К ПРАВО СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ НІМЕЧЧИНИ

РЕФЕРАТ

Курсова робота: 37 с., 23 джерела.
Мета роботи – визначення особливостей окремих галузей права середньовічної Німеччини за "Саксонським Зерцалом".
Об'єкт дослідження – галузі права за "Саксонським зерцалом".
Предмет дослідження – "Саксонське зерцало" як збірник правових норм середньовічної Німеччини.
Методи дослідження: системного підходу, узагальнення, історичного аналізу, тлумачення норм права, порівняльний, описовий.
"Саксонське зерцало" – перша кодифікація німецького середньовічного права, яка мала велике розповсюдження та вплив на юридичну практику не лише в Німеччині, але в інших країнах Центральної та Східної Європи протягом
XІІІ-XVІІ ст.ст. "Саксонське зерцало" регулювало правові відносини з конституційного права, судоустрою, ленного права, кримінального права та кримінального процесу, сімейного та спадкового права, селянського та сусідського права.
НІМЕЦЬКА СЕРЕДНЬОВІЧНА ПРАВОВА СИСТЕМА, "САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО", ЗЕМСЬКЕ ПРАВО, ЛЕННЕ ПРАВО, ВАСАЛЬНО-ЛЕННІ ВІДНОСИНИ, ДОКТРИНА "ДВОХ МЕЧІВ", СПОРІДНЕННЯ, СТАНОВИЙ ХАРАКТЕР СІМ'Ї, "ОЧІКУВАННЯ ЛЕНУ", ЗМАГАЛЬНИЙ ПРОЦЕС.

 
ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ І СИСТЕМИ ПРАВА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ НІМЕЧЧИНИ 6
РОЗДІЛ 2 "САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО" – НАЙВІДОМІШИЙ ПРАВОВИЙ ЗБІРНИК НІМЕЦЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 12
РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА
У "САКСОНСЬКОМУ ЗЕРЦАЛІ" 18
3.1 Земське право 18
3.1.1 "Конституційні" принципи організації імперії 18
3.1.2 Сімейні і спадкові правовідносини 21
3.1.3 Зобов'язальне право 29
3.1.4 Кримінальне і процесуальне право 30
3.2 Ленне право 31
ВИСНОВКИ 34
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 36


ВСТУП
Актуальність теми роботи. "Саксонське зерцало" – один із найважливіших пам'ятників історії німецької культури і німецького права епохи феодалізму. Він отримав широке поширення і справив великий вплив на подальший розвиток культури, і, перш за все, правової культури ряду народів і країн Центральної і, частково, Східної Європи. Автор пам'ятника, Ейке фон Реппов, загальновизнаний як видатний представник політичної і правової думки, багато в чому передової для свого часу й почасти такої, що не втратила значення для сучасності.
Дослідження "Саксонського зерцала" впродовж тривалого часу викликає інтерес у багатьох країнах. Цей видатний пам'ятник XІІІ ст. привертає увагу істориків, юристів, філологів. Його ілюстрованими рукописами серйозно займаються мистецтвознавці. "Саксонське зерцало" вивчається і там, де воно було створено, де жив його автор, тобто в Німеччині. Цим займається наука й інших країн – Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Росії, України, а також Франції, Англії, Швеції, США та ін. Велику увагу приділяє "Саксонському зерцалу "наука в німецькомовних країнах (Австрії, Швейцарії), де видається наукова, навчальна та науково-популярна література, повністю або частково присвячена "Саксонському зерцалу", його автору, впливу пам'ятника на культуру і право інших народів, країн та епох, його значенню для сучасності.
"Саксонське зерцало" – відображення багатьох основних проблем складного суспільного життя певної країни у певний час. Його текст формувався і розвивався історично, його соціальна роль і вплив змінювалися протягом століть. Певний інтерес представляють частини тексту "Саксонського зерцала", в яких проглядаються сліди більш ранніх епох. Значно ширше представлені наочні свідоцтва економічного, політичного, соціального та правового побуту середньовічного суспільства з його становою нерівністю, релігійністю, роздробленістю, нерідко – свавіллям і безправ'ям, жорстокістю тощо.
Мета наданої курсової роботи полягає у визначенні особливостей окремих галузей права середньовічної Німеччини за "Саксонським Зерцалом".
Об'єкт дослідження – галузі права за "Саксонським зерцалом".
Предмет дослідження – "Саксонське зерцало" як збірник правових норм середньовічної Німеччини.
Для досягнення поставленої мети в роботі було вирішено такі завдання:
1) охарактеризувати джерела і систему права середньовічної Німеччини;
2) розкрити історію створення і значення "Саксонського зерцала" як найвідомішого правового збірника німецького середньовіччя;
3) з'ясувати особливості регулювання земського ("конституційного", сімейного, спадкового, зобов'язального, кримінального і процесуального) права та ленного права за "Саксонським зерцалом".
Методи дослідження: системного підходу, узагальнення, історичного аналізу, тлумачення норм права, порівняльний, описовий.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.


РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ І СИСТЕМИ ПРАВА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ НІМЕЧЧИНИ
У період з V до XІ ст. архаїчне "народне" право східних франків мало племінний характер. В його основі лежали такі принципи, як святість звичаю, колективна "совість" і відповідальність родичів, кровна помста (з поступовим витісненням її композицією – грошовими відшкодуваннями), колективне правосуддя із застосуванням "божого суду" (ордалії), співприсяжництва й інших символічних обрядів.
Становлення королівської влади, а потім її стійке послаблення зумовили правовий партикуляризм протягом усього періоду німецького середньовіччя.
З формальної точки зору, в Німеччині, починаючи з XІІ-XІІІ ст.ст., не існувало "загальнонімецького права", якщо не враховувати імператорського законодавства з окремих питань, а було право різних територіальних утворень, включаючи право міст [8, с. 394].
Крім того, німецька середньовічна правова система відзначалася виразним відокремленням комплексу правових норм стосовно вищого феодального стану, так званого ленного права. Якщо в Англії і певною мірою у Франції з XІІІ ст. норми права, що регулювали васально-ленні відносини, діяли в тісному взаємозв'язку з іншими нормами феодальної правової системи, то в Німеччині традиційним став поділ права на земське (право землі, території – Landrecht) і ленне (Lehnrecht). Ленне, земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювали одні й ті самі відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб'єкта права і місцевості, території, право якої на нього поширювалося. Зазвичай, визначити його "власне" право міг лише суд [15, с. 320].
Середньовічне право взагалі, й німецьке зокрема, демонструють особливу схильність до судових процедур, у ході яких людина могла "шукати своє право".
Проте не можна заперечувати той факт, що в Німеччині були вироблені деякі загальні правові принципи та інститути, які, будучи добровільно визнаними різними політичними одиницями, склали основу "загального права" Німеччини. Такі принципи формувалися як на базі універсальних норм звичаєвого права германців, так і на законотворчій діяльності німецьких імператорів у XІІ – першій третині XІІІ ст.ст., що потім фактично припинилася й активізувалася лише в
XVІ ст. [14, с. 251].
Так звані "статути миру", які періодично видавалися імператором і рейхстагом у XІІ-XІІІ ст.ст., містили загальні норми, що стосувалися охорони власності і життя й загрожували викрадачам, паліям, вбивцям та іншим "порушникам миру" різними покараннями. У період з 11ОЗ до 1235 р.р. таких "статутів миру" було видано близько 20. Серед них найвідомішим був Майнцький статут 1235 p., котрий неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував деякі загальні принципи "установленого права" для жителів усієї Німеччини, включаючи принцип обов'язкового судового розгляду з метою "захисту тіла і майна" замість помсти і самосуду [8, с. 395].
Важливу роль у розвитку німецького права відіграли місцеві систематизації норм звичаєвого права, що включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику ("Саксонське зерцало", "Швабське зерцало", "Франконське зерцало" та ін.). Дія норм і принципів цих збірників виходила далеко за межі місць, де вони були видані, й сприяла певній уніфікації права [7, с. 128].
"Саксонське зерцало", створене в 20-ті р.р. XVІІІ ст., об'єднало найпоширеніші норми звичаєвого права і судової практики північно-східної Німеччини. Трактат поділявся на дві частини: перша була присвячена земському, друга – ленному праву. "Право землі" містило норми як звичаєвого права, так і імператорського законодавства, що застосовувалися в земських судах стосовно "нешляхетних" вільних. Ленне право регулювало вузьке коло васально-ленних відносин між "шляхетними" вільними. У праці практично не було посилань на римське, міське чи торгівельне право, й були наявні лише деякі згадки норм канонічного права і права інших земель [5, с. 60].
"Саксонське зерцало" одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 р.
Високий ступінь однаковості склався в німецькому міському праві. Тут право кількох провідних міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли у понад 80 містах, Франкфурта – у 49, Любека – у 43, Мюнхена – у 13, оскільки норми права "материнського" міста або рішення його судів передавалися до судів дочірніх міст на їх прохання [8, с. 395].
У Німеччині утворилися дві основні "сім'ї" міського права – любекського і магдебурзького. Право Любека поширилося в містах Північного і Балтійського регіонів, у тому числі в Новгороді і Таллінні, і було визначальним у межах Ганзейського союзу. Магдебурзьке міське право діяло на великій території східних земель, що включали Східну Саксонію, Бранденбург, окремі області Польщі тощо [15, с. 321].
Найбільшу популярність одержали норми магдебурзького права, надіслані до Бреслау в 1261 р. (64 статті) і до Герліца у 1304 р. (140 статей). У XІV ст. систематизоване магдебурзько-бреслауське право було видане в п'яти книгах, що містили близько 500 статей. Перша книга була присвячена міським суддям, порядку їх введення на посаду, їх компетенції, правам і обов'язкам. Друга книга охоплювала питання судочинства, третя стосувалася різних позовів, четверта була присвячена сімейному і спадковому праву, п'ята (незавершена) – різним рішенням, які не розглядалися в інших книгах [8, с. 396].
У межах міського права поступово виокремилася ще більш універсальна система – торгівельне право, чи "право купців", що із самого початку набуло національного характеру. Значна кількість норм торгівельного права містилася у статутах міського права XІІІ ст. міст Любека, Брюгге та інших німецьких міст – учасників Ганзи [5, с. 61].
Широкий авторитет у всіх країнах Балтії мали закони Вісбі (близько
1350 р.) – порту на острові Готланд у Балтійському морі, в яких регулювалися питання морського перевезення і морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі, шведські, латиські, новгородські купці, але найбільший вплив на розвиток права Вісбі мали міські статути Гамбурга і Любека [7, с. 129].
Значний розвиток торгівельне право одержало на північно-італійських землях Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об'єднані в так звану Ломбардську лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья та ін.). Тут уперше була проведена систематизація торгівельних звичаїв ("Книга звичаїв" Мілана 1216 p.), здійснювався запис рішень торгівельних судів різних видів (морських, ринкових тощо).
Важливим джерелом німецького торгівельного права стали і міжнародні договори з іншими містами, їх союзами й, навіть, іноземними монархами для надання режиму "найбільшого сприяння" у торгівлі. Відомий, наприклад, такий договір між м. Кельном і англійським королем Генріхом ІІ, у якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне відношення (тобто надавав їм "національний режим").
У XІV-XVІ ст.ст. установленню певної правової єдності в Німеччині почали сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дигести Юстиніана, оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого у 1495 р. Вищого імперського суду. У XVІ ст. римське пандектне право одержує авторитет імперського закону і продовжує діяти як "загальне право" Німеччини аж до прийняття Німецького цивільного уложення (кодексу) 1900 р. [8, с. 397].
Важливим внеском у створення загальнонімецьких принципів кримінального права було видання у 1532 р. кримінального і кримінально-процесуального уложення Карла V ("Кароліни"). Видана як загальноімперський закон, "Кароліна" проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування "нерозумних і поганих" звичаїв у кримінальному судочинстві в місцях і краях. Водночас вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їх "споконвічних і справедливих звичаїв". Проте оскільки уложення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам кримінального права і процесу, воно було загальновизнане як джерело права на всіх землях. На основі "Кароліни" утворилося загальне німецьке кримінальне право [14, с. 252].
Незважаючи на зазначений процес уніфікації німецького права, норми "загального німецького права" мали в основному рекомендаційний характер і залежали від ступеня їх "визнання" у німецькій землі. Правові системи складалися переважно на окремих територіях – державах Німеччини.
З XІІІ ст. на землях Німеччини активно розвивається князівське законодавство, яке обмежує використання звичаю і містить нові норми кримінального, спадкового і торгівельного права, що поширюються на усіх вільних підданих.
Завершення процесу оформлення власних правових систем у князівствах пов'язане із кодифікацією місцевого права в XVІІ-XVІІІ ст.ст., в епоху утвердження "князівського абсолютизму". Так, у середині XVІІІ ст. видаються Кримінальне уложення і Цивільний кодекс у Баварії, у 1768 р. в Австрії видається Кримінальне уложення "Терезіана", а в 1787 р. там само – нове Кримінальне уложення [8, с. 397].
Особливо широку популярність одержало Прусське земське уложення, видане у 1784 р. Його джерелами були "Саксонське зерцало", римське право, Магдебурзьке і Любекське право, практика берлінського верховного суду. Уложення складалося з двох частин. Перша була присвячена цивільному праву. В другій частині містилися, головним чином, норми державного і кримінального права, а також норми про становище станів, про школи і церкву. Кодекс містив деякі елементи сучасного йому тлумачення власності і природних прав людини. Проте у прусському праві насправді домінували інші принципи, такі, як необмежена влада прусського короля, дріб'язкова регламентація всіх сторін суспільного і приватного життя, безправ'я кріпаків і привілейоване становище дворянства. Кодекс відзначався великою кількістю моралізаторських положень, невизначеністю юридичних формулювань і застарілими мірами покарання [14, с. 253].
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок про те, що у розвитку німецького середньовічного права важливу роль відіграли місцеві систематизації норм звичаєвого права, які включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику ("Саксонське зерцало", "Швабське зерцало", "Франконське зерцало" та ін.). Дія норм і принципів цих збірників виходила далеко за межі місць, де вони були видані, й сприяла певній уніфікації права. Так, "Саксонське зерцало" одержало визнання у багатьох німецьких землях і містах, де на нього часто продовжували посилатися аж до 1900 р.


РОЗДІЛ 2
"САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО" – НАЙВІДОМІШИЙ ПРАВОВИЙ ЗБІРНИК НІМЕЦЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
У Німеччині Х ст. й до початку ХІV ст. основним джерелом права був звичай. З розвитком суспільно-правових відносин виникла необхідність запису і систематизації правових звичаїв. Підставами для такої систематизації були судові рішення, в яких використовували загальні норми звичаєвого феодального права і враховувались думки інших правознавців. У другій половині ХІІ ст. в Німеччині завершився процес поділу суспільства на стани – феодалів, дворян і духовенства, селян та міщан [20, с. 156].
У ХІІІ ст. почались спроби кодифікації звичаєвого права. Такими кодексами стали "Саксонське зерцало" і "Швабське зерцало".
"Саксонське зерцало" виникло в галузі, де, з одного боку, конкурували політичні інтереси імперії з територіальними інтересами архиєпископату
м. Магдебург, єпископату м. Хальберштадт, князівства Ангальту, а також князівства графа фон Фалькенштайна. З іншого боку, багато громадян потребували знання чинного права. Крім того, з ХІІ ст. почали домінувати погляди, що вільні люди, які живуть в одному регіоні, повинні дотримуватися єдиного правопорядку, щоб мати спільне підгрунтя для дій (законодавчі
акти) [10, с. 30].
"Саксонське зерцало" – це середньовічна юридична книга доволі високого рівня котра мала велике розповсюдження та вплив на середньовічну і сучасну судові практики не лише в Німеччині, але й далеко за її межами. Його склав дворянин-рицар, суддя Ейке фон Реппов (Eіke von Repgow, Repchowe, Repіchowe, Repow) і остаточно упорядкував у 1230 р. [1, с. 125]
Назва "Саксонське зерцало" – це аналогія тому, як відбивається реальне правове життя у дзеркалі. Побудова книги є асоціативною та пластичною, хоч і не має систематики в сучасному розумінні. "Саксонське зерцало" вважалося удосконаленням римського права тому містить в собі частково римське й біблійне право. Найновіші дослідження німецьких вчених підкреслюють наявність церковно-правового впливу у цій кодифікації [10, с. 30].
Упорядник "Саксонського зерцала" – Ейке фон Реппов – походив із знатного роду, що належав до васалів архієпископа Магдебурга. Відомості про рід Ейке засвідчені з середини ХІІ ст. до початку ХІХ ст. у правничих документах Тюрінгії та Верхньої Саксонії. Рід взяв прізвище від назви малого села Реппіхау, яке розташоване у трикутнику міст Кетен-Дессау-Акен. Саме тут знаходився родовий маєток сім'ї Реппових. Родина фон Реппових прибула до Гау Серімунт (Gau Serіmunt) і оселилася в селі Реппіхау з середини ХІІ ст. У 30-х р.р. ХХ ст. на території селища, біля церкви, були знайдені залишки вежі та фортеці з ХІІІ ст., що, імовірно, належала Репповим [1, с. 126].
Однозначних доказів про те, що Ейке фон Реппов народився в селі Реппіхау, немає, проте простежено постійний зв'язок Етке з цим селом, власне воно стало місцем написання "Саксонського зерцала".
У 1156 р. вперше з'являються згадки про "Ейко та Арнольда де Ріпехове" ("Eіco und Arnold de Rіpechowe"), що є свідками на суді, який проводив маркграф Альбрехт Ведмідь у Вюрбцігу. В джерелі 1159 р. родина фон Реппових згадується як васал архієпископа Магдебурга. Наявні свідчення з 1227 р., що в самому Магдебургу родині Реппових належав будинок. Також існує думка що їх пов'язували родинні стосунки.
Відомо усього сім письмових згадок про життя самого Ейке фон Реппова. В шести з них він фігурує як свідок і в останній, сьомій, "Саксонському зерцалі", вказує себе як Ейке фон Репхове (Eіke von Repchowe). Оскільки більше даних про Ейке немає, можна окреслити його дату життя та смерті між 1180 та 1235 р.р. [10, с. 31]
Укладач "Саксонського зерцала" з'являється між 1209 та 1233 рр. у шістьох документах як свідок різних правових подій в містах Меттіне, Ліппена, Делітц, Грімма і Зальбке (наразі район Магдебурга). В 1209 р. у місті Меттіне Ейко де Ріпіхове ("Eіco de Rіpіchowe") згаданий уперше як свідок продажу бургграфами Йоханом та Вальтером Гібіхенштайн замку Шперен єпископу Наумбурга. На цю дату можемо послатися задля визначення можливого року народження Етке. Виконувати функції свідка фон Реппов міг лише як повнолітній.
Друга згадка про Ейке фон Реппова датовано 1215 р.. У ній зафіксований Гекко де Репехове ("Hecco de Repechowe"), який разом з графом Гоєром фон Фалькенштайном в містечку Ліппені засвідчують правову угоду між радою чоловічого монастиря Косвіг та графом Хайнріхом фон Ашерслебен, котрий пізніше став князем Ангальту.
Гейко фон Репхове ("Heіko von Repchowe") 1 травня 1218 р. в містечку Грімма зазначений як свідок макрграфа Дітріха фон Майсена (1162-1221) під час передання ним товарів монастирю Альтцелла.
Ім'я Ейко фон Репехове ("Eіco von Repechowe") згадується разом з графом Гоєром фон Фалькенштайном як свідок у правовому документі 1219 р., що фіксує залагодження конфлікту ангальтського князя Генріха І (1175-1252) з монастирем св. Сімона та Юди в Госларі. Місце у цьому документі, незазначене [10, c. 31].
Наступна згадка про Ейко фон Рібекове ("Eіco von Rіbecowe") датована
1224 р. в містечку Делітці. Цього разу він з'являється свідком при підтвердженні факту передачі ландграфом Людвіга ІV з Тюрінгії (1217-1227) допомоги товарами монастирю Альтцелла.
Востаннє Ейко де Репхове ("Eіco de Repchowe") згадується 1233 у
м. Зальбке, коли він засвідчував продаж товарів між маркграфами Йоганом І (приблизно 1213-1266) та Оттоном ІІІ (приблизно 1215-1267) з Бранденбурга та монастирем Берге (знаходився біля Магдебурга).
Точні біографічні дані укладача обмежуються ім'ям, яке він сам подає у "Саксонському зерцалі" – Ейке ван Реппове ("Eіke van Repchowe") та шістьма документами. Німецькі науковці ведуть подальші спроби детальніше охарактеризувати особистості Ейке фон Реппова. До уваги беруть політичні та культурні умови, в яких жив і творив укладач "Саксонського зерцала" [10, с. 32].
"Саксонське зерцало" дає зрозуміти, що Ейке фон Реппов мав, видається, грунтовну загальну теологічну освіту. Він добре знав Біблію, отців церкви і правила канонічного права. Освіту Ейке здобув при монастирі у східному Гарцфорланді, також у школах при монастирі Гальберштадта і Магдебурга.
У школі при монастирі Гальберштадта працював відомий викладач церковного права Йоганнес Тевтонікус. Тевтонікус повернувся в 1212 р. до Гальберштадта, і після здобуття академічної освіти та викладацької практики в Болоньї, у 1220 р. взяв на себе керівництво школою при гальберштадському монастирі [1, c. 126].
Отже, питання походження та соціального становища Ейке фон Реппова – спірне, хоча вважають, що він був вільно народженим дворянином, який згодом служив як міністеріал для свого ленного пана, графа Гоєра фон Фалькеншrтайна (Graf Hoyer von Falkensteіn), є й відомості, що він був судовим засідателем.
У ленному праві "Саксонського зерцала", в так званому "Становому порядку", вільні дворяни та службовці (міністеріали) знаходилися на одному васальському рівні. В деяких же документах Ейке фон Реппова називають "вільним, благородним дворянином", а в інших – службовцем. Можливо, саме ця обставина призвела до неясності щодо його суспільного становища.
Перший рукопис "Саксонського зерцала" виник між 1220 та 1235 р.р., причому сам фон Реппов неодноразово переробляв його, згодом були також впроваджені додатки іншими правознавцями. Керуючись цим, остаточна версія книги датована 1270 роком [20, с. 157].
Спершу правова книга фон Реппова була складена літературною латинською мовою, і лише на вимогу графа Гоєра фон Фалькенштайна він переклав свою кодифікацію німецькою мовою. Німецькомовне першоджерело, на жаль, не збереглося, проте так званий Кюдлінберзький рукопис, котрий походить теж з ХІІІ ст. найбільше йому відповідає. Перше посилання на "Саксонське зерцало" можна віднайти в судових матеріалах 1235 р., останнє офіційне використання є у вироці імперського суду м. Ляйпціг 1932 р. [10., c. 33].
"Саксонське зерцало" поширилось далеко за межами Саксонії, особливо в Нідерландах, також і в східних землях: разом з німецькими переселенцями подорожувала й саксонська правова книга, вона швидко стала основоположним джерелом для інших правових збірників в районах Магдебурга, Бреслава та Кракова. Найстарший збережений рукопис "Саксонського зерцала" (перед
1300 р.) походить з Квідлінбурзької бібліотеки і зберігається наразі в університетській бібліотеці м. Галле.
Особливу цінність та виключний інтерес для нас становлять наявні ілюстровані рукописи. До них належать чотири рукописи: з Гейдельберга, Ольденбурга, Дрездена та Вольфенбютеля. Вони називаються згідно свого нинішнього місцезнаходження [1, с. 127].
"Саксонське зерцало" регулювало правові відносини з конституційного права, судоустрою, ленного права, кримінального права і кримінального процесу, сімейного і спадкового, селянського і сусідського прав. Засаднича структура "Саксонського зерцала" така: воно складалося з трьох частин: передмови, земського (з німецької мови ХІІІ ст.) та ленного права (з середньовічної латини).
У передмові ідеться про право як божий порядок: "Веління Бога – це право". Земське право включало в себе три книги: перша містила 71 статтю, друга – 72,
а третя – 91.
Земське право – це право для усіх вільних людей, у тім числі й вільних селян. Воно регулювало відносини щодо земельної ділянки, спадкові відносини, шлюб, сусідські відносини та розподіл вантажів . Воно охоплювало також кримінальне право та судоустрій. У сучасній правовій системі воно охоплювало б кримінальне та цивільне право й сімейно-спадкове [6, с. 220].
Ленне право складалося з 78 статей. Воно не містило підрозділів. Ленне право регулювало відносини між дворянами та станами. Його можна порівняти з сьогоднішнім конституційним правом [13, с. 188].
У цей історичний період у Німеччині виникає міське право, воно гарантувало громадянам особисту свободу, право на власність, честь, недоторканість життя, а також вільну економічну діяльність. Це створювало в суспільстві, де війна та ворожнеча були щоденними проявами, в межах міських стін мирну атмосферу [4, с. 280].
"Саксонське зерцало" стало в Пруссії у 1794 р. основою для створення "Загального земського права", згодом в 1865 р. в Саксонії "Цивільного зводу законів", і в 1900 р. в Тюрінгії – "Цивільного зводу законів для Німецької імперії".
Підсумовуючи викладене, зауважимо, що наразі "Саксонське зерцало" більше не є чинним правом, проте протягом століть воно створювало німецьку й європейську історію в теорії та практиці. Його автор, Ейке фон Реппов, зробив вагомий внесок у розвиток європейської юридичної науки та заслуговує найвищої похвали.
Відчутним залишається вплив "Саксонського зерцала" й на українських землях, котре разом з магдебурзьким правом протягом багатьох століть творило підвалини для встановлення сучасної правової системи не лише в державах західної Європи, але й в східноєвропейських державах, зокрема в Україні, й заслуговує на проведення подальших наукових досліджень.


РОЗДІЛ 3
ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА
У "САКСОНСЬКОМУ ЗЕРЦАЛІ"
3.1 Земське право
З XІІІ ст. у князівствах активно розвивається "земське право" – загальні для усього вільного населення норми, за якими воно судилося в судах адміністративних підрозділів князівств (судах "графської юрисдикції"). Його джерелами була, в основному, правотворчість князівських "державних" органів – місцеві постанови про земський мир XІІ-XІІІ ст. ст., а також рішення графських судів. Саме в земському праві одержали розвиток норми цивільного, сімейного та інших "непублічних" галузей права [8, с. 405].
У "Саксонському зерцалі" земське право знайшло доволі докладне висвітлення, йому присвячені спеціальні розділи. Так, у першій частині збірника зачіпаються питання "конституції імперії", правового статусу станів, споріднення, сімейних і спадкових правовідносин кримінального права і процесу.
3.1.1 "Конституційні" принципи організації імперії
"Конституційними" принципами організації імперії, виходячи з "Саксонського зерцала", можна вважати верховенство права і доктрину "двох мечів".
Верховенство права є наслідком його божественного походження ("Бог сам є право"), з чого виводиться проголошений автором принцип чинення опору будь-якій незаконній і несправедливій владі [5, с. 64].
Згідно з доктриною "двох мечів", проголошеною церковними ідеологами в XІІ ст., духовний "меч" (влада) належить папі, а світський – імператору. Духовна і світська влади допомагають і підтримують одна одну, і хто "противиться папі", повинен бути примушений до послушності за допомогою світського суду [14, с. 256].
Імператору належав "перший щит". Він мав, на думку автора "Саксонського зерцала", регалії на надра, право вищої юрисдикції тощо. У будь-якому місці його перебування він мав право суду, карбування монет, стягування мита. Проте оскільки імператор не міг "бути повсюдно і судити всі злочини повсякчас", він передавав князям графські судові повноваження [7, с. 130].
Правовий статус людини визначався її становою приналежністю. "Ніхто не може мати іншого права, крім властивого за народженням", – записано в "Саксонському зерцалі". Водночас автор засуджує кріпосне право, його "розум не може зрозуміти того, що хтось має бути у власності іншого". Кріпацтво, на його думку, виводиться з несправедливого звичаю, що тепер закріплено у праві.
Державний устрій Німеччини XІІІ ст. визначався взаємовідносинами імператорської та князівської влади і роллю католицької церкви. Імператор обирався князями. За часів "Саксонського зерцала" у виборах короля брали участь усі князі. Проте вже тоді висунулася невелика група князів, які першими подавали свій голос при виборах імператора, Це – курфюрсти.
"При виборах імператора, – сказано в "Саксонському зерцалі", – перший голос належить єпископу Майнца,, другий – Тріра, третій – Кельна. Серед світських – перший при виборах – пфальцграф рейнський, імперський стольник, другий – герцог саксонський, маршал, третій – маркграф Бранденбурзький, імперський камерарій. Імперський Шенк, король богемський, не має права обрання, оскільки він не є німцем" (ЗП ІІІ §2).
"Саксонське зерцало" перераховувало вимоги, які пред'являються кандидату в королі. Він повинен був бути вільним, народженим у законному шлюбі, володіти повною правоздатністю й не мати фізичних вад (ЗП ІІІ 54 §3).
Після обрання король приносив клятву вірності державі і присягав у тому, що він буде всіма силами зміцнювати правду і боротися з неправдою, що він буде захищати інтереси держави. Це єдиний випадок, коли король складав присягу – надалі він у всіх відповідних ситуаціях звільнявся від обов'язку складати присягу, яка для нього замінялася простою обіцянкою (ЗП ІІІ §2).
Король не міг бути засуджений до смерті, якщо він попередньо не був позбавлений корони в законному порядку (ЗП ІІІ §4).
Для отримання королівської влади, крім обрання, потрібно зведення на трон і коронування (як правило, в Аахені). Коронування здійснював спочатку архієпископ Майнца, потім – Кельна й, нарешті, Тріра. Коронування завершувалося урочистим зведенням на трон Карла Великого. Імператорський титул новообраний король набував після коронування у Римі римським
папою (ЗП ІІІ 52 §1).
У "Саксонському Зерцале" проводилася ідея рівноправності світської та церковної влади та самостійного (без папського посередництва) отримання імператором світського меча (ЗП І §1).
Особистість імператора не вважалася недоторканною: імператор міг підлягати суду і його суддею був пфальцграф (ЗП ІІІ 52 §3).
На практиці в імперському королівському суді при розгляді скарг проти короля головував сам король, а рішення виносили князі. У справах, пов'язаних зі скаргою короля, поданої на імперського князя, головував пфальцграф. Проте ні папа, ні хто-небудь інший не міг відлучити імператора від церкви, за винятком трьох випадків: якщо він сумнівається в істинній вірі, залишає свою законну дружину або руйнує церкву (ЗП ІІІ 57 §1).
Оскільки в силу традиції Німеччина була правонаступницею східного франкського королівства, то німецький король вважався франком незалежно від його походження і користувався франкським правом. Це спеціально підкреслено в "Саксонському зерцалі" і(ЗП ІІІ 54 §4).
"Саксонське зерцало" зберігало поділ Німеччини на герцогства і називало чотири німецькі країни: Саксонію, Баварію, Франконію і Швабію. Кожна країна мала свого пфальцграфа (ЗП ІІІ 53 §1).
Більш високе положення серед пфальцграфів займали пфальцграф рейнський і герцог саксонський. Вони були заступниками імператора в період міжцарів'я до виборів нового імператора. Тоді вся країна умовно поділялася на дві області: область франкського і область саксонського права. Перша передавалася зазвичай у тимчасове управління пфальцграфа рейнського, друга – герцога саксонського.
Імператорська (королівська) влада була обмежена імперським з'їздом князів (рейхстагом) і владою імперських князів, що мали право територіального верховенства. Рейхстаг виник з ради короля. Спочатку від короля залежало, в яких випадках розглядати питання за участю цієї ради. Протягом XІІ ст. становище змінилося, і король вже був зобов'язаний вирішувати ряд справ тільки на з'їзді князів. Ще Генріх ІV і Генріх V змушені були давати обіцянки скликати в певних випадках раду, а починаючи з Лотара ІІІ, це стало вже правилом. До кінця XІІ ст. по цілому ряду справ король був пов'язаний необхідністю отримання згоди князів.
До складу рейхстагу входили всі імперські князі. У XІІІ ст. було 93 духовних і 13 світських князів.
Компетенцію рейхстагу точно визначити важко. Проте безперечно, що згода рейхстагу була потрібна при прийнятті імперських законів, при встановленні податків, при оголошенні військових витрат тощо.
3.1.2 Сімейні і спадкові правовідносини
Сімейно-майнові відносини і порядок спадкування були цілком підпорядковані виробничим умовам селянської родини, що господарювала на земельному наділі. Феодальна Німеччина не становила у цьому відношенні жодного винятку. Сімейно-спадкові відносини – якими вони були до XІІІ ст. в Німеччині і як вони відображались у "Саксонському зерцалі" – цілком визначалися формами феодального землеволодіння. Для германської, й взагалі для західноєвропейської родини цієї епохи, показовим є, перш за все, політичний характер сім'ї.
Для лицаря або барона, як і для самого можновладного князя, одруження – політичний акт, нагода для збільшення своєї могутності з допомогою нових спільнот [4, с. 284].
Зазначене стосувалось і цехового бюргера середньовічних міст. Вже привілеї, які його охороняли ... достатньо звужували коло, в якому він міг шукати собі дружину" [7, с. 134].
Звідси – суворо становий характер шлюбу і становий характер сім'ї. Сімейно-майнові права визначалися становою приналежністю, яка, своєю чергою, відповідала відносинам земельної власності.
При нерівних шлюбах дружина ішла станом чоловіка (ЗП 45 §1), а діти – станом того з батьків, який перебував на більш низькому ступені соціальних сходів, і були обмежені в правах наслідування. Так, якщо вільна жінка шеффенського стану жінка виходила заміж за біргельда або ландзасса, то діти не придбавали прав матері і не успадковували після неї (ЗП ІІІ 73 §1).
Становий характер сім'ї проявлявся у відмінності порядку спадкування за земським і ленним правом.
Так, ленне право встановлювало принцип єдиноспадкування: льон батька переходив лише до одного сина, але цього правила не існувало за земським правом, де всі сини успадковували в різних частках (ЗП І §14).
Принцип єдиноспадкування в ленному праві пояснюється необхідністю зберігати в руках спадкоємця-чоловіка, здатного носити зброю, феодальну земельну власність як основу влади, могутності й сили феодала і його сім'ї [2, с. 100].
В історико-правовій літературі прийнято протиставляти німецьку середньовічну сім'ю давньоримській в аспекті акцентування уваги на значенні кровного споріднення в німецькому сімейно-спадковому праві [3, с. 112].
Проте цілком очевидно, що різниця між давньоримськими формами сім'ї та системою успадкування від середньовічних німецьких сімейно-спадкових інститутів визначалася головним чином відмінністю історичних ступенів розвитку і тим самим відмінністю виробничих відносин.
Форма середньовічної німецької сім'ї, система наслідування, відсутність заповітів (на противагу свободі заповітів римського права) – все це коренилося в матеріальних умовах феодального суспільства, було пов'язано із натуральним укладом господарства, слабким розвитком товарних відносин, роллю землеробства в життя населення тощо [7, с. 149].
Зв'язок майнових відносин з кровною спорідненістю був відображений у сімейно-спадковому праві окремих станів. Вельми показово, що неоднакове значення мала спорідненість по чоловічій лінії і по жіночій лінії: це було пов'язано з ленною системою, з системою збройних дружин та ін.
У світлі сказаного стають зрозумілими положення "Саксонського зерцала", що стосуються питань шлюбу, сім'ї, майнових взаємовідносин між подружжям, між батьками та дітьми, система успадкування тощо.
Поняття кровного споріднення (Sіppe) тісно пов'язане з належністю до одного й того ж стану. Для наявності повноцінного кровного спо