К ідеальна держава в правовій думці

КУРСОВА РОБОТА
з навчальної дисципліни "Теорія держави і права"
на тему:
ІДЕАЛЬНА ДЕРЖАВА В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Уявлення про ідеальну державу в античні часи
(Платон, Аристотель, Цицерон) 6
Розділ 2. Ідеальні держави-утопії 14
Розділ 3. Концепція правової держави 20
Висновки 32
Список використаних джерел 36


ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Проблема ідеальної держави виникла ще в античну епоху (принаймні, заявила про себе у часи Платона). У XXІ столітті вона знову нагадала про своє існування, ставши чи не відкриттям в юридичній літературі.
Завдання побудови ідеальної держави не в перший раз постає й перед українською громадськістю. Проте вперше вона визначається правлячою політичною елітою як пріоритетне завдання, що отримало своє втілення в Конституції. У зв'язку із радикальними змінами, в тому числі й в правовій сфері, які відбуваються в українському суспільстві, ідеали правової державності в ньому все більше усвідомлюються як першочергові. Багато в чому завдяки цим ідеалам суспільство пізнає цінність політичної свободи, що саме з правовою державою пов'язує шлях його подальшого зміцнення, вбачає в ньому найбільш справедливий порядок суспільного устрою.
Альтернатива соціалістичній державі, яку українське суспільство будувало на початку XX ст., була оплачена високою ціною. Поняття правової держави, якщо вона стає політичним ідеалом, повинно не перетворюватися на гасло дня, а бути глибоко осмисленим і конкретно виробленим.
Звідси актуальність теми цієї курсової роботи визначається необхідністю пошуку шляху подальшого суспільного розвитку для України, складністю завдань, що постають перед нею у зв'язку з цим, а також потребою в більш ясному розумінні того, що стоїть за поняттям правової держави як ідеалу, обраного політико-правовою метою.
Наразі перед українською наукою постає завдання всебічної розробки поняття правової держави, аналізу передумов, цілей і конкретних шляхів її побудови – завдання вельми складне з огляду на стан, в якому опинилася сама наука в результаті здійснюваних реформ, а також відсутність досвіду комплексного вирішення таких завдань.
Особливістю проблеми ідеальної державності є те, що вона перебуває на стику різних наук – правової, історичної, політичної. Її правовий характер пов'язаний з тим, що багато в чому сама проблема ставиться в нормативному аспекті – як правовий ідеал. У цьому випадку мова йде про характер і порядок функціонування правових інститутів згідно з тим уявленням про правову справедливість, яке сформувалося в історико-правовій науці. Проте та ж проблема має і політичний аспект, оскільки вона утверджується як проблема політичного ідеалу. У цьому аспекті дана дилема набуває ідеологічний вимір і навіть партійну забарвленість, оскільки на основі ідеалу правової держави багато в чому була сформульована ліберальна політична доктрина.
Мета наданої курсової роботи – здійснити огляд концепцій і проектів ідеальної держави в політико-правовій думці.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
1) з'ясувати уявлення про ідеальну державу в античні часи (Платон, Аристотель, Цицерон);
2) розглянути ідеальні держави-утопії;
3) висвітлити концепцію правової держави.
Об'єктом дослідження виступає історія формування концепції ідеальної держави в працях вітчизняних і зарубіжних вчених.
Предметом дослідження є теоретичні основи концепції ідеальної держави.
В ході проведення курсового дослідження автором використовувалися філософські, загальнонаукові (порівняння, аналіз, синтез, системний підхід) і спеціальні (абстрагування, термінологічний) методи пізнання.
Проблема досліджувалась на підставі використання матеріалів праць українських та російських вчених С. Головатого, І. Козліхина, В. Нерсесянца, В. Нечипоренка, П. Рабіновича, В. Четвернина, Ф. Шульженка та ін.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.


РОЗДІЛ 1. УЯВЛЕННЯ ПРО ІДЕАЛЬНУ ДЕРЖАВУ В АНТИЧНІ ЧАСИ (ПЛАТОН, АРИСТОТЕЛЬ, ЦИЦЕРОН)
В історії давньогрецької політико-правової думки виділяють три етапи:
– перший етап (ІХ-V ст.ст. до н.е.) пов'язаний із становленням давньогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Салоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорцями, "семи мудрецями" та ін.;
– другий етап (V – перша половина ІV ст.ст. до н.е.) припадає на час розквіту давньогрецької філософської та політико-правової думки. Цей етап представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля;
– третій етап (друга половина ІV ст. – ІІ ст. до н.е.) характеризується занепадом давньогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політико-правової думки відображені у вченнях Епікура, стоїків, Полібія [24, с. 50].
Давньогрецький мислитель Платон (427-347 рр. до н.е.) розвинув у своєму вченні ідею, виникнення якої ознаменувало початковий рух політико-правової теорії у напрямку, далекому і від людської свободи, і від реальних можливостей державної влади [7, с. 79].
Невипадково двома найбільшими творами Платона стали книги, назви яких говорять самі за себе – "Держава" і "Закони". Політико-правова тематика досліджується і в інших численних платонівських діалогах, таких як "Апологія Сократа", "Політик", "Крітій", "Протагор" та ін. Із усіх цих праць їх автор постає перед нами як великий теоретик держави, права і політики. До його позитивних політико-правових здобутків необхідно зарахувати:
– характеристику тогочасних (полісних) форм держави, їх розгорнутий аналіз і класифікацію;
– високу оцінку Платоном ролі політичних знань у державному правлінні;
– похвалу помірності й середньому достатку громадян;
– розвінчання хижацької природи міжполісних війн, їх агресивної спрямованості [20, с. 28].
Продовжуючи сократівські традиції, Платон підозріло ставився до демократії, гостро засуджуючи "владу натовпу". Згідно із його думкою натовп, який рветься у політику, неодмінно блукатиме там у пітьмі псевдоідей. Це завжди призводить до суцільної втрати моральних орієнтирів, до згубної переоцінки цінностей [7, с. 80].
Особливо вдалим є у Платонових текстах пояснення причин виникнення тиранії, її критика. Як випливає із міркувань мислителя, тиранія є завершальною формою, кінцевою стадією падіння "п'яної демократії", тобто такого демократичного устрою, за якого люди, котрі його встановили, "сп'яніли від свободи". З такої горе-демократії і виростає тиранія – надмірна свобода перетворюється у надмірне рабство.
Тиранія – найгірший тип державного правління, де панує беззаконня, стають нормою вбивства розумних людей, тих, хто заявляє про себе як потенційний противник режиму, де насаджується безперервне і жорстоке насильство. Розвінчання Платоном злодіянь тиранії, яке дано у безсмертній восьмій книзі "Держави", вважається одним з найкращих і найбільш виразних зразків критики тиранічного правління у всій світовій літературі [24, с. 52].
Головною причиною занепаду держави Платон вважав "корозію" людської моралі. Тиранічний лад, заявляв мислитель, з'являється у тих полісах, де вона вкрай зіпсована. Ці та інші платонівські ідеї займають провідне місце в античній ідейно-політичній спадщині.
Платон створив модель ідеальної держави (утопії), компоненти якої такі.
1. В ідеальній державі Платона політична влада є первинною щодо існуючих у суспільстві правових відносин. Влада держави має, по суті, божественний, а тому всеохоплюючий характер. У ній закони, норми, правила життя людей надаються згори, осягаються – як божественний дар – винятково мудрими філософами, котрі повинні бути одночасно і державними правителями.
2. Платон прискіпливо вибудовує у своїй утопії розгалужену систему підпорядкування всіх членів суспільства його законам.
3. Платон встановлює в ідеальній державі сувору цензуру над думками людей. Свою філософію він проголошує єдино істинною, єдино рятівною, їй, а не будь-якій іншій філософії, повинні навчатися майбутні громадяни, вона повинна бути покладена в основу державного ладу, як одкровення з неба, як абсолютна і повна істина.
4. Нетерпимість зводиться у принцип. Платонова держава слугує повсюдному запровадженню цього принципу у життя, спираючись на силу закону і примус.
5. У цьому ідеальному суспільному устрої особисте життя громадян – і в ранньому дитинстві, і в юності, і в зрілому та похилому віці – перебуває під неослабним наглядом держави. Остання контролює і спрямовує їх помисли і дії, лінію поведінки індивіда тощо.
6. Увесь спосіб життя людей визначається державними законами [24, с. 53].
Усі компоненти платонівської моделі ідеальної держави, названі вище, дали поштовх розвитку ідей, які в різні історичні періоди і в різних країнах тисячоліттями отруювали людську свідомість.
Ще одним незгасним світилом у сузір'ї видатних давньогрецьких мислителів був Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Найвизначнішими політико-правовими пам'ятками стали його твори "Політика" і "Нікомахова етика", до яких долучається праця "Афінська політія", що містить у собі історичний начерк розвитку державного устрою Афін.
Аристотель розглядав державу як складну організацію, котра виникає із природного, властивого вільним громадянам полісного, тобто політичного спілкування.
За логікою мислителя, первинною формою об'єднання людей є сім'я; з декількох сімей виникає плем'я чи рід; нарешті, об'єднання декількох племен складає державу – вищу форму людської спільноти. В державі повністю реалізується потяг людей до спільного життя, закладений в них від народження. Як твердив Аристотель, людина "за природою своєю є істота політична" [1, с. 316].
Аристотель доходить висновку: свобода і рівність можуть бути досягнуті й збережені лише за умови, якщо громадяни рівноправно і безпосередньо причетні до співвладдя, до державних справ [7, с. 96].
Головне завдання політико-правової теорії Аристотель вбачав у тому, щоб обгрунтувати найкращий державний устрій. З цією метою він детально розглядає різні форми держави, їх негативні й позитивні особливості. Автор "Політики" дає у своїй книзі класифікацію форм державного правління за двома критеріями:
1) за числом осіб, які правлять полісом;
2) за державною метою, якої прагнуть.
Якщо згідно з першим критерієм розрізняються типи правління одноосібного, небагатьох і більшості, то другий слугує визначенню "ступеня правильності" державного правління: доцільними є ті форми, де верховна влада має на меті досягнення загального блага громадян. І навпаки, недоцільними – такі державні утворення, за яких правителі керуються, насамперед, інтересами особистої вигоди. Згідно з цими критеріями Аристотель розмежовує три доцільні (монархія, аристократія, політія) і три недоцільні (демократія, олігархія, тиранія) форми [24, с. 60].
Політичні симпатії Аристотеля знаходяться на боці політії – найбільш правильної, найбільш доцільної, виваженої форми державного правління (вона нібито золота середина серед усіх названих форм). Це – конституційна, в міру демократична, республіка.
Вперше в історії Аристотель прямо називає політику наукою – "найбільш благородною із усіх наук". Він підкреслює, що в основі цієї науки лежить знання про справедливість. Справедливість він визначає як "золоту середину" між крайнощами.
Фундаментальним принципом політики Аристотель називав принцип рівноваги. Адже причина політичної нестабільності, будь-яких переворотів і змін форм державності полягає у відсутності рівноваги між двома полюсами, діаметрально протилежними складовими суспільства, завжди присутніми в певному полісі: між багатими і бідними. Звідси випливає необхідність постійної турботи державців про збереження у суспільстві сильного "середнього класу", неухильного зміцнення його впевненості у майбутньому [24, с. 61].
Державна і політична думка Стародавнього Риму чимало запозичила від поглядів Платона і Аристотеля, багатьох інших античних мислителів, проте теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя. Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності.
Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами для створення нової концепції – поняття юридичної особи (правової особи, персони).
Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки – юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань у сфері загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права) [6, с. 88].
Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо.
Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) – видатний римський оратор, державний діяч і мислитель. В його творчості значне місце посідали проблеми держави і права. Спеціально ці питання освітлені в роботах "Про державу" і "Про закони".
Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу (res populі). При цьому він підкреслює, що народ – не будь-яке з'єднання людей, зібраних разом у будь-якій спосіб, а з'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів [24, с. 77].
Таким чином, держава в трактуванні Цицерона є не лише вираженням спільного інтересу всіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно також і погодженим правовим спілкуванням цих членів, певним правовим утворенням, "загальним правопорядком".
Основну причину походження держави Цицерон вбачав не стільки в слабкості людей та їх страху (точка зору Полібія), скільки в їх уродженій потребі жити разом. Розділяючи у цьому питанні позицію Аристотеля, Цицерон відкидав широко розповсюджені у той час уявлення про договірний характер виникнення держави.
У руслі традицій давньогрецької думки Цицерон приділяв велику увагу аналізу різних форм державного устрою, виникненню одних форм з інших, "кругообігу" цих форм, пошукам "найкращої" форми та ін.
Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон вбачав у "характері і волі" тих, хто править державою. Залежно від кількості правлячих він розрізняв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію).
Усі ці прості форми держави не досконалі й не найкращі, проте вони, за Цицероном, все-таки терпимі й можуть бути міцними, якщо тільки зберігаються ті основи і зв'язки (у тому числі – правові), що поєднали людей внаслідок їх загальної участі в державотворенні.
Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки. У випадку, якщо б стояв вибір серед них, перевага віддається царській владі, а на останнє місце ставиться демократія. "Благоволінням своїм, – пише Цицерон, – нас залучають до себе царі, мудрістю – оптимати, волею – народи" [21, c. 290].
Цицерон вважав, що права людей встановлюються природою, а не людськими рішеннями і постановами. Він писав:
"Якби права встановлювалися веліннями народів, рішеннями головних людей, вироками суддів, то існувало б право розбійничати, право пред'являти підроблені заповіти, якби права ці могли одержувати схвалення голосуванням чи рішенням юрби" [21, с. 376].
Закон, який встановлюється людьми, не може порушувати порядок в природі й створювати право з безправ'я чи благо зі зла, чесне з ганебного.
Відповідність чи невідповідність людських законів природі (і природному праву) виступає як критерій і мірило їх справедливості чи несправедливості.
Закони, прийняті в тій чи іншій державі, повинні, крім того, відповідати встановленому в ньому устрою, традиціям і звичаям предків. Важливе значення Цицерон (під впливом Платона) додавав введенню (преамбулі) до закону, оскільки "закону властиво також прагнення будь в чому переконувати, а не примушувати до цього силою і погрозами" [21, с. 390].
Отже, досвід політико-правової думки Стародавньої Греції – це безцінний соціальний досвід, що має неперехідне значення в історії людства.
Державна і політична думка Стародавнього Риму чимало запозичила від поглядів Платона і Аристотеля, багатьох інших античних мислителів, проте теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя. Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності.
Таким чином, держава в трактуванні Цицерона є не лише вираженням спільного інтересу всіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно також і погодженим правовим спілкуванням цих членів, певним правовим утворенням, "загальним правопорядком".


РОЗДІЛ 2. ІДЕАЛЬНІ ДЕРЖАВИ-УТОПІЇ
Початок утопічного жанру пов'язують з романом Томаса Мору "Утопія" (1516).
Т. Мор після навчання в Оксфордському університеті зробив блискучу кар'єру після обрання у 29-річному віці депутатом британського парламенту. Він обіймав різні впливові державні посади, був спікером парламенту, а в 1529 р. став першим світським лордом-канцлером.
Проте Т. Мор мав активну позицію щодо релігійних питань. Зокрема, він активно підтримував англійського короля Генріха VІІІ у боротьбі з реформізмом. Проте коли Генріх VІІІ відійшов від папи, Т. Мор полишив свою посаду, відмовившись присягти королю як главі англіканської церкви, за що й був страчений (канонізований римсько-католицькою церквою 1935 р.).
Головним твором Т. Мора є "Утопія", яку вперше було надруковано латиною 1516 р.
Утопія – це острів, на який потрапив випадково моряк, що розповідає про тамтешні звичаї. Життя на острові нагадує монастирське, з докладним регламентуванням усіх його аспектів. Суспільство уявлялось автору як авторитарне, ієрархічне і патріархальне, де існують народні збори й сенат. Останній таємним голосуванням обирає правителя, якого висуває народ. Його посада є довічною, якщо тільки він не виявляє нахилів до тиранії. Найважливіші посадові особи обираються з числа вчених. Лише ця група людей мала право не працювати, решта громадян мусили працювати по шість годин щодня [24, с. 111].
Отже, доктрина Т. Мора пропагувала колективізм, істинну віру та справедливу державу. Вона передбачала виборність і колективне керівництво суспільством, обов'язкове виконання громадянами соціальних норм співіснування. Це, на думку Т. Мора, мало забезпечити рівність, справедливість і загальне щастя людей [12, с. 69].
Політичну діяльність громадян він розглядав через парадигму комунітарних принципів організації суспільства. Попри певні проблеми, пов'язані з домінантою колективного, концепція утопічного соціалізму несла в собі паростки парламентського демократизму.
Жанр соціальної утопії представлений також ім'ям італійця Томмазо Кампанелли (1568-1639) – філософа, поета й політичного діяча, якій за участь у державній змові був ув'язнений і провів за гратами 27 років. У тюрмі ним був створений роман-утопія під назвою "Місто Сонця" (1602 р., виданий у 1623 р.).
Ось як описується в романі це місто.
Місто засноване народом, який "з'явився із Індії після зруйнування Монголами і насильниками їх рідної країни й вирішив вести філософський спосіб життя общиною" [8, с. 14].
"Всі однолітки називають один одного братами; тих, хто старше за них на двадцять два роки, вони звуть батьками, а тих, хто на двадцять два роки молодше за них, – синами. Посадові особи уважно стежать за тим, щоб ніхто не образив іншого у цьому братерстві" [8, с. 25].
Головним правителем серед жителів міста вважався першосвященик – Сонце на мові соляріїв або Метафізик на європейській мові. Він вирішує всі мирські й духовні питання. У нього є три помічники: Сила, Мудрість і Любов. Перший займається справами миру і війни, другий – мистецтвом, будівельною справою, науками і освітою. Любов піклується про продовження роду, виховання немовлят. Медицина, аптечна справа, сільське господарство теж у її веденні. Третій помічник також керує тими посадовими особами, яким довірене харчування та одяг.
"У них стільки ж посадових осіб, скільки ми нараховуємо чеснот: є посада, яка називається Великодушність, й така, що іменується Мужність. Потім йдуть Цнотливість, Щедрість, Правосуддя – карне й цивільне, Ретельність, Правдолюбство, Добродійність, Люб'язність, Веселість, Бадьорість, Помірність та ін. На кожну з таких посад обираються ті, кого ще з дитинства визнають у школах найбільш придатними для їх заняття" [8, с. 50].
Чоловіки і жінки носять майже однаковий одяг, пристосований до військової справи, тільки плащ у жінок нижче колін, а в чоловіків доходить лише до колін. Усі вони навчаються різним наукам спільно.
Солярії мають все необхідне для життя. На дітородіння вони дивляться як на релігійну справу, спрямовану до блага держави.
"Під час кожного молодого й повного місяця збирається Рада, на якій присутні всі жителі від двадцяти років й більше. Їм пропонується по черзі висловитися про те, які, на їх думку, недоліки є в державі, які посадові особи виконують свої обов'язки добре, а які – погано" [8, с. 72].
"В'язниць у них немає, крім вежі для заколотних ворогів. Страта здійснюється лише руками народу, який вбиває засудженого каменями. Перші удари наносять обвинувач і свідки. Катів і лікторів у них немає, щоб не опоганювати держави" [8, с. 80].
"Закони їх нечисленні, короткі та ясні. Усі вони вирізані на мідній дошці, розташованій біля дверей храму" [8, с. 105].
Є припущення, що соціальна конструкція Кампанелли почасти навіяна йому досвідом імперії інків, які вели свій родовід від Сонця й мали схожу організацію своєї середньовічної теократії, розташованої на території сучасної Болівії [4, с. 29].
У Росії утопізм задовго до М. Г. Чернишевського з його романом "Що робити?" створювали ідеологи православ'я, починаючи з князя М. Щербатова, з його консервативною утопією про землю обітовану, де немає нічого нового, а все добре є старим, як світ. Це кінець XVІІІ ст. А через 150 років генерал П. Краснов написав в еміграції утопічний роман про майбутню Росію, про те, як перемогли "білі" й створили країну, де все добре, оскільки винищений єврейський дух.
К. Манхейм в роботі "Ідеологія і утопія" визначив утопію як "мислення, що стимулюється не реаліями, а моделями і символами" [Цит. за: 6, с. 172].
Втім, саме такою й була свідомість християнського мислителя у будь-який період історії. Всі реальні суперечності, узагальнено охоплені образами християнської релігії, отримували гарантію есхатологічного вирішення [6, с. 173].
Своєрідним варіантом релігійно-феодальної утопії став фантастичний світ лицарського роману (цикл про короля Артура, про Амадіса Гальського, про чашу Грааля та ін.)
Вже зазначалось, що поняття "утопія" було введене в обіг Т. Мором. Згодом зусиллями французьких утопістів Сен-симона, Фурьє й Оуена вона отримала статус соціальної концепції.
Безумовно, виникнення нового жанру було обумовлене не просто капризом англійського історика. Власне, з утопії почала розвиватися фантастика як цілком самостійний вид мистецтва. Це було викликано, перш за все, кризою релігійної системи і формуванням наукового мислення. Фантастика (що існувала до того у формі лицарських романів) перестала подвоювати дійсність введенням особливого світу (схожого на світ короля Артура, чарівні зони простору лісів), а запропонувала свій фантастичний світ як узагальнену модель єдиної реальності. Її утопія розгортається як "поцюстороння" утопія, система образів якої підкреслено раціоналістична – вони свідомо конструюються відповідно до уявлень про бажане й належне [12, с. 71].
Утопічний образ з категорії "неможливого" переміщується у більш вузьку категорію "неіснуючого", але потенційно можливого. Художня глибина і багатозначність образу при цьому умисно зменшуються.
Є цікавим вислів американського історика Дж. Девіса про те, що утопія в певному розумінні вбачає в історії ворога [6, с. 715].
На його думку, утопією можна називати лише такий проект майбутнього, який заперечує подальшу історичну динаміку, оскільки може бути досягнутий якийсь ідеал, проект, який не припускає подальшого розвитку внаслідок своєї гармонійності.
Таким чином, утопія – це проект кращого майбутнього, спроба підняти завісу таємниці, яка найбільш хвилює людину, – що буде завтра?
Загальний сенс утопій полягає в тому, що описуються принципи побудови і функціонування якогось ідеального суспільства. Такими принципами, зазвичай, були наукові основи ("Місто Сонця" Т. Кампанелли, "Інше світло, або Держава імперії Луни" Сірано де Бержерака; "Нова Атлантида" Ф. Бекона), де все регламентовано, аж до народження дитини, на підставі суворих наукових розрахунків, тобто науково підтверджене.
Такими принципами можуть виступати й інші системи цінностей (в "Утопії" Т. Мору благополуччя острівного життя досягнуте на основі відміни грошей, усуспільнення приватної власності й періодичної зміни професії і місця проживання остров'ян). У комуністичних утопіях основою ідеального устрою виступає моральний чинник високої свідомості, духовного зростання людини.
Так чи інакше, утопічному суспільству властива гармонія з природою, зростання наукових знань, відсутність злочинності, розвиток духовності подорожі й інша краса. Як до цього прийти, невідомо. Можна позначити шість напрямів руху:
– науково-технічний (створення чогось такого, що забезпечить всім ідеальне життя). Цей напрям припускає наявність штучного інтелекту;
– соціальний (зміну устрою);
– морально-психологічний (тобто вдосконалення людини. Саме на це орієнтуються наразі й різні містичні релігійні теорії: треба почати із себе, а не з інших, досягти гармонії в собі, і більш нічого буде не потрібно, можливий і індивідуальний рай);
– божественний (прийде месія, все виправить і визначить, ми ж самі нічого вирішувати не маємо права);
– біологічний (ось навчимося продовжувати життя, воскрешати мертвих, створювати нове життя клонуванням – і все буде гаразд, оскільки безсмертним не треба боротися за ресурси, їм немає куди поспішати);
– інтелектуальний – створення могутньої ноосфери, що забезпечить входження у Світовий Розум.


РОЗДІЛ 3. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни "демократична держава" і "правова держава". При цьому одні автори виходять із бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.
Практичне значення концепції правової держави обумовлено тим, що вона концентрує та втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Вже саме поняття правової держави є загально-цивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики [19, с. 23].
До цієї концепції звертаються наразі у найрізноманітніших ситуаціях, зокрема, при:
– організації політичних партій, інших громадських об'єднань, формулюванні їх політичних вимог, розробці програмних документів;
– проведенні публічних політичних акцій – виборів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкованих органів тощо;
– виданні та застосуванні законів [11, с. 28].
Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема, в Україні), спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Ця концепція може слугувати громадянам ідеологічним джерелом їх очікувань і сподівань стосовно держави, для обгрунтування побажань, рекомендацій, вимог щодо її правової політики.
Правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. Саме така держава є одним із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів [22, с. 72].
Концепція правової держави формувалася в історії державно-правової думки, поступово втілюючи кращі гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями як Платон і Аристотель, Т. Гоббс і Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо і Ш.-Л. Монтеск'є.
Головним фундатором зазначеної концепції цілком заслужено вважається видатний німецький філософ І. Кант. Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею правової держави наприкінці XІX – початку XX ст., були українські вчені (зокрема, Б. О. Кістяківський, М.І. Палієнко, С. Дністрянський, А. Малицький, В. Старосольський, Ф. В. Тарановський тощо), відомі юристи-теоретики Росії (В. М. Гессен, С. А. Котляревський, М. М. Коркунов) і представники багатьох інших країн.
Правова держава – одне з найвагоміших досягнень людської цивілізації. Правова держава як певна ідея, концепція, теорія, а потім і відповідна практика має свою історію. Ідея правової держави відома ще з античних часів, коли державу розглядали як Божественне творіння для права, правди, справедливості й добра [22, с. 72].
До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважали будь-яку державу, тому що не існує держави без права, без правової системи, і навіть тією чи іншою мірою, без самообмеження правом [14, с. 4].
Процес формування правової держави характерний спільною ознакою – прагненням людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність.
Правова держава – це система органів та інститутів, які гарантують, охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, щодо якого в однаковому відношенні перебувають влади всіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи та окремі громадяни [22, с. 72].
Сучасна концепція правової держави складалася поступово зусиллями багатьох поколінь вчених різних країн.
Ідея правової держави зародилась доволі давно, ще в античні часи, хоча сам термін не вживався. На думку античних філософів і юристів, правова держава – це така держава, в якій правда, справедливість, право, закон традиційно вважались божественними настановами, необхідними атрибутами космічних і земних порядків, антиподами насильства, свавілля і хаосу [14, с. 6].
Значний вплив на формування теоретичних уявлень, а потім і практики правової державності, справили політико-правові ідеї та інститути Давньої Греції і Рима, античний досвід демократії. Ідею поєднання сили і права в організації Афінської держави на демократичних підставах проводив у своїх реформах вже у VІ ст. до н.е. давньогрецький архонт Солоній.
Головний напрямок пошуку таких мислителів античності, як Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель та інших, пов'язаний із прагненням до більш досконалих і справедливих форм суспільного життя.
Античні філософи послідовно відстоювали думку про те, що державність взагалі можлива лише там, де панують справедливі закони. Вони намагалися знайти таку взаємодію між правом і державною владою, яка б забезпечувала гармонійне функціонування суспільства і при якій закон був загальнообов'язковим як для громадян, так і для самої держави [6, c. 78].
Одне з перших визначень держави як правового співтовариства, що дійшли до нас, належить Цицерону. У своїй праці "Про державу" він писав про те, що держава (res publіca) є справою народу як "сукупності багатьох людей, поєднаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів" [21, с. 168].
Саме у Давній Греції Геракліт закликав боротися за закон, як за стіни рідного дому, а Аристотель і Платон прославляли верховенство закону над правителями.
Проте за умов рабовласницького і феодального суспільства з притаманною їм антидемократичною монархічною формою правління ідеї панування права не мали перспективи. Обожнювання особи монарха, диктат держави ставили владу над правом і законом. Хоча й за тих умов поборники прогресу і справедливості намагалися обстоювати право на опір незаконним діям влади.
Так, у класичному кодексі феодального права – Литовському статуті 1588 р. та в деяких інших правових пам'ятках України можна знайти принаймні постановку питання про необхідність верховенства права, єдності закону для всіх (останнє мало дуже велике значення, оскільки у феодальну епоху кожний намагався жити за власним законом-привілеєм), рівності підданих перед законом тощо.
Отже, ряд ідей правової державності з'явився вже в античному світі, а теоретично розвинені концепції і доктрини правової держави були сформульовані вже в умовах переходу від феодалізму до капіталізму і виникнення нового соціально-політичного ладу, коли буржуазія у боротьбі з феодальним свавіллям висунула ідеї законності, рівності, індивідуальної свободи, розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову та інші принципові положення, які нині є аксіомами юридичної і політичної науки.
У період буржуазних революцій виникають нові підходи до ідеї правової держави. В боротьбі з абсолютизмом народжується ідея правової організації державного життя, яка виключає монополізацію влади в руках однієї особи чи владного органа, стверджує рівність всіх громадян перед законом, забезпечує індивідуальну свободу за допомогою права.
Значний внесок у теорію правової держави в цей період внесли
Г. Гроций, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро, Вольтер, П. Гольбах, Т. Джефферсон та інші видатні мислителі XVІІІ-XІX ст.ст. З їх іменами пов'язана розробка декількох важливих ідей: природних прав людини, народного суверенітету, розподілу влади тощо.
Міркуючи про межі державної влади, Д. Локк, наприклад, серед невідчужуваних прав особливо виділяє власність, свободу думок. Будь-який замах на право власності (позбавлення частини власності, підвищення податків) розглядається Д. Локком як прояв деспотизму [13, с. 349].
Щоб не допустити зловживання влади, він пропонує не поєднувати законодавчу і виконавчу владу й підкорити законодавців дії ними ж створених законів, здійснюваних виконавчою владою.
Іншим засобом від сваволі, за Д. Локком, є законність. "На кожну людину в громадянському суспільстві повинні поширюватися закони цього суспільства" [13, с. 360].
Нарешті, Д. Локк рішуче відстоює і право народу на розрив угоди з урядом, право на повстання для відновлення порушеної свободи.
З ім'ям Ш. Монтеск'є пов'язане детальне обгрунтування принципу розподілу влади та ідея правління законів, а не людей. Згідно з Ш. Монтеск'є, головна мета держави – згладжувати протиріччя, що виникають між людьми в суспільстві, й вирішувати спори між приватними особами правовим шляхом, використовуючи силу, якщо хтось не побажає підкорятися правопорядку [2, с. 66].
Розуміння права у Ш. Монтеск'є спрямовано проти абсолютистських юридичних доктрин. Він першим у Франції став розробляти систему світських правових поглядів, протиставляючи феодальній сваволі природне право та ідеали Просвітництва.
Обгрунтування ідеалу правової держави було піднесено на якісно новий ступень в теорії родоначальника класичної німецької філософії Імануїла Канта (1724-1804 рр.).
Відповідно до знаменитого визначення держави, сформульованого Кантом у "Метафізиці вдач", вона є "об'єднанням багатьох людей, підпорядкованих правовим законам".
Хоча Кант не вживав ще терміна "правова держава", він використовував такі близькі за змістом поняття, як "правове громадянське суспільство", "міцний в правовому відношенні державний устрій", "цивільно-правовий стан".
Особливість кантівського визначення правової держави полягала в тому, що конститутивною ознакою держави вважалося верховенство закону.
Основні ідеї Канта про роль держави базувалися на уявленні про те, що кожна людина є абсолютною цінністю; вона не може