К ІДЕАЛЬНА ДЕРЖАВА В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ

КУРСОВА РОБОТА
з навчальної дисципліни "Теорія держави і права"
на тему:
ІДЕАЛЬНА ДЕРЖАВА В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Уявлення про ідеальну державу давньогрецьких мислителів 5
2. Ідеальні держави у вченнях утопічного соціалізму 13
3. Розвиток ідеї правової держави 25
Висновки 33
Список використаних джерел 37

ВСТУП
Актуальність теми роботи. Протягом багатьох століть розвивалося і вдосконалювалося суспільство, виникали нові форми співіснування індивідуумів, змінювалися погляди людей щодо взаємодії між собою. Ще з давніх часів існували прогресивні ідеї утворення людської спільноти, а потім і побудови держави на засадах справедливості, гуманізму та законності, тобто ідеальної держави. У Середні віки до цих вимог додалися верховенство права, рівність перед законом, розподіл владних повноважень і з'явилася назва держави, яка б мала такі риси, – правова держава.
Наразі значно розвинулася правознавча думка, що дало змогу на основі досягнень минулих поколінь розвинути сучасну теорію правової держави та перевести це вчення в якісно новий ракурс. Останнім часом все більше уваги приділяється не теоретичному розвитку правової держави, а питанням, вирішення яких дало б змогу побудувати таку державу в реальному житті.
Багато держав поставили собі за мету побудувати правову державу, але жодна з них не досягла цього. В деяких країнах виникають однакові проблеми на етапі державного будівництва. Не є виключенням і Україна. Тому вивчення історії ідеї правової держави є надзвичайно важливим процесом сучасного розвитку української правової думки.
Теорія правової держави формувалась протягом великого історичного періоду розвитку людства. Через це існує багато літератури, у якій ця проблема піддається аналізу і яка охоплює поетапний розвиток теорії правової держави від стародавніх часів до сучасності.
Серед сучасної літератури слід відзначити навчальний посібник
Є. Ф. Безродного, Г. К. Ковальчука, О. С. Масляного. Зібрання основних світових ідей в одному посібнику допомагає проаналізувати зміни, що виникали в поглядах щодо теорії правової держави, та порівняти сучасний розвиток теорії правової держави з досягненнями минулих поколінь [2].
Велике значення в цьому мають і праці професора Нерсесянца, в яких подаються не лише історичні дослідження, але й розробки самого автора [12].
Поняття "правова держава", основні принципи правової держави ми можемо знайти в підручнику "Правознавство" М. Настюка [14] та в "Правознавстві" авторського колективу під керівництвом A. M. Колодія [15].
Хоча слід відзначити, що у різних джерелах поняття "правова держава" подається по-різному, немає однозначності й у визначенні принципів правової держави.
Мета роботи – розглянути уявлення про ідеальну державу в політико-правовій думці.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались наступні завдання:
– з'ясувати уявлення про ідеальну державу давньогрецьких мислителів;
– охарактеризувати ідеальні держави у вченнях утопічного соціалізму;
– простежити розвиток ідеї правової держави.
Об'єктом дослідження є політико-правові вчення про ідеальну державу.
Предметом дослідження є моделі ідеальних держав у політико-правових вченнях.
Методи дослідження – методи порівняння, аналізу, синтезу; системний підхід.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.

1. УЯВЛЕННЯ ПРО ІДЕАЛЬНУ ДЕРЖАВУ ДАВНЬОГРЕЦЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ
В історії давньогрецької політико-правової думки виділяються три етапи:
1) І етап (ІХ-V ст.ст. до н.е.) пов'язаний із становленням давньогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Салоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорцями, "семи мудрецями" та ін.;
2) ІІ етап (V – перша половина ІV ст.ст. до н.е.) припадає на час розквіту давньогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля;
3) ІІІ етап (друга половина ІV ст. – ІІ ст. до н.е.) характеризується занепадом давньогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені у вченнях Епікура, стоїків, Полібія [7, c. 140].
Сократу, якого справедливо вважають однією з найцікавіших і найпопулярніших постатей у духовній історії людства, випало жити в першій половині V ст. до н.е. (469-399 р.р. до н.е.). Будучи близьким другом відомого стратега Перікла, автором знаменитих на всі Афіни "сократівських бесід" і неперевершеним оратором, маючи цілу плеяду своїх учнів, послідовників, Сократ міг істотно і різнобічне впливати на реальне вдосконалення політичного життя в демократичних Афінах, поглиблювати світоглядні засади співгромадян [12, с. 113].
Сократ відіграв видатну роль в утвердженні моральних основ практичної політики і права. Основні ідеї, які покладені в основу сократівської філософії, такі [7, с. 145].
1. Вчення Сократа, у тому числі його політичну частину, пронизував могутній раціоналізм, який був живим втіленням знань.
2. Для Сократа проблема загального політичного блага була проблемою розумного нормативного впорядкування поведінки людей. Запорука успіху політики, стверджував він, – у розвитку людської думки. Сократ був першим поборником зверхності інтелекту в індивідуальному і суспільному (політичному) житті. У цьому він вбачав основу політики, державного управління, права: для вдосконалення суспільних політичних відносин необхідне панування розуму над свавільною волею.
3. Основу державного порядку Сократ вбачав у законі і праві. Тільки вони мають бути зверхніми, тільки вони здатні принести людям доброчесність і справедливість. Принцип законності, поваги до закону – це є наріжний камінь політичної частини вчення Сократа.
4. Принцип дотримання закону і законопорядку у Сократа випливав не з якихось зовнішніх спонук, а з філософських глибин свідомості, з моральних чеснот. Моральна сторона законного порядку та управління суспільними справами була для мислителя тією внутрішньою силою, яка складає головну опору держави, усього полісного життя.
5. У політичній філософії Сократа індивідуалістичний раціоналізм органічно поєднується з відданістю громадян правопорядку. Стародавній грецький мудрець стверджував, що людина сама повинна спрямовувати своє життя, керуючись власним розумом, незалежно від зовнішніх авторитетів або емоційних спонукань.
6. Сократ не був демократом у давньогрецькому розумінні цього слова. Він, наприклад, категорично виступав проти того, щоб розглядати жеребкування як засіб здійснення політичної влади (а таке в Афінах тоді практикувалось), негативно ставився до принципу прийняття політичних рішень більшістю голосів. Перевагу він віддавав знавцям, а не кількості тих, хто мав вирішувати, що добре, а що погано. На його думку, найбільшу користь полісу за умови демократичної форми правління і політичної рівності могло принести насамперед уміння правити, мистецтво державного управління.
7. Згідно з вченням Сократа, коли приймається політичне рішення, не треба піддаватися впливу пристрастей, підпадати під владу емоцій.
8. Неперехідною залишається Сократова максима, що стосується державних правителів: "Правити повинні ті, хто володіє знанням".
9. Різко негативно Сократ ставився до тиранії як режиму беззаконня, свавілля і насильства.
10. Сократ був переконаним патріотом афінського поліса, і його критика негативних сторін афінської демократії завжди залишалась у межах цієї безумовної для нього відданості рідному полісу. Полемічні закиди Сократа проти демократії в Афінах здійснювались із метою її вдосконалення [7, с. 146-147].
Ідеї Сократа, пройшовши крізь тисячоліття, перетворившись із світоглядних уявлень у категоріальне вишколений базовий концепт сучасної політичної теорії, стали своєрідною "опорною конструкцією" в теоретичній моделі правового державного управління, цивілізованого народовладдя тощо [12, с. 114].
На противагу реалісту Сократу, грецький мислитель Платон (427-347 р.р. до н.е.) розвинув у своєму вченні політичну ідею, виникнення якої ознаменувало початковий рух політичної теорії у напрямку, далекому і від людської свободи, і від реально втілюваних можливостей державної влади [7, с. 150].
Не випадково двома найбільшими творами Платона стали книги, назви яких говорять самі за себе – "Держава" і "Закони". Політико-правова тематика досліджується і в інших численних платонівських діалогах, таких як "Апологія Сократа", "Політик", "Крітій", "Протагор" та ін. Із усіх цих праць їх автор постає перед нами як великий теоретик держави, права і політики. До його позитивних політико-правових здобутків необхідно зарахувати: характеристику тогочасних (полісних) форм держави, їх розгорнутий аналіз і класифікацію; високу оцінку Платоном ролі політичних знань у державному правлінні; похвала помірності й середньому достатку громадян; розвінчання хижацької природи міжполісних війн, їх агресивної спрямованості тощо.
Продовжуючи сократівські традиції, Платон ставився до демократії, до "принципу жеребкування" підозріло, він гостро засуджував "владу натовпу". Згідно з його думкою, натовп, який рветься у політику, неодмінно блукатиме там у пітьмі псевдоідей. Це завжди призводить до суцільної втрати моральних орієнтирів, до згубної переоцінки цінностей.
Особливо вдалим є у Платонових текстах пояснення причин виникнення тиранії, її критика. Як випливає із міркувань мислителя, тиранія е завершальною формою, кінцевою стадією падіння "п'яної демократії", тобто такого демократичного устрою, за якого люди, котрі його встановили, "сп'яніли від свободи". З такої горе-демократії і виростає тиранія – надмірна свобода перетворюється у надмірне рабство.
Тиранія – найгірший тип державного правління, де панує беззаконня, стають нормою вбивства розумних людей, тих, хто заявляє про себе як потенційний противник режиму, де насаджується безперервне і жорстоке насильство. Розвінчання Платоном злодіянь тиранії, яке дано у безсмертній восьмій книзі "Держави", вважається одним з найкращих і найбільш виразних зразків критики тиранічного правління у всій світовій літературі [18, с. 100].
Головною причиною занепаду держави Платон вважав "корозію" людської моралі. Тиранічний лад, заявляв мислитель, з'являється у тих полісах, де вона вкрай зіпсована [13, с. 263].
Ці та інші платонівські ідеї займають провідне місце в античній ідейно-політичній спадщині.
Платон створив модель ідеальної держави (утопії), компоненти якої такі.
1. В ідеальній державі Платона політична влада є первинною щодо існуючих у суспільстві правових відносин. Влада держави має, по суті, божественний, а тому всеохоплюючий характер. У ній закони, норми, правила життя людей надаються згори, осягаються – як божественний дар – винятково мудрими філософами, котрі, згідно з Платоном, повинні бути одночасно і державними правителями.
2. Платон прискіпливо вибудовує у своїй утопії розгалужену систему підпорядкування всіх членів суспільства заданим законом державного правління. У своїх творах Платон у такому ступені впорядковує людське життя, що зобов'язує "служителів закону" брати під свій контроль навіть побутові дрібниці, такі, наприклад, як розпорядок дня і ночі (скажімо, домогосподарок, на його переконання, слід піднімати серед ночі й зобов'язувати їх виконувати різні кухонні справи тощо). Державна влада має поділяти все населення на групи та різні (привілейовані і безправні) верстви, вона тримається на збройній силі.
3. Платон встановлює в ідеальній державі сувору цензуру над думками людей. Свою філософію він проголошує єдино істинною, єдино рятівною, їй, а не будь-якій іншій філософії, повинні навчатися майбутні громадяни, вона повинна бути покладена в основу державного ладу, як одкровення з неба, як абсолютна і повна істина.
4. Нетерпимість зводиться у принцип. Платонова держава слугує повсюдному запровадженню цього принципу у життя, спираючись на силу закону і примус. За різнодумство передбачаються суворі покарання: смертна кара, побиття, різного роду обезчещення і приниження, таврування та ін.
5. У цьому ідеальному суспільному устрої особисте життя громадян – і в ранньому дитинстві, і в юності, і в зрілому та похилому віці – перебуває під неослабним наглядом держави. Остання контролює і спрямовує їх помисли і дії, лінію поведінки індивіда тощо.
6. Увесь спосіб життя людей визначається державними законами [18, с. 101-102].
Ще одним незгасним світилом у сузір'ї видатних давньогрецьких мислителів був Аристотель (384-322 р.р. до н.е.). Найвизначнішими політико-правовими пам'ятками стали його твори "Політика" і "Нікомахова етика", до яких долучається праця "Афінська політія", що містить у собі історичний начерк розвитку державного устрою Афін.
Аристотель розглядав державу як складну організацію, яка виникає із природного, властивого вільним громадянам полісного, тобто політичного спілкування. За логікою мислителя, первинною формою об'єднання людей є сім'я; з декількох сімей виникає плем'я чи рід; нарешті, об'єднання декількох племен складає державу – вищу форму людської спільноти. В державі повністю реалізується потяг людей до спільного життя, закладений в них від народження. Як твердив Аристотель, людина "за природою своєю є істота політична" [1, с. 261].
За класичною афінською традицією, держава уявлялась похідною від спільного побутування, обслуговуючи потреби та інтереси людей. Саме це уявлення теоретично поглиблював Аристотель: держава, за його визначенням, – це спілкування людей заради досягнення якомога кращого життя.
Аристотель вважав, що причетність громадян до політики є їх обов'язком. Оскільки кожен отримує користь, має зиск від політики, то він повинен брати і участь у її здійсненні. З іншого боку, безперервні політичні перевороти в різних грецьких полісах переконливо підтверджували просту істину, яку Аристотель неодноразово обстоював у своїх працях: будь-які олігархії і тиранії встановлюють свої режими найперше там, де народовладдя має багато "трутнів", де громадяни самоусуваються від участі в суспільних справах. Так втрачається свобода – основний початок народовладдя [18, с. 120].
Аристотель доходить висновку: свобода і рівність можуть бути досягнуті й збережені лише за умови, якщо громадяни рівноправно і безпосередньо причетні до співвладдя, до державних справ [1, с. 96].
Головне завдання політичної теорії Аристотель вбачав у тому, щоб обгрунтувати найкращий державний устрій. З цією метою він детально розглядає різні форми держави, їх негативні й позитивні особливості.
Автор "Політики" дає у своїй книзі класифікацію форм державного правління за двома критеріями:
1) за числом осіб, які правлять полісом;
2) за державною метою, якої прагнуть.
Якщо згідно з першим критерієм розрізняються типи правління одноосібного, небагатьох і більшості, то другий слугує визначенню "ступеня правильності" державного правління: доцільними є ті форми, де верховна влада має на меті досягнення загального блага громадян. І навпаки, недоцільними – такі державні утворення, за яких правителі керуються, насамперед, інтересами особистої вигоди.
Згідно з цими критеріями Аристотель розмежовує три доцільні (монархія, аристократія, політія) і три недоцільні (демократія, олігархія, тиранія) форми.
Політичні симпатії Аристотеля знаходяться на боці політії – найбільш правильної, найбільш доцільної, виваженої форми державного правління (вона нібито золота середина серед усіх названих форм). Це – конституційна, в міру демократична, республіка.
Принцип дотримання "золотої середини" в Аристотеля панує повсюди: щодо майна, споживання, життєвих домагань, звичаїв, меж володарювання. Навіть сама влада в політії належить середньому класу, найбільш схильному використовувати її на користь усім громадянам.
Аналізуючи полісне життя, Аристотель ні в чому не допускає крайнощів. Він переконаний: найбільше користі для поліса, для його проводирів дасть така політична теорія, яка "шукає середину".
Вперше в історії Аристотель прямо називає політику наукою – "найбільш благородною із усіх наук". Він підкреслює, що в основі цієї науки лежить знання про справедливість. Справедливість він визначає як "золоту середину" між крайнощами.
Фундаментальним принципом політики Аристотель називав принцип рівноваги. Адже причина політичної нестабільності, будь-яких переворотів і змін форм державності полягає у відсутності рівноваги між двома полюсами, діаметрально протилежними складовими суспільства, завжди присутніми в певному полісі: між багатими і бідними. Звідси випливає необхідність постійної турботи державців про збереження у суспільстві сильного "середнього класу", неухильного зміцнення його впевненості у майбутньому [12, с. ]127.
Підсумовуючи все викладене про Сократа, Платона та Аристотеля, можна зробити такий висновок: політичні та правові вчення, що виникли в Стародавній Греції, зумовили концептуальне обгрунтування таких проблем, як причини виникнення права і держави, їх призначення і функції, роль у забезпеченні людської свободи. Ці проблеми, завдяки провідним мислителям, були зведені в єдиний комплекс взаємозв'язаних понять і доказів.
Отже, досвід політичної і правової думки Стародавньої Греції – це безцінний соціальний досвід, що має неперехідне значення в історії людства.


2. ІДЕАЛЬНІ ДЕРЖАВИ У ВЧЕННЯХ УТОПІЧНОГО СОЦІАЛІЗМУ
Значну частину світових державно-правових концепцій складають теорії утопічного соціалізму.
Утопія означає: місце, якого немає. В науковій літературі під утопією розуміється опис суспільного, політичного і приватного життя людей уявної країни, що відповідає тому чи іншому ідеалові соціальної гармонії [6 с. 283].
Перший такий утопічний опис уявної держави зробив уже згадуваний нами представник політико-правової думки Стародавньої Греції Платон у діалозі "Тімей" та в "Республіці", де містилися принципи суспільного благоустрою.
Такі ж спроби, хоча й безсистемні, мали місце в творчості деяких отців церкви і, зокрема, Августина, хоча розмежування сфери дії людського та божественного законів давали підстави для сумнівів щодо реальності перебудови земних порядків.
Подальшого розвитку подібні утопічні погляди на державу, право й суспільство набули в епоху Реформації, головним напрямком якої було "виправлення" офіційної доктрини католицького Риму, зміна церковного устрою, відносин двох соціальних інститутів суспільства: церкви й держави.
Певний внесок у розвиток ідей утопізму зробив представник німецької Реформації Томас Мюнцер (1490-1525), головними аспектами суспільного ідеалу якого були ліквідація експлуатації, соціальної нерівності, реформування системи влади, послаблення впливу церкви на суспільне життя та встановлення справедливого державного устрою – "християнського союзу та братства".
У XVІ-XVІІ ст. з'явилися класичні твори утопічного соціалізму, авторами яких були Томас Мор і Томмазо Кампанелла.
Державний діяч Англії Т. Мор (1478-1535) у державно-правовій концепції "Утопія" піддав критиці монархію та її економічну основу – приватну власність і запропонував політичний устрій майбутньої ідеальної держави, в якій ліквідація приватної власності приводить до встановлення рівності всіх громадян. Головним аспектом такого суспільства мала бути обов'язковість праці [18, с. 234].
Мислитель пропонував, щоб усі посадові особи держави обиралися та були підзвітними народові. Найважливіші проблеми мали обговорюватися всіма жителями Утопії.
Т. Мор пропонував чітко визначити функції держави, основними з яких мали бути: організація виробництва товарів і продуктів та їх розподіл, боротьба зі злочинами, забезпечення миру.
Система влади мала два рівні: на першому кожні ЗО сімейств обирали свого керівника – філарха; на другому, державному обирався князь. Крім того, в державі діяв виборний сенат, обираний щороку. У відносинах князя і філархів із народом були присутні елементи демократії – вони радилися з ним перед винесенням рішень. Такий державний устрій та система влади, на думку Т. Мора, мали сприяти формуванню високих моральних якостей людей і, як наслідок, міцної самодисципліни, зменшенню суспільної ролі такого регулятора, як право. Тому в цій ідеальній державі діяла обмежена кількість законів [2, с. 190].
Утопічні ідеї Т. Мора розвивав через століття італієць Т. Кампанелла (1568-1689) у праці "Місто Сонця". Він підтримав свого попередника, визначаючи приватну власність першоджерелом суспільної нерівності і кривди, а ідеальним бачив такий державний устрій, який грунтується на загальній власності людей та спільній власності на засоби виробництва. До того ж у проекті ідеальної держави передбачалася загальна власність на одяг та особисті предмети. Праця в місті Сонця мала загальнообов'язковий характер, причому робочий день складав усього чотири години. Виховання й навчання тут також були тісно пов'язані з працею [12, 179].
У місті Сонця встановилася повна рівність між чоловіками й жінками. Главою держави був наймудріший з її жителів, якого мислитель називав "метафізиком" або правосвящеником і який уособлював світську та духовну владу, маючи повноваження вирішувати всі опірні питання. У здійсненні владних повноважень главі держави допомагали три співправителі. Функцією першого з них, Моці, було право війни і миру; другого, Мудрості, – вирішення проблем ремесел, мистецтва, науки, навчальних закладів; третього, Любові, – проблем шлюбу, виховання дітей, піклування, рільництва і скотарства. Посади розподілялися між жителями згідно з практичними здібностями та освіченістю. Кожен міг обіймати посаду лише в тій сфері, де він мав особисті досягнення. Всі громадяни, які досягли 20-річнаго віку, входили до Великої ради, яка здійснювала контроль за діями посадових осіб і ухвалювала рішення стосовно їх звільнення.
Пропонуючи державу з жорсткою регламентацією всіх аспектів життя й насильницькою рівністю, Т. Кампанелла зазначав, що такий суспільний устрій, створений завдяки філософським роздумам, мав велике значення як взірець для наслідування і міг бути реалізованим.
Згодом події в економічному житті Західної Європи, що сприяли становленню буржуазії та збільшенню середнього прошарку суспільства, а також ідеологія Просвітництва дали поштовх подальшому розвиткові державно-правових учень утопічного соціалізму [18, с. 235].
Французький мислитель Жан Мельє (1664-1729) запропонував концепцію "Заповіт", де в дусі реформаторства розвінчував гнобительську роль католицького Риму, зазначав, що релігія дуже тісно пов'язана з політикою і залишає поза увагою те, що в реальному житті нерівність закріплюється законодавчо.
Визначаючи існуючу нерівність, Ж. Мельє нагадував, що люди рівні від природи і мають повне право користуватися своїми природними правами. Останні обмежуються політичною владою, королями, які вважають себе вищими від законів природи й держави. Як і його попередники, Ж. Мельє був переконаний, що основа суспільної нерівності й державної недосконалості – приватна власність. Він дійшов висновку, що держава – це організований примус, і щоби звільнити людей від нього, необхідно знищити першооснову – приватну власність [18, с. 236].
Мислитель запропонував картину ідеального суспільства, де всі зрівнюються у правах і привілеях. Усіх людей об'єднує ідея загального блага, всі вони працюють під керівництвом мудреців.
Ж. Мельє у своїй концепції визнав необхідність влади, але ця влада, а також відносини залежності й підкорення не мали політичного змісту. На відміну від ранніх утопістів, Ж. Мельє першим запропонував насильницьку зміну форми державного устрою та правління, причому вважав це можливим не лише у Франції, а й в усьому світі.
Своєрідною була державно-правова концепція соціаліста-утопіста Франції XVІІІ ст. Мореллі, побудована на засадах природного права. Він зазначав, що природа надала людям у рівне користування свої широкі можливості, але внаслідок поступового відхилення від законів природи люди порушили цю гармонію. Збільшувалися сімейства, послаблювалися родинні зв'язки, накопичувалася приватна власність, яку перегодом було закріплено законодавчо. Саме приватна власність сприяла економічній, а потім і політичній нерівності людей [12, с. 183].
Вихід із ситуації, що склалася, Мореллі вбачав у скасуванні приватної та поверненні до загальної власності. У творі "Кодекс природи" мислитель визначив спосіб повернення до рівності – прийняття досконалого законодавства, узгодженого з законами природи.
Головними принципами цього законодавства мали бути: встановлення загальної власності на все крім предметів особистого вжитку; забезпечення всіх людей роботою, а також черговість у виконанні посадових обов'язків; встановлення обов'язку кожного громадянина сприяти загальній користі відповідно до його сил, можливостей і віку.
Основними функціями держави Мореллі визначав обов'язок регулювання промислового і сільськогосподарського виробництва, розподілу продуктів між людьми, регламентацію всіх аспектів життя людей, їхнього побуту, виховання тощо. Але в концепції Мореллі не було чітко визначено систему влади. Це, скоріше за все, малореальне суспільне самоуправління, з органами виконавчої влади на місцевому рівні в особах начальників міст і провінцій, які виконують свої функції протягом одного року, а потім змінюються [18, с. 238].
Приблизно такими ж були погляди ще одного французького мислителя Габріеля-Бонно де Маблі (1709-1785), який уважав, що свобода й рівність притаманні природному станові, а приватна власність порушує світ рівноваги і свободи.
У низці праць, серед яких "Про права та обов'язки громадянина", "Про законодавство, або Принципи законів" та ін., мислитель із позицій природно-правового підходу піддавав аналізові відносини власності та їхній вплив на державу та особистість. Тут він дійшов висновку, що приватна власність поділяє людей на дві соціальні групи: багатих та бідних; багаті завдяки їй захоплюють владу, а всі зміни влади й форм держави, соціальні стреси пов'язані з перерозподілом власності.
Побудова суспільного ідеалу Г.-Б. де Маблі – суспільства рівних у правах і власності людей – можлива за умови просвіти всіх громадян і скасування приватної власності. Необхідною умовою для цього є схвалення законів, які обмежують багатство, регламентують розмір земельних ділянок, що знаходяться у власності окремих людей, обмеження торгівлі [18, с. 238].
Необхідно зазначити, що поряд із явно утопічними у Г.-Б. де Маблі були ft раціональні ідеї. Серед них – думки про те, що народ є єдиним носієм суверенітету й законодавцем; про необхідність поділу державної влади, причому виконавча влада повинна бути підзвітною законодавчій.
Революція у Франції 1789-1794 pp. сприяла появі радикальні тих державно-правових концепцій утопічного комуносоціаліаму. Пальма першості належала Г. Бабефу (1760-1797), який під час революції обстоював інтереси найнеобхідніших верств населення, був одним із керівників руху "В ім'я рівності", а 1796 р. очолив таємну повстанську директорію, за що був страчений.
Г. Бабеф уважав, що ніякі суспільні реформи не можуть установити свободу й рівність людей, комуністичного устрою можна досягти лише рішучою боротьбою.
У програмі "Змови рівних" головним джерелом нерівності вважалася приватна власність. Майнова рівність є природною рівністю, тому метою "Змови рівних" був захист цієї рівності.
Проект Г. Бабефа передбачав утворення замість держави національної громади, члени якої наділялися б широкими політичними правами, а посадові особи були б виборними.
Суспільне виробництво й розподіл його продуктів повинні були контролюватися, а кожному членові громади передбачалося забезпечити поміркований достаток. Взагалі, пропонуючи на перший погляд суспільство, в якому гарантувалися б рівність і свобода людей, вчення Г. Бабефа не йшло далі класичної зрівнялівки, обмеженої, дозованої свободи, не піддавало глибокому аналізові сутність держави, влади, права, політичних інститутів і суспільних відносин [2, с. 196].
Характерні для вчень утопічного соціалізму недостатність уваги до правових і державних інститутів, однобічність, спрощене сприйняття дійсності та вирішення проблем майбутнього суспільного розвитку мали місце у творчості французьких мислителів А. де Сен-Сімона (1760-1825), Ш. Фур'є (1772-1837) та англійського вченого Р. Оуена (1771-1868).
А. де Сен-Сімон уважав, що суспільство розвивається поступово від однієї стадії до іншої. Теологічну і метафізичну стадії заступає позитивна ("золотий вік"), яка робить усіх людей щасливими. На перших двох стадіях мають місце невдоволення й протиріччя між бідними та багатими, але прогрес знань і моральності сприяє розвиткові суспільства і створює передумови для настання позитивної стадії. Іншими чинниками, що сприяють прогресові суспільства, на думку А. де Сен-Сімона, є викуп земель у власників, скасування соціальних привілеїв, що передаються у спадок, відсторонення від влади феодалів і представників середнього класу – юристів і військових та залучення до управління державними справами промисловців, які, на його думку, можуть працювати в інтересах народу [6, с. 290].
Формою правління має залишатися монархія, якій підзвітний уряд, але реальна законодавча влада повинна належати Раді промисловців (парламентові).
Приватна власність не заважає розвиткові суспільства, оскільки держава досягне рівня централізованої керованої промислової асоціації, яка функціонує на підставі планів виробництва. Стабільності суспільства, на думку мислителя, повинна сприяти жорстка дисципліна окремих людей та соціальних груп. У цьому випадку відпаде необхідність у політичних інститутах, значних затратах суспільства на забезпечення свобод і права індивідів, тобто завдяки активній діяльності центральних органів держави і жорсткому адмініструванню буде забезпечено загальну та індивідуальну свободу [6, с. 292].
Своєрідним було вчення Ш. Фур'є. Він гадав, що відповідно до універсального "закону тяжіння й притягання" у природі все поступово рухається і розвивається: матеріальний світ, органічний, тваринний і соціальний [12, с. 283].
Але від природи людям притаманні різні пристрасті; єдиний спосіб виправлення суспільства, встановлення нового соціального порядку – виявлення та класифікація цих пристрастей.
Ш. Фур'є піддав критиці сучасну йому державу, вважаючи, що останні досягнення людства завдали йому шкоди. Розвиток промисловості й торгівлі привів до обмеження свободи, до стану війни між індивідом і колективом, до встановлення тиранії індивідуальної власності над масою.
Життя людей, на думку мислителя, зміниться на краще, якщо основою суспільства стануть асоціації – промислово-споживчі товариства, до складу яких входитимуть представники різних соціальних груп. Асоціації, власне, заступлять державу з її інститутами і складатимуться з фаланг приблизною кількістю до 1600 осіб у кожній, будучи автономними і незалежними одна від одної. Центральна влада та її апарат не матимуть права втручатись у внутрішнє життя фаланг.
У фалангах існуватиме приватна власність, а значить, і майнова нерівність, але виробництво в них буде організоване, що забезпечить поступове примноження суспільного багатства до значних розмірів і створить умови для знищення протиріч між людьми, нормального життя кожного відповідно до його нахилів.
У фалангах за загальною згодою буде встановлено норми, що регулюватимуть відносини людей. Усе це, на думку Ш. Фур'є, створить умови для реалізації особистості свободи людини і відповідатиме її споконвічним прагненням.
Англійський мислитель Р. Оуен розроблення теорії свого суспільного ідеалу почав із розгляду сутності характеру людини. У цьому він був близьким до представника французького Просвітництва Клода-Адріана Гельвеція і вважав, що характер людини є результатом впливу навколишнього середовища. Так само умови життя, що складаються в суспільстві, формують характери соціальних груп і класів [18, с. 241].
Становлення капіталістичних відносин, на думку Р. Оуена, негативно вплинуло на формування характеру людей, сприяло падінню моральних засад суспільства, неосвіченості й невігластву, поширенню розпусти. Головним чинником, який негативно впливає на формування характеру, є приватна власність.
Щоби змінити життя на краще, мислитель уважав за необхідне передусім здійснити революцію в свідомості людей, для чого пропагувати основні істини його теорії про формування характеру, цінності "більш високої структури суспільства", а також ухвалення юридичних законів, "гуманного фабричного законодавства", спрямованого на здійснення реформ. Кінцевою метою утопічних міркувань Р. Оуена був "новий моральний світ", який складався з окремих комун, що об'єднували до 3000 осіб і забезпечували себе самі. Ці комуни формувались у федерації національного масштабу, а потім об'єднувалися в міжнародному масштабі. У комунах запроваджувалися колективні праця і власність, рівність прав та обов'язків людей [18, с. 242].
Комуна перебирала функції виховання й навчання, забезпечення старих і хворих своїх членів. Завдяки запровадженому в комунах порядку відпала необхідність такого соціального інституту, як покарання.
На відміну від своїх попередників, Р. Оуен робив спроби втілити свою утопічну доктрину в життя: спочатку на ткацькій фабриці у Нью-Ланарці в Шотландії, де він був управляючим із 1800 p., а згодом у Великобританії та США, де заснував дослідні комуни, але ці спроби скінчилися поразкою. Та все ж великий утопіст продовжував до кінця своїх днів пропагувати ідеї гармонійного світу.
Ідеї утопічного соціалізму не обминули й соціально-політичну думку Росії.
Зокрема, багато в чому утопічною була концепція держави О.І. Герцена (1812-1870). Деякий час він жив за кордоном, де досконально ознайомився з багатьма теоріями державного устрою, але після невдалих європейських революцій 1848 р. розробив власну теорію "російського соціалізму". Герцен обстоював ідею, що російський народ знаходиться ближче, ніж інші народи, до нового соціального устрою. Основою російського соціалізму, на думку мислителя, мала стати сільська "община". Головні умови досягнення його соціального ідеалу – визволення селян, передача земель у володіння "общини" [3, с ]161.
На відміну від інших теоретиків утопічного соціалізму, які обмежувалися розробленням проектів "ідеального" суспільного устрою, Герцен значну увагу приділяв питанням держави і права.
Він поділяв популярну на той час договірну ідею походження держави й пов'язував утворення держави з необхідністю організації суспільної безпеки. Але в цьому держава, на його думку, "починається рабством" і служить тому, в чиїх руках сила. Водночас держава не є чимось сталим, вона постійно розвивається. Держава, зазначав мислитель, є "перехідною формою". Майбутній російський соціалізм можливий, за його вченням, без держави [18, с. 242].
Герцен робив спроби проаналізувати форми держави і з'ясувати сутність державного апарату. У своєму вченні він розрізняв дві форми правління – монархію та республіку, протиставляючи їх одну одній. У монархії, зазначав він, народом керують, а в республіці керує він сам.
Монархія спирається на авторитет, сильну централізацію, втрата яких є початком республіки.
Державний апарат монархії – недосконалий, царська адміністрація відірвана від народу; ця система починається "з імператора і йде від жандарма до жандарма, від чиновника до чиновника, до останнього поліцейського в найвіддаленішому закутку імперії... і все це спирається на шістсот тисяч органічних машин із багнетами" [3, с. 117].
Такий державний апарат у соціальній республіці заступить система управління, до якої увійдуть повірені й делегати, але їх сукупність не може репрезентувати верховної влади; вони повинні виконувати волю тих, хто їх обрав, а не бути вищими від них. Будуть волосне управління, народна контора, канцелярія громадських справ, регістратура народної волі, поліцейський порядок.
Значною мірою утопічними були також погляди російського письменника М. Г. Чернишевського (1828-1889), викладені ним в основному в романах "Що робити" і "Пролог". Але крім проектів ідеального суспільного устрою, у в