К ПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
ПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

РЕФЕРАТ

Курсова робота: 34 с, 1 рисунок, 27 джерел.
Мета роботи - роботи - розглянути правові аспекти інформаційного суспільства.
Об'єкт дослідження - сучасне інформаційне суспільство.
Предмет дослідження - правові засади регулювання розвитку інформаційного суспільства на міжнародному та національному рівнях.
Методи дослідження: структурно-функціональний, аналізу і синтезу, узагальнення, описовий, порівняльний, графічний.
Глобальний інформаційний простір як якісно нове середовище функціонування і розвитку міжнародних відносин органічно містить у собі економічні, політичні, соціальні й культурні процеси, а самі інформаційні технології стають значною змістовною характеристикою цих процесів, створюють принципово нові умови функціонування й розвитку інформаційних ресурсів. Це обумовлює важливість вирішення Україною проблеми розв'язання і необхідності подолання негативних тенденцій у створенні в правовому і організаційному плані логічно завершеної системи управління, формування, розвитку, використання й захисту інформаційних ресурсів, ліквідування відставання у розвитку інформаційного законодавства.

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО, ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА, ОКІНАВСЬКА ХАРТІЯ ГЛОБАЛЬНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА, ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ, ІНФОРМАЦІЙНИЙ СУВЕРЕНІТ, ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА.

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1 ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО:
ПОНЯТТЯ, ФІЛОСОФСЬКІ ТА ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ 6
РОЗДІЛ 2 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РІВЕНЬ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА 11
РОЗДІЛ 3 ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ 14
3.1 Загальна характеристика правового забезпечення формування
інформаційного простору в Україні 14
3.2 Правовий режим інформаційного суверенітету України 18
3.3 Інформаційний простір України та його правове обгрунтування 20
3.4 Інформаційна безпека як системний комплекс заходів захисту інформаційного суверенітету та інформаційного простору України 25
ВИСНОВКИ 29
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 32


ВСТУП

Глобальний інформаційний простір як якісно нове середовище функціонування і розвитку міжнародних відносин органічно містить у собі економічні, політичні, соціальні й культурні процеси, а самі інформаційні технології стають значною змістовною характеристикою цих процесів, створюють принципово нові умови функціонування й розвитку інформаційних ресурсів.
Це обумовлює важливість вирішення Україною проблеми розв'язання і необхідності подолання негативних тенденцій у створенні в правовому і організаційному плані логічно завершеної системи управління, формування, розвитку, використання й захисту інформаційних ресурсів, ліквідування відставання у розвитку інформаційного законодавства.
Ситуація у світі така, що новоутвореним країнам на пострадянському просторі загрожує не так воєнна, як економічна та інформаційна експансія. Протистояти інформаційній експансії можна, розробивши лише теоретичні й методичні основи захисту і наступу в цій галузі й маючи для цього економічні й технічні можливості. Отже, паралельно треба займатися створенням відповідної сучасної технічної бази, виділенням немалих коштів та грамотного, науково обгрунтованого ведення цієї роботи.
В умовах, коли інформаційні технології стають усе більш доступними для кожної окремої людини, права, обов'язки і відповідальність кожного суб<\n>єкта інформаційних відносин мають бути визначені як національним законодавством, так міжнародними правовими нормами і забезпечувати розумне використання наукових знань і бібліотек, накопичених інформаційних ресурсів для потреб економічного розвитку і безпеки своєї держави, оскільки єдність людської цивілізації (економічна, екологічна й інформаційна) є альтернативною за своїми наслідками й у своїй природі. Визначеність стратегічної орієнтованості діяльності України на адаптацію до нового середовища існування являє сьогодні, на нашу думку, найважливішим для держави завданням глобального масштабу.
Мета роботи - розглянути правові аспекти інформаційного суспільства.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдань:
- розкрити поняття, філософські та загальнотеоретичні аспекти розвитку інформаційного суспільства;
- висвітлити міжнародно-правовий рівень правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства;
- дати загальну характеристику правового забезпечення формування інформаційного простору в Україні;
- визначити особливості правового режиму інформаційного суверенітету України;
- з'ясувати, що таке інформаційний простір України, навести його правове обгрунтування;
- розглянути інформаційну безпеку як системний комплекс заходів захисту інформаційного суверенітету та інформаційного простору України.
Об'єкт дослідження - сучасне інформаційне суспільство.
Предмет дослідження - правові засади регулювання розвитку інформаційного суспільства на міжнародному та національному рівнях.
Методи дослідження: структурно-функціональний, аналізу і синтезу, узагальнення, описовий, порівняльний, графічний.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1 ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ПОНЯТТЯ, ФІЛОСОФСЬКІ ТА ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ

Наразі можна впевнено говорити, що ми переживаємо переломний період розвитку цивілізації. Висновок В. Вернадського про превалювання у ХХ ст. загальнопланетарного розуму стає у ХХІ ст. реалією: техногенну діяльність людства можна порівняти з найгрізнішими геологічними процесами [12, с. 388].
У 1970-ті р.р. доктрина постіндустріального (інформаційного) суспільства стала однією з панівних у західній соціології. Термін "інформаційне суспільство", введений в науковий обіг на початку 1960-х, фіксує одну з найважливіших характеристик суспільства, об'єднаного єдиною інформаційною мережею. Розвиток інформаційних технологій у 1980-ті, а особливо в 1990-ті р.р., почав визначати економічний потенціал будь-якої держави.
Основу теорії інформаційного суспільства заклали Д. Белл,
Т. Стоуньєр, А. Турен, У. Дайзард, Е. Тоффлер. Саме в їх фундаментальних працях було окреслено основні риси цього суспільства ("третя хвиля" за Е. Тоффлером) [22, с. 125].
Інформаційне суспільство - соціологічна й футурологічна концепція, де основним фактором суспільного розвитку є виробництво і використання науково-технічної та іншої інформації. Наразі футурологи, політологи, філософи, історики дискутують, чи є це суспільство різновидом постіндустріального суспільства, а чи новою фазою історичного розвитку передових країн [26, с. 11].
Так, Д. Белл основними ознаками нового суспільства вважає перетворення теоретичних знань на джерело інновацій та визначальний фактор політики. Це суспільство, у якому панує сервісна економіка, причому швидко зростає кількість працівників сервісу в системі охорони здоров'я, освіти, управління [9, с. 172].
Р. Інглегарт зазначає, що "в Сполучених Штатах, Канаді й Західній Європі значна частина робітників працює сьогодні поза фабричними стінами. Багато людей вже не живуть у механістичному середовищі, а проводять більшість свого виробничого часу в спілкуванні з людьми та символами. Зусилля людини все менше зосереджуються на виробництві матеріальних товарів, натомість акцент робиться на комунікації й опрацюванні інформації, причому найважливішою продукцією виступають інновації та знання [15, с. 259].
Отже, основним об'єктом людської діяльності стає обмін інформацією. Вільна її циркуляція в суспільстві дозволяє їй стати найважливішим фактором економічного, національного та особистісного розвитку.
Е. Тоффлер формулює основні принципи "коду" нової цивілізації (протиставляючи їх принципам індустріальної цивілізації і "другої хвилі"): дестандартизація, деспеціалізація, десинхронізація, деконцентрація, демаксимізація, децентралізація [22, с. 87].
Ці принципи характерні для всіх сфер, на які Е. Тоффлер поділяє суспільство: техносфери, соціосфери та інфосфери - системи виробництва й розподілу інформації.
Вважаючи, що цивілізація, яка наразі народжується, суперечить старій традиційній індустріальній цивілізації, вчений зазначає, що вона є одночасно і високотехнічною і антиіндустріальною [22, с. 89].
Інформаційне суспільство ("третя хвиля") породжує нові інститути, відносини, цінності - те, що Е. Тоффлер називає новим ладом життя
[22, с. 101].
Інформаційна цивілізація радикально перетворює соціокультурний простір, формуючи інформаційну культуру. Це поняття доволі багатогранне і використовується в різних значеннях. Наприклад, говорячи про інформаційну культуру когось чи чогось, про культуру інформації тощо, автор вживає цей термін у широкому смислі, розуміючи культуру інформаційного суспільства.
Відтак, на думку Е. Тоффлера, таке суспільство - це не просто суспільство, де широко використовується обчислювальна техніка й розвиваються вищі технології, відбувається перебудова соціальних структур і трансформується геополітична обстановка [22, с. 102].
За такої умови ми можемо назвати людське суспільство інформаційним, оскільки перед людством постала перспектива вироблення спільних рішень для всіх. Необхідний колективний регулятор, який випрацьовує альтернативні шляхи розвитку. Мабуть, виконання цих функцій Колективним Розумом означатиме вступ людства в інформаційне суспільство [18, с. 126].
Отже, новий сценарій світового розвитку формує свою систему цінностей, а цінності санкціонують той чи інший тип діяльності й притаманні йому цілі. У цьому зв'язку питання про стратегію розвитку трансформується в проблему цінностей: яким чином вони мають трансформуватися, аби можна було подолати глобальні кризи, що невпинно наростають?
Щоб вирішити це питання, потрібно розглянути типи цивілізаційного розвитку. Це важливо для розуміння як глобальних тенденцій світового розвитку, так і майбутнього цивілізаційного розвитку України.
Свого часу А. Тойнбі визначив і описав 21 цивілізацію (пізніше він скоротив їх до 13), які існували в історії людства. При всьому розмаїтті в цілому їх можна поділити на два типи і традиціоналістські й техногенні
[21, с. 55].
Техногенна цивілізація з'явилась у європейському регіоні приблизно в ХVІ ст. Народилась ця культура внаслідок двох мутацій традиційних культур: культури античного полісу та культури європейського християнського Середньовіччя. Їх синтез сформував ядро системи цінностей, на яких грунтується техногенна цивілізація. Техніко-технологічний прогрес став фундаментом її розвитку.
Необхідно зазначити, що часто цей техніко-технологічний прогрес протягом життя одного покоління змінював предметне середовище, у якому жила людина, а разом з тим змінювався й тип соціальних комунікацій, відносин людей, соціальні інститути. Причому динамізм техногенної цивілізації контрастує із консервативністю традиційних суспільств, де види діяльності, їх засоби й цілі змінюються вельми повільно, іноді протягом століть. Саме техногенна культура створила систему цінностей, які заклали основу інформаційного суспільства
[26 с. 173].
На наш погляд, базисні цінності життєвих смислів і світоглядних орієнтирів цієї культури концентровано можна виразити таким чином:
- розуміння людини як діяльнісної істоти, що протистоїть природі й призначення якої полягає в перетворенні природи та підкоренні її своїй владі;
- розуміння людської діяльності як процесу, спрямованого на перетворення об'єктів і підкорення їх собі;
- перетворення світу як домінуючий фактор техногенної культури, причому креативні перетворення поширюються не лише на природні, але й на соціальні об'єкти, які стають предметами соціальних технологій;
- розуміння природи як неорганічного світу, репрезентованого матеріалами і ресурсами для людської діяльності;
- цінність активної, суверенної особистості, пріоритет ідеалу вільної індивідуальності, автономної особистості, яка вписується в різні соціальні спільноти, маючи рівні права з іншими;
- пріоритети індивідуальних свобод і прав людини, які не відомі традиційній культурі;
- особливе місце посідає цінність інновацій і прогресу, інновації стають головною цінністю;
- пріоритет цінності науки, наукова раціональність стає домінантою в системі людського знання;
- особливе розуміння влади й сили: не лише влада людини над людиною, але й влада над об'єктами, на які спрямовані силові впливи задля панування над ними, причому до них включають не лише природні, а й соціальні системи;
- соціальний прогрес розглядається як позитивна діяльність людини, обумовлена знанням законів зміни об'єктів.
Отже, спадковість системи цінностей переходу до інформаційного суспільства здійснюється через ідеали творчої особистості, прав людини, ідеал наукової раціональності. Такі ж цінності, як споживацьке ставлення до природи, ідеал діяльності, яка грунтується на силовому, насильницькому перетворенні тощо, зумовило глобальні проблеми сучасності і втратило перспективу.


РОЗДІЛ 2 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РІВЕНЬ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Своєчасність якнайшвидшої інституціональної організації діяльності, що стосується інформаційного суспільства, визначається, крім загальних економічних і соціально-політичних причин, Окінавською Хартією щодо Глобального Інформаційного Суспільства, прийнятою на засіданні Великої вісімки [19].
Зокрема, у Хартії вказується на те, що країни, які розвиваються, що будуть не в змозі не відставати від темпу відновлення ІТ, позбавляться можливості бути повноправними учасниками інформаційного суспільства і світових економічних процесів [19, с. 7].
Підкреслюється надзвичайна важливість для країн, що розвиваються, обрання власного шляху побудови інформаційного суспільства, вироблення послідовної національної стратегії в цьому питанні.
Члени Великої вісімки у своїй Хартії заохочують діяльність міжнародних фінансових установ (ІFІ), включаючи Багатобічні банки розвитку (MDB), особливо Світовий Банк, спрямовану на формулювання і здійснення національних програм по формуванню інформаційного суспільства [11, с. 25].
Також відзначається важлива роль у цьому відношенні Міжнародного Союзу Телезв'язку (ІTU), Конференції Організації Об'єднаних Націй по Торгівлі і Розвитку (UNCTAD), Програми Розвитку Організації Об'єднаних Націй (UNDP), інших міжнародних форумів.
Їх діяльність сприяє як проведенню національної політики, спрямованої на розширення застосування ІТ, зміцнення соціальної єдності, розвиток людських ресурсів і забезпечення освітніх програм в галузі ІТ, так і підвищенню конкурентоспроможності національних економік.
Окремої уваги заслуговує відношення Великої вісімки до неурядових організацій, роль, що приділяється їм у Хартії. Остання відзначає їх унікальну здатність охоплювати самі віддалені регіони, значний корисний внесок у розвиток людських ресурсів нації і світового співтовариства.
Більш того, Хартія призиває уряди і міжнародні структури заохочувати ініціативи таких організацій, а також місцеве підприємництво в галузі розробки і впровадження ІТ [19, с. 8].
Завдання, що постають перед будівельниками інформаційного суспільства, у такому ступені масштабні, і в той же час вимагають такої ретельної роботи на місцях, що дрібний і середній бізнес, а також неурядові організації незамінні. Особливо це стосується гуманітарних структур, оскільки, як і будь-які технології, ІТ не нейтральні, і проблеми їх застосування мають соціальну, а не технічну природу [25, с. 170].
Отже, наріжним каменем при побудові інформаційного суспільства повинні бути соціальна прийнятність і соціальна підтримка, відповідність потребам людей [11, с. 25].
Мабуть найважливіша умова формування інформаційного суспільства - підтримка його ідеї широкими прошарками населення. Для досягнення цієї підтримки потрібно роз'яснення особливостей, переваг і проблем інформаційного суспільства, розвиток відкритого діалогу між усіма групами, які залучені в його формування. Необхідно виявити потреби і очікування громадян стосовно інформаційного суспільства і продемонструвати розуміння шляхів їх реалізації.
Вирішення саме цього завдання повинно здійснюватися зусиллями різних асоціацій, суспільних об'єднань, науково-дослідних й інших неурядових структур при активній підтримці засобів масової інформації.
ЗМІ, як надзвичайно залежний від дотримання соціальних свобод інститут, тим більш заінтересовані у затвердженні цінностей інформаційного суспільства. Адже відмітною ознакою інформаційного суспільства є свобода доступу до інформації і свобода її поширення.
Це, своєю чергою, сприяє вдосконаленню демократичних процедур, підвищенню ділової активності, розвитку добросовісної конкуренції, забезпеченню прав споживачів; запобігає загрозі олігархізації економіки, зрощування бюрократії з неефективними монополістичними структурами [16, с. 19].
Наразі усі провідні країни прагнуть забезпечити для себе лідируючі позиції в інформаційному суспільстві, що формується. Критичним фактором при цьому є час - відставання, яке загрожує втратою конкурентоспроможності на світовому ринку з усіма наслідками, що звідси випливають, для економіки, соціальної сфери, науки, культури й освіти [10, с. 156].
В умовах інтенсивного використання глобальних мереж виникають нові форми культурної агресії з боку найбільш розвинених країн стосовно менш розвинених, з'являється небезпека втрати цілими співтовариствами своєї культурної і національної самобутності, включаючи самобутність мовну, відбувається нав'язування споживчих переваг і смаків в інтересах вузької групи транснаціональних компаній-виробників та ін. [10, с. 160].
Ефективні методи протидії цій і іншій небезпекам інформаційного століття, як і у випадку захисту національних виробників, лежать не в галузі відгородження себе від глобального інформаційного простору, а в сфері розвитку власної повноцінної участі у формуванні цього простору [25, с. 172].
Як бачимо, Україні не уникнути процесів інформатизації, і вона повинна не просто пристосуватися до нових умов і вимог світового устрою, а забезпечити собі гідне місце в глобальному інформаційному просторі.


РОЗДІЛ 3 ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
3.1 Загальна характеристика правового забезпечення формування інформаційного простору в Україні

Українська самобутність визначається, на нашу фахівців, симбіозом двох різних культур і відповідних їм способів життя. Це пов'язане, передусім, зі значними модернізаційними процесами, впливом західного і східного досвіду на українське традиційне суспільство. Така взаємодія мала як позитивний, так і негативний вплив, породжуючи водночас непересічні здобутки в науці й культурі. Позитивним було те, що українці запозичили технології Заходу, елементи культури, а негативним, що Україна не могла упродовж тривалого часу сформувати хоча б елементи громадянського суспільства. Такий стан справ не дозволяв Україні увійти в русло прискореного, динамічного розвитку, яким прямував технологічно орієнтований Захід [10, с. 157].
Таким чином, усі перетворення, що відбувались в Україні, мали переважно характер "модернізації навздогін", і це не давало можливості вчасно вписуватися в новий цикл, що означився в 1970-ті р.р. на Заході і Сході.
У цей час в передових країнах успішно розвивалася науково-технічна революція, яка й створила реальні фактори для переходу до інформаційного суспільства. Україна, будучи суспільством замкненого типу, суспільством ідеологічного контролю над справами й думками, виявилась несприйнятливою до нових інформаційних технологій, була суспільством, яке можна визначити як антипод суспільству інформаційному, хоча в принципі мала можливості не стати такою
[20, с. 15].
Україна має необхідний історичний та сучасний досвід для розвитку інформаційного суспільства.
Зокрема, ще на початку 1950-х р.р. у нас було створено третій у світі комп'ютер (після США та Великої Британії), сформовано всесвітньо відому школу кібернетики й обчислювальної техніки під керівництвом академіків С. Лебедєва і В. Глушкова, започатковано наукові напрями (штучний інтелект, багатопроцесорні електронні обчислювальні машини, теорія самоорганізації, системний аналіз тощо), завдяки яким світова кібернетика піднялася на новий якісний рівень [11, с. 25].
Проте в ході сучасних реформ Україна втратила певну частку свого інтелектуального й культурного потенціалу і стала джерелом дешевої робочої сили для розвинених країн Заходу й Сходу. В економічному плані це проявилось у занепаді власних багатоманітних наукомістких виробництв, в однобокому гіпертрофованому розвитку паливно-енергетичного комплексу, відпливі капіталу за кордон, зростанні державного боргу й фінансової залежності країни від транснаціональних компаній і банків [23, с. 46].
У політичній і соціальній сферах спостерігається домінування компрадорської буржуазії, її пряма чи тіньова влада, часті кризи політичної системи, подальша диференціація доходів, низькооплачувана праця. У духовному плані - засилля західної низькопробної масової культури [23, с. 47].
Таким чином, Україна, як і більшість країн світу, перебуває наразі на шляху до інформаційного суспільства. Проте для пересічних громадян нашої держави проблеми формування інформаційного суспільства є доволі далекими й не надто актуальними порівняно з проблемами зайнятості, соціального захисту, охорони здоров'я тощо.
На рівні державного управління переважно усвідомлюються і вирішуються проблеми, пов'язані насамперед з інформаційною безпекою. Хоча в цьому відношенні ситуація поліпшилась із прийняттям відповідних указів Президента України. Зокрема, в Указі Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні" зазначається, що забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян, належне представлення в ній національних інформаційних ресурсів є одним із пріоритетних напрямів державної політики у сфері інформатизації, задоволення конституційних прав громадян на інформацію, побудови відкритого демократичного суспільства, розвитку підприємництва.
В Україні планується у найкоротші строки створити належні економічні, правові, технічні та інші умови для забезпечення широкого доступу громадян, навчальних закладів, наукових та інших установ, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суб'єктів підприємницької діяльності до мережі Інтернет; розширити і вдосконалити подання у мережі Інтернет об'єктивної політичної, економічної, правової, екологічної, науково-технічної, культурної та іншої інформації [25, с. 166].
Наразі в Україні важливо виявити точки прояву нових цінностей, які можуть змінити колишню стратегію розвитку соціуму.
Для цього необхідні не лише політичні умови, а й належне правове забезпечення розвитку інформаційного суспільства. У цій сфері намітився певний прогрес.
04.02.1998 р. було зроблено один з важливих кроків: прийнято Закон України "Про Концепцію Національної програми інформатизації", який наразі діє в ред. від 03.03.2006 р.
Було визнано, що загальна ситуація в галузі інформатизації не може бути визнана задовільною, і не лише через кризові явища в економіці, але ще й тому, що рівень інформатизації українського суспільства порівняно з країнами Заходу становить лише 2 і 2,5%. Відзначено також технічне відставання телекомунікаційних систем, мереж передачі даних тощо.
Згаданий закон визначив шляхи національної програми інформатизації, а також стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення.
Національна програма включає:
- Концепцію Національної програми інформатизації;
- сукупність державних програм з інформатизації;
- галузеві програми та проекти інформатизації;
- регіональні програми і проекти інформатизації;
- програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.
Національна програма інформатизації формується з врахуванням довгострокових пріоритетів соціально-економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку країни та світових досягнень у сфері інформатизації й спрямована на розв'язання найважливіших загальносуспільних проблем (забезпечення розвитку освіти, науки, культури, охорони довкілля та здоровія людини, державного управління, національної безпеки і оборони, демократизації суспільства) та створення умов для інтеграції України у світовий інформаційний простір.
Серйозним правовим кроком у розвитку інформаційного суспільства стала Постанова Верховної Ради України "Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства" від 01.12.2005 р. № 3175-ІV, у якій було рекомендовано Кабінету Міністрів України під час підготовки програм його діяльності, а також вироблення проектів державних програм економічного і соціального розвитку країни та проектів законів про Державний бюджет України на 2007 р. і наступні роки, інших проектів законів України, прийнятті нормативно-правових актів, які стосуються питань розвитку інформаційного суспільства, враховувати рекомендації, зауваження та пропозиції, висловлені учасниками парламентських слухань.
3.2 Правовий режим інформаційного суверенітету України

Головним фактором могутності держави в XXІ ст. є інформація, здатність держави мати у своєму розпорядженні найсучасніші інформаційні технології і засоби, що дозволяють ефективно обробляти, зберігати, передавати й розповсюджувати необхідну інформацію. Володіння державою такою здатністю - шлях до подальшого нарощування на нових засадах своєї економічної й військової міцності.
Найпринциповіші проблеми в регулюванні в Україні правовідносин в інформаційній сфері, пов'язані з невизначеністю або з великою розбіжністю в розумінні та практичному застосуванні таких системоутворюючих понять для системи інформаційного права, як інформаційний суверенітет України, інформаційний простір України, інформаційна безпека України, правовий режим інформації, принципи міжнародного інформаційного співробітництва тощо [24, c. 23].
Без визначення на рівні актів законодавства цих важливих політико-правових понять та правових норм щодо їх забезпечення неможливе встановлення цивілізованих міжнародних інформаційних відносин і подальше системне вдосконалення інформаційного законодавства України.
Потребує негайного вирішення, по-перше, визначення змісту поняття інформаційний суверенітет України і його правовий режим, оскільки у чинному законодавстві та законопроектах, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді України, містяться правові норми, які різняться як за змістом, так і напрямами діяльності.
Так, у статті 1 Закону України "Про національну програму інформатизації" від 04.02.1998 р. № 74/98-ВР в ред. від 16.10.2001 р. йдеться, що інформаційний суверенітет держави як здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки.
Таке визначення поняття інформаційного суверенітету суперечить нормам ст. 53 Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992 р. № 2657-XІІ в ред. від 22.07.2005 р. та ст. 23 Закону України "Про науково-технічну інформацію" від 25.06.1993 р. № 3322-XІІ в ред. від 06.01.2004 р., якими встановлено, що основою інформаційного суверенітету є національні інформаційні ресурси.
У статті 2 проекту Закону України "Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України" інформаційний суверенітет визначено як право держави на формування та здійснення національної інформаційної політики відповідно до Конституції і законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України.
За своїм змістом це поняття не є вичерпним, оскільки не враховує глобалізаційних процесів в інформаційній сфері та розвитку міжнародного інформаційного співробітництва суб'єктів України (фізичних і юридичних осіб, держави).
Окрім того, аналіз свідчить, що в Україні є як прибічники, так і супротивники визначення у правовому плані поняття інформаційного суверенітету та правових норм його забезпечення. Висловлюється думка, що правове регулювання відносин, пов'язаних з інформаційним суверенітетом, не поєднується з демократичними перетвореннями в нашій країні [24, c. 24].
На наш погляд, інформаційний суверенітет є похідним від державного суверенітету, але не є рівнозначним останньому. До формування поняття "інформаційний суверенітет" доцільно підходити, виходячи з того, що суверенітет - це верховна влада у внутрішніх справах і незалежність у зовнішніх відносинах. При цьому необхідно враховувати, що інформаційний суверенітет, з точки зору політико-правового навантаження, має подвійний характер: з одного боку, - це виключно право держави та її можливості, з іншого, - це основні функціональні напрями (завдання) державної діяльності.
Отже, інформаційний суверенітет України - це виключне право України відповідно до Конституції і законодавства України та норм міжнародного права самостійно і незалежно, з додержанням балансу інтересів особи, суспільства і держави визначати й здійснювати внутрішні та геополітичні національні інтереси в інформаційній сфері, державну внутрішню й зовнішню інформаційну політику, розпоряджатися власними інформаційними ресурсами, формувати інфраструктуру національного інформаційного простору, створювати умови для його інтегрування у світовий інформаційний простір та гарантувати інформаційну безпеку держави.

3.3 Інформаційний простір України та його правове обгрунтування

Чинне законодавство не визначає правовий статус інформаційного простору України - важливу ознаку й передумову формування інформаційного суспільства, входження України у світове інформаційне співтовариство, один із головних чинників збереження інформаційного суверенітету, зміцнення державності та забезпечення національної безпеки України.
У статті 4 проекту Закону України "Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України" запропоновано таку редакцію цього поняття: "Національний інформаційний простір України - сфера (об'ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України".
Це поняття, на нашу думку, не враховує основних елементів національного інформаційного простору та його функціонального навантаження. А віднесення до національного інформаційного простору лише середовища, на яке розповсюджується юрисдикція України, є своєрідною перепоною для інтегрування у світовий інформаційний простір, де діють норми міжнародного права, відповідно до яких мають захищатися національні інтереси України.
Світовий досвід і сучасні вітчизняні наукові дослідження свідчать про те, що сформувати юридично обгрунтоване поняття "інформаційний простір України" можна враховуючи сукупність елементів інформаційного простору держави та функціональні напрями державної діяльності, що передбачено поняттям "національний інформаційний простір" і виходячи виключно із суверенного права України на самостійне й незалежне вирішення цього питання [7, с. 58].
Інформаційний простір створюється державою та суспільством, має цілі свого створення і певні ознаки. Насамперед, необхідно відзначити, що інформаційний простір - це простір, у якому циркулюють інформаційні потоки, топологічні властивості якого задаються інформаційною інфраструктурою.
Своєю чергою, інформаційний потік - інформація, яка переміщується у просторі й часі.
Інформаційна інфраструктура є частиною інформаційного простору, яка забезпечує створення та циркуляцію інформаційних потоків у просторі. Вона має такі основні характеристики:
- якісний і кількісний склад елементів інфраструктури;
- просторове розташування елементів та їх взаємозвв'язок;
- інформаційна виробність й пропускна спроможність елементів і всієї інформаційної інфраструктури в цілому.
На рівні актів законодавства основними елементами інформаційного простору України доцільно визначити такі:
а) Національні інформаційні ресурси України - це окремі документи і масиви документів, результати інтелектуальної, творчої та інформаційної діяльності, бази й банки даних, всі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять дані, відомості й знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації, є об'єктами права власності всіх суб'єктів України і мають споживацьку вартість (політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, історичну, ринкову, інформаційну тощо);
б) інформаційна інфраструктура, у складі якої є такі елементи:
- організаційні структури, що забезпечують формування, функціонування й розвиток інформаційного простору, а також збирання, обробку, зберігання, поширення та ефективне використання інформаційних ресурсів.
Обслуговуючу роль щодо діяльності цих елементів виконують науково-методичне, інформаційне, матеріально-технічне, кадрове, фінансове забезпечення;
- інформаційно-телекомунікаційні структури - це територіально розподілені державні й корпоративні комп'ютерні мережі, телекомунікаційні мережі та системи спеціального призначення і загального користування, мережі і канали передачі даних, засоби комутації та управління інформаційними потоками;
- інформаційні технології - організована сукупність систем, засобів, методів і способів, яка на базі інформаційної інфраструктури забезпечує процеси обробки, зберігання, розвитку, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів;
- система засобів масової інформації - це сукупність друкованих і електронних засобів масової інформації і теле-, радіокомпаній, інформаційних агентств, комплексів книговидання, кінематографічного, бібліотечного, архівного тощо.
До основних ознак інформаційного простору України можна віднести такі (рисунок 3.1).
 

Рисунок 3.1 Основні ознаки інформаційного простору України

Аналіз свідчить, що в процесі формування й розвитку інформаційного простору України мають бути досягнені такі цілі:
- забезпечення конституційних прав громадян на інформацію;
- створення й підтримка інформаційного потенціалу, достатнього для стійкого й безпечного розвитку українського суспільства;
- забезпечення оперативного доступу до наявних інформаційних ресурсів та їх включення в інформаційний простір України за умов доступності до них на законній підставі - органів державної влади, господарюючих суб'єктів і громадян;
- подолання інформаційного монополізму управлінських і комерційних структур на відкриті інформаційні ресурси і перехід від презумпції закритості інформації до презумпції відкритості інформації;
- підвищення рівня узгодженості рішень, що приймаються органами державної влади, регіональними (обласними) органами влади й органами місцевого самоврядування;
- надання можливості громадянам і громадським організаціям на законних підставах здійснювати контроль за діяльністю органів державної влади й органів місцевого самоврядування;
- підвищення рівня правосвідомості, ділової й суспільної активності громадян шляхом надання їм вільного доступу до правових і нормативних документів, які визначають їх права й обов'язки, а також рівної можливості користатися відкритою науково-технічною, соціально-економічною, суспільно-політичною інформацією, інформаційними фондами сфер освіти, культури тощо;
- побудова інформаційного суспільства в Україні та її входження у світове інформаційне співтовариство за умов забезпечення захисту всіх елементів національного інформаційного простору, прав і свобод суб'єктів У