К СУДОУСТРІЙ І СУДОЧИНСТВО ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"
га тему:
СУДОУСТРІЙ І СУДОЧИНСТВО ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

РЕФЕРАТ

Курсова робота: 27 с., 19 джерел.
Об'єкт дослідження - судочинство та судові установи Запорізької Січі.
Предмет дослідження - закономірності формування, розвитку та діяльності судового апарату Запорізької Січі, його складових елементів.
Мета роботи - розкриття суті, особливостей, історичного значення судоустрою і судочинства Запорізької Січі.
Методи дослідження: всезагальні (зокрема, діалектичний), загальнонаукові (структурний, функціональний та ін.), спеціально-юридичні (порівняльно-правовий).
Судочинство Запорозької Січі, увібравши у себе класичне римське право і трансформувавши окремі елементи права Великого князівства Литовського і Росії, по суті залишалось індивідуальним і самобутнім. Його базис - українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської Русі, відображало національний інтерес запорозького козацтва.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО, СУДОВІ УСТАНОВИ, ПОЛКОВІ СУДИ, КОЗАЦЬКИЙ РАДНИЙ СУД, СУДОЧИНСТВО, ПРИВАТНЕ ЗВИНУВАЧЕННЯ, ПОКАРАННЯ, КВЕСТІЯ.

 
ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1 Загальна характеристика джерел і основних рис
права Запорізької Січі 6
Розділ 2 Особливості судової системи Запорізької Січі 14
Розділ 3 Процедура судочинства та покарання у Запорізькій Січі 17
Висновки 23
Список використаної літератури 26

ВСТУП

Актуальність теми. Вирішення актуальних проблем розбудови сучасної Української держави не в останню чергу залежить від вивчення і засвоєння історичного досвіду, знання тих державотворчих процесів, які відбувалися в Україні протягом століть. Чимало вагомих, і не завжди однозначно оцінених, історичних державно-правових явищ передувало сучасному державотворенню.
У нових політичних умовах серед багатьох історичних явищ повинно знайти своє переосмислення та визнання і запорізьке козацтво, внесок якого, зокрема, у становлення української державності, наразі по-новому розглядається й оцінюється не лише вітчизняною наукою, а й зарубіжними вченими.
Мабуть, жодне явище в історії українського народу не здобуло такої широкої відомості, як козацтво, його фортеця - Запорізька Січ. Свідченням цього є хоча б той факт, що не лише слово "козаки", а й їх військові подвиги, прагнення до свободи, військове мистецтво широко відомі не тільки в Україні, а й згадуються далеко за її межами.
Від часів падіння козацької республіки (1775 р.) минуло вже більше двох століть, а питання державності, яке багато значило для січовиків й залишалось болючим впродовж усієї історії, лише наразі одержало свою історичну відповідь і втілення у життя.
Об'єктом дослідження у курсовій роботі є судочинство та судові установи Запорізької Січі.
Предметом дослідження виступають закономірності формування, розвитку та діяльності судового апарату Запорізької Січі, його складових елементів.
Мета роботи - розкриття суті, особливостей, історичного значення судоустрою і судочинства Запорізької Січі.
Для досягнення цієї мети зроблено спробу розв'язати такі завдання:
- охарактеризувати джерела і основні риси права Запорізької Січі;
- розглянути особливості судової системи Запорізької Січі;
- описати процедуру судочинства та покарання у Запорізькій Січі.
У процесі курсового дослідження використовувались всезагальні (зокрема, діалектичний), загальнонаукові (структурний, функціональний та ін.), спеціально-юридичні (порівняльно-правовий) методи.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ І ОСНОВНИХ РИС ПРАВА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Серед джерел права середини XVІІ-XVІІІ ст.ст. помітне місце належало звичаям. Вони виникали та оформлялися у ході еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралися на загальноприйняті "давні" норми поведінки, вироблені за різноманітних обставин [7, с. 106].
Показовими у цьому відношенні були "права і звичаї" Війська Запорозького, офіційно не санкціоновані державною владою, проте за якими регулювалось фактично все внутрішнє життя січовиків [9, с. 237].
Сукупність саме таких правил, обов'язкових до виконання нарівні із законом, а в разі їх порушення - до покарання, схожого з вироком законодавчих органів, і являла собою звичаєве право.
Повнота звичаєвого права перебувала в прямому взаємозв'язку з паралельно діючим законодавством у країні (чи окремому регіоні), що не встигало або не могло з різних причин на той час охопити ту чи іншу сферу суспільного співжиття. Тому поширення законодавства відповідно звужувало на місцях функції звичаїв. Коли останні не суперечили інтересам суспільної верхівки, їм, як правило, надавалась сила закону
[8, с. 112].
Найдовше і в найбільш традиційній формі вони проіснували на Запорожжі, де населення дотримувалося "подлуг старожитных и старейших обычаев". Вся тамтешня військово-адміністративна система, а також суди спиралися на загальновироблені норми звичаєвого права. Ними керувалися, починаючи від курінних отаманів і кінчаючи центральним військовим судом.
Д.І. Яворницький зазначав, що писаних законів від запорожців годі було й чекати в зв'язку з відносно нетривалою історією Січі й частими військовими походами, через які ті й не "встигали" займатися влаштуванням внутрішніх порядків [25, с. 106].
Звичаєве військове право Запорожжя, безперечно, доповнювалося "пришлими" елементами звичаєвих норм інших районів України і, своєю чергою, позначалось на них, впливало на соціальну свідомість трудящих Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Півдня тощо.
Звичаєве право безпосередньо відображалося в окремих вчинках людей, їх уяві про "правду" та "справедливість", в тому розумінні, яке панувало серед даного населення й на певному етапі суспільного розвитку.
Тому реакція на явища, події в житті ставала лише показником власного бачення конкретної особи (осіб) і не могла сама по собі бути підгрунтям для нормування тотожних їм відносин. Звідси випливало: творцем звичаїв ставав у цілому "народ" (у вузькому розумінні слова), а не окремі члени, або ті численні його представники, які втілювали "загальні" погляди [7, с. 108].
Разом з тим не можна вважати, що звичаї виникали тільки в народі як єдиній етнічній спільності. Вони могли формуватися й незалежно в різних регіонах, областях, місцевостях країни, які мали свою своєрідну соціально-економічну і політичну структуру. При цьому повторюваність вчинків місцевих жителів створювала вже закономірність - звичку діяти відповідним чином при схожих обставинах, а сукупність такого роду дій поступово формувала думку: в цьому випадку слід поводитись саме так, а не інакше [9, с. 238].
Серед таких звичаїв треба назвати в першу чергу: прилюдне водіння злодія по поселенню з вкраденою і підвішеною на шич річчю; сплату "перейму" (винагороди) хазяїном худоби, яка відбилась від гурту, особі, яка її піймала, а потім повернула назад; виставляння позивачем "могаричу" свідкам - так зване "свідочне"; спалення жінки, звинуваченої в лихому чаклунстві, та ін.
Отже, протягом усього періоду пізнього феодалізму ні функціонування законодавства на українських землях, ні безпосередня діяльність судів не змогли припинити чинність звичаєвого права, хоча в окремих випадках воно прямо суперечило основним напрямам політики як гетьманської влади, так і царського уряду [7, с. 109].
Закономірність цього явища полягала в тому, що звичаєві норми поведінки проникли в сфери регулювання суспільних відносин адміністративно-громадсько-карно-правового характеру і самого процесу судочинства.
Вони обумовлювали систему органів самоуправління, впливали на встановлення порядку, прав і обов'язків громадян на місцях. Вони обов'язково враховувалися усіма без винятку кодифікаторами [9, с. 238].
Так, у писаному, але остаточно не санкціонованому царським урядом зводі законів "Права, по которым судится малороссийский народ", звичаї класифікувалися як одне з основних джерел тодішнього процесуального права.
Зокрема, судді зобов'язувалися посилатись на них тоді, коли в прийнятому законодавстві чогось "не доставало" або "не находилось". А "прибавить подлежало, то, в пользу оного ж народа, в согласии и в пример тех же и других христианских прав, також древних добрых малороссийских обыкновений и порядков". У такому разі звичаї повинні були, як зазначають безпосередньо "Права"..., "закону божию, гражданским правам и чистой совести не противны, в чем бы писаного не было права, судить надлежит, ибо таковые добріе обыкновенія силу права имеют" [9, с. 240].
У більш пізніший час на звичаї посилався український правознавець Ф. Чуйкевич, який у 1750-1758 рр. проводив приватну кодифікацію права і упорядкував відомий тоді збірник під назвою "Суд і розправа в правах Малоросійських широко нарізних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцепт для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного застосування малоросіянам списана".
В ньому систематизовано головним чином правові норми, що закріплювали права можновладців на землю, угіддя, "послушенство" селян тощо на підставі польсько-литовських та російських законодавчих актів, але одночасно зроблено ексцерпт (витяг) з українських звичаєвих норм.
Звичаєве право, яке існувало в Україні, використовували в своїй практичній діяльності царський сановник, член Генерального суду і Канцелярії генерал-губернатора Лівобережної України О. А. Безбородько (при складанні в 1767 р. "Екстракту малоросійських прав"), урядовці Сенату (при розробці "Екстракту" 1786 р.) та ін.
Наприклад, Безбородько, ознайомившись з козацьким судочинством, прийшов до висновку: право козаків "судиться от старшин своих" за принципом "где три человека казаков, тогда два третього судят". А діялось те, на його думку, "по всем прежним правам і привилегиям".
Схожі підходи знаходимо і в "Экстракте из указов, инструкций й учреждений ..." 1786 р., де йдеться про юридичний статус шляхтичів, міщан, козаків, а також "протчие права", за якими "малороссійськіе жители" судилися.
Акти судових козацьких справ, що дійшли до нас, дають кілька прикладів цивільного й кримінального судочинства у запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вважалися справи з несправедливої грошової претензії, несплаченого боргу, взаємних сварок, різноманітних збитків, справи про перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів [1, с. 31].
Із кримінальних злочинів найбільш тяжкими вважалися вбивство козаком товариша, побої, завдані козаком козаку у тверезому чи п'яному стані, крадіжка чогось козаком у товариша й переховування ним крадених речей: "особливо суворими були за велику крадіжку, за яку, при двох певних свідках, карають насмерть", а також:
- зв'язок із жінкою і содомський гріх, з огляду на звичай, що забороняв січовим козакам одруження;
- кривда жінки, коли козак "знеславить жінку, як не належить", бо такий злочин "до знеславлення усього Війська Запорізького служить";
- зухвалість щодо начальства, особливо щодо чиновних людей російського уряду;
- насильство в самому Запоріжжі або у християнських поселеннях, коли козак відбирав у товариша коня, худобу й майно;
- дезертирство, тобто самовільне відлучення козака під різними приводами у степ під час походу проти неприятеля;
- гайдамацтво, тобто крадіжка коней, худоби та майна у мирних жителів українських, польських і татарських областей або у купців та мандрівників, що проїжджали запорізькими степами;
- приведення у Січ жінки, не виключаючи матері, сестри чи дочки;
- пияцтво під час походу на неприятеля [8, с. 113].
Останнє завжди вважалося у козаків кримінальним злочином і тягло за собою найсуворіше покарання.
Суворі закони у Запоріжжі пояснювалися трьома причинами:
1) тим, що туди приходили люди сумнівної моральності;
2) тим, що військо жило без жінок і не зазнавало їх пом'якшуючого впливу на звичаї;
3) тим, що козаки вели постійну війну й тому для підтримання порядку у війську потребували особливо суворих законів [25, с. 217].
Покарання і страти у запорізьких козаків призначалися різні, залежно від характеру злочинів.
З покарань застосовувалися:
- прив'язування до гармати на площі за зневагу начальства й особливо за грошовий борг: якщо козак заборгує козакові й не захоче чи не зможе сплатити йому борг, винного приковують ланцюгами до гармати й залишають до того часу, поки або він сам не заплатить свого боргу, або хтось інший не поручиться за нього;
- шмагання нагаєм під шибеницею за злодійство й гайдамацтво: "будучи самі великими злодіями з погляду стороннього, вони жорстоко карають тих, хто й найменшу річ украде у свого товариша";
- пошкодження членів "изломленієм одной ноги на сходке" за поранення ножем у п'яному стані;
- "за большія вины переламливали руку и ногу";
- розграбування майна за самовільне перевищення такси - встановленої у Січі норми продажу товарів, харчів і напоїв;
- заслання у Сибір, яке, зрештою, стало застосовуватися лише в останній час історичного існування запорізьких козаків, за імператриці Катерини ІІ;
- перекази столітніх дідів вказують також на покарання різками, але документів про це немає, тому слід вважати, що таке покарання допускалося лише як поодиноке явище, мало співвідносне з честю запорізького "лицаря";
- нарешті, при взаємній сварці, за переказами, допускалася й дуель [8, с. 114].
Страти, як і покарання, у запорізьких козаків призначалися різні, залежно від злочину, вчиненого тією чи іншою особою.
Найстрашнішою стратою було закопування злочинця живим у землю: так чинили з тим, хто вбивав свого товариша - вбивцю клали живим у труну разом з убитим і обох закопували в землю. Зрештою, якщо вбивця був хоробрим воїном і добрим козаком, його звільняли від цієї страшної страти, замінюючи її штрафом.
Але найпопулярнішою стратою у запорізьких козаків було забивання киями біля ганебного стовпа: до цього засуджували осіб, що вчинили крадіжку або сховали украдені речі, дозволяли собі перелюбство, содомський гріх, побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп стояв на січовій площі біля дзвіниці, біля нього завжди лежала в'язка сухих дубових палиць з голівками на кінцях, званих киями й схожих на палиці, що їх прив'язують до ціпа. Киї замінювали запорожцям великоруські батоги.
Якщо один козак украде в іншого якусь дрібницю, чи то в самій Січі, чи поза нею, а потім його викриють, то його приводили на площу, приковували до ганебного стовпа і тримали звичайно протягом трьох днів, а часом і більше, поки він не сплатить грошей за вкрадену річ. Протягом цього часу повз злочинця проходять товариші, причому одні мовчки дивляться на прив'язаного; інші, напившись, лають і б'ють його; треті пропонують йому грошей; четверті, прихопивши з собою горілки й калачів, поять і годують його, й хоча злочинцеві не хотілося ні їсти, ні пити, він усе-таки мусив це робити.
Даремно тоді злочинець буде благати про помилування; на всі його прохані козаки вперто відповідають: "За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, и нам тебе треба попобити". Після цього вони завдавали кількох ударів прив'язаному до стовпа й ішли; за ними з'являлися інші. В такому положенні злочінець залишався добу, а то й п'ять підряд, на розсуд суддів. Але звичайно бувало так, що вже за одну добу злочинця вбивали насмерть, після чого його майно відбирали на військо; траплялося, зрештою, що декотрі зі злочинців не лише залишалися жити, а й отримували від своїх п'яних товаришів гроші [25, с. 219].
Іноді покаранням киями заміняли смертну кару: в такому разі у покараного відбирали худобу й рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, другу - паланковому старшині, третю частину і все рухоме майно винного - його дружині й дітям, якщо він був жонатим.
Крім ганебного стовпа у запорізьких козаків використовували шибеницю й залізний гак: до них засуджували за "велику" або неодноразову крадіжку.
Шибениці ставили в різних місцях запорізьких вольностей над великими дорогами чи шляхами; вони мали вигляд двох стовпів з поперечкою нагорі і з мотузяним сильцем або петлею на перекладині. Щоб виконати страту, злочинця садовили верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на його шию петлю, швидко відганяли коня, і злочинець лишався висіти в петлі.
Переказують, що від шибениці, за козацьким звичаєм, можна було врятуватися, коли якась дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж; якщо цей переказ вірний, то цей звичай допускався, очевидно, з огляду на постійне прагнення запорожців всіляко збільшити свою чисельність за існуючого парубоцтва січовиків, але за звичного родинного життя у паланкових козаків [5, с. 317].
Для виконання усіх перелічених страт у запорізьких козаків узагалі не існувало ката; коли була потреба стратити якогось злочинця, то його наказували стратити злочинцеві; якщо ж на той час був лише один злочинець, то його залишали у в'язниці до того часу, поки не з'являвся другий; тоді новий злочинець страчував старшого.
Отже, козацьке право - сукупність звичаєвих норм (приписів), переважна більшість яких виникла в Запорізькій Січі. Із Запорізької Січі звичаєві норми в XVІ-XVІІ ст.ст. поширились всією Україною. Великого значення козацьке право набуло після укладення Березневих статей 1654 р., за якими царський уряд офіційно визнав силу "попередніх прав".
Звичаєве право Запорізької Січі, доповнене правовими актами місцевої військово-адміністративної влади, вважалося народним правом, користувалося великим авторитетом, охоронялося державою та народними традиціями.


РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Аналіз численних матеріалів свідчить, що судові органи на різних територіях України були різними.
Не була одноманітною і їх судова практика: різними були суди в містах і селах, на правому березі Дніпра і в Лівобережній Україні, для громадянських осіб, які проживали на периферії, і в Запорозькій Січі, в мирний час і під час походів.
В місцевостях, освоєних населенням, були створені і функціонували статутні суди [2, с. 381].
Ці суди створювались органами польської шляхти і діяли у відповідності з існувавшими законами. Але в цей же час функціонували суди Копні, козацькі, сільські, ратушні, сотенні, магістрацькі, полкові, генеральний суд і суд генеральної канцелярії. Здійснювалось таке правосуддя і командуванням частин і підрозділів. Кожний з них володів зразковою концепцією і, користуючись статутним або звичаєвим правом, міг карати і милувати злочинців [5, с. 311].
Копні суди (копа - зібрання громадян населеного пункту) керувались звичаєвим правом. Вони скликались в сільській місцевості по надзвичайному поводу, що порушував нормальну діяльність та життя общини по наполяганню "потерпілого".
Якщо скликалась "горяча копа", тобто термінова, то вона відразу ж призначала слідчих, які мали розкрити злочин, зібрати докази про вину чи невинність.
Якщо доказів було недоситньо, то скликалась "велика копа", яка сама розглядала справу. На "велику копу" скликались, як правило, всі хазяї (голови сімей) селянських дворів населеного пункту.
До числа звичаєвих судів надежав і "козацький радний суд". Виновного визивали на "козацьку раду", яка, вислухавши сторони і свідків, приймала рішення по суті [10, с. 126].
Полкові суди складались з судді і полкової старшини. Засідання проводились в спеціально призначених для цього приміщеннях. Такі суди розглядали, в основному, громадянські спори, але вони могли розглядати і кримінальні справи по малозначних злочинах.
Наряду з полковими судами були суди полкових канцелярій. В їх склад входили: полковник і полковий старшина, в той час як в полковий суд входив, крім того, полковий суддя, старшина і "знатні товариші"
[2, с. 383].
Полковому суду були підсудні справи полкової і сотенної старшини, а також "значкових і знатних військових товаришів". Суд розглядав всі види громадянських і кримінальних справ.
На відміну від інших судових постанов в засіданнях генерального суду приймали участь два генеральних судді та "інші з генеральної старшини або від знатних бунчукових товаришів, у праві вправні особи"
[2, с. 384].
При генеральному суді був створений і третейський суд. Його підсудність складали справи, які можна було закінчити миром, а також інші кримінальні і цивільні справи меншої складності. У складі третейського суду були "декілька персон з числа осіб знатних, добросовістних і в правилах вправних" [10, с. 128].
До складу суду генеральної воєнної канцелярії входили: гетьман, декілька осіб із генеральної старшини. Йому були підсудні найбільш важливі справи стосовно генеральської старшини, бунчукових товаришів і "куманських протекціонерів", тобто осіб, які знаходились під особливим покровительством гетьмана.
Суд гетьмана був найвищою судовою інстанцією.
Матеріали багаточисельних досліджень старовини, викладені у різного роду записах, нарисах, наукових книгах, говорять про те, що цей суд був своєрідним органом кабінетної юстиції [2, с. 383].
Справи по першій інстанції він не розглядав. У його завдання входило розглядання прохань про помилування, заміна одних мір покарання іншими, припинення кримінальних справ та ряд інших рішень, які входили в компетенцію верховної влади.
Судова система в той період часу не відрізнялась стабільністю й не була однаковою на всій території України. Її зміни і уточнення залежали від ряду зовнішніх (зміна "хазяїв" України: Литва, Польща, Росія) і внутрішніх (зміна гетьманів) обставин, які накладали свій відбиток на судову систему і застосування правових норм в Україні.
Наприклад, гетьман Розумовський ввів суто воєнний суд, якого до нього не було. У склад цього суду входили: генеральний осавул, генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Був створений і Верховний суд, який розглядав виключно справи політичного характеру. У його складі були, крім генеральної старшини, представники полкової старшини і духовенства.
Так, в основному, виглядала судова система Запорізької Січі.


РОЗДІЛ 3
ПРОЦЕДУРА СУДОЧИНСТВА ТА ПОКАРАННЯ У ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

Велика кількість джерел, у тому числі й "інструкція судам" гетьмана Д. Апостола, свідчить, що судові органи в Україні XVІІ-XVІІІ ст. (зокрема, Запорозької Січі) були колегіальними.
До складу суду входила "деяка кількість чесних персон". Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою [1, с. 31].
Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути "людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років".
Обраний суддя складав присягу на вірність службі й суду, клявся розглядати справи по суті без будь-якого упередження, не допускаючи тяганини та "сприятельства", не ухиляючись від служби, керуючись законом, а якщо "право мовчало", тобто не регулювало конкретних відносин, - "совістю, прикладом інших прав християнських і прецедентом" [5, с. 318].
У спірних випадках він повинен був віддавати перевагу нормам з м'якшими санкціями. Суддя обирався для здійснення правосуддя на певній території, і тому його компетенція поширювалась лише на цей регіон, за винятком випадків, коли інші особи, за власною ініціативою, зверталися до даного суду з проханням розглянути їх справу.
Під час судового засідання й ухвалення вироку у відповідному приміщенні мав бути порядок. "Ніхто не мав права до судової хати, не доповідаючи, вперто тиснутися".
На судовому засіданні обов'язково мав бути присутній судовий писар, який обирався на тих самих засадах, що й суддя. Він вів справи судової канцелярії, збирав докази про винуватість чи невинуватість кожної із позовних сторін, в тому числі й злочинця, вів судовий реєстр, писав вироки суду.
"Розглядати справу без тяганини" означало, насамперед - розглядати її в порядку надходження до суду (за винятком особливо важливих випадків).
Суддя міг не з'явитися до суду лише тоді, коли хворів чи потрапляв у надзвичайну ситуацію, яка перешкоджала прибути на службу (поширення епідемії, чуми, стан війни, стихійне лихо тощо). Та й за цих обставин перерва не повинна була тривати більше тижня й повторюватися більше трьох разів. Причому вимагалося документальних підтверджень. Навіть тоді, коли суддя перебував у відпустці, він був зобов'язаний представити своїм колегам достовірне свідчення про це. За відсутності такого документа суддя підлягав покаранню [1, с. 32].
Суть принципу безпосередності і колегіальності полягала в усуненні всього того, що стоїть між судом, який ухвалює вирок, і доказами, явищами та предметами дослідження.
Суддя (суд) робив власні висновки на підставі особистого спостереження, уважно вислуховуючи підсудного, свідків, які були, напевно, причетні до справи, тобто отримував інформацію з першоджерел, або знайомився з речовими доказами, висновками експертизи.
Характерною особливістю процедури українського суду того часу було так зване приватне звинувачення. До одержання скарги від заінтересованої особи, суд не приступав до розслідування й розгляду справи, за винятком справ політичного характеру.
Звинуваченого дозволялося заарештувати, якщо були підстави припускати, що він ухилиться від суду. Арешт могли проводити не лише владні структури, а й приватні особи, які затримали злочинця на місці злочину.
Якщо злочинець чинив опір, його могли поранити й навіть убити. Коли було затримано лише одного члена злочинного товариства, він міг утримуватися під вартою не більше шести місяців, очікуючи арешту співучасників, яких слід було упіймати і доставити до суду за цей час. Якщо таке було неможливим, до суду направлявся тільки один затриманий.
Винного заарештовували лише за обставин, коли він не мав постійного місця проживання або підозрювався у вчиненні злочину. На арешт іноземця необхідно було мати санкцію влади.
Особи, які ухилялися від арешту (втікачі), розшукувалися за розпорядженням суддів і доставлялися до населеного пункту, де саме було вчинено злочин.
Застосовувалися й інші запобіжні заходи, зокрема зобов'язання про прибуття до суду за першою ж його вимогою [1, с. 33].
Якщо особа, яка підлягала арешту, втікала, владні структури оприлюднювали інформацію про розшук з одночасним накладанням арешту на майно втікача. Якщо особа з'явилася до суду не пізніше трьох місяців з дня оприлюднення інформації про її розшук, розглядалися причини неявки. Арешт на описане майно скасовувався за умови, коли причини неявки до суду були поважними.
Арешт злочинця здійснювався шляхом приковування його за шию до гармати, під дзвіницею, в ямі біля церкви. За більш-менш "легкі" злочини застосовувався домашній арешт. У місцях позбавлення волі, арешт розрізнявся: "в колодках, скрипицях, кайданах рук і ніг" (залежно від кваліфікації злочину).
За тяжкі злочини заарештованого утримували в "глибиці", побачення з близькими заборонялися, видавали лише хліб і воду. Допити часто проводилися з пристрастю та застосуванням різного роду катувань, інших видів насильства.
Розглядаючи кримінальні справи, суд вимагав, щоб докази винності чи невинності підозрюваного були об'єктивними й очевидними (свідчення свідків, письмові документи, присяга, щире зізнання).
Дозволялося використовувати й "викривання з допомогою доказів", тобто логічних висновків на підставі аналізу всіх доказів. Кожен із свідків міг свідчити як на користь звинуваченого, так і проти нього. Інакше кажучи, він міг визнавати досліджувані вчинки злочинними, а міг і не визнавати їх такими. Показання свідків тоді називалися "свядолом" [1, с. 33].
Свідками могли виступати й "свої", і "сторонні", тобто іногородні люди. Але кожен з них мав бути "гідним віри" та непідозрюваним у вчиненні протиправних дій.
Крім того, вони мали бути "християнами", людьми серйозними. Іновірцям дозволялося виступати лише тоді, коли не було "єдиновірних свідків" і за умови "чесного стану".
Не могли бути свідками також "картярі, п'яниці, психічно ненормальні і вроджені дурні".
Вік свідка не повинен був перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочинів, родичі та друзі звинуваченого.
Існував інститут відводу свідка за заявою однієї із сторін. Проте заявляти про відвід необхідно було до початку судової процедури. Показання свідків давалися за відсутності будь-якої із сторін. Вони записувалися до актової книги, яка зберігалась у суді.
Якщо свідок був хворим і не міг з'явитися до суду, щоб дати показання - до нього вирушав спеціальний представник суду, який записував показання та надавав їх суду.
До XVІІІ ст. таким привілеєм користувалися й так звані "шановані особи". Показання по справі свідок повинен був давати в обов'язковому порядку. За відмову від давання показань він притягувався до відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалась, показання кожного з них вважалися рівноцінними.
У XVІІІ ст., коли почала утверджуватись теорія формальних доказів, відповідно до якої показання чоловіка вважалися ціннішими за показання жінки, а показання духовних осіб вагомішими за показання решти громадян, становище дещо змінилося: показанням почала приділятися підвищена увага.
"Безсовісний" свідок підлягав покаранням: по-перше, він повинен був відшкодувати всі судові витрати; по-друге, міг бути заарештованим; по-третє, за неправдиві показання міг бути засудженим [5, с. 319].
Великого значення надавалося письмовим доказам - різного роду договорам, розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ було втрачено, його дозволялося замінити показанням свідків, копіями загублених документів чи показанням під присягою.
Серед усіх доказів на першому місці за їх значенням було добровільне зізнання винного у вчиненому злочині. Зізнання було "царицею доказів".
До підозрюваних у вчиненні злочину, які вперто заперечували свою вину, дозволялося застосовувати допити "третього ступеня", тобто катування та квестію (витончене катування).
Для цих тортур (батоги, різки, розпечене залізо) була розроблена спеціальна процедура, що закінчувалася квестією. Вона передбачала й винятки.
Не повинна була застосовуватися квестія до важкохворих, шляхтичів, представників духовенства, управителів вищого рангу, знатних чесних людей, душевнохворих, неповнолітніх осіб і старших 70 років, вагітних жінок. Але ці особи могли піддаватися мукам, якщо вони звинувачувалися в політичних злочинах і навмисних убивствах та коли докази їх вини були дійсно очевидними й переконливими [1, с. 34].
Принцип загальності був якнайтісніше пов'язаний з інститутом формального захисту, що надійшов з класичного римського права.
В Малоросії XVІІ ст. інституту адвокатури не було, оскільки про неї не згадується в жодному з джерел. Її поява відноситься до середини XVІІІ ст. Адвокати тоді називалися "пленіпотентами", "прокураторами". Вони "в чужій справі за дорученням і замість зацікавленого на суді відстоювали, відповідали і розправлялися".
Як професійні чиновники, вони повинні були давати присягу "вести справу сумлінно". На підтвердження того, що адвокат представляє в суді свого підзахисного, він повинен був представити належно оформлену домовленість. Та це було обов'язковим у "серйозних справах". У незначних - достатньо було усної заяви.
Отже, судочинство Запорозької Січі, увібравши в себе класичне римське право і трансформувавши окремі елементи права Великого князівства Литовського і Росії, по суті залишалось індивідуальним і самобутнім. Його базис - українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської Русі, відображало національний інтерес запорозького козацтва.


ВИСНОВКИ

Отже, протягом усього періоду пізнього феодалізму ні функціонування законодавства на українських землях, ні безпосередня діяльність судів не припинили чинність звичаєвого права в Україні, зокрема - в Запорізькій Січі, хоча в окремих випадках воно прямо суперечило основним напрямам політики як гетьманської влади, так і царського уряду.
Закономірність цього явища полягала в тому, що звичаєві норми поведінки проникли в сфери регулювання суспільних відносин адміністративного, цивільного, кримінально-правового характеру і самого процесу судочинства. Вони обумовлювали систему органів самоуправління, впливали на встановлення порядку, прав і обов'язків громадян на місцях. Вони обов'язково враховувалися усіма без винятку кодифікаторами.
Причинами існування у Запорізькій Січі звичаєвого права (правових звичаїв) були: досить нетривалий період діяльності Запорізької Січі, заінтересованість козаків у чинності неписаного права та побоювання, що писані закони значно обмежать їх існуючі права та свободи, а також консервативний характер звичаєвого права. Тому запорізькі козаки не змогли писане право виробити, систематизувати та оформити письмово, закріпивши це у нормативно-правових актах.
Суд в Запорізькій Січі не був відділений від адміністрації, тобто значна частина козацьких начальників, в межах своєї компетенції, виконували також і судові функції.
Судовий устрій Запорізької Січі складався з судів нижчих і вищих. До нижчих судів належали суди паланкові, курінні й міжкурінні, а до судів вищих - суди військового судді, кошового отамана й Січової ради.
Розглянувши основні принципи судочинства, як складової судової системи Запорозької Січі, можна дійти таких висновків:
1. Судочинство Запорозької Січі, увібравши в себе класичне римське право і трансформувавши окремі елементи права Великого князівства Литовського і Росії, по суті залишалось індивідуальним і самобутнім. Його базис - українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської Русі, відображало національний інтерес запорозького козацтва.
2. Нормативні документи, що визначали інститут судової влади Запорозької Січі, певною мірою стали джерелами і прообразом наступної системи судочинства, зокрема Російської імперії.
3. Яскраво виявлений жорстокий характер покарань у Запорозькій Січі, їх публічність сприяли нав'язуванню козацькому середовищу принципу жорстокої дисциплінованості та покірності, що, у свою чергу, є прийнятним для всіх військових демократій, але не сприяє розвитку "громадянського" суспільства.
4. Відсутність меж у застосуванні правових норм до певної соціальної групи суспільства (що не було характерним для всіх європейських держав того часу), принципи змагальності, гласності, наявність інститутів касації та адвокатури дозволяють говорити про право Запорозької Січі, як про одне з найдемократичніших і найгуманніших у Західній та Східній Європі того часу.
Історичний досвід існування, діяльності та розвитку судової системи Запоріжжя не втратив свого значення й наразі.
Його можна використати як одну із основ при проведенні сучасної судової реформи в Україні, спираючись також на засади набутого вітчизняного правового досвіду, в цілому, та враховуючи національні традиції, менталітет та інтереси українського народу, завдання побудови демократичної, правової Української держави.
Зокрема, слід відмовитись від засудження за злочини, що не становлять небезпеки для оточення (тобто, за які передбачені терміни ув'язнення менш ніж на 3 роки), застосовувати альтернативні покарання, створювати суди на принципах виборності й призначення.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андреєв Д. Принципи судочинства військової демократії в Запорізькій Січі // Чорна жужелиця: Збірник статей. - К.: Юмана, 2004. - С. 31 - 34.
2. Голобуцький В. Запорозьке козацтво - К.: Вища школа, 1994. - 540 с.
3. Грушевский М. С. Очерк ист