Кр ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УРСР У РОКИ 2 світової війни.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УРСР У РОКИ
ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

ПЛАН

Вступ 3
1. Перебудова радянського державного апарату на військовий лад 4
2. Окупаційний режим та рух опору 10
3. Особливості розвитку радянського права в роки війни 17
Висновки 23
Список використаної літератури 25

ВСТУП
Війна між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною – важлива частина Другої світової війни. Епіцентром цього двобою, ареною особливо жорстокого і кривавого протиборства була Україна.
Для народів Радянського Союзу війна 1941-1945 рр. стала Великою Вітчизняною війною. Великою за колосальними випробуваннями, що випали на долю кожної людини, кожної сім'ї кожної нації. Вітчизняною, оскільки кожний громадянин захищав передусім природне право людини жити і працювати на рідній землі. Український народ, відстоюючи це право, зазнав величезних втрат у збройній боротьбі на фронтах, у русі опору, під час масового знищення мирного населення. Війна забрала життя від 8 до 10 мільйонів громадян України.
У свідомості радянських людей Велика Вітчизняна війна з нацистською Німеччиною стала найвищим моментом істини, національної жертовності, тріумфу та єднання.
Велика Вітчизняна війна потребувала глибокої, багатобічної перебудови держави і права України згідно з умовами воєнного стану. Ця перебудова здійснювалась у річищі спільних воєнно-політичних заходів Союзу РСР, спрямованих на розгром ворога.
За більш ніж шестидесятирічний період після перемоги у вітчизняній історії розкрито багато подій Великої Вітчизняної війни, питань боротьби народів України проти окупантів. Проте багато сторінок української історії Другої світової війни залишились ще поза увагою істориків, або висвітлені занадто однобічно.
Спираючись на нову й новітню літературу, у цій контрольній роботі охарактеризовано найважливіші події історії держави і права України в роки Другої світової війни.
1. ПЕРЕБУДОВА РАДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ
НА ВІЙСЬКОВИЙ ЛАД
22 червня 1941 р. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. Розпочався новий етап Другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої жорстокості. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті значно змінили увесь хід цієї війни.
Плануючи і здійснюючи агресію, німецьке командування на чолі з Гітлером ставило за мету втілення в життя віковічної мрії пангерманістів – захоплення східних територій, часткове знищення їх населення, перетворення у рабів решти, що наблизило б їх до прагнень світового панування. Згідно з так званим планом "Барбароса" війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Уздовж всього Східного фронту, що простягнувся більш ніж на 3 тис. км., Німеччина та її союзники – Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія – зосередили 70 % своїх збройних сил, з яких були утворені три групи армій. Значна частина військових сил – група армій "Південь" – мала захопити Україну. їм протистояли війська Київського та Одеського військових округів [5, c. 263].
Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну. Проте прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони [8, с. 321].
Війна поставила перед Радянською державою і суспільством нові й надзвичайно складні завдання: необхідно було відстояти свободу і незалежність своєї країни, вигнати загарбників з тимчасово окупованих територій, ліквідувати наслідки окупації, допомогти народам Європи у їх боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість недопущення нової світової війни [12, с. 10].
Першочергові завдання Радянської держави були сформульовані у постанові ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 23 червня 1941 р. та у директиві ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 p., а також у зверненні Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. "До українського народу".
Відповідно до поставлених завдань належало у найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-політичну роботу [5, с. 264].
Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створеною ще до війни адміністративно-командною системою управління радянської держави.
Надзвичайні обставини воєнного часу зумовили введення 22 червня 1941 р. на переважно більшій частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях – стану облоги. Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень військових властей, а також кола справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності [6, с. 211].
Кризова ситуація на початку війни зумовила створення єдиного воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від 30 червня 1941 р. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив а своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані виконувати всі громадяни, радянські, військові і господарські органи, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади у партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях [5, с. 265].
Для вивчення і вирішення окремих, найневідкладніших проблем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені і міські комітети оборони.
Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 р. штаб оборони Києва, до якого увійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 р. під час оборони Одеси були створені міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними повноваженнями.
Завдання воєнного часу викликали необхідність внесення структурних змін і в систему радянських конституційних органів влади та управління, перебудову їх діяльності. Зміни у державному механізмі УРСР здійснювались у відповідності зі змінами у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей.
З настанням війни більшість депутатів Рад всіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота на початку війни була майже припинена, продовжували свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР.
Умови війни вимагали внести певні корективи у діяльність Раднаркомів СРСР і УРСР. За ними, в основному, залишилися повноваження, закріплені у Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Проте через відсутність правового регулювання організації і діяльності ДКО, повноваження ДКО і Раднаркому не були розмежовані. Аналіз практичної роботи цих органів дозволяє зробити висновок, що ДКО приймав переважно найбільш важливі, принципові для оборони країни рішення, а Раднарком згодом розробляв постанови, що забезпечували виконання цих рішень [6, с. 212].
З метою посилення оперативності у вирішенні господарських питань було суттєво розширено права наркомів СРСР, Постановою Раднаркому СРСР від 18 липня 1941 р. було розширено права наркомів УРСР.
30 червня 1941 р. при Раднаркомі УРСР було створено бюро по обліку і .розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони країни.
Разом з надзвичайними і конституційними органами створювались і органи спеціального призначення, що виконували окремі функції органів державної влади з надзвичайними повноваженнями. 26 червня 1941 р. ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР утворили республіканську комісію з евакуації на чолі з заступником голови Раднаркому республіки Д. Жилою. 18 серпня 1941 р. за рішенням Ради з евакуації, утвореної при Раднаркомі СРСР, була створена оперативна група по керівництву евакуацією промислових підприємств Лівобережної України. До кінця 1941 р. з території України було евакуйовано більше 550 підприємств, 427 МТС, величезна кількість сільгосппродукції, близько 4 млн. громадян. У листопаді 1941 р, при військових радах фронтів і армій південно-західного напряму були створені оперативні групи з функціями органів державного управління і широкими повноваженнями по організації тилового забезпечення армій. Керівництво групами здійснювалось заступниками голови Раднаркому, наркомами УРСР [12, с. 121].
З початком війни змінилися напрям діяльності і організація системи місцевих Рад України. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів. Значного поширення одержало розгляд питань на спільних засіданнях виконкомів та бюро партійних комітетів і прийняття спільних постанов.
Поряд із скороченням і спрощенням структури виконкомів, галузевого апарату з'являються нові структурні одиниці, діяльність яких спрямована виключно на забезпечення військових потреб. Військово-організаторська робота стала домінувати у діяльності державного апарату. Найважливішими напрямами цієї роботи були: забезпечення обов'язкового виконання мобілізаційних заходів, участь у формуванні частин Червоної армії, народного ополчення, знищувальних батальйонів, партизанських загонів, постачання армії, організація будівництва оборонних споруд, перебудова промисловості на випуск військової продукції, охорона громадського порядку [5, с. 267].
23 червня 1941 р. для стратегічного керівництва збройними силами була створена Ставка Головного командування Збройних сил СРСР. 10 липня її перейменовано у Ставку Верховного командування. 8 серпня вона перетворена в Ставку Верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним, який 19 липня був призначений народним комісаром оборони.
Оперативним органом Ставки став Генеральний штаб. Збройні сили СРСР складалися з сухопутних військ, військово-повітряних сил, військово-морського флоту і військ ППО країни. Керівництво військами в Україні з 10 липня здійснювало Головне командування південно-західного напрямку, якому були підпорядковані південно-західний, південний фронти та чорноморський флот [6, с. 213].
В умовах воєнного часу особливого значення набули організація і діяльність військових рад фронтів, армій, флотів і флотилій, які були органами воєнного і воєнно-політичного керівництва. До складу ради входили: командуючий (голова), два члени ради і начальник штабу. Членами ради призначались працівники центрального апарату партійних і радянських органів.
Важливою частиною військового будівництва стало формування партизанських загонів і керівництво опором на окупованій території України. 5 липня 1941 р. постановою ЦК КП(б)У було створено республіканське Управління по організації і керівництву партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальними батальйонами на чолі з Т. Строкачем – заступником наркому внутрішніх справ, начальником управління прикордонних військ НКВС УРСР.
30 травня 1942 р. постановою ДКО було створено Центральний штаб партизанського руху, а також Український штаб партизанського руху (УШПР) при військовій раді південно-західного напряму. 29 червня 1942 р. УШПР був підпорядкований безпосередньо Ставці Верховного головнокомандування.
Надзвичайні умови воєнного часу вимагали перебудови організації і діяльності правоохоронної системи.
22 червня 1941 p., Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і у районах воєнних дій, яким встановлювався порядок організації, комплектування і розгляду справ військовими трибуналами. Військові трибунали Червоної армії і Військово-Морського флоту створювались в округах, флотах, арміях, корпусах і дивізіях [6, с. 214].
Із введенням воєнного стану на території України значно розширилась мережа військової прокуратури. Наказом НКЮ СРСР і Прокурора СРСР від 24 червня 1941 р. було встановлено порядок здійснення нагляду прокуратури за діяльністю військових трибуналів.
Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої централізації керівництва всіма службами державної безпеки і охорони громадського порядку. Постановою ДКО від 17 липня 1941 p., Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 р. НКВС і НКДБ СРСР були об'єднані у Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР. На початку серпня були об'єднані наркомати внутрішніх справ і державної безпеки УРСР.
Одним з найважливіших завдань органів державної безпеки стала охорона тилу радянських військ. Постановою Раднаркому СРСР від 25 червня 1941 р. "Про начальників охорони військового тилу" вводиться інститут фронтових і армійських начальників охорони військового тилу. 26 червня 1941 р. наказом НКВС СРСР були призначені начальники військ по охороні тилу фронтів, в тому числі і на території України. До їх підпорядкування були віднесені прикордонні, оперативні, конвойні війська, війська НКВС по охороні залізничних споруд і особливо важливих підприємств промисловості, що знаходились на території Української республіки [5, с. 270].
Було конкретизовано завдання органів міліції в умовах воєнного часу. З початку війни структура міліції не зазнала особливих змін, змінилась сама організація роботи, з'явились нові напрямки діяльності, наприклад боротьба з організованим бандитизмом, дезертирами, вилучення зброї у населення. У прифронтових районах всі працівники міліції були переведені на казармений стан.
2. ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ ТА РУХ ОПОРУ
У війні проти Радянського Союзу нацисти ставили дві головні мети: політичну й економічну.
Політична мета передбачала знищення комуністичної ідеології, радянської влади, позбавлення народів будь-якої форми державної організації. План "Ост" передбачав протягом кількох десятиріч виселити і здебільшого знищити майже 31 млн. населення, у тому числі 65 % українців. Війна для "третього рейху" була грабіжницьким заходом колосального масштабу. При цьому пограбуванню України відводилось значне місце. Головною економічною метою було перетворення східних територій в аграрно-сировинний додаток, джерело дешевої робочої сили. Основні положення економічної політики на окупованих землях були сформульовані в плані "Ольденбург" та деталізовані в так званій "Зеленій папці Геринга", "Коричневій папці" та численних інструкціях, наказах, розпорядженнях, що з'являлися вже безпосередньо в ході війни [11, с. 160].
Окупована німецькими військами територія України була розділена на дві частини: зону цивільного і зону військового управління. Перша в політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству в справах окупованих східних областей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. на чолі з А. Розенбергом. Друга, підлягала Головному командуванню сухопутних військ – вермахту (ОКВ).
1 серпня 1941 р. на західноукраїнських землях створюється "дистрикт Галичина" із центром у Львові як п'ятий дистрикт польського Генерального губернаторства Рейху. В адміністративно-територіальному відношенні він поділявся на окружні староства, які, у свою чергу, ділилися на "бецирки" та "ландгемайнди". Існували ще так звані "виділені міста" [12, с. 340].
За попередньою домовленістю з Гітлером частина українських земель передавалася румунській адміністрації. Для управління ними створювалися три губернаторства: "Бессарабія" (до якого ввійшла територія Ізмаїльської області УРСР), "Буковина" (територія Чернівецької області) і "Трансмістрія" (територія Одеської, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської областей). Губернаторства поділялись на повіти, волості та сільські громади.
20 серпня 1941 р. декретом фюрера був утворений рейхскомісаріат "Україна". Він складався з шести генеральних округів. Генеральні округи поділялись на округи, райони.
Таким чином, в окупованій Україні запроваджувався новий територіальний і адміністративний поділ і навмисно порушувалась її територіальна цілісність.
У зоні військового управління виконавча влада перебувала в руках військового командування, комендатур. Під їх керівництвом утворювались і діяли місцеві цивільні органи управління до роботи в яких, залучалися представники місцевого населення.
У Галичині адміністративний апарат створювався за німецьким зразком з розгалуженою мережею адміністративних органів по всіх напрямках діяльності. Війтами, бургомістрами і сільськими старостами призначалися переважно українці. Апарат місцевих органів теж складався з українців.
Окрім німецької адміністрації, в межах колишнього адміністративного поділу створювались органи місцевого управління в районах, містах, селах з числа місцевого населення, лояльного до окупаційної влади. Органи місцевого управління діяли за умов повної підконтрольності і залежності від німецької окупаційної адміністрації. Це виявлялось як у порядку призначення та заміщення посад, так і в тому, чим вони керувалися у своїй діяльності [11, с. 161].
Для боротьби з противниками режиму створювались "наглі суди", або "спеціальні суди" із представників "порядкової поліції" та гестапо. В інших випадках мало діяти для німців – німецьке судочинство, стосовно ненімців відновлювалося судочинство та законодавство, чинне до 31 серпня 1939 р.
Система судових органів створювалася відповідно до постанови рейхсміністра А. Розенберга від 4 серпня 1941 р. У своїй діяльності суди опиралися на німецьке законодавство та нормативні акти окупаційної влади. Вся судова система та судочинство відповідали цілям окупаційної політики і мали репресивний характер.
На всій окупованій території України особливі функції покладалися на військово-поліцейські органи. Влада військових у всіх сферах діяльності була практично безмежною, що неодноразово підкреслювалось у відповідних наказах та інструкціях.
Починаючи з кінця 1942 р., окупанти інколи насильно чи обманом почали активно формувати з числа місцевого населення військові підрозділи для використання їх на фронтах, охорони тилу. Причини, які змусили місцевих жителів одягнути мундири чужинця, були неоднаковими. Одні воювали на боці Німеччини з політичних міркувань (неприйняття більшовизму, радянської влади), інші – з безвиході (полон, страх перед сталінськими репресіями) [3, с. 52].
Формування, які воювали в складі німецьких частин, поділялися на дві групи: перша – військові угрупування, що виникли на базі політичних концепцій; друга – охоронно-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи.
До першої групи відносилася дивізія СС "Галичина", Український Легіон, УВВ, РОА.
До другої групи належали поліцейські формування, створені з місцевих жителів і підпорядковані апарату рейхсфюрера СС і начальника поліції Гімлера.
З перших днів війни весь механізм окупаційної влади розпочав діяти шляхом насильства, сваволі, грабунку, масового знищення населення. Серед перших злодіянь фашистів в Україні – масова страта мирних громадян у Києві (розпочата наприкінці вересня 1941 р.). Окупантами вводилася система заручництва. Під час відступу загарбників з території України була застосована тактика "спаленої землі", "тотальної" евакуації.
Складовою частиною діяльності окупаційного апарату було введення примусової праці в двох напрямках: вивезення населення на роботи до Німеччини та насильницьке залучення до робіт безпосередньо в окупаційних зонах у формі трудової повинності.
Окупаційний механізм в Україні включав понад 180 великих стаціонарних таборів для військовополонених, в яких, всупереч нормам міжнародного права, здійснювалось масове знищення людей [12, с. 341].
Унаслідок злочинного діяння окупаційного режиму за період тимчасової окупації території України у 1941-1944 рр. загинуло від насильств, голоду, хвороб близько 6 млн. осіб, було вивезено до Німеччини 2,4 млн. осіб. Загальна сума матеріальних збитків, які понесла Україна в результаті окупації, становить близько трильйона карбованців у довоєнних цінах [3, с. 53].
Рух опору на захопленій вермахтом території України розпочався відразу після встановлення окупаційного режиму.
Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організаційні основи радянського руху опору були закладені вже в перших державно-партійних документах вищого керівництва СРСР початку війни. 7 липня 1941 р. опубліковано звернення Президії Верховної Ради, Раднаркому та ЦК КП(б)У "До українського народу", в якому сформульовані основні завдання громадян республіки щодо організації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасово окупованій території [11, с. 162].
20 червня 1942 р. рішенням ЦК КП(б)У було створено спеціальний військовий орган для керівництва партизанським рухом Український штаб партизанського руху на чолі з Т. А. Строкачем, дещо пізніше були створені обласні штаби, які розгорнули роботу безпосередньо на окупованій території України. 2 жовтня 1942 р. був створений та почав діяти підпільний ЦК КП(б)У, який через мережу підпільних обкомів і райкомів партії взяв на себе функцію політичного керівництва як партизанським, так і підпільним рухами.
З кінця 1942 р. на всій тимчасово окупованій території України, у важкодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей утворювались партизанські краї та зони, в яких в тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та діяти органи радянської влади [3, с. 56].
Особливістю їх організації та діяльності був надзвичайний характер режиму воєнного стану окупованої ворогом території. Тому функції органів радянської влади виконували як депутати Рад і партійно-радянські активісти, зорганізовані у виконавчі комітети місцевих Рад, так і командування партизанських з'єднань і загонів.
Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій, рейкової війни, диверсій, саботажу, зробили вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної адміністрації та її прибічників, у визволенні разом з частинами Червоної армії значної кількості міст і сіл України [3, с. 57].
Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні-серпні 1941 р. провід ОУН-б у вересні 1941 р. прийняв рішення перебудувати свою організацію, перевести основну частину кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; у відкритий конфлікт з окупаційною владою не вступати; готувати кадри для майбутньої боротьби.
На початку 1943 р. провід ОУН-б під впливом подій на Східному фронті взяв курс на прискорення підготовки власних збройних формувань як найважливішого чинника у боротьбі за ідею Української самостійної соборної держави. Спочатку базою для розгортання збройних відділів ОУН обох напрямів стала Волинь, Полісся, згодом – значна частина Західної України. Перші антинімецькі збройні виступи відбулися у березні 1943 р. З квітня 1943 р. збройні формування ОУН-б беруть нову назву Українська повстанська армія (УПА). Наказом ОУН-б командувачем новоствореної УПА призначено К. Савура.
На початку травня 1943 р. була створена Головна команда УПА, яка оголосила себе найвищою владою на підконтрольній їй території України. Дії УПА поширилися з Волині-Полісся на Галичину та деякі Правобережні райони України. Одночасно робилися спроби створення адміністрації, підконтрольної ОУН-б.
У серпні 1943 р. командування УПА шляхом примусу підкорило собі всі національні збройні формування. З початку осені 1943 р. УПА, виконуючи вказівки центрального проводу ОУН-б і постанови ІІІ надзвичайного великого збору ОУН (серпень 1943 р.), зосередилася на збройній протидії фронтовим з'єднанням Червоної армії та радянським партизанам. На час приходу Червоної армії в західноукраїнський регіон УПА налічувала близько 60-80 тис. осіб. На щойно визволеній від нацистських загарбників українській землі розгорнулася справжня партизанська війна з елементами громадянської війни. Метою УПА було створення під контролем ОУН-б нелегальної національно-державної структури, яка могла б протистояти органам радянської влади [11, с. 164].
На початку 1944 р. відбулися перші контакти представників керівництва ОУН-УПА з німецькими спецслужбами, які тривали до літа того самого року. Їх наслідком було укладення договорів про те, що за надання розвідувальних даних про Червону армію бандерівці будуть отримувати зброю та ін.
За даними довідки НКВС УРСР від 22 жовтня 1945 р., за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 р. було проведено 26685 бойових операцій проти ОУН-УПА, у свою чергу, повстанці здійснили 6128 операцій. У боях загинуло близько 100 тис. повстанців, з радянського боку близько – 10 тис. осіб [3, с. 58].
У 1945 р. за вказівкою Центрального проводу великі підрозділи УПА переформовуються у дрібніші. Створюється широка мережа підпільних "боївок", спрямованих на здійснення диверсій і терористичних актів.
3. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РАДЯНСЬКОГО ПРАВА
В РОКИ ВІЙНИ
Право в роки війни спрямовувалося на виконання основних завдань і функцій держави з оборони країни і охорони соціалістичної власності. Найбільш суттєві зміни і доповнення були внесені в цивільне, трудове, земельне і колгоспне право, кримінальне право і кримінальний процес. Розвиток всіх цих галузей права в УРСР визначався суворою централізацією і відбувався на основі і у відповідності з змінами і доповненнями в загальносоюзному законодавстві [10, с. 345].
Умови воєнного часу висунули на передній план питання захисту права власності, яке тимчасово виходило з володіння як фізичних, так і юридичних осіб. Були розширені права наркоматів і спрощено порядок передачі майна міждержавними підприємствами та установами. Незмінним залишався порядок передачі продукції у власність споживача, заснований на планових актах і договорах.
Постановою РНКУРСР від 4 вересня 1941 року "Про збереження житлової площі за військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час" встановлювалося, що на період війни житлова площа зберігається за всіма категоріями військовослужбовців. В тих випадках, коли ця житлова площа залишається незаселеною, квартплата за неї не стягується. Мешканці, які оселилися на площі вказаних осіб, зобов'язувались після повернення військовослужбовця негайно її звільнити, у разі відмови вони підлягали виселенню в адміністративному порядку. В такому ж порядку поверталася житлова площа евакуйованим.
Порядок адміністративного виселення громадян був визначений постановою РНК СРСР "Про порядок адміністративного виселення ос]б, які самочинно зайняли житлову площу" від 1 липня 1943 р. Якщо житлова площа евакуйованого була заселена згідно з ордером міської Ради, справа про її повернення розглядалася судом.
Ряд змін було внесено про питання позовної давності. З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих осіб вважались продовженими на весь період знаходження в збройних силах СРСР. Було припинено також плин шестимісячного терміну, встановленого ст. 430 ЦК УРСР для прийняття спадщини відсутніми в місці його відкриття спадкоємцями. Указ від 14 березня 1945 р. розширив коло спадкоємців і дозволив заповідати на користь сторонньої особи при відсутності спадкоємців по закону.
Війна залишила багатьох дітей сиротами. На вирішення цієї проблеми було спрямовано ряд нормативних актів: постанова Раднаркому УРСР від 15 лютого 1942 р. "Про влаштування дітей, які залишились без батьків", постанова Раднаркому СРСР від 15 червня 1943 р. "Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством", постанова Раднаркому УРСР від 27 березня 1943 р. "Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР", постанова Раднаркому СРСР від 30 липня 1944 року "Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР".
Згідно з цими правовими актами на органи державної влади і управління покладалась робота по влаштуванню дітей-сиріт, створенню довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудовиховних колоній, створенню надзвичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспекторів. Було вдосконалено порядок усиновлення Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 р. "Про зміну ст. 44 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадського стану Української РСР". 8 липня 1944 року було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська слава" та медалі "Медаль материнства", який збільшив державну допомогу вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям. Указом були внесені істотні зміни в порядок укладання шлюбу і розлучення. Так, права і обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого було можливим лише через суд [10, с. 347].
Потреби оборони призвели до необхідності введення трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював в державних установах і на підприємствах. Мобілізовані направлялись на важливі виробництва і будови за місцем проживання. Трудова повинність використовувалась для виконання будівельних робіт на оборонних спорудах, заготівлі палива, охорони шляхів сполучення, зв'язку, електростанцій та інших важливих об'єктів, що мали оборонне значення. Трудова повинність поширювалась на чоловіків від 16 до 55 років, а жінок від 16 до 50 років.
Відбулися значні зміни в діючому трудовому законодавстві. Указом Президії Верховної ради СРСР "Про режим робочого часу робітників і службовців на період війни" від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до 3 годин вдень. Згідно з указами від 9 квітня 1942 р. і 9 січня 1943 р. скасовувалися чергові та додаткові відпустки. їх було замінено грошовою компенсацією, виплата якої була тимчасово призупинена. Відпустка надавалася тільки підліткам до 16 років.
В умовах воєнного часу велике значення мала трудова дисципліна. Поряд із заохоченням добросовісних працівників росло застосування примусових заходів до порушників трудової дисципліни. За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалась кримінальна [10, с. 348].
На вирішення проблеми інвалідів війни була спрямована постанова РНК УРСР "Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни" від 20 квітня 1943 р.
Колгоспне і земельне законодавство воєнного часу було спрямоване на подальше обмеження прав селян і значно погіршувало їх становище. 13 квітня 1942 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову "Про підвищення для колгоспників обов'язкового мінімуму трудоднів".
У 1944-1945 рр. на час збирання врожаю був встановлений обов'язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і навіть підлітків у віці від 14 років, незалежно від того, виконали вони мінімум трудоднів чи ні. Дисциплінарна влада органів управління колгоспу поширювалась на всіх осіб, які працювали в ньому, незалежно від їх членства в колгоспі.
У 1945 р. було прийнято ряд актів, спрямованих на боротьбу з так званим розбазарюванням земель колгоспів. Тільки в УРСР колгоспам було повернуто сотні тисяч гектарів землі.
В роки війни суттєві зміни відбулися в галузі кримінального права. 6 липня 1941 р. приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР " Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення". Він встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення терміном від 2 до 5 років, якщо злочин за характером не вимагав більш тяжкого покарання.
Антирадянські чутки кваліфікувались як контрреволюційна агітація. 15 листопада 1943 р. було прийнято указ "Про відповідальність за розголошення державної таємниці або за втрату документів, що містять державну таємницю", який передбачав покарання за вказані дії позбавлення волі терміном до 5 років. За ті ж дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, застосовувалось позбавлення волі терміном до 10 років.
З 19 квітня 943 р. згідно указу " Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" для спеціальних суб'єктів кримінального права (так називали фашистських злочинців і їх посібників) вводяться особливі міри покарання – страта через повішення і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років.
У грудні 1942 р. розширюється склад такого злочину, як спекуляція (до нього включається продаж махорки і самогону в великих кількостях). Проявилась загальна тенденція до розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу. В січні 1942 р. крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (під час повітряного нальоту, нападу ворога тощо) прирівнювалась по аналогії до бандитизму.
Багато уваги приділяє законодавець боротьбі з розкраданням. Злочинні зазіхання на державну і колгоспну власність кваліфікувалися за Законом від 7 серпня 1932 р. Указом від 23 серпня 1942 р. "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" встановлювалось покарання до 5 років тюремного ув'язнення.
Зросла також відповідальність за посягання на особисту власність громадян.
Отже, кримінальне право воєнного часу характеризувалося рядом особливостей: більш широко став застосовуватися принцип аналогії і відплата як одна із цілей покарання. З'явився ряд нових складів злочинів: самовільне залишення роботи (грудень 1941 року), ухилення від військового обліку (січень 1942 року), приховування трофейної зброї (січень 1942 р.) тощо. Було розширено коло діянь, що входило до поняття "спекуляція". Кримінальна відповідальність стала застосовуватися за дії, які раніше карались адміністративним законодавством.
В умовах війни широко використовувалось умовне засудження, а також відстрочка виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.
Кримінально-процесуальне законодавство СРСР, яке діяло до війни, не мало достатньо норм, пристосованих до умов воєнного часу.
22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила "Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районі воєнних дій". За цим Положенням військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів суду після 24 годин після вручення копії звинувачувального висновку. Судові справи в трибуналах розглядалися без участі народних засідателів, без прокурора і адвоката. Особиста участь свідків у судовому засіданні вважалась необов'язковою. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані чи змінені тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, що засуджував до вищої міри покарання, військовий трибунал негайно повідомляв голову Військової колегії Верховного Суду СРСР і головного військового прокурора Червоної Армії або Військово-Морського флоту. В разі неодержання протягом 72 годин повідомлення про припинення виконання вироку такий приводився вдію.
Цим Положенням керувалися не тільки військові трибунали, але й загальні суди незалежно від місця їх діяльності.
Щодо вимог процесуального законодавства стосовно забезпечення повного, всебічного і об'єктивного розслідування всіх обставин справи, вірне її вирішення по суті, охорону прав учасників процесу, то їх з