К Литовські статути

РЕФЕРАТ

Курсова робота: 33с., 20 джерел.
Об'єкт дослідження - Литовські статути.
Предмет дослідження - злочини і покарання за Литовськими статутами.
Мета роботи полягає у з'ясуванні кримінально-правового змісту Литовських статутів.
Методи дослідження: описовий, порівняльний, аналізу, синтезу, узагальнення, системного підходу, тлумачення.
Литовські статути - це кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в XVІ - першій половині XІX ст. Норми Литовських статутів спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Значна увага приділялась злочинам і покаранню. Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер.

КОДИФІКОВАНЕ ПРАВО, ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ, ПРАВА І ПРИВІЛЕЇ ШЛЯХТИ, ЗЛОЧИНИ, ПОКАРАННЯ, ЗАЛЯКУВАННЯ.

 
ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1 Загальна характеристика Литовських статутів 6
Розділ 2 Основні риси окремих галузей права
за Литовськими статутами 11
Розділ 3 Розвиток уявлень про злочини і покарання
у Литовських статутах 19
3.1 Злочини 19
3.2 Покарання 24
Висновки 29
Список використаної літератури 32

ВСТУП

Актуальність теми. Кримінальне право у будь-який час - віддзеркалення історичних процесів, що відбуваються в державі. Кримінальні норми, як лакмус, змінюються під впливом перетворень соціально-економічного, політичного, культурного (релігійного) життя суспільства.
Інститутам злочину і покарання приділена велика увага і польсько-литовським законодавством XІV-ХVІІІ ст.ст.
Особливість і складність аналізу цих правових явищ поданого періоду обумовлена тим, що наявність великої кількості паралельно діючих правових джерел Литви, Польщі, Речі Посполитої (починаючи від звичаєвого права і закінчуючи кодифікованими актами) робить майже неможливим вичерпно й, головно, об'єктивно вивчати кримінальне право польсько-литовських часів історії України [1, с. 238].
Втім, однозначно можна сказати, що під впливом зовнішніх факторів змінилось вже саме розуміння злочину. Замість "обіди" (період Київської Русі) під злочином стали розуміти "шкоду" або "злочинство", а пізніше отримало закріплення поняття "виступ", тобто порушення правових норм, встановлених державою [13, с. 127].
Взагалі, кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і гідність панівних станів захищалися посиленими санкціями (вже І Литовський статут 1529 р. чітко навіть в структурно-системному плані ілюструє це). За деякі злочини шляхті передбачалось не лише зменшувати покарання, а й була можливість звільнення від покарання.
Саме в литовсько-польську добу в праві України починає оформлюватись і діяти принцип "безпосередньої відповідальності особи за вчинений нею злочин". Так, якщо Судебник Казимира ще передбачав можливість притягувати до відповідальності близьких родичів, то Литовський статут 1529 р. чітко закріплював "не мает нихто ни за кого терпети але каждий сам за себе" (Арт. 7) [16].
Система покарань також відповідала феодальному розвиткові суспільства.
Мета наданої курсової роботи полягає у з'ясуванні кримінально-правового змісту Литовських статутів.
Об'єкт дослідження - Литовські статути
Предмет дослідження - злочини і покарання за Литовськими статутами.
Методи дослідження: описовий, порівняльний, аналізу, синтезу, узагальнення, системного підходу, тлумачення.
Для досягнення поставленої мети в роботі були визначені такі основні завдання:
- дати загальну характеристику Литовських статутів;
- визначити основні риси окремих галузей права за Литовськими статутами;
- описати систему злочинів, представлену у Литовських статутах;
- розглянути відповідну систему покарання.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛИТОВСЬКИХ СТАТУТІВ

В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел [17, с. 111].
Її первісною базою стало розвинене право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, що мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель.
У кінцевому підсумку на українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв та інших нормативно-правових актів Польського королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була доволі значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права. Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої [8, с. 321].
Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово, проте вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювалися збірники, які охоплювали видані раніше статутні конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого значення набули Генрікови артикули 1572 р.
Власну правову систему було створено у Великому князівстві Литовському. Союз із Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що стосується становища шляхти.
Втім, своєрідність литовського права зберігалася. Тому після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщини), "був введений державний устрій, але не судове право коронних земель" [3, с. 173].
Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятливішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а в XVІ ст. - трьох Литовських статутів.
Судебник 1468 р. (Статут Казимира) - перший кодекс кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Його основою були місцеве звичаєве право і судово-адміністративна практика. Він містив змішані старі українські та нові польсько-литовські поняття. Багато що було взято з Руської Правди.
У І Литовському статуті (пізніше він дістав назву "Старого"), виключно світському кодексі, який було ухвалено на вальному сеймі 29 вересня 1529 p., дістали юридичне закріплення основи суспільного й державного ладу, що склалися на той час у Литві та на українських землях, які входили до складу князівства.
Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми кримінального, а також інших галузей права. Статут проголошував, що усі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті.
Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Європи.
Для розроблення проекту ІІ Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних", які статут склали і написали.
Статут було затверджено сеймом у 1554 p., але він набув чинності лише з 1566 р.
За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував І Литовський статут. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 p.; визначав становище великого князя ("господаря"), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вільності шляхти.
Статут 1566 р. поділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Як і І Литовський статут, він охоплював норми, що належали до різних галузей права: державного, цивільного, військового, земельного, сімейного, кримінального, кримінально-процесуального.
Коли після Люблінської унії 1569 р. до Польської Корони були приєднані Київське, Волинське, Брацлавське воєводства, на цих територіях продовжував діяти ІІ Литовський статут, хоча і без другого розділу ("Про оборону земську"), який не відповідав політичній ситуації того часу. Оскільки ця редакція з'явилася внаслідок домагань волинської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, ІІ Литовський статут дістав також назву Волинського.
Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписання Люблінської унії. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробленні статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився ІІІ Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда ІІІ у 1588 р.
"Ми, государ, - було сказано у цьому акті, - той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо, згідно з яким як ми, государ, так і всі інші стани, мешканці Великого князівства Литовського повинні діяти" [16, с. 428].
У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність ІІІ, або, як його стали називати, Нового Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалася не лише на українські землі, а й на Корону. Складався він із 14 розділів і 488 артикулів.
Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Литовському Статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Статут 1566 р.
Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Проте вони, як і раніше, продовжували діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям за відсутності "писаної" норми вирішувати справу "на основі старого звичаю".
Можливість діяти "згідно зі старим звичаєм", "способом звичая стародавнього" визначалася і наступними статутами.
Великий князь, сказано у ІІІ Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, "усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати"[16, с. 372].
Велике значення проведеної роботи по створенню Литовських статутів знайшло відображення в тому, що кодифіковане право на століття пережило саме Велике князівство Литовське. Статути ще в 1819 р. друкувалося як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно було чинним майже не до половини ХІX ст.

РОЗДІЛ 2 ОСНОВНІ РИСИ ОКРЕМИХ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА
ЗА ЛИТОВСЬКИМИ СТАТУТАМИ

Основним правовим інститутом періоду, що розглядається,, безумовно, було право власності.
І у польському, і у литовському праві поняття власності з'явилось досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін "дідівщина", тобто володіння речами, одержаними в спадщину "від дідів". Надалі його витиснуло поняття "власность" (власність) [1, с. 180].
У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 p., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін "власність", хоча деякий час зустрічалося і таке поняття, як "отчина" [12, с. 73].
Об'єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо.
Важливе значення при цьому набував розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього відповідно з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею.
За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувались маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого - "інші всякі добра і пожитки".
І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.
Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки розподілялися на декілька категорій:
1) "отчини" або "дідини", тобто одержані у спадщину родові володіння;
2) вислужені або одержані в користування (держання) на визначених умовах, наприклад, "до волі панської";
3) одержані внаслідок купівлі-продажу.
Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то щодо маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.
Шляхетська земельна власність усіх видів - родова, вислужена або куплена - вважалась недоторканою. Втім, з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, що втекли "до землі ворожої", розглядалися як державні злочинці, а тому їхмаєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями.
Право володіння землею грунтувалося на пожалуванні, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що записано у грамоті господаря.
Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, то ця земля відписувалась до господаря.
Проте цілком зрозуміло, що за час від аграрної реформи до прийняття І Литовського статуту, з'явилися землевласники, право володіння землею у яких базувалося тільки на давності часу.
Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визнавши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка тримала землю протягом зазначеного часу.
Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 pp. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.
Обмеження права розпорядження земельною власністю про-тирічило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно, що шляхта добивалася скасування цього обмеження.
Згідно з ІІ Литовським статутом 1566 р. шляхтичам не потрібен був дозвіл великого князя на відчуження "отчини" - досить було повідомити про це земський суд. Щоправда, вислужені маєтки ("вислуги") відчужувалися лише за згодою великого князя [8, с. 106].
Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані ІІІ Литовським статутом 1588 р., за яким "усім станам шляхетського народу ... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом" [16, с. 400].
Деяке поширення на початку XV ст. одержує так зване заставне землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що передавалися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі землі перетворювалися у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, оскільки кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передати своє право іншим особам.
Через 30 років, якщо земля не викуплена із застави, вона переходила у власність кредитора [1, с. 142].
Право володіння землею як загальне правило супроводжувалося обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литовські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності.
Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння.
Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p.: "Всякого звання духовні і светські, княжства, панята, і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова... ті, хто має маєтки земські ... в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу" [16, с. 440].
До того ж така військова служба вимагається з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.
Право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, допускаючи, однак, можливість нез'явлення на військову службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею.
"А хто" - записано у ІІІ Литовському статуті, - з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався ... без дозвілу нашого або гетьмана нашаго великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю" [16, с. 442].
Достатньо ретельну правову регламентацію одержали питання, пов'язані із спадкуванням. В результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.
У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.
Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим майном.
Нерухоме майно і перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але, починаючи з XІV ст., шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувались дочками.
Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші.
Розрізнялося спадкування батьківського і материнського майна.
Наприклад, ІІІ Литовський статут 1588 р. передбачав, що "спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити" [16, с. 450].
Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у "вотчину" лише синам, а дочкам - переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого" [16, с. 451].
Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, повозок, килимів, тощо, то все це повинно рівно розподілятися поміж дітьми, як синами, так і дочками.
Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у фамільну власність - вотчину або материнське майно.
Кожен мав право "записати свої речі, рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак, не батьківські і не материнські маєтки, з своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським" [16, с. 453].
При цьому право заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди тощо.
При відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів фамільне (родове) майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно повинно було перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності.
Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, великого князя. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено ІІ Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що "котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литовського ... переходять і переходити будуть" [16, с. 457].
Аналогічне положення містилося у ІІІ Литовському статуті 1588 р.
В той же час багато питань, пов'язаних із спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як зазначено у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.
Значний інтерес являє собою зобов'язальне право, яке діяло на українських землях.
Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого поширення. І все ж польське і литовське право знали різні види договорів.
Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує поширення договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого.
Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли "усім станам шляхетського народу" вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх "ввідавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати" [16, с. 27].
Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.
Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій і обрядів. Було прийнято, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилось на підтвердження і закріплення договору.
Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалась також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на перший строк рухоме майно, а по закінченню строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.
Значне поширення у XІV-XV ст. отримало поручительство. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.
У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше "десяти коп грошей". Коли ж договір позики на більш значну суму не був оформлений письмово, боржник за Литовським статутом 1588 p., мав право сплатити кредиторові "тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг" [16, с. 470].
Ще більш суворі вимоги становив закон для угод із землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим способом придбаних маєтків, той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставивши підпис, та ще й запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками.
Потім цей запис треба було занести до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився "з книг замкових до книг земських". Такий же запис був потрібний, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.


РОЗДІЛ 3 РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО ЗЛОЧИНИ І ПОКАРАННЯ У ЛИТОВСЬКИХ СТАТУТАХ
3.1 Злочини
Законодавство Великого князівства Литовського значну увагу приділяло кримінальному праву.
Перші законодавчі акти Великого князівства Литовського (загальноземські обласні грамоти та ін.) свідчать про достатньо високий для свого часу ступень розвиненості кримінального права. Проте в цей період судові органи держави керуються, в основному, правом, заснованим на місцевих звичаях, а процесуальні дії учасників судочинства не закріплюються в письмовій формі [4, с. 120].
Разом з ним в багатьох землях Великого князівства Литовського (особливо в колишніх князівствах-державах, таких як Полоцьке, Турово-Пінське, Берестейське та ін.) продовжує діяти власний кримінальний закон.
Поступово кримінально-правові норми у зв'язку із централізацією держави уніфікуються і розвиваються.
Перший кодифікований кримінальний закон Великого князівства Литовського - Судебник Казимира 1468 р. - закріпив основні, єдині для всієї держави види злочинів проти феодальної власності, вніс новизну у визначення суті й цілей покарання.
Протягом ХVІ ст. піддавалася істотним змінам більшість інститутів кримінального права, створювалася спеціальна юридична термінологія для виразу правових понять. Про це свідчать загальнодержавні збірки законів - Статути 1529, 1586 і 1588 р.р., які характеризувався достатньо високою розвиненістю й широтою охоплення регульованих правовідносин.
Статути законодавчо закріпили такі правові принципи, як законність, індивідуалізація, рівність всіх перед законом, справедливість покарання та ін.
При розробці нових кримінально-правових норм враховувалися досягнення світової юридичної науки, ідеї прогресивних мислителів того часу - Ф. Скоріни, А. Волана, Л. Сапеги та ін.
Загальне поняття злочину, близьке до сучасного, вперше зустрічається в грамоті 1447 р. і називається "проступкой".
У Статутах залежно від характеру злочинної діяльності та її результатів по-різному злочини називались по-різному: "виступ ", "виступок", "кривда" "вчинок", "злочинство", "шкода", "гамір" тощо.
Закон відрізняє складові частини злочину й достатньо виразно описує його істотні і типові ознаки.
Об'єктом злочину признаються конкретні блага і інтереси особи, а Статут 1588 р. визнає об'єктом злочину злочинні посягання на відносини із підтримки громадського порядку і суспільної моралі.
Закон говорить також і про двохоб'єктні злочини. Наприклад, при посяганні на життя особи, що має охоронну грамоту государя, об'єктом злочину є не лише життя людини, але й порушення "статуту" государя, його води (Арт. 1, ст. 13).
Закон додає важливе значення ознакам, які характеризують злочини в їх зовнішньому прояві: самому діянню, яке може мати форму активних дій людини або форму утримання від конкретних дій (злочинна бездіяльність), а також причинному зв'язку між діянням і наслідками, що наступили, способу, часу і обставинам вчиненого злочину.
Суб'єктом злочину закон визнавав лише людину, яка досягла певного віку (14 років - за Статутом 1566 р. і 16 років - за Статутом І588 р.) й осудну.
За загальним правилом не підлягали кримінальному покаранню психічно хворі особи. Закон говорить і про стан алкогольного сп'яніння, що прирівнювався до діянь, вчинених умисно (Арт. XІ, ст. 15, 22).
У Статуте 1588 р. явно розмежовуються вина умисна й необережна. Причому необережність у ряді випадків не була кримінально караною: порушник зобов'язувався виплатити сім'ї вбитого головщину (або відшкодувати спричинену шкоду). До таких випадків належали:
1) необережне вбивство на полюванні;
2) коли зрубане дерево падало на людину;
3) коли при стрілянині з лука або рушниці у певну ціль стріла (куля), що відхилялася убік, потрапляла в людину.
У Статутах присутнє й поняття співучасті в злочині. Розрізнялися такі форми співучасті: проста (наявність співвиконавця), складна (із розподілом ролей) і злочинне співтовариство.
Закон говорить і про таку форму причетності до злочину, як підбурювання. У випадку, коли підбурювач реалізовував свій злочинний умисел фізичними силами іншої людини, то за такі злочини обидва каралися однаково (Арт. XІ, ст. 17, 60). Коли ж законодавець не вбачав у злочині особливої суспільної небезпеки, то відповідали лише виконавці. Підбурювач психічно хворої людини розглядався як виконавець (Арт. XІ, ст. 35).
У законі мовиться і про випадки необхідної співучасті, а саме: дуель, двошлюбність, викрадання заміжньої жінки з метою укладення шлюбу, шлюб у недозволених ступенях спорідненості.
У Статутах законодавець розрізняє декілька видів заздалегідь не обіцяного діяння, що не має причинного зв'язку із злочинним результатом і створює самостійний злочин (причетність до злочину). Це приховування зловмисників, користування результатами злочину, недонесення про таке, що готовилося, протиправне діяння.
У Статуті 1588 р., який декларує принципи справедливості, законності, презумпції невинності, регламентуються обставини, що виключають злочинний характер діяння: необхідна оборона, крайня необхідність, реалізація приватного права і згода потерпілого.
Особливу теоретичну розробку в статуті отримав інститут необхідної оборони. Закон акцентує увагу на тому, що діями особи, яка захищається, керує не зла воля, а необхідність, в силу якої вона відбиває агресію і вимушена захищати або свої життя, здоров'я і майно, так і життя, здоров'я і майно третіх осіб.
Законодавець не говорить, проте добре розуміє, що необхідна оборона має місце в конкретних межах і вимагає наявності реальної небезпеки. Стан необхідної оборони не обмежується моментом закінчення замаху, а триває до того часу, поки не буде повернено втрачене, або спійманий злочинець.
Як відзначає Т.І. Довнар: "крайня необхідність, як обставина, що виключає злочинний характер діяння і його караність, признається Статутом 1588 р. у двох випадках: при здачі фортеці ворогові унаслідок голоду "гвалтовного" і при вбивстві чужого собаки при обороні від її нападу, проте так само законодавець говорить про деякі уточнюючі обставини при розгляді таких справ" [4, с. 190].
У Статутах міститься виразна, хоча ще й не зовсім досконала, система злочинних діянь, яка засновувалась, головним чином, на об'єкті злочинного замаху.
Дослідники кримінального права по-різному класифікують злочинні діяння, представлені у Литовських статутах.
На наш погляд, найбільш досконалою й науково обгоунтованою є класифікація злочинів, яку пропонує сучасний історик-правознавець, професор Я. А. Юхо.
Отже, залежно від об'єкту злочинного посягання, він поділяє їх на такі види:
1) державні;
2) проти порядку управління і правосуддя;
3) військові;
4) проти релігії і церкви;
5) проти моральності;
6) проти життя, здоров'я і честі людей;
7) посягання на майно;
8) злочин слуг і феодально-залежних осіб проти феодалів [20, с. 112].
Крім того, Ю. А. Юхо поділяє злочини за способом порушення справ у суді на три види:
1) злочини, справи по яких порушувалися представниками державної влади незалежно від наявності потерпілого або його волі;
2) злочини у справах приватного звинувачення;
3) злочини у справах змішаного звинувачення, по яких обвинувачами могли виступати як посадові особи державного апарату, так і окремі громадяни [20, с. 114].
Законодавство передбачало доволі широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря - великого князя, короля.
Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.
До злочинів проти особи відносились убивство, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вважалося убивство, яке підрозділялося на категорії залежно від об'єкта, суб'єкта злочину, способу його учинення; убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони.
Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж - відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій - умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смертю.
До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одруження, двоєжонство, шлюб з близькими родичами, звідництво, згвалтування та ін.

3.2 Покарання

З сучасної точки зору покарання є особливою мірою державного примушення, яка вживається судом від імені держави до особи, винної у вчиненні злочину.
Погляди законодавця на проблему покарання у Великому князівстві Литовському викладені у передмові до третього Статуту, яка складається з маніфесту Сигизмунда і двох промов Лева Сапеги, вимовлених ним перед королем і сеймом при наданні друкарського екземпляру Статуту [4, с. 317].
Законодавець використовує різні терміни для позначення покарання: "кара", "провина", "скараньє", "покута", і визначає його як зло і страждання, що завдаються злочинцеві на знак відплати за вчинене ним лиходійство уповноваженим на те органом, який діяв на підставі закону або звичаю.
У період, що розглядається, суспільна правосвідомість поступово починає схилятися до того, що злочин - це "школа земська", і на зміну системі різного роду матеріальних відшкодувань приходить система публічно-кримінальних і лякаючих покарань. Елементи даного процесу можна виявити у всіх трьох Статутах.
З розвитком держави змінюються і погляди на мету покарання. Інститут покарання все більш проникається завданнями публічно кримінальної відплати і огородження суспільства від шкідливих і злих дій. Через це метою покарання стають відплата і залякування стосовно злочинця, які отримали законодавче закріплення ще у Судебнику Казимира 1468 р.
Із Статуту 1588 р. можна побачити майже повне розуміння злочину як суспільного зла, а покарання - як публічної кари за це зло.
Законодавець ХVІ ст., особливо другої його половини, достатньо чітко визначає, що однією з основних цілей покарання є попередження злочинів, крім того, законодавець вважав, що покарання злочинців повинне приносити матеріальну вигоду державі.
Аналіз кримінального закону говорить про певний поділ видів покарання на основні й додаткові.
До перших належали штрафи на користь потерпілого і держави й інші майнові покарання, тюремне ув'язнення, позбавлення честі і прав, тілесні покарання, смертна кара.
Додатковими були: вигнання за межі держави, позбавлення спадкових прав, покаяння. Майнові покарання вельми часто застосовувалися як додаткові.
При призначенні міри покарання насамперед бралася до уваги станова приналежність особи. Наприклад, таке додаткове покарання, як позбавлення честі, призначалося лише для представників шляхти, оскільки прості люди не могли позбавлятися честі: вважалося, що її у них немає.
Страта могла бути простою і кваліфікованою.
Простою смертною карою вважалося наприклад, повішення, а кваліфікованими: четвертування, спалювання на вогнищі, втоплення, колесування, посаження на кіл тощо.
Статут 1588 р. передбачав смертну кару за вчинення злочинів:
1) проти релігії і церкви;
2) державних;
3) проти порядку управління;
4) проти правосуддя;
5) військових;
6) проти життя, здоров'я і честі людей;
7) майнових.
Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання, практикувалося також позбавлення волі