Кр державна реєстрація суб'єктів підприємництва

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Господарське право"

ПЛАН

 1. Порядок утворення та державної реєстрації суб'єктів підприємництва      3

 2. Поняття та види господарських зобов'язань ............................... 10

 Практичне завдання .......................................................................... 17

 Тестові завдання ............................................................................... 19

 Творче завдання ................................................................................ 21

 Список використаної літератури ...................................................... 22

 1. ПОРЯДОК УТВОРЕННЯ ТА ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ СУБ'ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА

        Як зазначається у ч. 2 ст. 45 ГК України, порядок створення і державної реєстрації суб'єктів підприємництва визначається ГК України та іншими законами (зокрема, статтями розділу ІІ ЦК України – "Особи", а саме – підрозділу 1 "Фізична особа" та підрозділ 2 "Юридична особа").

 Суб'єкт підприємництва може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта підприємництва з додержанням вимог законодавства (ч. 1 ст. 56 ГК України).

 Суб'єкти підприємництва можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта підприємництва за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

 Створення суб'єктів підприємництва здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

 Як випливає із положень ст. 57 ГК України, установчими документами суб'єкта підприємництва є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта підприємництва.

 В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта підприємництва, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

 У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт підприємництва, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта підприємництва та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта підприємництва, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

 Статут суб'єкта підприємництва повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта підприємництва, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта підприємництва, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

 Статут затверджується власником майна (засновником) суб'єкта підприємництва и його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

 Відповідно до частини 1 ст. 58 ГК України суб'єкт підприємництва підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

 Детально процедура державної реєстрації регламентується Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" від 15.05.2003 p. № 755-ІV в ред. від 02.06.2009 р. (далі – Закон).

 Дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб – підприємців.

 Таким чином, законодавством України передбачена єдина система державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності – всі суб'єкти підлягають державній реєстрації у відповідних органах в однаковому порядку. Виняток становлять лише окремі суб'єкти підприємництва (наприклад, банки), специфіка діяльності яких вимагає спеціального порядку їх легітимації.

 Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру (ч. 1 ст. 4 Закону)

 Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців включає зокрема:

 – перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей г що вказані в реєстраційній картці;

 – перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

 – внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу – підприємця до єдиного державного реєстру;

 – оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з єдиного державного реєстру (ч. 2 ст. 4 Закону).

 Зміни до установчих документів юридичної особи, а також зміна прізвища імені або місця проживання фізичної особи – підприємця підлягають обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів єдиного державного реєстру в порядку, встановленому Законом.

 Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації.

 Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законодавством.

 Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця (ст. 5 Закону).

 Місцезнаходження юридичної особи – це місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності – місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності, за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв'язок з юридичною особою.

 Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв'язок з фізичною особою – підприємцем.

 Державний реєстратор – це посадова особа, яка відповідно до Закону здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

 Згідно із частиною 1 ст. 6 Закону державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці:

 – проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців;

 – проводить резервування найменувань юридичних осіб;

 – передає органам державної статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

 – формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ (крім реєстраційних справ юридичних осіб, зареєстрованих відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону);

 – здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію (крім видачі свідоцтв юридичним особам, зареєстрованим відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону), а також їх заміну;

 – оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру;

 – проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб – підприємців;

 – проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами – підприємцями;

 – звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку;

 – здійснює оформлення, видачу та засвідчення юридичним особам дублікатів оригіналів їх установчих документів та змін до них;

 – вносить до Єдиного державного реєстру відомості про державну реєстрацію особи на підставі рішення суду;

 – здійснює інші дії, передбачені Законом.

 Факт проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи – підприємця підтверджується видачею свідоцтва про державну реєстрацію (ст. 9 Закону).

 За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі:

 1) десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – за проведення державної реєстрації юридичної особи;

 2) два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – за проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця (ч. 1 ст. 10 Закону).

 За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи – підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі 30% вказаного реєстраційного збору.

 За заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв'язку з його втратою або пошкодженням справляється реєстраційний збір у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

 Кошти, одержані відповідно до Закону як реєстраційний збір, зараховуються до місцевого бюджету за місцезнаходженням юридичної особи або місцем проживання фізичної особи – підприємця.

 Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.

 Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Єдиний державний реєстр) – автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Він створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців з Єдиного державного реєстру (ч. 1 ст. 16 Закону).

 Єдиний державний реєстр створюється і ведеться спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації, який є його розпорядником та адміністратором.

 Відомості про юридичну особу або фізичну особу – підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.

 Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб – платників податків.

 Особливості реєстрації юридичних осіб врегульовано у розділі ІІІ Закону (статті 23-32), особливості державної реєстрації фізичних осіб, які мають намір стати підприємцями, – у розділі V Закону (статті 42-45).

 2. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

 Відповідно до частини 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Отже, сторонами зобов'язальних відносин є зобов'язана сторона і управнена сторона.

 Змістом господарського зобов'язання є дії господарського чи управлінсько-господарського характеру, які на вимогу управненої сторони має виконати чи від вчинення яких має утриматись зобов'язана сторона. При цьому сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

 Господарський характер дій зобов'язаної сторони полягає у виконанні робіт/послуг, переданні майна, сплаті грошей, наданні інформації тощо для задоволення господарських потреб управненої сторони чи утриманні від таких дій. Управлінсько-господарський характер дій може проявлятися, зокрема, у поданні визначеного законом комплекту документів для реєстрації суб'єкта господарювання, отримання ліцензій та інших дозволів, затвердження інвестиційного проекту будівництва, укладенні договору, його пролонгації та ін.

 Підстави виникнення господарських зобов'язань передбачені ст. 174 ГК України та ст. 11 ЦК України. Господарські зобов'язання можуть виникати:

 1) безпосередньо із акта законодавства (ГК України, закону, підзаконних нормативно-правових актів), що регулює господарську діяльність;

 2) з акта управління господарською діяльністю (в тому числі прийняття рішення про створення суб'єкта господарювання, його реєстрацію чи відмову в ній, виданні чи анулюванні ліцензій та ін.);

 3) з господарських договорів;

 4) інших договорів, передбачених законом, а також з договорів, не передбачених законом, проте таких, які йому не суперечать;

 5) інших правочинів, що не суперечать законові;

 6) внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання;

 7) придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

 8) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів;

 9) внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання;

 10) на підставі рішення суду (якщо, наприклад, суд зобов'язує вчинити певні дії, спрямовані на відновлення становища сторін зобов'язання, яке було до порушення зобов'язаною стороною свого обов'язку.

 Основними видами господарських зобов'язань згідно з ч. 2 ст. 173 ГК України є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

 Майново-господарськими (згідно із ч. 1 ст. 175 ГК України) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Ці відносини регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

 Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

 – суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК України;

 – негосподарюючі суб'єкти – юридичні особи, які вступають у відносини із суб'єктами господарювання з метою забезпечення власних господарських потреб;

 – органи державної влади, наділені господарською компетенцією;

 – органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції.

 Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами – юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

 Проте від майново-господарських необхідно відрізняти негосподарські зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами – громадянами (споживачами, зокрема) та регулюються іншими актами законодавства (Законом України "Про захист прав споживачів", зокрема).

 Організаційно-господарськими (згідно із ч. 1 ст. 176 ГК України) визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Суб'єктами господарювання є особи, визначені ст. 55 ГК України.

 До категорії суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань належать:

 – органи державної влади, наділені господарською компетенцією,- щодо підпорядкованих їм державних підприємств та підконтрольних (з певних питань) підприємств та інших господарських організацій будь-яких форм власності;

 – органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції,- щодо комунальних підприємств і організацій та підконтрольних (з певних питань) підприємств і організацій будь-яких форм власності, що розташовані на території відповідної територіальної громади;

 – господарські об'єднання – щодо підприємств-учасників;

 – головне підприємство промислово-фінансової групи – щодо інших учасників такої групи;

 – засновники унітарних підприємств (у тому числі ч. дочірніх) та власники їх майна (ними можуть бути суб'єкти господарювання – господарські товариства, виробничі кооперативи, господарські об'єднання та ін.);

 – учасники господарських організацій корпоративного типу, що володіють корпоративними правами (в тому числі правом брати участь в управлінні організацією такого типу);

 – суб'єкти господарювання, наділені управлінськими повноваженнями щодо інших суб'єктів на підставі укладених між ними договорів підприємницького характеру, – щодо делегування управлінських повноважень одному з них, щодо підпорядкування двох і більше суб'єктів господарювання іншому та ін.

 Відтак, розрізняють окремі підвиди організаційно-господарських зобов'язань залежно від підстав виникнення (закон, договір, акт управління), від складу суб'єктів, у тому числі:

 1) між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта;

 2) між суб'єктом господарювання та органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

 3) між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

 4) між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

 5) між двома і більше суб'єктами господарювання відповідно до укладеного між ними договору про спільну діяльність, за яким керівництво спільною діяльністю доручається одному з учасників з покладенням на нього обов'язку ведення спільних справ (такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками);

 6) в інших випадках, передбачених ГК України, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

 Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175 України) та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178 ГК України).

 Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання можуть виникати:

 – за рішенням місцевої ради, відповідно до якого на суб'єктів господарювання покладається обов'язок за рахунок власних коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку (ч. 1 ст. 177 ГК України);

 – за власним бажанням суб'єктів господарювання щодо покладення на себе зобов'язання про:

 а) господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів за їх місцезнаходженням, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, наданні іншої господарської допомоги з метою розв'язання місцевих проблем;

 б) участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад (якщо інше не встановлено законом) та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій (ч. 4 ст. 175, ч. 2 ст. 177 ГК України). Проте такі добровільні зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

 Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178 ГК України) виникають відповідно до закону та установчих документів суб'єкта господарювання, на якого покладається обов'язок здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах.

 При цьому суб'єкт господарювання не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

 У разі безпідставного ухилення від виконання публічного зобов'язання суб'єкт господарювання повинен відшкодувати другій стороні завдані ним збитки в порядку, визначеному законом.

 Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

 Положенням ст. 178 ГК України у значному ступені відповідають положення ст. 633 ЦК України щодо публічних договорів.

 Практичне завдання

Повнолітні громадяни України Голобородько і Черненко, 16-річний громадянин Молдови Мінашкін та 21-річний громадянин Росії, інвалід ІІІ групи Бєлий вирішили створити господарську організацію для спільного здійснення за безпосередньої трудової участі кожного з них ремонтно-будівельних робіт у приватному житловому фонді. Один із цих громадян пообіцяв внести 1000 грн., інший – надати свою невеличку майстерню площею 10 кв. м; решта не могла запропонувати нічого, крім своєї праці. Відтак постало питання про вибір організаційно-правової форми організації, яка відповідала б таким принципам:

 – добровільність членства громадян та виходу із організації;

 – особиста трудова участь у діяльності підприємства;

 – демократичний характер управління;

 – розподіл доходу між членами організації відповідно від трудової та майнової участі.

 Яку організаційно-правову форму організації Ви можете порекомендувати? Чи є підстави у державного реєстратора щодо відмови у реєстрації такої організації? Обгрунтуйте свою відповідь на підставі чинного законодавства.

 Розв'язання:

 Вважаю, що у цьому випадку доцільно створити виробничий кооператив.

 Згідно із частиною 1 ст. 95 ГК України виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

 Як зазначається у ст. 96 ГК України, виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами:

 – добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;

 – особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;

 – відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

 – демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

 – розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

 – контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.

 У державного реєстратора немає жодних підстав відмовити у реєстрації такого виробничого кооперативу, оскільки у ч. 1 ст. 129 ГК України зазначається, що іноземці при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено ГК України, іншими законами.

 Знайдіть вірну відповідь. Обгрунтуйте свій вибір.

 1. Виконавчим органом акціонерного товариства є:

 а) загальні збори акціонерів;

 б) правління;

 в) ревізійна комісія;

 г) дирекція.

 Правильними є відповіді, які містяться під пунктами "б" і "г".

 У частині 1 ст. 161 ЦК України зазначається, що виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор) (ч. 2 ст. 161 ЦК України).

 Згідно із частиною 1 ст. 47 Закону України "Про господарські товариства" від 19.09.1991 р. № 1576-XІІ в ред. від 05.11.2008 р. виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор) (ч. 4 ст. 47 Закону України "Про господарські товариства").

 У частині 3 ст. 58 Закону України "Про акціонерні товариства" від 17.09.2008 р. № 514-VІ також вказано, що виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор).

 2. Банкрутом може бути визнано:

 а) тільки фізичну особу;

 б) тільки юридичну особу;

 в) будь-яку фізичну та юридичну особу;

 г) фізичну та юридичну особу як суб'єктів підприємницької діяльності.

 

 Правильною є відповідь, яка міститься під пунктом "г".

 Згідно із частиною 3 ст. 209 ГК України суб'єктом банкрутства (тобто банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.

 Відповідно до статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992 р. № 2343-XІІ в ред. від 02.07.2009 р. суб'єкт банкрутства (банкрут) – це суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом.

 Творче завдання

 Складіть два тестових завдання або практичну ситуацію (задачу) по темі "Поняття та характеристика підприємницького права".

 1. Підприємницьке право як галузь права – це: 

 а) сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність;

 б) спеціальні норми цивільного права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність;

 в) спеціальні норми господарського права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність;

 г) спеціальні норми адміністративного права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність;

 Правильною є відповідь, яка міститься під пунктом "а" [11, с. 47].

 2. Підприємницьке право як галузь науки – це:

 а) сукупність наукових знань про підприємницьке право;

 б) сукупність наукових знань про підприємницьке законодавство;

 в) сукупність наукових знань про практику застосування підприємницького законодавства;

 г) сукупність наукових знань про підприємницьке право, підприємницьке законодавство та практику його застосування.

 Правильною є відповідь, яка міститься під пунктом "г" [11, с. 47].

 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛUТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 28.04.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-ІV в ред. від 05.08.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від 05.08.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Про акціонерні товариства: Закон України від 17.09.2008 р. № 514-VІ //http://zakon.rada.gov.ua
5. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-XІІ в ред. від 02.07.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
6. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р. № 1576-XІІ в ред. від 05.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
7. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців: Закон України від 15.05.2003 р. № 755-ІV в ред. від 02.06.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
8. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2005. – 624 с.
9. Господарське право: Практикум. – К.: Юринком Интер, 2001. – 298 с.
10. Основы пpедпpинимательского дела: Учебник / Под pед. Ю. М. Осипова. – Харьков: Оригинал, 2007. – 432 с.
11. Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Навч. посібник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: А. С. К., 2005. – 912 с.
12. Хозяйственное право: Учебник / Под ред. В. К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 720 с.
13. Щербина В. С. Господарське право: Навч. посібник. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 392 с.