької діяльності, класифікуються на:

 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

 3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

 Одним із видів суб'єктів господарського права є індивідуальні підприємці. Це відносно новий суб'єкт господарського права, оскільки підприємницька діяльність за планово-розподільчої економіки була заборонена.

 Індивідуальні підприємці - це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями усім майном, що належить їм на праві власності.

 Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК України (ст. 128), ЦК України (статті 50-54), Законами України: "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 р. в ред. від 01.01.2007 р. (статті 42-45), "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992 р. в ред. від 01.01.2008 р. (ст. 47) та ін.

 Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави.

 Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

 Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб'єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (статті 42-45).

 Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб'єктів.

 Так, індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види діяльності:

 1) що становлять монополію держави;

 2) провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін.

 Крім того, індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону щодо:

 - ліцензування певних видів господарської діяльності (Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. в ред. від 01.01.2008 р.);

 - патентування окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників-платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) відповідно до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23.03.1996 р. в ред. від 01.01.2007 р.);

 - подання податковим органам декларацій про доходи, інших відомостей для нарахування податків та інших обов'язкових платежів;

 - сплати податків та інших обов'язкових платежів;

 - ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

 - додержання прав і законних інтересів споживачів;

 - добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції;

 - забезпечення найманим працівникам (у разі застосування найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством;

 - своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах;

 - дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних, протипожежних та інших вимог.

 Індивідуальні підприємці можуть здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (без залучення партнерів-підприємців та найманих працівників), спільно з іншими підприємцями (на договірних засадах), без створення юридичної особи чи створюючи юридичну особу (приватне підприємство чи господарське товариство - традиційне, у складі кількох осіб, чи товариство однієї особи).

 Хоча індивідуальні підприємці є важливим і доволі численним видом суб'єктів господарського права, проте основними учасниками господарських правовідносин, яким належить найбільша питома вага у процесі господарювання, є господарські організації.

 Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після здобуття Україною державної незалежності, вперше було визначено Законом України від 27.03.1991 р. "Про підприємства в Україні" (наразі він втратив чинність), більшість положень якого була врахована при розробці ГК України.

 У ЦК України) поняття підприємства дається в главі 12 "Загальні положення про об'єкти цивільних прав" у ст. 191 "Підприємство як єдиний майновий комплекс". Відповідно до цієї статті "підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, і як така є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

 На відміну від ЦК України, у ГК України (ст.ст. 62-72) підприємство визначено самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси:

 - належність до основної ланки економіки;

 - безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої господарської діяльності - як комерційної (підприємницької), так і нєкомерційної;

 - можливість функціонування на будь-якій формі власності;

 - установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом;

 - функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку;

 - наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб;

 - індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

 - порядок управління підприємством залежить від типу підприємства;

 - ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового режиму майна підприємства.

 Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними ознаками.

 1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

 - приватне підприємство, що діє на основі приватної форми власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

 - підприємство, що діє на основі колективної форми власності (підприємство колективної форми власності);

 - комунальне підприємство, що діє на основі комунальної форми власності територіальної громади;

 - державне підприємство, що діє на основі державної власності;

 - підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

 2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 ГК України розрізняє:

 - підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менш як 10%);

 - іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100%).

 3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства, відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК України, можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств:

 - малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні;

 - великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні;

 - усі інші підприємства вважаються середніми (середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн. євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні.

 Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприємства та корпоративні підприємства (ч.ч. 3 - 5 ст. 63 ГК України).

 Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

 Унітарними є державні та комунальні підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

 Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, (у тому числі через органи, що ними створюються), участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

 Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

 Підприємства, що використовують закріплене за ними майно на пращ господарського відання чи оперативного використання є залежними від власника майна (засновника) підприємства. Проте і підприємства-власники, попри наявність у них майна на праві власності, можуть опинятися в організаційній та/або економічній залежності від іншого суб'єкта.

 Зазначена обставина зумовила ще одну класифікацію підприємств, що закріплена в ст. 126 ГК України: за критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:

 - залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарювання);

 - контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповідною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів на загальних зборах чи в інших органах управління залежного підприємства).

 У разі виникнення вирішальної залежності між двома суб'єктами господарювання зі статусом юридичної особи, залежне підприємство вважається дочірнім у відношенні до контролюючого підприємства.

 З метою захисту прав та законних інтересів дочірніх та інших залежних підприємств ст. 126 ГК України встановлює випадки субсидіарної відповідальності контролюючого (материнського) підприємства за зобов'язаннями дочірнього підприємства (якщо шкода заподіяна дочірньому підприємству в результаті реалізації рішень, прийнятих під впливом контролюючого підприємства).

 Водночас слід зазначити, що в ГК України не згадуються деякі види підприємств, зокрема:

 - підприємство художніх промислів, особливості правового становища якого визначаються Законом України від 21.06.2001 р. "Про народні художні промисли". Згідно із ст. 9 цього Закону, підприємство народних художніх промислів - це підприємство, у випуску товарів і послуг яких вироби народних художніх промислів становлять не менш як 60% загальної вартості товарів і послуг за відповідний звітний період;

 - інноваційне підприємство.

 Інноваційне підприємство, попри різні назви (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо), має визначальну ознаку - грошовий вимір частки інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції має перевищувати 70% грошового виміру загального обсягу продукції (послуг) підприємства.

 б) Поняття, підстави виникнення, види господарських зобов'язань.

 Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 173 ГК України).

 Змістом господарського зобов'язання є дії господарського чи управлінсько-господарського характеру, які на вимогу управненої сторони має виконати чи від вчинення яких має утриматись зобов'язана сторона.

 Господарський характер дій зобов'язаної сторони полягає у виконанні робіт (послуг), переданні майна, сплаті грошей, наданні інформації тощо для задоволення господарських потреб управненої сторони чи утриманні від таких дій.

 Управлінсько-господарський характер дій може проявлятися у поданні визначеного законом комплекту документів для реєстрації суб'єкта господарювання, отримання ліцензій та інших дозволів, затвердження інвестиційного проекту будівництва, укладенні договору, його пролонгації та ін.

 Відповідно до ст. 174 ГК України, ст. 11 ЦК України господарські зобов'язання можуть виникати:

 - безпосередньо із акта законодавства, що регулює господарську діяльність;

 - з акта управління господарською діяльністю (в тому числі прийняття рішення про створення суб'єкта господарювання, його реєстрації чи відмові в ній, виданні чи анулюванні ліцензій та ін.);

 - з господарських договорів;

 - інших договорів, передбачених законом, а також з договорів, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

 - інших правочинів, що не суперечать законові;

 - внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання;

 - придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

 - у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів;

 - внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання;

 - на підставі рішення суду.

 Основними видами господарських зобов'язань згідно із ч. 2 ст. 173 ГК України є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

 Майново-господарські зобов'язання (ч. 1 ст. 175 ГК України) - цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

 1) суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК України;

 2) негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, які вступають у відносини із суб'єктами господарювання з метою забезпечення власних господарських потреб;

 3) органи державної влади, наділені господарською компетенцією;

 4) органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції.

 Організаційно-господарські зобов'язання (ч. 1 ст. 176 ГК України) - господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 До категорії суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань належать (ст. 55 ГК України):

 1) органи державної влади, наділені господарською компетенцією, - щодо підпорядкованих їм державних підприємств та підконтрольних (з певних питань) підприємств та інших господарських організацій будь-яких форм власності;

 2) органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції, - щодо комунальних підприємств і організацій та підконтрольних (з певних питань) підприємств і організацій будь-яких форм власності, що розташовані на території відповідної територіальної громади;

 3) господарські об'єднання - щодо підприємств-учасників;

 4) головне підприємство промислово-фінансової групи - щодо інших учасників такої групи;

 5) засновники унітарних підприємств (у тому числі дочірніх) та власники їх майна (ними можуть бути суб'єкти господарювання - господарські товариства, виробничі кооперативи, господарські об'єднання та ін.);

 6) учасники господарських організацій корпоративного типу, що володіють корпоративними правами (в тому числі правом брати участь в управлінні організацією такого типу);

 7) суб'єкти господарювання, наділені управлінськими повноваженнями щодо інших суб'єктів на підставі укладених між ними договорів підприємницького характеру, - щодо делегування управлінських повноважень одному з них, щодо підпорядкування двох і більше суб'єктів господарювання іншому та ін.

 Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175 ГК України) та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178 ГК України).

 Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання можуть виникати:

 1) за рішенням місцевої ради, відповідно до якого на суб'єктів господарювання покладається обов'язок за рахунок власних коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку (ч. 1 ст. 177 ГК України);

 2) за власним бажанням суб'єктів господарювання щодо покладення на себе зобов'язання про:

 - господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів за їх місцезнаходженням, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, наданні іншої господарської допомоги з метою розв'язання місцевих проблем;

 - участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад (якщо інше не встановлено законом) та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій (ч. 4 ст. 175, ч. 2 ст. 177 ГК України).

 Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178 ГК України) виникають відповідно до закону та установчих документів суб'єкта господарювання, на якого покладається обов'язок здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах.

 При цьому суб'єкт господарювання не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

 У разі безпідставного ухилення від виконання публічного зобов'язання суб'єкт господарювання повинен відшкодувати другій стороні завдані ним збитки в порядку, визначеному законом.

 Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

 ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

 2. Між рибоконсервним заводом і торговельним підприємством було укладено договір поставки рибних консервів. Рибоконсервний завод свої зобов'язання не виконав протягом осіннього сезону, у зв'язку з чим торгівельне підприємство пред'явило позов про сплату неустойки. У господарському суді відповідач пояснив, що недопоставка продукції пов'язана з невиконанням зобов'язань постачальників самого заводу - риболовецьких об'єднань, які через штормову погоду на тривалий час змушені припинити рибний лов. Торговельне підприємство відкинуло аргументи постачальника, вважаючи, що вони мають значення у відносинах між консервним заводом і риболовецькими об'єднаннями.

 ПИТАННЯ:

 Яка загальна характеристика договору поставки?

 Чи може завод перекласти відповідальність на своїх контрагентів?

 Яке рішення має прийняти господарський суд?

 Поставка - один з найбільш поширених у підприємницькій діяльності договір. За своєю природою - це різновид договору купівлі-продажу. Тому на нього розповсюджуються загальні принципи й положення, які відносяться до купівлі-продажу. Разом з тим він має деякі особливості, які необхідно враховувати в практичній діяльності.

 Підставою для виділення договору поставки як відокремленого виду договору купівлі-продажу є необхідність забезпечення детальної правової регламентації відносин, які виникають між професійними учасниками цивільного обігу - суб'єктами підприємницької діяльності.

 Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України, ч. 1 ст. 265 ГК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

 Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення (ч. 2 ст. 265 ГК України).

 Поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом (ч. 5 ст. 265 ГК України).

 Договір поставки є двостороннім, взаємним чи двостороннє зобов'язуючим, консенсуальним, сплатним.

 Істотні умови договору поставки: 1) найменування; 2) кількість; 3) якість; 4) номенклатура (асортимент); 5) терміни поставки; 6) ціна; 7) комплектність; 8) порядок розрахунків.

 Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками (ст. 266 ГК України).

 Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік (ч. 1 ст. 267 ГК України).

 Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.

 Стаття 670 ЦК України визначає правові наслідки порушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості товару, що можуть бути застосовані до договору поставки.

 Відповідальність за порушення умов договору поставки продукції у випадку, що розглядається, несе рибоконсервний завод, оскільки протягом осіннього сезону він не виконав свої зобов'язання перед торгівельним підприємством.

 В суді відповідач пояснив, що недопоставка продукції пов'язана з невиконанням зобов'язань постачальників самого заводу - риболовецьких об'єднань, які через штормову погоду на тривалий час змушені припинити рибний лов.

 Отже, рибоконсервний завод може пред'явити власний позов (право регресії) риболовецьким об'єднанням (ст. 1191 ЦК України).

 Рішення суду залежатиме від того, у який спосіб врегульовано в укладеному договорі спеціальні умови поставки - форс-мажорні обставини.

 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р.
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-ІV в ред. від 11.03.2007 р.
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від 14.06.2007 р.
4. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-XІІ в ред. від 01.01.2008 р.
5. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців: Закон України від 15.05.2003 р. № 755-ІV в ред. від 01.01.2007 р.
6. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01.06.2000 р. № 1775-ІІІ в ред. від 01.01.2008 р.
7. Про патентування деяких видів підприємницької діяльності: Закон України від 23.03.1996 р. № 98/96-ВР в ред. від 01.01.2007 р.
8. Бусыгин А. В. Предпринимательство. - М.: ИНФРА-М, 2006. - 520 с.
9. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. - К.: Атіка, 2005. - 624 с.
10. Зобов'язальне право: Теорія і практика: Навч. посібник / За ред.
    О. В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 912 с.
11. Кашанина Т. В. Предпринимательство: Правовые основы. - М.: Новый юристъ, 2004. - 496 с.
12. Мусияка В. Л. Правовые основы предпринимательской деятельности. - Харьков: Бизнес-информ, 2005. - 250 с.
13. Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Навч. посібник. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: А. С. К., 2005. - 912 с.
14. Щербина В. С. Господарське право: Навч. посібник. - 3-є вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 392 с.