К ОРГАНИ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"
га тему:
ОРГАНИ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

 
РЕФЕРАТ

Курсова робота: 29 с., 25 джерел.
Об'єкт дослідження - Запорозька Січ як не лише військове, але й особливе державно-політичне утворення із властивими йому демократизмом і ефективністю управління, особливостями структури і поділу влади, своєрідністю правового укладу, що вигідно вирізняли її з-поміж інших державно-політичних утворень тогочасної Європи.
Предмет дослідження - органи влади і управління Запорізької Січі.
Мета роботи - розгляд проблем, пов'язаних із державотворенням Запорозької Січі.
Методи дослідження: описовий, порівняльний, аналізу, синтезу, узагальнення, системного підходу, тлумачення.
У період між поверненням Запорізької Січі у російське підданство в 1734 р. та її занепадом у 1775 р. запорізьке військове братство виявило нахил перетворитись в окрему державну організацію й створити тверді підстави свого економічного існування. Запоріжжя швидко еволюціонувало від своєрідного лицарського ордену напівкочового характеру з екстенсивним способом експлуатації природних багатств території до звичайної державної організації. Воно було справді демократичною республікою.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО, ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, РЕЄСТР, КІШ, КУРІНЬ, ПАЛАНКА, ВІЙСЬКОВА СТАРШИНА, КОШОВИЙ, ОТАМАН, ПИСАР, ОСАВУЛ, СКАРБНИК, КОНТАРЖИЙ


ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1 Військовий і територіальний поділ Запорізької Січі 6
Розділ 2 Органи влади і управління на Січі 13
2.1 Загальна характеристика 13
2.2 Запорізька військова старшина 14
2.2.1 Кошовий отаман 14
2.2.2 Військовий суддя 17
2.2.3 Військовий писар 18
2.2.4 Військовий осавул 19
2.3 Курінні отамани та "батьки" 20
2.4 Військові службовці 22
2.5 Похідна й паланкова старшина 24
Висновки 26
Список використаної літератури 28


ВСТУП

Актуальність теми. Надана курсова робота присвячена одному з видатних феноменів національно-політичного життя українського народу наприкінці XV ст., який досі приваблює увагу дослідників і вчених, - українському козацтву та його осередку - Запорозької Січі.
У період між поверненням Запорізької Січі у російське підданство в 1734 р. та її занепадом у 1775 р. запорізьке військове братство виявило нахил перетворитись в окрему державну організацію й створити тверді підстави свого економічного існування.
Запоріжжя швидко еволюціонувало від своєрідного лицарського ордену напівкочового характеру з екстенсивним способом експлуатації природних багатств території (ловецтво й рибальство) до звичайної державної організації з осілим хліборобським господарством інтенсивного характеру. Воно стало справді демократичною республікою [5, с. 96].
Існування козацтва не минуло безслідно в історії українського народу. Воно наклало глибокий відбиток на всі сторони його життя, справило відповідний вплив не лише на зміни в соціальній структурі населення, а й на економічний розвиток (формування капіталістичного укладу), політичну ситуацію (створення держави), етнокультурні процеси (конституювання народності і переростання її у націю) на Україні [18, с. 62].
Саме Запорозька Січ виступає об'єктом дослідження цієї роботи, оскільки вона була не лише військовим, але й особливим державно-політичним утворенням із властивими йому демократизмом і ефективністю управління, особливостями структури і поділу влади, своєрідністю правового укладу, що вигідно вирізняли її з-поміж інших державно-політичних утворень тогочасної Європи.
Предметом дослідження виступають органи влади і управління Запорізбкої Січі.
Метою роботи є розгляд проблем, пов'язаних із державотворенням Запорозької Січі.
Виходячи з цього, в роботі послідовно вирішувались такі завдання:
- розглянути військовий і територіальний поділ Запорізької Січі;
- з'ясувати склад і функції органів влади і управління на Січі.
У роботі використано такі методи дослідження: історичний метод, аналітичний метод, метод збору інформації, метод порівняння, описовий метод і метод порівняльного співставлення.
Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури.


РОЗДІЛ 1 ВІЙСЬКОВИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Питання про утворення Запорозької Січі досліджене не повністю. Історики й досі сперечаються: де саме в пониззі Дніпра формувалися перші козацькі загони, де і коли була заснована перша Січ Запорозька; чи можна Хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Дмитра Вишневецького, старосту канівського і черкаського (з 40-х р.р. XVІ ст.) - її засновником [14, с. 10].
Видатну роль у згуртуванні запорозького козацтва у збройну силу, фактично автономну у відношенні до уряду Польсько-Литовської держави, відіграв князь Дмитро Вишневецький.
Під його проводом улітку й восени 1556 р. козацькі загони здійснили вдалі походи на турецько-татарські фортеці Очаків та Іслам-Кермень. У 1556 р., після завершення очаківського походу, на Малу Хортицю (острів на "Старому Дніпрі", за 200 м від Великої Хортиці) прибули Вишневецький зі своїми козаками та загони отаманів Млинського і Михайла Єськовича.
Восени 1556 р. вони звели тут укріплення - "городок". На його валах установили гармати, вивезені з фортеці Іслам-Кермень. До укріплення вів лише один прохід, з баштами по боках і звідним мостом. Попід валами розташовувалися курені - дерев'яні, криті очеретом або конячими шкурами. Посередині фортеці був майдан, на якому відбувалися козацькі ради. Укріплення на Хортиці Вишневецький збудував усупереч волі короля Сигізмунда ІІ Августа, котрий прагнув до угодовської політики щодо Кримського ханства [25, с. 212].
Походи на турецькі фортеці запорозьке козацтво здійснювало, спираючись на згоду і підтримку Російської держави. Тому у вересні 1556 р. князь Вишневецький вирядив до Москви перше посольство запорожців на чолі з Єськовичем з повідомленням про бажання козацтва перейти у підданство до царя.
Наступне посольство, яке прибуло до Москви через місяць, мало засвідчити остаточну ухвалу запорозького козацтва перейти на службу до Росії.
Наприкінці 60-х р.р. козаки перенесли Січ на острів Томаківка (або Буцький), розташований за 60 км на південь від Хортиці при впадінні в Дніпро його правої притоки - р. Томаківки. Г. Левассер де Боплан у 1637 р. так описував цей острів: ""Томаківка ... острів близько одної третини милі в діаметрі, майже круглий і підвищений у вигляді півкулі; увесь покритий лісом; з вершини його видно всю течію Дніпра від Хортиці до Тавані" [23, с. 81].
На період існування Томаківської Січі (60-ті - початок 90-х р.р. XVІ ст.) припадають походи запорожців на турецькі й татарські фортеці Причорномор'я. Спускаючись на своїх славетних човнах - "чайках" - по Дніпру, козаки виходили в море і трощили там турецькі галери.
Томаківська Січ стала базою першого великого козацько-селянського повстання 1591-1593 рр. під проводом Криштофа Косинського.
У 1593 р., коли козаки перебували "на волості", татари зруйнували Січ. Після цього козаки перенесли Січ на острів у гирлі р. Базавлук - правої притоки Дніпра (ця місцевість тепер теж затоплена водами Каховського моря).
Базавлуцька Січ була оточена земляними валами з дерев'яним "палісадом" і вежами. На валах стояли гармати. На період існування Базавлуцької Січі припадають найбільші козацькі повстання проти Речі Посполитої та морські походи козаків проти Турецької імперії. Військова організація Січі Запорозької досягла тоді вершини свого розвитку [13, с. 177].
Після поразки народних повстань у 1638 р. Січ перенесли на незахищений Микитин Ріг (мис) на правому березі Дніпра (в межах нинішнього Нікополя). Тут же для контролю над січовиками були розташовані польська військова залога та полк реєстровців.
У лютому 1648 р., з початком повстання проти Речі Посполитої, гетьманом у Микитинській Січі був обраний Богдан Хмельницький. У 1652 р. Січ була перенесена на нове місце - острів у гирлі річок Чортомлик і Прогной при впадінні їх у р. Скарбну. Чортомлицька Січ проіснувала до 1709 р. 25 березня цього року російські війська здобули Січ і зруйнували її.
Частина козаків перейшла кордон Кримського ханства і заснувала на його землях Олешківську Січ. У 1734 р. запорожці одержали дозвіл повернутися у межі Російської держави і неподалік від Чортомлика, на р. Підпільній, заснували Нову Січ, яка проіснувала до 16 червня 1775 р., коли російське військо під проводом генерала Текелія зайняло її. За маніфестом Катерини ІІ від 14 серпня 1775 р. запорозьке козацтво як військо припинило своє існування [4, с. 290].
Номінальне підвладна урядові Речі Посполитої, Січ далеко не завжди зважала на його волю і нерідко виявляла самостійність у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Вже наприкінці XVІ ст. вона починає відіграти помітну роль і в міжнародних справах.
Зважаючи на запорозьке козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства встановлювали з Січчю зв'язки.
На другу половину XVІ ст. січовики створили значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман, або "старший". Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів, який ділився на сотні, а останні - на десятки. Лад у війську пильнували осавули. Посади гетьмана, полковника, сотника, отамана, який командував десятком, були виборними. У своїх грамотах і "листах" вони титулували себе "Військом Запорозьким" або "Лицарством Війська Запорозького" [13, с. 89].
Основну його частину становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею (мушкетом), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом; використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки. Чисельність запорозького війська не була сталою.
Так, у листі до австрійського імператора в 1594 р. запорожці писали: "Кількість нашого Війська Запорозького сягає шести тисяч досвідчених добірних козаків, не рахуючи хуторян, що живуть на кордонах..." А в 1584 р. італійський письменник Гамберіні зазначав: "З козаків можна зібрати 14-15 тисяч добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку, їхня зброя шаблі й рушниці, що з них вони ніколи не хиблять. Добрі вони до війни пішої й кінної ..." [13, с. 92].
Січ мала свій флот з великих човнів - чайок, або байдаків. Основу байдака - цього, по суті, корабля (20 м завдовжки, 3-4 м завширшки, осадка 2,5 м, швидкість до 15 км на годину) - становило днище з липового дерева, на яке набивалися бортові дошки; він був оснащений однією-трьома щоглами з вітрилами, веслами, двома кермами і ніс на борту чотири-шість гармат. Число гребців досягало 20-З0 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50-70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі.
Перша звістка про похід козаків на байдаках датована 1492 р. З початку XVІ ст. козаки з "волості" та січовики вже постійно ходять морем на Крим і Туреччину. У 1510 р. розлютований хан наказав навіть "замкнути" Дніпро залізним ланцюгом. У походи вирушали до 80, а в 20-х р.р. XVІІ ст. - понад 100-150 чайок. Наскочивши на турецькі галери, козаки сміливо нападали на них і дуже часто перемагали в бою [1, с. 302].
Під час морських походів запроваджувалася сувора дисципліна. Влада гетьмана та інших старшин була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися нещадно. Суворо пильнувалася тверезість. Не відмовляючись від походів проти Туреччини та Криму, з 80-90-х років XVІ ст. запорожці почали брати активну участь у народних повстаннях на "волості", як правило, очолюючи їх.
Вже на початку XVІ ст. литовський уряд робить спробу використати січових козаків на державній службі по охороні південних рубежів держави.
У листі до "панів-Ради", надісланому в грудні 1524 р., великий князь Сигізмунд І пропонував "панам-Раді" "обміркувати, щоб видно стало вашим милостям там по Дніпру козаків мати на наступний рік для оборони державам нашим", і з цією метою "обрати з дворян наших якогось достойного чоловіка і наказати йому завчасно по великодні до Києва їхати і козаків збирати. І накажіть на той час послати для них сукон і декілька сот кіп пенязів, а тих козаків по Дніпру на переправах порозміщувати, щоб нам і Речі Посполитій земській служили і ті переправи стерегли і боронили" [Цит. за: 7, с. 402].
Згодом, у 1533 р., з аналогічним проектом звернувся до сейму черкаський староста О. Дашкевич.
Втім, наміри створити козацьке військо на державній службі у 20-30-х роках XVІ ст. не були здійснені через брак коштів у скарбниці великого князівства та незначне число осілої заможної верстви козацтва, на яку уряд міг би опертися.
Тим часом з кожним десятиріччям серед козаків "на волості" міцнішав прошарок заможних хуторян і промисловців. Частина з них належала до "шляхетних" козаків - вихідців із шляхти.
На своїх хуторах і промислах заможні козаки експлуатували працю наймитів і підсусідків, позичали пенязі на ріст, давали човни та зброю "ухідникам" і "добичникам", відбираючи потім значну частину воєнної здобичі.
Зосередження значних коштів у руках заможного козацтва у другій половині XVІ ст. стало економічною та соціальною базою створення реєстрового козацтва, тобто козацьких загонів на державній службі.
Водночас після Люблінської унії та об'єднання Литви з Польщею в єдину державу збільшилися можливості й самої держави в справі організації регулярного козацького війська.
Король Сигізмунд ІІ Август грамотою від 5 червня 1572 р. доручив коронному гетьману Юрію Язловецькому набрати "певний почет" з козаків, який мав одержувати платню з державного скарбу, та вчинити "постановеньє межи козаки низовими", тобто запровадити певний контроль над Запорожжям. Язловецький мав вилучити цих козаків "з власті й присуду всяких урядів" і взяти їх "під свою гетьманську власть" [16, с. 187].
На думку М. С. Грушевського, "реформа Язловецького" мала велике значення у формуванні козацтва як стану в цілому. Оскільки не лише реєстрове, а й усе козацтво підлягало своєму "старшому" Бадовському і звільнялося від влади воєводи і старост, це було початком козацького імунітету - "першою підставою сформування козацької верстви як суспільного класу". Всупереч бажанням уряду козацтво зробило такі висновки з реформи: хто козакував, той вважав себе вільним від будь- якої місцевої влади, окрім свого "старшого"[4, с. 211].
З метою припинення "своєволенства" низовців реєстрове військо мало пильнувати, аби запорозькі козаки не "чинили ніяких шкод ані розрухів" в турецьких володіннях і на землях кримського хана. Свавільців же треба було "гамувати, ловити і бити як ворогів королівських і коронних" і взагалі чинити з ними "відповідно до наказів наших, які їм дамо". Не задовольняючись сеймовими настановами, уряд Речі Посполитої посилює наступ на Січ.
Реєстрове військо, дислоковане на Подніпров'ї та Низу, офіційно звалося "Низовим" або "Запорозьким Військом".
У 1583 р. набір у "реєстр" було поновлено, а платню збільшено - до 20 злотих на рік і по чотири аршини сукна на козака. Гетьманом реєстровців знову став Я. Оришовський.
Універсалом від 25 липня 1590 р. реєстр збільшувався до 1 тис. козаків (два полки) - з метою успішнішого "приборкання українського свавільства та додержання згоди із сусідніми державами".
Отже, Запорізька Січ існувала як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров'ї й відрізнялась оригінальним адміністративно-територіальним устроєм.


РОЗДІЛ 2 ОРГАНИ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ НА СІЧІ
2.1 Загальна характеристика
Перебуваючи під верховною протекцією спочатку польського, згодом російського уряду, тимчасово під заступництвом турецького хана, запорізькі козаки протягом усього свого історичного існування мали власне начальство, яке зазвичай щороку змінювалося й неодмінно було нежонатим [1, с. 328].
Керівним органом був "Кіш", по суті, - центр не лише військової, а й адміністративної та судової влади на території Запорожжя. Кошу слухалося не лише козацтво, тобто військо, але й навколишня людність, що мешкала по укріпленнях - "паланках" і хуторах-зимівниках [5, с. 96].
Повний штат керівного складу запорізьких козаків різними джерелами визначається по-різному: 49, 118, 149 чоловік. Послідовні ступені цього керівництва уявляються приблизно так: військові начальники - кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани; військові чиновники - підписарій, булавничий, хорунжий, бунчужний, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, кантаржій, канцеляристи; похідні й паланкові начальники - полковник, писар, осавул, підписарій, підосавулій [22, с. 117].
Військо Запорозьке мало свою печать-герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч із постаттю козака.
Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір Св. архангел Михаїл, а на зворотному - білий хрест, оточений небесними світилами.
Найважливіші питання військового та політичного характеру кошовий отаман виносив на розгляд військової Ради. Згідно із звичаєвим правом, у ній міг брати участь кожний козак, який перебував на той час на Січі.
2.2 Запорізька військова старшина
Кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар становили власне так звану військову старшину; до них іноді залічували курінних отаманів та старших козаків, колишніх старшин, які поступилися, добровільно чи ні, своїми званнями іншим; решта з перелічених осіб складали або "молодшу старшину", "військових службовців" або ж паланкову й перевізну старшину [15, с. 51].
В мирний час військова старшина керувала військовими, адміністративними, судовими й навіть духовними справами всього Запорізького низового Війська.
Не вдовольняючись керуванням краю із Січі, військова старшина часто вирушала у глибину запорізьких вольностей по містах, селах і зимівниках, щоб на місцях віддати ті чи інші розпорядження, відповідно до потреб населення: або вирівняти повинності, або звільнити від податків, або вирішити суперечки й покарати злочинців [4, с. 236].
У воєнний час старшина очолювала козаків, поступаючись своїм місцем у Січі наказній старшині, але після завершення війни знову повертала ці права.
2.2.1 Кошовий отаман
Кошовий отаман об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу [20, с. 33].
У воєнний час кошовий був "головним командиром", "фельдмаршалом" війська й діяв як необмежений диктатор: він міг викинути непокірного за борт човна або ж тягнути його, з мотузком на шиї, за важким обозом.
У мирний час він був "конституційним" володарем Запоріжжя, тому керував усіма областями козацьких вольностей з їх ладанками, селами, зимівниками й бурдюгами; виконував роль верховного судді, й тому карав винуватих за провини та визначав покарання злочинцям; вважався "верховним начальником" запорізького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в січову й паланкові церкви, залишав або повертав їх назад залежно від поведінки та здібностей кожного.
Поєднуючи у своїх руках таку широку владу, кошовий отаман "володів життям і смертю кожного з козаків", й хоча указом російського уряду від 1З березня 1749 р. в Січі суворо заборонялися смертні вироки, кошові отамани ігнорували ці вимоги й завжди підписували смертні вироки злодіям і злочинцям [16, с. 150].
Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував обраних радою усіх нижчих від себе урядовців, узаконював розподіл "за лясами" земель, сінокосів, рибних місць, звіриних уходів, розподіляв військову здобич, військові прибутки, царське жалування, приймав у Січ нових осіб, відпускав старих козаків із Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, надсилав ордери паланковій старшині, вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми країнами: російською, польською, кримською, турецькою й віддаленою німецькою, отримував королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери.
Офіційно кошовий титулувався: "мосціпане отамане кошовий", "його вельможність пан кошовий отаман", "його благородіє пан кошовий отаман"; неофіційно ж звався "батьком, панотцем, вельможним добродієм".
Як знак своєї гідності він на громадських зборах тримав у руці металеву або, за її відсутності, тростинову булаву; в церкві мав окреме місце, бокун або стасидію, різьблену з дерева й помальовану назелено. На час своєї відсутності в Січі він призначав заступника, що звався намісником отамана або наказним отаманом.
Втім, попри всю свою силу кошовий отаман не був необмеженим володарем запорізького війська. Його владу обмежували три умови: звіт, час і рада. Кожен кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про всі свої дії та вчинки, що стосувалися війська; якщо за звітний період з його боку виявлявся якийсь злочин щодо війська, якесь неправильне рішення суду, якийсь незаконний вчинок щодо заповітних переказів запорізьких, то його могли навіть покарати смертю. Нарешті, кожен кошовий був залежним від ради, від усього "низового запорізького товариства". Без загальної ради всього Запорізького Війська кошовий отаман нічого не міг і не смів здійснити. Тому на всіх ордерах і листах, що їх посилали кудись від імені кошового з Січі, завжди ставили підпис не лише кошового, а з усією старшиною й військом.
Як в Україні гетьман, так на Запоріжжі кошовий отаман мав "при боці", особливо під час воєнних походів, від 30 до 50 слуг, які виконували обов'язки ад'ютантів; це були так звані молодики, джури або хлопці, слуги-товариші, які при кошовому виконували ту ж роль, що пажі при важливій особі якогось рицаря.
Життя кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнялося від життя решти козаків: він перебував завжди в тому самому курені, в котрому був і до обрання кошовим, стіл і страва його були в тому ж курені, разом із козаками. Так було споконвіку, й лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина стала заводити власні будинки в Січі й харчуватися окремо.
Основними джерелами прибутку кошового отамана були: ділянка землі, яку давало йому військо при загальному поділі земельних угідь між козаками щороку; царське жалування - 70 карбованців на рік; частина мита за перевози через ріки; частина мита з товарів, а саме "кварта", тобто відро від кожної "куфи" або бочки привезеної у Січ горілки й білого вина, частина круп, борошна й кримських чи турецьких товарів - "по товару від кожної ватаги"; судова вира, тобто платня за розковування злочинця від стовпа, й "деякий малий презент" від усіляких прохачів; частка воєнної здобичі від кожного малого загону козаків, що вирушали на якісь пошуки; випадкові подарунки від шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами.
Окрім того на Різдво й на Пасху кошовий отримував так званий "ралець", тобто подарунок із двох чи трьох пар лисів, і великих калачів від шинкарів, купців і ремісників: вони збиралися трьома окремими групами, з'являлися на поклін до кошового й підносили йому свої дари.
2.2.2 Військовий суддя
Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорізькому Війську; як і кошового отамана, його обирали на військовій раді з простого товариства [16, с. 189].
Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, очевидно, занесеними з України в Запоріжжя, які передавалися з уст в уста й були освячені плином віків.
Обов'язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні й цивільні справи й виносив вироки злочинцям, залишаючи, однак, остаточну ухвалу кошовому отаману або військовій раді.
Військовий суддя часом заміняв кошового під іменем "наказного кошового отамана", виконував обов'язки скарбника й начальника артилерії при військовому "скарбі й арматі". Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до паперів, ухвалених усією радою.
Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався разом із козаками свого куреня.
2.2.3 Військовий писар
Військового писаря, як кошового та суддю, товариство обирало на загальній раді: він відав усіма письмовими справами війська, надсилав листи, тобто накази по куренях, водночас вів усі рахунки, писав, після нарад із ченцями, папери до різних володарів і вельмож від імені всього Запорізького Війська, приймав усі укази, ордери, листи, що надходили у Січ від різних пануючих, державних і простих осіб на ім'я кошового та всього війська [16, с. 193].
Військовий писар у запорізьких козаків завжди був один, але обов'язки його вважалися такими важливими, що якби хтось інший зважився замість нього писати від імені Коша чи приймати листи, що передавалися на його ім'я, того страчували без пощади.
Значення військового писаря на Запоріжжі було дуже великим: багато хто з них впливав на настрої всього війська, тримав у своїх руках усі нитки політики й громадського життя певного періоду.
Вплив військових писарів на Запоріжжі посилювався ще й тим, що більшість із них залишалася на своїй посаді незмінно протягом багатьох років.
Відомо, наприклад, що протягом 41 року, з 1734 по 1775 р.р. , у Війську Запорізькому змінилося лише чотири військові писарі [10, с. 111].
При кожному військовому писарі був помічник, виборний військовий підписарій і крім нього іноді кілька чоловік "канцелярських різних службовців", але "справжньої" канцелярії для писаря на Запоріжжі не було, усі документи оформлялись у його "квартирі". Життя й утримання військового писаря в усьому нагадували життя й утримання військового судді.
2.2.4 Військовий осавул
Військового осавула, так само як кошового отамана, суддю й писаря, обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Обов'язки його були дуже складні, а саме:
- він стежив за ладом і пристойністю серед козаків у мирний час у Січі, а у воєнний - у таборі;
- стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська;
- провадив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства;
- заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібне й грошове жалування і, за наказом кошового, розподіляв його відповідно до посади кожного старшини;
- охороняв усіх, хто мандрував степами запорізьких вольностей;
- захищав інтереси війська на прикордонній лінії;
- їхав попереду війська для розвідки за неприятелем;
- стежив за ходом битв;
- допомагав тій чи іншій частині в гарячі хвилини бою [6, c. 312].
Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев'яна палиця, дещо тонша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями, яку він повинен був тримати під час військових зборів.
Життя і прибутки військового осавула були такими ж, як у військового писаря; він отримував на рік 40 карбованців жалування. Помічником військового осавула обирали військового підосавулія, а на випадок війни військового обозного, що відав артилерією та військовим продовольством і допомагав у всьому осавулові.
2.3 Курінні отамани та "батьки"
Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани, звані просто "отамання", у кількості 38, за числом куренів запорізької Січі [4, с. 261].
Посада курінного отамана була виборною, як і інші. Курінним обирали людину кмітливу, хоробру, рішучу, часом із колишньої військової старшини, але переважно з простих козаків. Вибори курінного отамана були приватною справою лише певного куреня й виключали втручання козаків іншого куреня.
Курінні отамани виконували передовсім роль інтендантів у Січі. Їх прямим обов'язком було постачання харчами й дровами власного куреня й зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці, ключі від якої завжди були в нього, а за його відсутності ніхто не смів брати їх без дозволу курінного [4, c. 263].
Курінні отамани піклувалися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось із козаків у чомусь завинив, його карали тілесно, не питаючи ні в кого дозволу.
Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки часом слухали більше, ніж кошового чи суддю, тому кошовий отаман у важких і небезпечних питаннях чи випадках часто діяв на все військо через курінних отаманів.
Отже, курінні отамани були наче посередниками між значною старшиною і простим товариством, а часом і знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли якась справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо або ухилялося від швидкої відповіді, або й зовсім не погоджувалося на його пропозицію. Непридатних, пияків, недбалих чи просто таких, що не зуміли сподобатися козакам, курінних отаманів козаки негайно скидали й часом навіть карали смертю.
Крім прямих обов'язків 17 з курінних отаманів щороку вирушало з Січі до столиці для отримання царського грошового чи хлібного жалування. У воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях "на господарстві", а замість них йшли наказні курінні отамани, котрі завжди виступали на чолі своїх куренів, показуючи приклад хоробрості й відваги простим козакам.
Під час походу кожен курінь мав свою хоругву й козак, який її ніс, звався хорунжим. Головним прибутком курінних отаманів було царське жалування - по 27 карбованців на кожного, крім тих 17 отаманів, котрі щороку вирушали в Москву по жалування і за це, крім того, отримували ще по 18 карбованців на людину.
Крім того, курінні отамани отримували від козаків, що їздили на здобич, "з ласки" - що хто дасть; гроші ж, котрі вони збирали за крамниці й хати на базарах, орендовані шинкарям і крамарям, збір від казанів та від найму курінних дубів чи човнів вони обертали на потреби куренів, щоб їм нічого не бракувало.
Після військової старшини й курінних отаманів йшли так звані "батьки" або "сивоусі діди", тобто колишні запорізькі військові старшини, що залишили ці посади через старість чи хворобу, або передали їх іншим після військової ради.
Досвідченість, прославлена відвага, відчайдушне молодецтво в молоді літа давали їм право на величезний моральний авторитет у Запорізькому Війську. Вони були опорою всього низового війська, носіями всіх його переказів і суворими виконавцями козацьких звичаїв. Вони протвережували й утихомирювали молодих козаків, які, за повної рівності товариства, не знали ніяких шор; часто вони йшли навіть проти волі "власної" старшини, не поминаючи й самого пана кошового, коли бачили в чомусь порушення з його боку одвічних порядків запорізької громади.
На радній площі "сивоусі" діди займали місце відразу після військової старшини; на курінних радах - відразу за курінним отаманом; під час війни керували окремими загонами, а часом навіть полковниками; у листах від січового товариства вписувалися відразу після імені кошового отамана, а після смерті користувалися такою честю, що при їх похованні один раз стріляли з гармат.
2.4 Військові службовці
3а військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, пушкар, товмач, кантаржій, шафар, канцеляристи й шкільні отамани [15, с. 56].
Військовий довбиш, або политаврник, відав військовими литаврами, котрими скликав козаків на ради, загальні й окремі, 1 січня нового року, 1 жовтня, на Покрову Богородиці, у певні дні березня чи квітня - на свято Воскресіння Христового, нарешті, перед походами на ворогів або під час прийому в Січі важливих осіб.
Крім цього прямого обов'язку військовий довбиш часом виконував обов'язки інших службовців, зокрема поліційних: він роздягав засуджених злочинців і приковував їх до ганебного стовпа на площі, привозив з паланок у Січ різних "харцизів", був присутнім при виконанні судових вироків, змушував посполитих до швидкої сплати податків і негайного приїзду з зимівників у Січ перед походами, нарешті, стягав на користь війська мито й перевізне через ріки.
Військовий пушкар завідував усією запорізькою військовою артилерією, тобто гарматами, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами й кулями; крім того, він був наглядачем військової в'язниці, бо під його наглядом були злочинці, які чекали суду і яких тимчасово утримували при військовій пушкарні, або засуджені до тюремного ув'язнення; врешті, військовий пушкар щорічно, переважно навесні, виїжджав із Січі для прийому продовольства, свинцю й пороху, що їх присилали з Москви.
Військовий товмач виконував обов'язки військового перекладача й повинен був знати іноземні мови народів, які мали стосунки з козаками чи проїжджали через їх землю: поляків, турків, татар, греків, вірмен, молдаван та ін.; товмач візував їхні посвідки, оголошував їм вимоги запорізького Коша, був посередником між ними й запорізькими козаками; читав грамоти, прислані в Січ іноземними володарями. Як людину, обізнану з різними мовами, Кіш нерідко таємно відряджав військового товмача для розвідки на границі запорізьких вольностей і навіть у ворожий табір.
Військовий кантаржій був охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торговців і продавців, котрі жили в Січі. Водночас кантаржій мусив збирати податок на користь війська з усіх привезених у Січ товарів, продуктів, різної бакалії, горілки, вина, й розподіляти їх між товариством, старшиною і церквою.
Військові шафарі, або економи, у кількості чотирьох і більше разом із підшафаріями повинні були збирати прибутки на користь війська, але не в Січі, а на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару - Кодацькому, Микитинському, Бугогардівському, Самарському та ін., з проїжджих купців, дрібних торговців та промисловиків різного стану й народності; вони вели книги прибутків-видатків, мали при собі козацькі команди, часом команди пограничних комісарів, і суворо стежили за порядком при рухові вантажів через переправи.
Військові канцеляристи, що поділялися на старших і молодших, або власне канцеляристів і підканцеляристів, писарів і підписаріїв, складали цілий штат, котрий часом сягав і 20 чоловік, як можна побачити в документі 1755 року. Він підлягав безпосередньо військовому писареві.
Двох військових шкільних отаманів, одного для школярів старшого, другого молодшого віку, обирали й скидали самі школярі. Вони тримали в руках шкільні кошти й дбали про харчі та життєві вигоди свого юнацького та дитячого товариства.
До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий та хорунжий, перший з яких зберігав булаву кошового, другий - військові бунчуки, третій - хоругву або військовий прапор, який він носив на війні; крім військового хорунжого було ще 38 курінних.
Серед військових службовців були так звані чауші, тобто посланці, але про їхні обов'язки та роль у Запорізькому Війську нічого не відомо.
Найнижчими за рангом чиновниками Запорізького низового Війська були громадські отамани, котрі стежили за ладом і добропристойністю серед запорізького поспільства паланок у слободах і зимівниках, військовий табунник і військовий скотар, котрі дбали про громадські табуни й череди коней і корів Запорізького Війська, і, нарешті, овечі пастухи чи так звані чабани - своєрідний тип людей, що своєю оригінальністю виділявся серед усіх козацьких станів Запорізького Війська.
2.5 Похідна й паланкова старшина
Безпосередньо за січовою старшиною йшла старшина похідна й паланкова, вона стояла вище військових службовців, але діяла поза Січчю.
Похідну старшину становили: полковник, званий ще сердюком, осавул і писар. Вони діяли або у воєнний час, у сухопутних і морських походах, або в мирний час при переслідуванні гайдамаків і харцизів (розбійників), а особливо в передовій сторожі на границях запорізьких вольностей. В усіх випадках полковник був начальником певної частини війська, мав кілька загонів запорізьких козаків, неодмінно з осавулом і писарем [15, с. 57].
Паланкову старшину становили: полковник або сердюк, осавул, писар, підосавулій і підписарій, тобто "три пани і три підпанки". Тому полковники мали таку форму підпису на паперах: "Полковник такий-то зі старшиною".
До паланкової старшини обирали людей заслуже