Кр Підприємницке право

ПЛАН

 1. Відповіді на питання ...................................................................... 3

 А. Види господарських зобов'язань та їх визначення .................. 3

 Б. Види оперативно-господарських санкцій, які можуть бути передбачені сторонами в господарському договорі ...................................... 7

 В. Визначення поняття "оперативного управління" .................... 8

 Г. Визначення поняття "монопольне становище" ......................... 9

 2. Доповнення відповідей ................................................................ 13

 3. Тести ............................................................................................. 15

 4. Схема "Місце підприємницького права в системі
права України" .............................................................................. 16

 Список використаної літератури ..................................................... 17

1. ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ

А. Види господарських зобов'язань та їх визначення

 Відповідно до частини 1 ст. 173 Господарського кодексу України (надалі – ГК України) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

 Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

 Як зазначається у ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати:

 – безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

 – з акту управління господарською діяльністю;

 – з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

 – внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

 – у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

 Видами господарських зобов'язань є майново-господарські, організаційно-господарські, соціально-комунальні та публічні зобов'язання.

 Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 175 ГК України).

 Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання, негосподарюючі суб'єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами – юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

 Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

 Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених ГК України та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

 Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 176 ГК України).

 Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

 – між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

 – між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

 – між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

 – в інших випадках, передбачених ГК України, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

 Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

 Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність.

 У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

 Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку (ч. 1 ст. 177 ГК України).

 Суб'єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК України можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем.

 Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

 Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 178 ГК України).

 Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

 Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

 Б. Види оперативно-господарських санкцій, які можуть бути передбачені сторонами в господарському договорі

 Як зазначається у ч. 1 ст. 235 ГК України, за порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

 До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

 Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.

 Згідно із положеннями ст. 236 ГК України у господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:

 1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов'язання другою стороною;

 – відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

 – відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

 2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

 3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

 4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

 Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у ч. 1 ст. 237 ГК України не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

 Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання (ч. 1 ст. 237 ГК України).

 Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.

 Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

 В. Визначення поняття "оперативного управління"

 Правом оперативного управління у ГК України визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом) (ч. 1 ст. 137 ГК України).

 Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

 Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

 Г. Визначення поняття "монопольне становище"

 Відповідно до ч. 1 статті 27 ГК України монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).

 Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом. Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів господарювання на ринку товару за наявності інших умов, визначених законом.

 У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.

 Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарювання-монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів.

 Згідно із статтею 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р. № 2210-ІІІ в ред. від 07.05.2009 р. (надалі – Закон) монополізація – досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища;

 Як випливає із ч. 1 ст. 12, суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

 – на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

 – не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

 Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції (ч. 2 ст. 12 Закону).

 Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

 Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції".

 Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

 – сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50%;

 – сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70% – і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону.

 Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку (ч. 1 ст. 13 Закону).

 Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

 1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

 2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

 3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

 4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

 5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

 6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;

 7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

 Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

2. ДОПОВНІТЬ НАСТУПНІ ТВЕРДЖЕННЯ, ДОБРАВШИ ПРАВИЛЬНИЙ ВАРІАНТ:

 "Усі учасники повного товариства несуть відповідальність:

 а) додаткову договірну;

 б) додаткову солідарну;

 в) додаткову повну;

 т) додаткову часткову".

 Усі учасники повного товариства несуть додаткову солідарну відповідальність.

 Як зазначається у ч. 1 ст. 119 ЦК України, повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

 Згідно из частиною 5 статті 80 ГК України повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

 У статті 66 Закону України "Про господарські товариства" від 19.09.1991 р. № 1576-XІІ в ред. від 30.12.2009 р. вказано, що повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

 "Договірним об'єднанням підприємств є:

 а) концерн:

 б) корпорація:

 в) консорціум:

 г) консолідація".

 Договірним об'єднанням підприємств є корпорація.

 Згідно із частиною 5 ст. 120 ГК України концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

 Згідно із частиною 3 ст. 120 ГК України корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

 Згідно із частиною 4 ст. 120 ГК України консорціум – тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

 3. ТЕСТИ

1. Суб'єкти господарювання мають право:

 1) без обмежень здійснювати будь-яку господарську діяльність;

 2) без обмежень здійснювати будь-яку господарську діяльність під контролем державних органів;

 3) без обмежень, під контролем державних органів здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству;

 4) без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

 Правильна відповідь: п. 4.

 Джерело відповіді: ч. 1 ст. 19 ГК України.

 

 2. Держава підтримує конкуренцію як:

 1) змагання між суб'єктами господарювання;

 2) співробітництво між суб'єктами господарювання;

 3) взаємодію між суб'єктами господарювання;

 4) боротьбу між суб'єктами господарювання за переваги на певному ринку.

 Правильна відповідь: п. 1.

 Джерело відповіді: ч. 1 ст. 25 ГК України.

4. СХЕМА "МІСЦЕ ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ"

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2005. – 624 с.
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-ІV в ред. від 05.08.2009 р.
3. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2009 р.
4. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р.
   № 1576-XІІ в ред. від 30.12.2009 р.
5. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001 р. № 2210-ІІІ в ред. від 07.05.2009 р.
6. Саніахметова Н. О. Підприємницьке право: Навч. посібник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: А. С. К., 2005. – 912 с.
7. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV в ред. від 01.01.2010 р.
8. Шишка Р. Б. Підприємницьке право України: Підручник. – Xарків: Консум, 2004. – 414 с.