Кр господарьске право 1

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Господарське право"

 1. Дайте обгрунтовану, з посиланням на норми чинного законодавства України відповідь на питання:

 Поняття та структура правового режиму майна

 Господарська діяльність здійснюється з використанням не лише організаційних та управлінських зусиль суб'єктів такої діяльності, а й з використанням майна.

 Відповідно до частини 1 ст. 139 Господарського кодексу України (далі – ГК України) майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб'єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

 Отже, положення цієї статті розрізняють майно в речовій формі (рухоме і нерухоме майно) і нематеріальні активи (безтілесне майно).

 Майно в речовій формі залежно від природних властивостей традиційно поділяється на рухоме і нерухоме (ст. 181 Цивільного кодексу України, далі – ЦК України).

 До нерухомих речей належить земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об'єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Нерухомі речі, зазвичай, є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти та інше майно.

 Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (гл. 15, ст. ст. 148-153 ГК України) – земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які відповідно до Конституції України (ст. ст. 13, 14) є об'єктами права власності Українського народу.

 Правовий режим використання зазначених об'єктів регулюється Земельним кодексом, Кодексом "Про надра", Лісовим кодексом, Водним кодексом, а також Законами України: "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про тваринний світ", "Про рослинний світ", "Про природно-заповідний фонд України", "Про охорону атмосферного повітря" та ін.

 Питання правового режиму нерухомості є також предметом регулювання ЦК України, яким, наприклад, передбачається державна реєстрація прав на нерухомі речі (ст. 182).

 Рухомими речами є речі, які вільно переміщуються у просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК України). Правовий режим таких речей спрощений, оскільки вони, зазвичай, вважаються товаром, призначеним для відчуження. Відтак їх обіг не потребує реєстрації, за деякими винятками.

 До безтілесного майна належать нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери.

 Нематеріальними активами відповідно до ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР в ред. від 31.01.2009 р. належать:

 1) об'єкти інтелектуальної (в тому числі промислової) власності (винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми);

 2) науково-технічна інформація;

 3) права користування землею, водою, надрами, іншими ресурсами навколишнього природного середовища тощо.

 Правовий режим об'єктів інтелектуальної власності регулюється гл. 16 ГК України (ст. ст. 154-162), ЦК України (глави 35-46) з врахуванням їх видів.

 Цінним папером відповідно до ст. 161 ГК та ст. 194 ЦК України є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

 Правовий режим цінних паперів визначається ГК України (гл. 17, ст. ст. 161-166), ЦК України (гл. 14, ст.ст. 194-198), Законом України "Про цінні папери і фондовий ринок" від 23.02.2006 р. № 3480-ІV.

 Корпоративними правами згідно із ст. 167 ГК України є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

 Джерела формування та склад майна суб'єктів господарської діяльності

 Відповідно до частини 1 ст. 66 ГК України майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

 Як зазначається у ч. 2 ст. 66, ч. 1 ст. 140 ГК України, джерелами формування майна підприємства є:

 – грошові та матеріальні внески засновників;

 – доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

 – доходи від цінних паперів;

 – кредити банків та інших кредиторів;

 – капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

 – майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

 – інші джерела, не заборонені законодавством України.

 Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених ГК України та законами, прийнятими відповідно до нього (ч. 3 ст. 66 ГК України).

 Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві господарського використання та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування).

 Майнова база суб'єктів господарювання – неоднорідна. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ч. 2 ст. 139 ГК України).

 

 Поняття статутного фонду

 Статутний фонд – це виділені підприємству або залучені ним на засадах, визначених законодавством, фінансові ресурси у вигляді грошових коштів або вкладень у майно, матеріальні цінності, нематеріальні активи, цінні папери, що закріплені за підприємством на праві власності або повного господарського відання. За рахунок статутного фонду підприємство формує свої власні (основні та оборотні) кошти.

 Порядок і джерела формування статутних фондів залежить від типу підприємства і форми власності, на базі якого воно функціонує.

 Початковий розмір статутного фонду підприємства фіксується в статуті або установчому договорі, які в обов'язковому порядку подаються до органів влади під час державної реєстрації підприємства.

 Контролюючі державні органи (фінансові, податкові), а також банки у взаємовідносинах постійно слідкують за розміром статутного фонду кожного підприємства і за тим, щоб він був відповідним чином оплачений: адже замало лише задекларувати в статуті певний розмір статутного фонду, треба вжити заходів до того, щоб кошти (або майно, нематеріальні активи) надійшли у розпорядження підприємства реально від усіх юридичних і фізичних осіб, що мають частки в статутному фонді та є його власниками.

 Законодавство України передбачає мінімальні розміри статутних фондів, нижче яких державна реєстрація підприємства не допускається. Ці мінімальні розміри не є сталими. У зв'язку з інфляційними явищами в економіці вони нерідко змінюються в законодавчому порядку.

 Розмір статутного фонду підприємства в процесі його господарської діяльності також змінюється, при цьому всі зміни розміру статутних фондів на державних підприємствах у бухгалтерському обліку знаходять відображення безпосередньо на однойменному рахунку, в той час як на малих підприємствах, у господарських товариствах, підприємствах з іноземними інвестиціями вони знаходять відображення лише після відповідної державної перереєстрації зміни розміру статутного фонду.

 Незалежно від типу підприємства і форми власності статутний фонд може зрости за рахунок:

 – безпосереднього приєднання до нього частини одержаного прибутку на приріст власних фінансових ресурсів;

 – введення в дію об'єктів капітальних вкладень за рахунок власних коштів;

 – індексації основних засобів у зв'язку з інфляцією.

 Основні фонди та обігові кошти

 Основні фонди – це матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів від дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

 До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

 Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амортизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів. За цим критерієм основні фонди поділяються на 3 групи:

 І – будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації – 20 років; норма амортизації – 5% балансової вартості на календарний рік);

 ІІ – автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації – 4 роки, норма амортизації – 25%);

 ІІІ – будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2, норма амортизації – 15% балансової вартості на рік.

 Дозволяється за рішенням підприємства прискорена амортизація основних фондів ІІІ групи за диференційованими по роках експлуатації нормами амортизації.

 Оборотні засоби (або обігові кошти) – це матеріально-речові цінності, які, зазвичай, споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, яке віднесено законодавством до оборотних засобів.

 Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

 Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

 Спеціальні фонди

 У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резерви – грошові кошти підприємства, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства.

 Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов'язкові (тобто передбачені законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна.

 До обов'язкових належать амортизаційний фонд (призначається для відновлення основних фондів, формується та поповнюється за рахунок амортизаційних відрахувань) і фонд охорони праці, джерелами формування якого є частина прибутку, що визначається колективним договором, та спеціальні відрахування від собівартості продукції.

 Для деяких категорій підприємств (зокрема тих, що функціонують у формі господарських товариств) обов'язковим є страховий або резервний фонд (формується за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства), а для виробничих кооперативів – пайовий, неподільний, резервний, спеціальний фонди.

 У комерційних банках створюються обов'язкові резерви в порядку, визначеному НБУ.

 Підприємства можуть формувати згідно з положеннями своїх установчих та/або внутрішніх документів й інші (необов'язкові) спеціальні фонди та резерви, в тому числі фонд виплати дивідендів, фонд сумнівних боргів, фонд матеріального заохочення, інноваційний фонд, який до ліквідації Державного інноваційного фонду належав до обов'язкових (призначається для фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських, топологічних робіт та фінансування інших заходів щодо освоєння нових технологій; формується зазвичай за рахунок спеціальних відрахувань від вартості реалізованої продукції).

 

 

 

Правовий режим прибутку

 Прибуток (доход) є основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх (у тому числі й державних) підприємствах.

 Для цілей оподаткування прибутку підприємств, а також організації бухгалтерського обліку і звітності в законодавстві вживається термін "валовий доход" (ст. 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР в ред. від 31.01.2009 р.), під яким розуміють загальну суму прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний період, отриману як на території України, її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами, яка відображена в його балансі і включає прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), у тому числі продукції допоміжних і обслуговуючих виробництв, що не мають окремого балансу, основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також від позареалізаційних операцій.

 Для більшості підприємств переважну частку у валовому доході становить прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто виручка від реалізації продукції (робіт, послуг), зменшена на суму нарахованого (сплаченого) податку на додану вартість (за винятком товарообмінних операцій з нерезидентами), акцизного збору, ввізного мита, митного збору та інших визначених чинним законодавством обов'язкових зборів і платежів, а також на суму витрат, що включаються до собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг).

 Порядок використання прибутку визначає власник підприємства або уповноважений ним орган згідно зі статутом підприємства та чинним законодавством.

 Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку здійснюється через установлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства України.

2. Складіть схему (схеми) "Відмінність договору поставки від договорів купівлі-продажу, енергопостачання, підряду".

Поняття	Юридична характеристика договору	Предмет договору	Істотні умови договору	Назва сторін
Договір поставки (ст. 265 ГК України, ст. 712 ЦК України)  За договором поставки одна сторона – постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.	Взаємний, консенсуальний, відплатний.	Визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.	Умови про предмет, ціну , строк і порядок поставки, кількість і асортимент поставки.	Постачальник і покупець.
Договір купівлі-продажу (ст. 655 ЦК України)  Договір купівлі-продажу – це договір, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.	Взаємний, консенсуальний або реальний, відплатний.	Предметом договору може бути:  1) товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому;  2) майнові права (наприклад зафіксовані у цінних паперах);  3) право вимоги, яке не має особистого характеру (застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом).	Умови, із приводу яких сторони досягають угоди, зокрема, – предмет і ціна.	Продавець і покупець

Договір енергопостачання (ст. 275 ГК України)  * За договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (тобто енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується (ч. 1 ст. 275 ГК України)	Взаємний, консенсуальний, відплатний.	Окремі види енергії з найменуванням, передбаченим у державних стандартах або технічних умовах.	Кількість і якість енергії, що постачається; строки, ціни та порядок розрахунків за договором (ст. 276 ГК України)	Енергопостачальник і споживач (абонент)
Договір підряду  За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.	Двосторонній, консенсуальний, відплатний.	Предмет договору завжди індивідуалізований. Це – результат праці підрядника. Праця може бути спрямована на створення індивідуально-визначеної речі (інструмента, приладу, машини), на її зміну або відновлення (ремонт будинку, трактора, машини), вона може полягати у переміщенні речі (перенесення меблів), у виконанні іншої роботи.	Ціна, права та обов'язки сторін.	Підрядник і замовник, якими можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.

3. Доповніть наступне твердження, добравши правильний варіант:

 "При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити:

 а) предмет, якість товару, строк поставки;

 б) предмет, ціну та строк дії договору;

 в) ціну, валюту платежу, форс-мажорні обставини;

 г) предмет, валюту платежу, банківські реквізити".

 Відповідно до частини 3 ст. 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

 Правильним є варіант "б".

 Дайте визначення понять:

Господарський договір

 Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

 ГК України не дає визначення поняття господарського договору, хоча йому присвячена у ньому ціла глава – 20 "Господарські договори" (ст. ст. 179-188).

 Господарський договір – це зафіксовані у спеціальному правовому документі на підставі угоди майново-організаційні зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб) з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів [, с. 218].

 Господарське зобов'язання– зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 173 ГК України).

 

 Назвіть види господарських зобов'язань (не менш 6 класифікацій). Укажіть, хто може бути суб'єктом цих зобов'язань.

 Основними видами господарських зобов'язань згідно з ч. 2 ст. 173 ГК України є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

 Майново-господарськими (згідно із ч. 1 ст. 175 ГК України) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

 – суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК України;

 – негосподарюючі суб'єкти – юридичні особи, які вступають у відносини із суб'єктами господарювання з метою забезпечення власних господарських потреб;

 – органи державної влади, наділені господарською компетенцією;

 – органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетеції.

 Організаційно-господарськими (згідно із ч. 1 ст. 176 ГК України) визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Суб'єктами господарювання є особи, визначені ст. 55 ГК України.

 До категорії суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань належать:

 – органи державної влади, наділені господарською компетенцією;

 – органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції;

 – господарські об'єднання;

 – головне підприємство промислово-фінансової групи;

 – засновники унітарних підприємств (у тому числі дочірніх) та власники їх майна (ними можуть бути суб'єкти господарювання – господарські товариства, виробничі кооперативи, господарські об'єднання та ін.);

 – учасники господарських організацій корпоративного типу, що володіють корпоративними правами (в тому числі правом брати участь в управлінні організацією такого типу);

 – суб'єкти господарювання, наділені управлінськими повноваженнями щодо інших суб'єктів на підставі укладених між ними договорів підприємницького характеру.

 Розрізняють окремі підвиди організаційно-господарських зобов'язань залежно від підстав виникнення (закон, договір, акт управління), від складу суб'єктів тощо:

 1) між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта;

 2) між суб'єктом господарювання та органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

 3) між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

 4) між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

 5) між двома і більше суб'єктами господарювання відповідно до укладеного між ними договору про спільну діяльність, за яким керівництво спільною діяльністю доручається одному з учасників з покладенням на нього обов'язку ведення спільних справ;

 6) в інших випадках, передбачених ГК України, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

 Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175 України) та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178 ГК України).

 Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання можуть виникати:

 1) за рішенням місцевої ради, відповідно до якого на суб'єктів господарювання покладається обов'язок за рахунок власних коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку (ч. 1 ст. 177 ГК України);

 2) за власним бажанням суб'єктів господарювання щодо покладення на себе зобов'язання про:

 а) господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів за їх місцезнаходженням, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, наданні іншої господарської допомоги з метою розв'язання місцевих проблем;

 б) участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад (якщо інше не встановлено законом) та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій (ч. 4 ст. 175 України, ч. 2 ст. 177 ГК України).

 Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178 ГК України) виникають відповідно до закону та установчих документів суб'єкта господарювання, на якого покладається обов'язок здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах.

 4. Практичне завдання

П'ять комунальних підприємств з прибирання сміття вирішили добровільно об'єднатися в асоціацію на основі поєднання своїх виробничих і комерційних інтересів. Але невдовзі місцева державна адміністрація прийняла рішення про ліквідацію асоціації. Об'єднання звернулося до господарського суду із позовом про визнання цього рішення недійсним. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись, зокрема, на те, що оскільки об'єднання вже ліквідовано, спір непідвідомчий господарському суду.

 Хто може прийняти рішення про ліквідацію об'єднання підприємств?

 З якого моменту об'єднання підприємств втрачає статус юридичної особи (а отже, і право на звернення до господарського суду)?

 Яке рішення має прийняти суд?

 Розв'язання:

 Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

 У наданому випадку п'ять комунальних підприємств із прибирання сміття вирішили об'єднатися в асоціацію добровільно, поєднавши свої виробничі й комерційні інтереси.

 Відповідно до частини 2 ст. 119 ГК України об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність, є господарським.

 Асоціація – це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації (ч. 2 ст. 120 ГК України).

 За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

 Згідно із частиною 3 ст. 124 ГК України, припинення об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в інше об'єднання або ліквідації.

 Ліквідація господарського об'єднання провадиться за рішенням підприємств-учасників (ч. 5 ст. 124 ГК України).

 Отже, місцева державна адміністрація діяла неправомірно, коли прийняла рішення про ліквідацію асоціації. Об'єднання на законних підставах звернулося до господарського суду із позовом про визнання цього рішення недійсним. Цей позов судом має бути задоволений.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 27.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-ІV в ред. від 14.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від 14.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР в ред. від 31.01.2009 р. //http://zakon.rada.gov.ua
5. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2005. – 624 с.
6. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2005. – 622 с.
7. Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Навч. посібник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: А. С. К., 2005. – 912 с.
8. Щербина В. С. Господарське право: Навч. посібник. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 392 с.