К Руська Правда як кодифікований акт давньоруського права

РЕФЕРАТ
Курсова робота: 36 с., 18 джерел.
Об'єкт дослідження - джерела давньоруського права.
Предмет дослідження - "Руська Правда" як кодифікований акт давньоруського права.
Мета роботи - висвітлити погляди науковців на походження "Руської Правди" та з'ясувати особливості її редакцій.
Методи дослідження - порівняльний, описовий, історичний.

"Руська Правда" - найважливіша пам'ятка феодального права. Окремі її частини виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострилась класова боротьба. Норми "Руської Правди" закріплювали привілейоване становище феодалів та їх оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження тому - статті про відповідальність за вбивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін.

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО, "РУСЬКА ПРАВДА", РЕДАКЦІЇ "РУСЬКОЇ ПРАВДИ", "КОРОТКА ПРАВДА", "ВЕЛИКА ПРАВДА", ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО, СПАДКОВЕ ПРАВО, КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО.

 
ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1 "Руська правда" як пам'ятка давньоруського права 6
1.1 Загальна характеристика джерел кодифікації
"Руської Правди" 6
1.2 М. Грушевський про історію створення та редакції
"Руської Правди" 12
1.3 Погляди на походження "Руської Правди".
Структура "Руської Правди" 15
Розділ 2 Основні галузі та інститути права Київської Русі
за "Руською Правдою" 20
2.1 Цивільне право 20
2.2 Спадкове право 24
2.3 Кримінальне право 25
Висновки 33
Список використаної літератури 35


ВСТУП

Актуальність теми роботи. Створення Давньоруської держави невід'ємно від появи санкціонованих владою загальнообов'язкових правил поведінки, які являють собою позитивне право і використовуються як головний засіб управління людьми.
Оскільки мова йде про феодальну державу, зрозуміло, що його право (у документальних формах) було зорієнтовано на захист інтересів землевласників, на забезпечення безперешкодної жорсткої експлуатації і гноблення значної частини населення Русі, переважно вільного селянства і підневільних холопів.
Поряд з окремими документами, що зафіксували чинні в той час правові норми, величезну цінність являє собою "Руська Правда", яка, будучи зразком права княжого періоду історії Русі в найбільш кодифікованому вигляді, дозволяє не лише досліджувати окремі галузі тодішнього права, але й скласти достатньо чітке уявлення про громадське життя того часу, об'єднати право із загальним рівнем розвитку культури народу.
Руська Правда була кодексом давньоруського феодального права. Її норми лежать в основі Псковської й Новгородської судних грамот і наступних законодавчих актів не лише руського, але й литовського права.
Отже, вивчення процесу виникнення права має не лише суто пізнавальний, академічний, але й політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу права, його особливості та характерні риси.
Об'єкт дослідження - джерела давньоруського права.
Предмет дослідження - "Руська Правда" як кодифікований акт давньоруського права.
Мета роботи - висвітлити погляди науковців на походження "Руської Правди" та з'ясувати особливості її редакцій.
Методи дослідження - порівняльний, описовий, історичний.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
- розглянути джерела кодифікації "Руської Правди";
- з'ясувати думку М. Грушевського на історію створення та редакції "Руської Правди";
- охарактеризувати погляди науковців на походження "Руської Правди";
- розкрити структуру "Руської Правди";
- проаналізувати основні галузі та інститути права Київської Русі, як їх викладено у "Руській Правді": цивільне право, спадкове право, кримінальне право тощо.
Структура роботи: реферат, вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури.


РОЗДІЛ 1 "РУСЬКА ПРАВДА" ЯК ПАМ'ЯТКА ДАВНЬОРУСЬКОГО ПРАВА
1.1 Загальна характеристика джерел кодифікації "Руської Правди"

Найдавнішим джерелом будь-якого права, у тому числі й давньоруського, є звичай, тобто таке правило, що здійснювалося в силу багатократного застосування і увійшло в поведінку людей. У родовому суспільстві не було антагонізмів, тому населення дотримувалося звичаїв добровільно. Були відсутні спеціальні органи для охорони звичаїв від порушень [8, С. 197].
Звичаї змінювалися вельми повільно, що цілком відповідало темпам зміни самого суспільства. Спочатку право складалося як сукупність нових звичаїв, до дотримання яких зобов'язували державні органи, котрі ще тільки зароджуються, насамперед - суди. Пізніше правові норми (правила поведінки) встановлювалися актами князів. Коли звичай санкціонується державною владою, він стає нормою звичаєвого права.
У ІX-X ст.ст. на Русі діяла саме система норм усного, звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не була зафіксована у збірниках права і літописах, які дійшли до нас, про них можна лише догадуватися за окремими фрагментами у літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст. [12, С. 20].
Однією з найвідоміших давньоруських правових пам'яток того часу, у якій згадані норми знайшли відображення, як вже зазначалось, є "Руська Правда" [17, С. 30].
Джерелами кодифікації "Руської Правди" були норми звичаєвого права і княжої судової практики. До числа норм звичаєвого права, зафіксованих у "Руській Правді", відносяться насамперед положення про криваву помсту (ст. 1 КП) і про кругову поруку (ст. 20 КП).
Законодавець демонструє різне ставлення до цих звичаїв: криваву помсту він прагне обмежити (звужуючи коло месників) або зовсім скасувати, замінивши грошовим штрафом - вирою (подібно до "Салічної правди" франків, де кривава помста також була замінена грошовим штрафом).
На відміну від кривавої помсти кругова порука зберігається як захід, що об'єднує всіх членів общини відповідальністю за свого члена, що вчинив злочин ("дика вира" накладалася на всю общину).
У вітчизняній й російській літературі з історії руського права немає єдиної думки про походження "Руської Правди".
Одні вчені вважають її неофіційним документом, складеним якимось давньоруським законознавцем або групою законознавців для своїх власних цілей [16, С. 12].
Інші розглядають "Руську Правду" як офіційний документ, зіпсований переписувачами, внаслідок чого з'явилось багато різних списків Правди, що різняться кількістю, порядком й навіть текстом статей [18, С. 23].
Одним з джерел "Руської Правди" був Закон Руський (норми кримінального, спадкового, сімейного, процесуального права тощо).
Дотепер не припиняються спори про сутність Закону Руського. В історії давньоруського права немає єдиної думки про цей документ.
Так, історики - прихильники норманської теорії походження Давньоруської держави - вважають, що Закон Руський був зразком скандинавського права, а відомий руський історик В. О. Ключевський зазначав, що Закон Руський був "юридичним звичаєм" і як джерело "Руської Правди" являв собою не "первісний юридичний звичай східних слов'ян, а право міської Русі, що склалося з достатньо різноманітних елементів у ІX-XІ ст.ст." [7, С. 105].
На думку інших істориків, Закон Руський був звичаєвим правом, що створювалося на Русі протягом століть, відбивало відносини соціальної нерівності й було правом ранньофеодального суспільства, яке знаходилося на більш низькій стадії феодалізації, ніж та, на якій виникла "Руська Правда" [15, C. 80].
Закон Руський був необхідний для проведення княжої політики в приєднаних слов'янських і неслов'янських землях. Він являв собою якісно новий етап розвитку руського усного права в умовах існування держави. Відомо, що він також частково відображений у договорах Русі з греками.
Договори з греками - найвагоміше джерело, яке дозволило дослідникам проникнути в таємниці Русі ІX-X ст.ст. Ці договори - яскравий показник високого міжнародного становища Давньоруської держави, вони є першими документами історії Русі середніх століть. Сама їх поява говорить про серйозність відносин між двома державами, про класове суспільство, а деталі достатньо ясно знайомлять нас з характером безпосередніх відносин Русі з Візантією.
Це пояснюється тим, що на Русі вже існував міцний клас, заінтересований в укладенні договорів. Вони були потрібні не селянським масам, а князям, боярам і купцям. Відомо чотири таких договорів: 907, 911, 944 і 972 років. В них багато уваги приділяється врегулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії, а також норм кримінального права.
Згідно з мирним договором 907 р. візантійці зобов'язалися виплатити Русі грошову контрибуцію, а потім щомісяця сплачувати ще й данину, надавати прибуваючим у Візантію руським послам і купцям, як і представникам інших держав, певне продовольче утримання.
Князь Олег домігся для руських купців права безмитної торгівлі на візантійських ринках. Руси навіть одержали право митися в константинопольських лазнях, які могли відвідувати лише вільні подані Візантії. Договір був закріплений під час особистої зустрічі Олега із візантійським імператором Левком VІ.
В ознаку закінчення військових дій, укладення миру, Олег повісив свій щит на браму міста. Таким був звичай багатьох народів східної Європи [17, C. 55].
У 911 р. Олег підтвердив свій мирний договір з Візантією. Під час тривалих посольських переговорів був укладений перший в історії східної Європи розгорнутий письмовий договір між Візантією і Руссю.
У договорі підтверджені "мир і любов" між двома державами. У 13-ти статтях сторони домовилися за всіма цікавлячими їх економічними, політичними та юридичними питаннями, визначили відповідальність своїх підданих у випадку вчинення ними будь-яких злочинів.
В одній із статей йшла мова про укладення між ними військового союзу. Відтепер руські загони регулярно з'являлися в складі візантійського війська під час його походів на ворогів. Треба відзначити, що між іменами 14 вельмож, вжитих великим князем для укладення мирних умов з греками, немає жодного слов'янського.
Договір 944 р. згадує всіх руських людей для того, щоб підкреслити думку про обов'язковість договорів для всіх російських людей. Не від імені вече укладалися договори, а від імені князя і бояр.
Зараз ми можемо не сумніватися, що всі ці знатні особи були крупними землевласниками, маючими тривалу історію, які встигнули зміцніти у своїх вотчинах. Про це свідчить той факт, що зі смертю глави сім'ї на чолі такого знатного дому ставала його дружина.
Аналізуючи русько-візантійські договори, можна дійти висновку, що ні про яке панування візантійського права у цих договорах не може бути мови. В них або наводиться так зване договірне, на основі компромісу між руським і візантійським правом (типовим прикладом є норма про вбивство), або проводяться принципи руського права - Закону Руського.
Але особливий вплив на розвиток права Давньої Русі справило прийняття християнства. У 988 р., під час князювання в Києві князя Володимира, відбувається так зване "водохрещення Русі". Процес переходу Русі в нову віру протікав поступово, зштовхуючись з певними труднощами, пов'язаними зі зламом старого світогляду і небажанням частини населення переходити в нову віру.
Наприкінці X - початку XІ ст. разом з новою релігією на Русь приходять нові законодавчі акти, переважно візантійські й південнослов'янські, що містять у собі фундаментальні основи церковного візантійського права, яке згодом стало одним з джерел "Руської Правди".
У процесі зміцнення позицій християнства і його поширення на території Київської Русі особливе значення приймає ряд візантійських юридичних документів - номоканонів, тобто об'єднань канонічних збірників церковних правил християнської церкви і постанов римських і візантійських імператорів про церкву. Найбільш відомими з них є:
а) Номоканон Іоанн Схоластика, написаний у VІ ст. Він містить найважливіші церковні правила, поділені на 50 титулів, і збірник світських законів;
б) Номоканон 14 титулів;
в) Еклога, видана в 741 р. візантійським імператором Левком Іосоврянином і його сином Костянтином, присвячена цивільному праву (16 титулів з 18). Вона регулювала в основному феодальне землеволодіння;
г) Прохирон, виданий наприкінці VІІІ ст. імператором Костянтином, що називався на Русі Градським Законом або Ручною Книгою законів;
д) Закон Судний Людям, створений болгарським царем Сімеоном [12, С. 74].
З часом ці церковно-юридичні документи, які називалися на Русі Керманичими Книгами, приймають силу повноправних законодавчих актів, а з їх поширенням починає впроваджуватися інститут церковних судів, що існують поряд з княжими.
З часу прийняття християнства руській церкві була надана подвійна юрисдикція.
По-перше, вона судила всіх християн, як духовних осіб, так і мирян, по деяких справах духовно-морального характеру. Такий суд повинний був здійснюватися на основі номоканона, привезеного з Візантії і на підставі церковних статутів, виданих першими християнськими князями Русі Володимиром Святославовичем і Ярославом Володимировичем.
Другою функцією церковних судів було право суду над християнами (духовними і мирянами) по всім справам: церковним і нецерковним, цивільним і кримінальним.
Діяльність церковних судів викликала потребу в письмовому зводі місцевих законів, яким і стала "Руська Правда".
Можна виділити дві причини необхідності створення такого зводу законів:
1) першими церковними суддями на Русі були греки і південні слов'яни, не знайомі з руськими юридичними звичаями;
2) в руських юридичних звичаях було багато норм язичницького звичаєвого права, які зазвичай не відповідали новій християнській моралі, тому церковні суди прагнули якщо не зовсім усунути, то хоча б спробувати пом'якшити деякі звичаї, які найбільш суперечили моральним почуттям християнських суддів, вихованих на візантійському праві [18, С.48].
Саме ці причини й підштовхнули законодавця до створення досліджуваного документа.
1.2 М. Грушевський про історію створення та редакції
"Руської Правди"

Історію створення "Руської Правди" як кодексу, що відбив розвиток кримінального права давньоруської держави, вивчав і видатний український історик М. Грушевський [2].
У перших трьох томах "Історії України - Русі" він намалював багатопланову картину початкових етапів переходу до державних форм регулювання взаємовідносин між людьми в умовах майнової і соціальної диференціації.
Не ідеалізуючи державу як організацію влади, М. Грушевський аналізує суспільно-політичну ситуацію, що склалася в княжий період історії Русі, і, у зв'язку з цим, звертає особливу увагу на історію створення "Руської Правди", її джерела, проблему рецепції іноземного права, а також на кримінальне право даного кодексу [1, С. 65].
Говорячи про головне джерело "Руської Правди", історик виділяє практику судових рішень, на що вказує, зокрема, казуїстична форма багатьох постанов, основою яких було звичаєве право.
Інше джерело - княжі постанови (їх і в "Короткій Правді" і в "Великій Правді" можна нарахувати декілька десятків).
Досліджуючи питання про рецепцію іноземного права в "Руській Правді", М. Грушевський висловлює переконання, що не можна визнавати реальним вплив, що, на думку деяких істориків, могло зробити на неї скандинавське право [2, С. 130].
Що стосується візантійського права, яке мало авторитетних і активних пропагандистів в особі духівництва і свою спеціалізовану сферу впливу - церковний суд, вчений визнає, що воно могло деяким чином вплинути на сімейне і частково на спадкове право Русі, користуючись перевагами власної високої якісної структури, наявністю готових писаних формул і можливості дати відповідь на нові питання в еволюції громадськості.
Цей незначний і повільний вплив візантійського права М. Грушевський пояснює великою різницею в культурі двох країн та існуванням на Русі власних, стародавніх і достатньо розроблених правових ідей.
Вказавши на існування чотирьох, з його точки зору, редакцій "Руської Правди", історик переходить до їх розгляду.
На думку М. Грушевського, перша редакція, що називається "Найдавніша Правда" і нараховує 17 параграфів, які представляють собою єдине логічне ціле і мають загальну систему виклада, була створена в часи правління князя Ярослава, хоча вчений припускає, що вона могла з'явитися і раніше [2, С. 139].
До другої редакції М. Грушевський відносить короткі версії "Руської Правди", які спочатку були зв'язані з "Найдавнішою Правдою", а потім трансформуються в деякі закони, прийняті синами Ярослава, такси покарань за різні кримінальні злочини, рішення князя Ізяслава Ярославовича, такси для княжих чиновників [2, C. 145].
До них примикає урок Ярослава вірникам, що включає 26 параграфів, аналізуючи який, вчений відзначив відсутність певної системи викладу і неможливість ідентифікації складових частин тексту.
Разом з "Найдавнішою Правдою" цей збірник, який одержав назву "Руська Правда ("Коротка Правда" або "Правда Ярославичів"), вже нараховує 43 параграфа.
Практичного значення дана редакція, датована не пізніше 60-х рр. XІ ст., не мала вже в XІІ ст.
Третьою редакцією М. Грушевський вважає велику версію "Руської Правди". Вона включає цілу групу нових розділів, що відносяться, головним чином, до приватного права [2, С. 147].
При цьому укладач "Великої Правди", який часто використовує матеріали "Короткої Правди", аж ніяк не прагне випливати з тексту і порядку розташування параграфів у ньому. Систематизувати матеріал йому вдалося не в усіх випадках, хоча щодо ранніх постанов приведені пізніші зміни, пов'язані з ними, казуси перероблені на загальні норми, даються титульні назви для груп однорідних постанов.
Вчений поділяє "Велику Правду" на першу (створену в домономахівський період) і другу (мономахівську) складові частини, вважаючи, що цим варто обмежитися, оскільки виділити будь-які інші складові частини не представляється можливим, тому що серед нових зустрічаються й більш давні постанови (такі, як "такса мостникам").
"Статут мостників", поданий у восьми кодексах "Руської Правди", М. Грушевський визначає як локальний новгородський допис. Редакція, про яку мова йде, датована 1113 р., або 1-ой чвертю XІІ ст., під час переписування перероблялася.
Найбільш змістовним її варіантом є так званий Карамзинський кодекс, що нараховує 135 параграфів (в інших списках їх кількість коливається від 115 до 118).
М. Грушевський у своїй роботі не торкнувся причин і цілей створення четвертого варіанта "Руської Правди" - скороченого варіанта, що об'єднує матеріали другої і третьої редакції "Руської Правди".
На підставі того, що всі редакції не мають офіційних прикмет, вчений прийшов до висновку, що вони були складені приватними особами і могли реально застосовуватися в церковних судах, оскільки включалися в так звані Керманичі книги.
При вирішенні питання про місце упорядкування списків "Руської Правди" М. Грушевський безумовну перевагу віддає Києву, тим більш, що назва "Руська Правда" з переконаністю тлумачиться ним як Київська.

1.3 Погляди на походження "Руської Правди".
Структура "Руської Правди"

Отже, норми "Руської Правди" з'явилися внаслідок законодавчої діяльності княжої влади. Вони відбивали потреби феодальної держави у встановленні правопорядку, який б відповідав інтересам панівного класу [11, С. 35].
У "Руській Правді" ясно виражені принципи феодального права, як права-привілею. "Руська Правда", у першу чергу, містить норми кримінального і процесуального права.
"Руська Правда" дійшла до нас у 106 списках, які представляють три редакції: Коротку, Велику і Скорочену.
Ці редакції відбивають різний рівень у становленні і розвитку давньоруського феодального права.
Найдавнішою редакцією є "Коротка Правда"; за С. В. Юшковим - І редакція "Руської Правди" [11, С. 47].
Вона збереглася усього в двох основних списках так званого Новгородського 1 літопису Молодшого ізводу, складених біля середини XV ст. - Академічному й Археографічному.
Інші 11 списків "Короткої Правди" відносяться до XVІІІ-XІX ст.ст і так чи інакше вісходять до Академічного списку.
"Коротку Правду" звичайно поділяють на чотири основні частини: "Правду Ярослава" (або "Найдавнішу Правду"), тобто ст. 1-17 (або 1-18), "Статут Ярославичів" (або "Правду Ярославичів"), тобто ст. 19-40 (або 19-41), "Покон Вірний" - ст. 42 (або 41-42) і "Урок Мостников" (ст. 43).
Щодо часу складання окремих частин і всієї "Короткої Правди" у цілому в літературі ще немає сталої точки зору. "Коротка Правда" приміщена в Новгородському 1 літопису під 1016 роком, де їй передують слова: "Ярослав иде к Кыеву, седе на столе отца своего Володимира, и абие нача вои свои делите: старостам по 10 гривен, а смердом по гривне, а новгородцем по 10 гривен всем, и отпусти их всех домовь и дав им Правду и Устав списав, тако рекши им: "по се грамоте ходите, якоже списах вам, такоже держите" [Цит. за: 11, С. 50].
У зв'язку з цим ряд істориків (акад. Б. Д. Греков, Л. В. Черепнін, О. О. Зимін) схильні вважати, що "Найдавніша Правда" була складена Ярославом біля 1016 р.
Посилаючись на відомості літописів про поїздку Ярослава в 1036 р. у Новгород, М. М. Тихоміров часом її виникнення вважає 1036 р. [16, С. 67].
До 30-х рр. XІ ст., як дати її складання, схиляється й С. В. Юшков [18, С. 29].
"Найдавніша Правда" відбиває руське право періоду становлення феодальних відносин і свідчить про перший досвід уніфікації правових норм Давньої Русі.
"Статут Ярославичів" пов'язаний вже з розвитком процесу феодалізації в умовах великої княжої вотчини.
Виникнення цього пам'ятника М. М. Тихоміров і С. В. Юшков пов'язують з повстаннями смердів і городян 1068-1071 рр. і відносять його до відомого з літопису з'їзду князів у Вишгороді 1072 р.
Більш раннім часом (друга половина 50-60 р. XІ в.) датує цей пам'ятник Б. Д. Греков.
О. О. Зимін відносить його до часів князювання Ярослава Мудрого (1036-1052 рр.).
Звичайно до 30-х рр. XІ ст. відносять дослідники (І. Стратонов,
С. В. Юшков, О. О. Зимін та ін.) появу "Покона Вірного". Немає даних для точної датировки "Статуту Мостників".
Усе ж "Коротку Правду" в цілому ряд дослідників вважає пам'ятником кінця XІ ст. (М. Д. Приселков, С. В. Юшков), у той час як інші пов'язують її появу з рухом у Новгороді в 1136 р. (М. М. Тихоміров, Л. В. Черепнін), а треті відсувають час її виникнення до останніх років князювання Ярослава Мудрого, пов'язуючи її появу з прибуттям у Новгород князя Ізяслава (О. О. Зимін).
Найбільше поширення на Русі отримала Велика редакція Руської Правди.
У цьому пам'ятнику відобразився вже розвиток давньоруського феодального права. "Велика Правда" дійшла до нас у цілому ряді пізніших списків, які звичайно містилися в юридичних збірниках ("Міряла Праведні", "Керманичі") і рідше - в літописах.
Її списки дослідники об'єднують у ряд груп, ізводів. Існує у наданий час декілька досвідів класифікації списків "Руської Правди". При побудові класифікації вчені виходили насамперед з необхідності пов'язати зміни в системі давньоруського права зі змінами в соціально-економічному житті країни.
Відповідно до В. П. Любимова списки "Великої Правди" поділяються на три групи.
Перша з них Сінодально-Троїцька (за С. В. Юшковим - ІІ редакція Руської Правди); цю групу, яка складається з основної маси списків "Великої Правди", дослідники поділяють на цілий ряд видів (С. В. Юшков розрізняє два ізводи - Сінодальний і Троїцький, а в останньому - Троїцький, Новгородсько-Софійський, Рогожський, М'ясниківський, Розенкампфовський і Ферапонтівський види).
У цій групі знаходиться найдавніший з списків "Великої Правди", який дійшов до нас, - Сінодальний; він приміщений у "Сінодальній Кормчій" 1282 р. Однак найкраще зберіг протограф "Великої Правди" інший список цієї ж групи - Троїцький (другої половини XІV ст.).
Другою групою списків "Великої Правди" є Пушкинська, що складається з двох видів - Пушкинського (С. В. Юшков цей вид і Троїцький вид Карамзинської групи розглядає як ІV редакцію "Руської Правди") і Археографічного (за С. В. Юшковим - V редакція "Руської Правди").
Нарешті, остання група - Карамзинська, що складається з Троїцького виду (С. В. Юшков розглядає його разом з Пушкинським як ІV редакцію "Руської Правди"), Музейського й Оболенсько-Карамзинського (останні два С. В. Юшков об'єднує в ІІІ редакцію "Руської Правди").
У літературі є декілька суджень щодо питання про час складання протографа "Великої Правди".
М. М. Тихоміров відносить його виникнення до початку XІІІ ст., пов'язуючи цю подію з рухом 1209 р. у Новгороді проти лихварства [16, С. 39].
С. В. Юшков вважає, що "Велика Правда" утворилася в результаті механічного з'єднання "Суду Ярослава Володимировича", що з'явився у Києві наприкінці XІ або на початку XІІ ст. (до 1113 р.), і "Статуту Володимира Мономаха", прийнятого на нараді в селі Берестові після придушення повстання в Києві в 1113 р. [18, С. 90]
О. О. Зимін до часів князювання Мономаха (біля 1116 р.) відносить складання всієї "Великої Правди" у цілому, вважаючи, що в основу її першої частини покладений самостійний пам'ятник, який не дійшов до нас, - "Правда Ярославичів" (який він відрізняє від "Статуту Ярославичів"), прийнята на княжому з'їзді 1072 р. після широкої хвилі народних повстань.
Остання, третя редакція "Руської Правди" - Скорочена - дійшла до нас усього в двох пізніх списках (XVІІ ст.).
В. П. Любимов вважає її одним із видів Сінодально-Троїцької групи "Великої Правди" (С. В. Юшков називає її VІ редакцією "Руської Правди").
М. М. Тихомиров вважає, що "Скорочена Правда", що виникнула не раніше другої половини XІІ ст., була одним з джерел "Великої Правди".
Проте, більшість дослідників розглядає цей пам'ятник як переробку одного зі списків Ферапонтівського виду "Великої Правди" (вона близька до списку Царського ІІІ, Никіфорівського ІІ).
Н. А. Максимейко пов'язує виникнення "Скороченої Правди" з кодифікаційними роботами середини XVІІ ст.
С. В. Юшков відносить час її складання до XV ст., О. О. Зимін, виходячи з того, що Ферапонтівський вид "Великої Правди" склався біля половини XVІ ст. порушує питання про можливість появи "Скороченої равды" на початку XVІІ ст. і пов'язує його зі спробами кодифікації, що мали місце в цей час.
Отже, такими є деякі версії походження і структури "Руської Правди".


РОЗДІЛ 2 ОСНОВНІ ГАЛУЗІ ТА ІНСТИТУТИ ПРАВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ЗА "РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ"
2.1 Цивільне право

Розгляд галузей цивільного права, як вони представлені у "Руській Правді", академіки В. Я. Тацій та А. Й. Рогожин починають з права власності [5, С. 57].
В праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що фігурувало як об'єкт права власності. Разом з тим статті 13, 14 Кр. Пр. дають можливість стверджувати, що "Руська Правда" відрізняла право власності від права володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, що знаходилася у володінні іншої особи.
Пізніше законодавець по суті говорить про неправомочне володіння (ст. 44 Пр. Пр.), вимагаючи від власника не тільки повернення речі справжньому власнику, а й виплати компенсації за її використання.
Охорона приватної власності - одне із призначень "Руської Правди". Так, згідно з ст. 71 Пр. Пр. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф в 12 гривен. Це означало перш за все захист самого принципу приватної власності, на який здійснював замах порушник.
В "Руській Правді" знайшов своє відображення процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Кр. Пр. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого стада, то в Пр. Пр. (статті 41, 42) він визначався також місцем вчиненого злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).
В основі феодального ладу лежала феодальна приватна власність на землю. Тому "Руська Правда" досить достатньо для свого часу приділяла уваги закріпленню і захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті "Руської Правди" пронизані ідеєю збереження, перш за все, господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.
Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю знайшло своє відображення в найбільш стародавній Короткій редакції "Руської Правди". Якщо в першій її частині - Правді Ярослава - як об'єкт права власності згадуються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало головним чином дружинникам, то в Правді Ярославичів вже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Так, зміст ст. 24 говорить про зростання князівських заорювань і притягнення для цієї мети значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі ("перетеса"), зробленого на дереві в лісі. Стаття 32 підкреслює особливе оберігання князівської власності, встановивши штраф за пошкодження князівської борті.
Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Пр. Пр. Для неї (ст. 72) порівняно із ст. 34 Кр. Пр. характерна диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підставу стверджувати про подальший розвиток феодального господарства і перш за все за рахунок общинних земель, зростання випадків порушення права приватної власності в умовах загострення класових протиріч
Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель руками холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідів ("окняження і обоярення"). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам.
Чим пізніша редакція "Руської Правди", тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі. В "Руській Правді" згадуються різні види худоби, птиці, господарського інвентарю.
Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збирання меду. Це, зокрема, було закріплено в статтях 67, 70 Пр. Пр.
Необхідно відмітити порівняно розвинуте зобов'язальне право в Київській Русі. Це є ще одним свідченням пануючого права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані перш за все зобов'язання із заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава.
Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який погубив коня свого господаря або не замкнув у дворі, внаслідок чого кінь був украдений, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 Пр. Пр.).
В "Руській Правді" згадується також про зобов'язання за договорами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні при відомих обставинах право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж в рабство) (статті 54, 55 Пр. Пр.).
Договори ("ряди") укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори "Руська Правда" не згадує.
Про існування одного із найдавніших договорів - договору купівлі-продажу - говорять усі русько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу регламентувався і в "Руській Правді". Тут перш за все виділений порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 Кр. Пр., ст. 38 Пр. Пр.), а також порядок встановлення добросовісного придбання речі (статті 37, 39 Пр. Пр.).
Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець подавав позив до продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода продажу себе в рабство. В цьому випадку договір обов'язково укладався перед послухами (ст. 101 Пр. Пр.).
Договір позики охоплював кредитні операції грішми, продуктами, речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик в сумі не більше трьох гривен. В цих випадках для повернення боргу (при відмові боржника) кредитору достатньо було принести присягу (ст. 52 Пр. Пр.). Боржник був зобов'язаний сплачувати проценти, які називалися "резами" (для грошей), "наставом" (при позиці меду), "присопом" (у випадку позики жита). Проценти були дуже високі, з короткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала більше року, то замість щомісячних процентів бралися річні, розмір яких складав 50% суми боргу (ст. 51 Пр. Пр.).
Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для пануючого класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення процентів двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо займодавець одержав проценти за три роки (що складало 150% боргу), він втрачав право на повернення боргу (ст. 53 Пр. Пр.).
"Руській Правді" відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності послухів.
У випадку спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 Пр. Пр.). Тут йдеться про зачатки феодальних купецьких товариств "на вірі".
Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців.
Перший вид - банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі або розбійницького нападу. В цьому випадку купцю надавалася відстрочка в сплаті.
Другий вид - коли купець проп'є або програє чужий товар. В цьому випадку кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 Пр. Пр.).
Третій вид - злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. Із одержаних грошей від продажу банкрута і його майна перш за все відшкодовувалися збитки князя, потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся поміж місцевими кредиторами.
Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Наймання в служіння (тіунство, ключничество) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлене. Частіше за все наймання призводило до феодальної залежності.

2.2 Спадкове право

Спадкове право формується і розвивається в результаті встановлення приватної власності В Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося велике значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того ж класу.
Вже договір Pycі з Візантією 911 р. розрізнював спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплене в "Руській Правді".
Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина (ст. 100 Пр. Пр.). Дочки спадкоємцями не вважалися, бо в протилежному випадку, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду.
За договором Русі з Візантією 911 р. у випадку відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, надавши їй придане.
З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 Пр. Пр.). Для бояр і дружинників був зроблений виняток - їх спадщина при відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 Пр. Пр.). В цьому яскраво виявився принцип феодального права як права-привілею.
Пізніше положення ст. 91 Пр. Пр. були поширені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.
До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їх матір. Матір-вдова одержувала частину майна "на прожиття", якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям.
Якщо матір-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун із найближчих родичів. Передача майна опікуну відбувалася при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь із спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

2.3 Кримінальне право

Злочин і покарання згадуються в таких писемних пам'