Кр Господарське право 3

 КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 з дисципліни "Господарське право"

 Дайте обгрунтовані, з посиланням на норми чинного законодавства України відповіді на питання:

 а) Склад майна суб'єктів господарської діяльності. Поняття статутного фонду. Основні фонди та оборотні кошти. Спеціальні фонди. Джерела формування майна.

 Майнова база суб'єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких (відповідно до ст. 140 ГКУ) можна назвати:

 1) грошові та матеріальні внески засновників;

 2) доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

 3) доходи від цінних паперів;

 4) капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

 5) надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

 6) кредити банків та інших кредиторів;

 7) безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

 8) інші джерела, не заборонені законом.

 Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві господарського використання та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування).

 Майнова база суб'єктів господарювання неоднорідна. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГКУ).

 Основні фонди - це матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів від дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

 До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

 Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амортизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів.

 За цим критерієм основні фонди поділяються на 3 групи:

 І - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації - 20 років; норма амортизації - 5% балансової вартості на календарний рік);

 ІІ - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації - 4 роки, норма амортизації - 25%);

 ІІІ - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2, норма амортизації - 15% балансової вартості на рік).

 Дозволяється за рішенням підприємства прискорена амортизація основних фондів ІІІ групи за диференційованими по роках експлуатації нормами амортизації, що їх встановлено у ст. 8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.1994 р. в ред. від 01.01.2008 р.

 Виняток становлять підприємства, ціни (тарифи) на продукцію (роботи, послуги) яких регулюються державою.

 Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

 Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

 Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

 У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резерви - грошові кошти підприємства, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства.

 Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна.

 До перших (обов'язкових) належать: амортизаційний (призначається для відновлення основних фондів, формується та поповнюється за рахунок амортизаційних відрахувань), фонд охорони праці (створюється відповідно до Закону України "Про охорону праці" від 14.10.1992 р. в ред. від 01.01.2008 р. - джерелами формування цього фонду є частина прибутку, що визначається колективним договором, та спеціальні відрахування від собівартості продукції).

 Для деяких категорій підприємств (зокрема тих, що функціонують у формі господарських товариств (за винятком корпоративних інвестиційних фондів) і виробничих кооперативів обов'язковими є страховий або резервний фонд (формується за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства), а у виробничому кооперативі - пайовий, неподільний, резервний, спеціальний фонди.

 В комерційних банках створюються обов'язкові резерви в порядку, визначеному Національним банком України (Положенням про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, затвердженим постановою Правління НБУ від 27.06.2001 р. № 244).

 Підприємства можуть формувати згідно з положеннями своїх установчих та/або внутрішніх документів й інші (необов'язкові) спеціальні фонди та резерви, в тому числі фонд виплати дивідендів, фонд сумнівних боргів, фонд матеріального заохочення, інноваційний фонд, який до ліквідації Державного інноваційного фонду належав до обов'язкових (призначається для фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських, топологічних робіт та фінансування інших заходів щодо освоєння нових технологій; формується зазвичай за рахунок спеціальних відрахувань від вартості реалізованої продукції).

 Запровадження з 1 січня 2000 р. в Україні міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності зумовило використання нових понять - оборотні та необоротні активи, що значною мірою охоплюють зміст вищезазначених (основні та обігові кошти, нематеріальні активи, спеціальні фонди та резерви).

 Статутний фонд товариства - це сума вкладів засновників та учасників господарського товариства (ч. 1 ст. 87 ГКУ).

 Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому ГКУ. Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

 

 б) Поняття, види господарських зобов'язань, підстави їх виникнення. Загальні умови виконання господарських зобов'язань.
Припинення господарських зобов'язань.

 Зв'язок між суб'єктами та іншими учасниками господарських відносин здійснюється у формі господарських зобов'язань, яким присвячений цілий розділ (ІV) ГКУ з відповідною назвою - "Господарські зобов'язання".

 Відповідно до частини 1 статті 173 ГКУ господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГКУ, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Отже, сторонами зобов'язальних відносин є: зобов'язана сторона і управнена сторона.

 Змістом господарського зобов'язання є дії господарського чи управлінсько-господарського характеру, які на вимогу управненої сторони має виконати чи від вчинення яких має утриматись зобов'язана сторона. При цьому сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

 Господарський характер дій зобов'язаної сторони полягає у виконанні робіт (послуг), переданні майна, сплаті грошей, наданні інформації тощо для задоволення господарських потреб управненої сторони чи утриманні від таких дій.

 Управлінсько-господарський характер дій може проявлятися, зокрема, у поданні визначеного законом комплекту документів для реєстрації суб'єкта господарювання, отримання ліцензій та інших дозволів, затвердження інвестиційного проекту будівництва, укладенні договору, його пролонгації та ін.

 Підстави виникнення господарських зобов'язань передбачені ст. 174 ГКУ та ст. 11 ЦК України. Господарські зобов'язання можуть виникати:

 - безпосередньо із акта законодавства (ГКУ, закону, підзаконних нормативно-правових актів), що регулює господарську діяльність;

 - з акта управління господарською діяльністю (в тому числі прийняття рішення про створення суб'єкта господарювання, його реєстрації чи відмові в ній, виданні чи анулюванні ліцензій та ін.);

 - з господарських договорів;

 - інших договорів, передбачених законом, а також з договорів, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

 - інших правочинів, що не суперечать законові;

 - внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання;

 - придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

 - у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів;

 - внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання;

 - на підставі рішення суду (якщо, наприклад, суд зобов'язує вчинити певні дії, спрямовані на відновлення становища сторін зобов'язання, яке було до порушення зобов'язаною стороною свого обов'язку.

 Різноманітність господарських зобов'язань зумовлює необхідність їх класифікації з практичних міркувань (виявлення характерних рис у процесі наукового дослідження з метою розробки пропозицій щодо правового регулювання; врахуванні специфіки в процесі правового регулювання; полегшенні вивчення в процесі навчання та ін.).

 Основними видами господарських зобов'язань згідно з ч. 2 ст. 173 ГКУ є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

 Майново-господарськими (згідно із ч. 1 ст. 175 ГКУ) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Ці відносини регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.

 Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

 - суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГКУ;

 - негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, які вступають у відносини із суб'єктами господарювання з метою забезпечення власних господарських потреб;

 - органи державної влади, наділені господарською компетенцією;

 - органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції.

 Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

 Проте від майново-господарських необхідно відрізняти негосподарські зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами (споживачами, зокрема) та регулюються іншими актами законодавства.

 Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГКУ) визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Суб'єктами господарювання є особи, визначені ст. 55 ГКУ.

 До категорії суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань належать:

 - органи державної влади, наділені господарською компетенцією, - щодо підпорядкованих їм державних підприємств та підконтрольних (з певних питань) підприємств та інших господарських організацій будь-яких форм власності;

 - органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції, - щодо комунальних підприємств і організацій та підконтрольних (з певних питань) підприємств і організацій будь-яких форм власності, що розташовані на території відповідної територіальної громади;

 - господарські об'єднання - щодо підприємств-учасників;

 - головне підприємство промислово-фінансової групи - щодо інших учасників такої групи;

 - засновники унітарних підприємств (у тому числі дочірніх) та власники їх майна (ними можуть бути суб'єкти господарювання - господарські товариства, виробничі кооперативи, господарські об'єднання та ін.);

 - учасники господарських організацій корпоративного типу, що володіють корпоративними правами (в тому числі правом брати участь в управлінні організацією такого типу);

 - суб'єкти господарювання, наділені управлінськими повноваженнями щодо інших суб'єктів на підставі укладених між ними договорів підприємницького характеру, - щодо делегування управлінських повноважень одному з них, щодо підпорядкування двох і більше суб'єктів господарювання іншому та ін.

 Відтак, розрізняють окремі підвиди організаційно-господарських зобов'язань залежно від підстав виникнення (закон, договір, акт управління), від складу суб'єктів, у тому числі:

 1) між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта;

 2) між суб'єктом господарювання та органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

 3) між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

 4) між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

 5) між двома і більше суб'єктами господарювання відповідно до укладеного між ними договору про спільну діяльність, за яким керівництво спільною діяльністю доручається одному з учасників з покладенням на нього обов'язку ведення спільних справ (такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками);

 6) в інших випадках, передбачених ГКУ, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

 Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175 ГКУ) та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178 ГКУ).

 Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином і в натурі.

 Належність полягає у виконанні зобов'язання належним чином - відповідно до вимог закону, інших нормативно-правових актів, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами, - відповідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.

 Відповідно до ст. 197 ГКУ господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

 У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:

 - за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на нерухоме майно (будівлю, земельну ділянку, інше нерухоме майно) - за місцезнаходженням нерухомості;

 - за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

 - за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

 У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

 Виконання грошових зобов'язань має певну специфіку, що визначена ст. 198 ГКУ.

 Так, платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах:

 а) здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків (якщо інше не встановлено законом);

 б) повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях (в іноземній валюті - лише у випадках, передбачених актами законодавства, та відповідно до встановленого ним порядку);

 в) нарахування відсотків за такими зобов'язаннями застосовується у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

 Господарське зобов'язання має виконуватися зазвичай зобов'язана особа. Проте відповідно до ст. 194 ГКУ виконання господарського зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. При цьому управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

 Статтею 195 ГКУ передбачається можливість делегування прав у господарських зобов'язаннях. Управнений суб'єкт господарського зобов'язання вправі (якщо інше не передбачено законом) передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права (з обумовленням певним строком або без такого) на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень.

 Передача прав має бути документально оформлена - актом передачі, що вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єктові - від дня офіційного опублікування цього акта.

 Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

 У господарському зобов'язанні можуть брати участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів (ст. 196 ГКУ). В такому випадку кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням. Виконання за участю кількох зобов'язаних осіб має бути солідарним, якщо це передбачено законодавством або договором. При такому виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено законом.

 Вимога закону щодо виконання господарського зобов'язання в натурі підкріплюється положенням ч. 2 ст. 194 ГКУ, відповідно до якого неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 193 ГК:

 1) якщо інше передбачено законом або договором;

 2) якщо управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

 Кожна сторона господарського зобов'язання повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського (публічного) інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГКУ, іншими законами або договором.

 Проте застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє його (суб'єкта) від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

 Зобов'язання має бути виконане також:

 1) у повному обсязі (управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання;

 2) вчасно (зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання).

 Одностороння відмова від виконання господарського зобов'язання зазвичай вважається порушенням. Проте вона допускається у випадках:

 - передбачених законом;

 - у разі неналежного виконання іншою стороною (згідно із ч. 6 ст. 193 ГКУ зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання);

 - у разі відмови від виконання або відстрочки виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 ГКУ).

 Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

 Господарське зобов'язання припиняється (ст. ст. 202-208 ГКУ):

 - виконанням, проведеним належним чином - частинами 1 і 2 ст. 203 КК (якщо умови зобов'язання якого виконані належним чином і виконання прийнято управненою стороною);

 - зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання - частинами 3-5 ст. 203 ГКУ (для зарахування достатньо заяви однієї сторони зобов'язання; проте не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом);

 - у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі - ч. 2 ст. 204 ГКУ;

 - за згодою сторін (зокрема, угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання - ч. 1 ст. 204 ГКУ);

 - у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду (ст. ст. 206-207 ГКУ);

 - через неможливість виконання (у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає (в тому числі ліквідація суб'єкта без правонаступництва, визнання його банкрутом);

 - в інших випадках, передбачених ГКУ або іншими законами.

 До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.

 Згідно із частиною 1 статті 206 ГКУ господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГКУ щодо зміни та розірвання господарських договорів. Проте державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.

 Господарське зобов'язання на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади може бути визнано судом недійсним повністю або в частині (ст. 207 ГКУ), якщо воно:

 - не відповідає вимогам закону;

 - вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства,

 - укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

 Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

 Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, які:

 1) виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

 2) допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

 3) вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

 Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

 Визнання господарського зобов'язання недійсним тягне наслідки, передбачені законом (ч. З ст. 207, ст. 208 ГКУ), а саме:

 - припинення зобов'язання повністю або в частині з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду; якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання припиняється на майбутнє;

 - вилучення в доход держави за рішенням суду майна (коштів), одержаного сторонами за зобов'язанням у разі визнання свого недійсним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства. При цьому:

 1) за наявності наміру вчинення зобов'язання з незаконною метою вилученню підлягає усе майно, одержане сторонами за зобов'язанням;

 2) у разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернена другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави;

 3) у разі виконання такого зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;

 - двостороння реституція - у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

 1. Двоє фізичних осіб вирішили створити товариство з обмеженою відповідальністю, подавши всі необхідні документи до державної адміністрації. Але працівник органу реєстрації відмовив їм, посилаючись на ст. 63 Закону України "Про господарські товариства", за якою ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа, повинна налічувати не менше трьох осіб.

 

 Які документи подаються для державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю.

 Згідно із часиною 1 статті 58 ГКУ суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

 Детально процедура реєстрації регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.1997 р. № 1153 в ред. від 24.09.2005 р.

 Для реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю в орган державної реєстрації необхідно надати:

 а) установчі документи в повному обсязі:

 - установчий договір;

 - статут;

 б) реєстраційну картку встановленого зразку, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;

 в) документ, який підтверджує внесення плати за державну реєстрацію;

 г) документ, який підтверджує оплату власниками внеску в статутний фонд товариства в розмірі, передбаченому законом.

 

 Якою повинна бути мінімальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

 Діяльність товариств з обмеженою відповідальністю регулюється ст.ст. 50-64 Закону України "Про господарські товариства" від 19.09.1991 р. в ред. від 20.06.2007 р.

 Товариство з обмеженою відповідальністю може бути створено двома учасниками, внески яких здійснюються або за один раз повністю або частинами.

 

 Чи правомірна відмова працівника держадміністрації Чи є підстави для розгляду спору в суді.

 Відмова працівника держадміністрації у створенні ТОВ неправомірна, оскільки всі необхідні умови для створення товариства були виконані. Отже, фізичні особи, яким було відмовлено, мають звернутися у суд.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-ІV в ред. від 11.03.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від 14.06.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
4. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р.
   № 1576-XІІ в ред. від 20.06.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
5. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.1994 р. в ред. від 01.01.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
6. Про охорону праці: Закон України від 14.10.1992 р. № 2094-XІІ в ред. від 01.01.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
7. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. - К.: Атіка, 2005. - 624 с.
8. Зобов'язальне право: Теорія і практика: Навч. посібник / За ред.
   О. В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 912 с.
9. Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Навч. посібник. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: А. С. К., 2005. - 912 с.
10. Хозяйственное право: Учебник / Под ред. В. К. Мамутова. - К.: Юринком Интер, 2006. - 720 с.
11. Щербина В. С. Господарське право: Навч. посібник. - 3-є вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 392 с.