Кр ДЕРЖАВ-ПРАВ РОЗВИТОК УКР ЗЕМЕЛЬ 1648-1654 рр..

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В РОКИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648-1654 рр.

ПЛАН

Вступ 3
1. Виникнення Козацької республіки та формування її адміністративної системи 3
2. Зміни в суспільно-політичному устрою України в період
Визвольної війни 5
3. Право України в період національно-визвольної війни
і утвердження Гетьманщини 11
Висновки 18
Список використаної літератури 21

ВСТУП
Визвольна війна 1648-1654 рр. свідчила про пробудження української нації, про її прагнення до самостійного життя, до відродження національної державності. Ця державність охоплює, як правило, всі або частину етнографічних земель. Українська державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнографічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, – руського народу.
Головними ознаками держави в їх класичному вигляді є: єдиний територіальний простір, на якому здійснюється господарське життя; наявність особливої групи людей – апарату управління, який виконує різноманітні загальносоціальні функції, але в необхідних випадках має можливість здійснити державний примус, виконувати функції публічної влади; єдина система податків і фінансів.
До цих ознак слід додати мовну єдність народу, єдину систему оборони та зовнішню політику; наявність прав особи, які охороняються державою.
В сукупності ці ознаки характеризують державу, тобто їх наявність в соціальній організації суспільства свідчить, що це суспільство державно організоване. Ось чому не може існувати держава, яка не має цих ознак або має їх обмежений набір.
У наданій контрольній роботі буде розглянуто наявність перелічених вище ознак на прикладі української державності, яка відроджувалася в ході Визвольної війни.


1. ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ФОРМУВАННЯ ЇЇ АДМІНІСТРАТИВНОЇ СИСТЕМИ
До революції 1648 р. козаки, які жили на українських землях, номінально підлягали юрисдикції Польського королівства. З другої половини XVІ ст., коли вони утворили організовану військову структуру, вони поділялися на дві групи:
1) міські (городові) козаки, що мешкали на кордоні або неподалік у прикордонних містах і були на службі у польської адміністрацій;
2) запорізькі козаки, які жили на південь від вигину Дніпра на нічиїй землі між Польським королівством та Кримським ханством [2, с. 279].
І міські і запорізькі козаки за службою або з доброї волі захищали польські кордони від нападів татар і турків. Крім того, обидві групи разом чи окремо провадили військові кампанії на півдні проти своїх давніх ворогів татар і турків. Вони часто, передусім на початку XVІІ століття, воювали разом з польським військом проти Швеції, лівонських лицарів і Московії. Обидві групи козаків дедалі частіше брали учать у польських військових кампаніях, але водночас страждали від намагань польської влади пильніше контролювати їхню діяльність.
Одним із наслідків польського втручання у життя козаків стало подальше розшарування між цими двома групами. Це нашарування наочно ілюструвала політика реєстру, внаслідок якої реєстрове козацтво, що мешкало зазвичай у прикордонних мустах, ставало невіддільною часткою польської прикордонної військової адміністрації. Натомість нереєстрові козаки, проживаючи на Запорожжі, залишалися поза сферою польської влади, тож до їх володінь ставилися з підозрою, оскільки там знаходили притулок кріпаки-втікачі та інші потенційно загрозливі для соціального ладу Речі Посполитої особи [15, с. 110].
Реєстрові козаки, яких у першій половині XVІІ ст. було від 6 до 8 тис., проживали в польських адміністративних центрах у Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах або неподалік від них. Нерідко вони мали власні маєтки, а деякі досягли певного рівня заможності і соціального престижу і, володіючи привілеями реєстрового козацтва, були свого роду українською шляхтою, попри те, що Польща не визнавала за ними такого статусу. Саме з цієї групи козацької еліти рекрутувалися члени військового командного складу та інші Козацької держави після 1648 р. Цей вищий прошарок козацтва загалом називався старшиною [13, с. 344].
Нереєстрове козацтво складалося з двох груп:
1) козаки з Запорожжя та з північних земель, які могли за потреби служити у польському війську (1629 р. реєстр досягнув 20 тис. осіб), після чого їх вилучали з реєстру;
2) постійний потік селян, невдоволених зростанням кріпосницького гноблення, що втікали на південь козакувати на вільному від магнатів Запорожжі [2, с . 280].
Укріплений центр Запорозька Січ протягом XVІІ ст. декілька разів змінював місце розташування, пересуваючись, як правило, на південь на віддалені острови або протоки Дніпра.
До середини XVІІ ст. Січ розвинула краще організовану адміністративну структура. Січова рада, що складалася з усіх січовиків з рівноправним голосом, залишалася найвищим джерелом влади в адміністративних та військових справах, але була занадто громіздкою із часом її роль дедалі частіше перебирала Старшинська рада. Ця рада складалася з виборних судді, писаря, осавула, курінних отаманів і голови Січі і кошового отамана. Попри того, що колись Січ обирала власних гетьманів Сагайдачного, Хмельницького), на другу половину XVІІ ст. посада кошового отамана заступила гетьманську як найвища на Запоріжжі: Кошовий отаман, якого обирали раз на рік ( хоча Січ могла усунути його коли завгодно), представляв Запорозьку Січ у зовнішньому світі.
Окрім Січі, степовий регіон на обох берегах Дніпра населяли одружені козаки і вільні поселенці, тобто колишні кріпаки та інші охочі вести козацьке життя. Займаючись рибальством, а згодом рільництвом, одружені козаки та вільні поселенці також приєднувалися до січових козаків у походах проти татар і турків і разом брали участь у військових кампаніях польських королів та сутичках з польськими військами і місцевою владою під час польсько-козацьких конфліктів. Нереєстрові козаки з Січі і навколишніх запорозьких землях були задоволені власним становищем поза межами польської королівської та місцевої шляхетської влади і нерідко з підозрою ставилися до міських козаків, а пізніше до старшини з півночі. Внаслідок цього, у чисельних повстаннях проти Польщі запорозькі козаки часто воювали з реєстровим військом на польській службі [2, с. 284].
Як реєстровий козак і честолюбний шляхтич Богдан Хмельницький спершу сподівався досягти справедливості у власній справі та покращити статус своєї соціальної групи у Речі Посполитої. Та коли стало очевидно, що революцію, розпочату 1648 року, не можна стримати, і його вимоги, які обмежувалися одним соціальним станом, були невідповідною реакцією на швидкі зміни військової, політичної та соціальної ситуації,козацький лідер створив нову адміністративну структуру на підконтрольних йому територіях. Так постала Козацька держава.
Формально Козацька держава постала після укладення Зборівського мирного договору між Хмельницьким і польським урядом у серні 1649 р. За умовами Зборівського договору, Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, тобто землі у складі Польщі, що їх називали Україною звільнялися від польської адміністрацій, яку заступало козацтво. Кордони Козацької держави, що охоплювало 312 тис. кв. км , підтверджував Жванецький договір з Польщею, підписаний у грудні 1653 р., і Переяславська угода з московським царем, підписана на початку 1654 р. Майже ті самі кордони (без Стародубщини і Північної Чернігівщини) будуть знову запропоновані Гадяцькою унією (1658 р.) для великого князівства Руського в межах тристоронньої конфедерації поляків, литовців та українців [15, с. 114].
На кордони Козацької держави впливали мінлива військова ситуація під час Хмельниччини й наступного періоду Руїни. Найбільшою територією Козацька держава володіла за правління Хмельницького, коли охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводство на обох берегах Дніпра.
Крім того, Запорожжя, землі якого лежали на південь від кордонів Київського воєводства, і навіть деякі білоруські землі визнали владу гетьмана. Така ситуація зазнала значних змін після смерті Хмельницького.
За Андрусівським договором, укладеним між Москвою та Польщею 1667 р., а згодом підтвердженим умовами так званого Вічного миру 1686 р., Козацьку державу було розділено приблизно вздовж Дніпра між Польщею і Московським царством, й обом належав протекторат над Запорожжям. Тож лише українське Лівобережжя під владою Московії існувало як автономна Козацька держава. Ця територія, що складалася з колишнього польського Чернігівського воєводства і східної частини Київського, а також міста Києва на Правому березі, становила близько 208 тис. кв. км й відома в історичній літературі під назвою Гетьманщина [15, с. 116].
Щодо Слобідської України варто зазначити, що тут також існувала козацька адміністративна система, хоча цей регіон ніколи не входив до складу Козацької держави або Гетьманщини. Від самого початку колонізації у 1630-х рр. Слобідська Україна підлягала безпосередньо Московському царству.
Запорожжя також мало особливий статус. Воно не було частиною Гетьманщини, хоча після 1686 року, коли Польща поступилася своїми претензіями на спільний протекторат, цей регіон теоретично залежав водночас від Гетьманщини, що зберігала офіційну назву Військо Запорозьке Низове. По суті, цей регіон функціонував як автономний організм, практично незалежний від гетьмана і його уряду, зберігаючи водночас вірність цареві, який на такій великій відстані значно рідше втручався у запорозькі справи, принаймні до певного часу [6, с. 259].
Вже на початку правління Богдана Хмельницького польські воєводства і Київське, Чернігівське і Брацлавське і кожне зі своїм воєводою, повітовими чиновникам (старостою і підстаростою) й адміністрацією, що складалася переважно з підконтрольних знаті суддівта інших службовців, перестали існувати.
За козацького правління нову державу було поділено на військово-адміністративні одиниці-полки. Кількість полків змінювалася зі зміною кордонів Козацької держави. 1649 р., коли Козацька держава охоплювала Правобережну й Лівобережну Україну, існувало 16 полків (1651 р. було утворено сімнадцятий) з 172 сотнями. Наприкінці XVІІ ст. Гетьманщина на Лівобережній Україні складалися з десяти полків і 174 сотень [3, с. 255].
На чолі кожного полку стояв полковник, який мав водночас найвищу військову й цивільну владу на території полку. Внаслідок цієї подвійної влади, а також факту, що довгий період політичної нестабільності перешкоджав ефективному контролю за полковниками з боку вищої центральної урядової структури, вони часто ставали могутніми напівнезалежними керівниками, тобто мініатюрними гетьманами.
Спочатку полковників обирали всі козаки полку, які сходилися на вільні Полкові ради, але вже у XVІІІ ст. їх призначав гетьман. Полкові ради також збиралися для розв'язання спільних проблем, але у XVІІІ ст. ради зникли, і полками, фактично, врядували полковники та полкова старшина. Ця старшина складалася з обозного(другої особи в керівництві полку), судді, писаря, осавула та хорунжого.
Кожен полк, своєю чергою, ділився на сотні, яких налічувалося від одинадцяти до двадцяти трьох, залежно від розміру полкової території. На чолі сотні стояв сотник, помічниками якого була сотенна старшина: отаман (друга особа в сотні), сотенний писар і сотенний обозний. Спочатку сотників обирали всі козаки сотні, Що збиралися на Сотенну раду, однак на кінці XVІІ ст. їх призначав гетьман або полковник. Мірою перетворення Козацької держави на московського васала, яке плекало Московське царство, посада сотника стала по життєвою і спадковою, а серед привілеїв була влада над фільварковими селянами.
На чолі козацької адміністративної структури стояв гетьман, його уряд(генеральна старшина) і дві ради і Генеральна та Старшинська. Найвищу владу посідав гетьман, якого обирала Генеральна рада. Правління гетьмана було безстроковим і це означало, що він правив по життєво або його усували силоміць. Теоретично Генеральна рада могла позбавити гетьманства за негідні вчинки. Гетьман мав необмежену владу над адміністрацією, судочинством, фінансами та військом. Він висував кандидатури полковників, а згодом сам призначав їх на посаду.
Після 1649 р. гетьман отримав всі прибутки від колишніх маєтків польського короля, розташованих у Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах ( близько 100 тис. золотих щорічно). У подальшому прибутки козацького уряду переважно надходили від мита на імпортовані товари та податків з продажу алкоголю.
Крім того, гетьман мав право дарувати землі і млини за військову службу і часто винагороджував таким чином своїх прибічників, коли державна скарбниця була порожня. Зрештою, гетьман сам провадив зовнішню політику, хоча уряд Москви намагався обмежити цей привілей, особливо у XVІІІ ст.
Особливому контролю гетьмана підлягала центральна адміністрація-уряд, або Генеральна старшина, яку призначав він сам. Найважливішою посадою в Генеральній старшині була посада генерального обозного, який відповідав за артилерією, а коли гетьман був у від’їзді чи в період між смертю гетьмана і призначенням його наступника, обозний ставав наказним гетьманом. іншими членами Генеральської старшини були: генеральний писар, генеральний підскарбний (з 1728 р. їх стало двоє), двох генеральних суддів, двох генеральних осавулів, генеральний бунчужний та генеральний хорунжий.
Генеральна старшина функціонувала водночас як вище військове командування і як кабінет міністрів Козацької держави. існувало також декілька центральних інституцій (скарбниця, суд, рахункова палата), які врешті стали підпорядковуватися Генеральній військовій канцелярії на чолі з генеральний писарем. Генеральна військова канцелярія відповідала за виконання наказів царів і гетьманів та розгляд скарг проти старшини.
Резиденцією гетьмана та його уряду спочатку був Чигирин, місто неподалік від батьківщини Хмельницького , яке правило за козацьку столицю з 1648 по 1663 . і пізніми роками, коли Козацьку державу поділили, Чигирин до 1676 р. став центром правобережної козацької адміністрації. Лівобережжя мало свої столиці: Гадяч (1663-1668), Батурин (1669-1708), Глухів (1708-1734) і знову Батурин(1750-1764).
Двома іншими складниками центральної адміністрації були Генеральна і Старшинська ради. Генеральна рада базувалася на традиціях Запорозької Січі 16 століття. Обидві ради відповідали за обрання гетьманів, і, теоретично, всі козаки могли брати участь у виборах. Це нерегулярне зібрання, значення якого занепало за десятиліття до Хмельницького, знову стало впливовим під час нестабільного періоду Руїни, коли, крім козаків, членами ради були міщани, селяни та духовенство.
Так звана Чорна Рада 1663 р. є найбільш відомим, а хтось сказав би і найбільш безславним, прикладом діяльності цього величезного органу. Після Руїни значення Генеральної ради знову занепало, і вона перетворилася на церемоніальний орган, який скликали тільки для проголошення нового гетьмана, попередньо обраного меншою Старшинською радою.
Старшинська рада мала три іпостасі: Малу раду, куди входили гетьман та Генеральна старшина; Велику раду, до якої, крім гетьмана та Генеральної старшини, належали ще полковники, іноді ще полкова старшини. Були періоди, коли скликалися ширші збори Старшинської ради , до якої, крім всіх згаданих представників, входили сотники, а часом міська влада та вище духовенство.
На відміну від Малої ради, що сходилася декілька разів на рік, ширші збори Старшинської ради скликалися двічі на рік і між Різдвом та Водохрещенням та на Великдень. Основним питанням на всіх зборах були фінансові проблеми держави, статус найманців у козацькому війську, іноді військові кампанії та кодифікація законів.
Між функціями та владою гетьмана і Старшинської ради не було чіткого розмежування, утім, до кінця XVІІ ст. остання перетворилася на дорадчий орган гетьмана, і він на власний розсуд приймав чи відхиляв її рішення.
2. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ УСТРОЮ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
Визвольна війна внесла певні зміни у соціальні відносини. Майже вся тодішня українська етнографічна територія фактично була визволена від польського панування. З відступом козацьких військ наприкінці 1648 р. частина української території – Волинь і Галичина – знову була захоплена польськими військами [2, c. 111].
Незважаючи на вигнання польських магнатів і шляхти, а також тієї української верхівки, яка підтримувала поляків, поділ на панівні та залежні верстви в Україні залишився.
Панівний стан. Польську знать як пануючий стан замінило козацтво, середнє та дрібне українське шляхетство.
Козацька служба, хоч і давала значні привілеї, була важкою, а часто і недоступною для населення. Щоб її відбувати, крім здоров'я, треба було мати відповідні матеріальні засоби. Ось чому в тогочасних документах можна зустріти дані про те, що бідних у козаки не записували, що до них зараховували лише заможних селян. Але такі вимоги ставилися лише перед тими, хто вступав в реєстрове козацтво [5, c. 280].
У роки війни козаки складали приблизно половину населення України.
В ході Визвольної війни зміцнюється становище козацтва як окремого суспільного стану. Зборівський договір був юридичною основою оформлення козацтва в привілейований стан із своїми правами, адміністрацією, судами. Складання реєстру було однією з ознак цього оформлення. Значно розширилась територія, на якій мали право жити козаки. Привілеї козацтву були підтверджені королівськими грамотами, Білоцерківським договором 1651 p., московським урядом у "Березневих статтях" 1654 р., у царських жалуваних грамотах [3, c. 321].
Зміни в козацькому стані могли відбутись лише внаслідок його фактичного панування в Україні. Слід зазначити, що цей новий привілейований стан відіграв прогресивну роль в історії України. Неабияке значення мало те, що в період свого формування козацтво як стан не було таким замкненим, як інші привілейовані стани. Воно не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки.
До заможних перш за все належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони склали основу козацької старшини. Групою, близькою до реєстровців, були колишні "випишики" та драгуни, які під час боїв переходили на бік повстанців [15, c. 194].
Згадані вище групи складали близько 50 % всього реєстрового війська.
Війна внесла значні зміни у склад козацької старшини. Деяка її частина воювала на боці польсько-шляхетського війська. В ході війни частина довоєнної реєстрової старшини загинула або з різних причин відійшла на другий план. Козацька старшина значно поновилася за рахунок дрібної української шляхти та рядового козацтва. Ця частина старшини відрізнялась від довоєнної своїм менталітетом: палким прагненням до незалежності України. Нові висуванці з козацтва створили оточення гетьмана, а тому стали впливати на внутрішню та зовнішню політику [12, с. 109].
За соціальним становищем старшина в роки Визвольної війни єдиною верствою не була. Кожна група козацької старшини мала свої економічні можливості, свої традиції та ін.
Відомостей про старшинське землеволодіння в роки війни збереглося вельми мало. Напевно, частина старшини володіла фольварками та хуторами. Проте, в силу ряду причин, старшинське землеволодіння не могло бути розвиненим.
По-перше, до нього негативно ставилися рядове козацтво та селянство, яке звільнилося від гніту польсько-шляхетських землевласників.
По-друге, козацьке господарство, в тому числі й заможне, було мало пов'язане з ринком, особливо із зовнішнім, куди могли йти продукти сільського господарства. Більше уваги заможні козаки приділяли промислам: дігтярному, мукомельному, селітряному тощо.
Безперечно, козацька старшина збагатилася за рахунок великої воєнної здобичі. Козацтво дедалі більше поділялося на два протилежні табори – старшину, яка захопила в свої руки основні матеріальні блага та політичну владу, і рядове козацтво, яке ними не користувалося [3, с. 329].
До панівної верстви належала також українська шляхта. Шляхетський стан до війни мав найбільше привілеїв, він був економічно пануючим, зосереджував у своїх руках політичну владу. В ході війни тут сталися значні зміни.
Хоча в королівських грамотах, універсалах гетьмана, Зборівському, Білоцерківському та Переяславському договорах вказувалось на збереження привілеїв шляхти на майнове володіння, все ж вона втрачає свій вплив в українському суспільстві. Це сталося в силу декількох причин [11, с. 98].
Як відомо, польські магнати і шляхта, які володіли великими маєтками, були вигнані з України або знищені народом. Одна частина української шляхти поділила долю польської, а друга частина, головним чином дрібна шляхта, брала активну участь у Визвольній війні, щоб після неї зайняти привілейоване місце у суспільстві.
При пануючих у Речі Посполитій порядках, коли політичну владу узурпували магнати, а дрібна шляхта втрачала навіть свої невеликі земельні володіння, які різними шляхами потрапляли до магнатів, коли українство і православна віра всіляко принижувались, українська шляхта не могла здійснити свої прагнення. її наміри збігалися з поглядами і ділами козацької старшини. Отже, українська шляхта, перебуваючи у Війську Запорізькому, переходила на платформу козацької старшини, зливалася з нею станово і політично.
Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства, права яких в роки війни значно розширилися. Православ'я стало в Україні єдино визнаною офіційною релігією. Цьому сприяла та обставина, що одним із гасел, під якими велася Визвольна війна, була боротьба за православну віру. Духовенство було добре організованим станом, що спирався на вікові традиції. Православна Церква мала ряд суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджував у своїх універсалах гетьман.
Вище церковне і монастирське духовенство в ході війни одержали нові володіння за рахунок католицької Церкви і шляхти. Зміни в Україні мало торкнулися церковного та монастирського землеволодіння. Селяни, що проживали на цих землях, як і раніше виконували для монастирів трудові повинності, сплачували натуральні оброки.
Залежні верстви. В цьому середовищі певне місце займали рядові козаки. До козацького реєстру, наприклад, входили "робітні люди", які обслуговували Військо Запорізьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики та ін. Армія не могла обійтись і без таких мирних професій, як бондарі, котлярі, римарі, цирульники. Таким чином, у реєстрі були представлені майже всі тодішні ремесла.
Основою козацького стану була служба у Війську Запорізькому, за яку служиві отримували землю без податків з неї, різні привілеї в торгівлі, право виробляти для власного споживання горілку. В той же час рядові козаки повинні були виконувати різні повинності на користь Війська Запорізького [3, с. 332].
Часто в документах про козацькі привілеї і права відзначалося, що селяни мають перебувати у підданстві й виконувати свої повинності. Мова йшла про селян, які не приєдналися до козацтва, не потрапили до реєстру. А таких була значна більшість серед залежної верстви. Доля їх склалася по-різному.
На території, зайнятій польськими військами, селяни знову підпадали під панський гніт. На козацькій території становище селянства було кращим. Хоч у різних універсалах та договорах визнавалось право шляхти на експлуатацію селян, проте фактично цього не було. В деяких угодах можна побачити намагання гетьмана захистити селян від панського гніту, але взагалі гетьман і старшина стояли не за ліквідацію повинностей селянства, а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі.
На козацькій території селяни не відбували ніяких повинностей, вони були переведені на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави. Таким чином, чинш становив собою натуральну та грошову ренти.
За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих. Їх становище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності й виплати на користь Війська Запорізького. До них, насамперед, належали обов'язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією.
Панські селяни несли більші повинності, але й для них була ліквідована панщина.
Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані війти, їх часто в документах селян також називають "міщанами".
Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину, кидати одні ділянки землі й займати інші, оскільки землі на той час було вдосталь. Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.
Міське населення. Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не лише низи, але й заможні групи населення, в тому числі представники міської адміністрації, брали активну участь у Визвольній війні.
В результаті ліквідації порядків, встановлених в Україні польсько-шляхетською владою, у складі населення міст сталися певні зміни.
Тут значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення, користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею. Інші ж міщани продовжували відбувати ряд повинностей. В багатьох містах козаки становили більшу половину населення, і козацька адміністрація вирішувала всі питання міського життя.
Оскільки були ліквідовані королівські та приватновласницькі міста, більшість з них захотіла отримати магдебурзьке право. Міста, які мали право на самоврядування з давніх часів, називалися магістратськими, міста, яким це право було надане гетьманськими універсалами, отримують назву ратушних [12, с. 111].
Якщо відносно перших можна говорити про певне самоврядування, то в ратушних містах воно було фікцією. Козацька старшина часто не визнавала органи міського самоврядування і активно втручалась в їх діяльність.
Гетьман змушений був вставати на захист таких міст. Так, у 1650 р. він видає універсал Ніжину з приводу зловживань там старшини. Заборонялось будь-кому щось брати з міщан "над слушність і звичай", наказувалось поважати міський уряд.
Привілейоване становище займали в містах купці. Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути українські міста і євреї. В Зборовському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислами і торгівлею в Україні. Це позбавляло українських купців від конкуренції не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках. Часто купці висувались на вищі посади в органах міського самоврядування.
Значно більшою групою населення міст були ремісники. Тогочасні джерела говорять про те, що в роки війни феодальна організація ремесла не була порушена. Продовжували існувати цехові організації. Вузькість ринку була основною причиною того, що значна частина ремісників займалась і сільським господарством. Одночасно це свідчило про те, що ремесло остаточно ще не відокремилося від сільського господарства.
3. ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ І УТВЕРДЖЕННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ
У роки Визвольної війни в Україні формується своєрідна правова система. Хоча гетьман своїми універсалами неодноразово і підтверджував дію Статуту 1588 р. та магдебурзького права на визволеній території, фактично вони тут майже не застосовувалися.
Так, магдебурзьке право діяло тільки у великих містах (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), а норми ІІІ Статуту повернулися в правову систему після приєднання України до Московської держави.
Повністю були скасовані правові норми, прийняті органами польської влади: "Уставу на волоки" 1557 p., ординація козакам 1638 p., королівські і сеймові конституції тощо [12, с. 132].
Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них.
З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки.
Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права.
Розглянемо деякі зміни, які відбулися в цивільному та кримінальному праві.
Перерозподіл власності в роки Визвольної війни потребував норм права, які б регулювали нові форми власності, і, перш за все, власність на землю. З'являються "рангові землі", або "рангові маєтності". Це були землі, які гетьман своїми універсалами жалував козацькій старшині за службу,
"в ранг", під час займання нею певної посади [12, с. 132].
Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги підчас бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників – їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.
Необхідно підкреслити, що в даний період простежується поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою. Процес цей був тісно пов'язаний з формуванням державності.


ВИСНОВКИ
Таким чином, з викладеного у контрольній роботі можна зробити висновок: Українській державі, яка формувалась у роки Визвольної війни, були притаманні всі ознаки державності. Ця держава мала особливості, які були продовженням традицій української державності. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних установ дають можливість стверджувати, що підвалиною Української держави була республіканська форма правління.
М. Драгоманов писав, що устрій Української держави 1648-1654 рр. був більш подібний до устрою вільних держав європейських, так званих конституційних [7, С. 64].
Політичну організацію, що склалася на території України, сучасники вважали Українською козацькою державою. Її називали також Військом Запорізьким, Хмельниччиною, Гетьманщиною.
Визвольна війна 1648-1654 рр. закінчилась входженням України під протекторат Московської держави. Правове становище України в її стосунках з Москвою було регламентоване Березневими статтями 1654 р., в яких Україна презентувалась як незалежна самостійна держава.
Отже, відродження України в 1648-1654 рр. ознаменувало собою третій етап в загальноісторичному процесі розвитку української державності.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р.: Міфи і реальність. – К.: Либідь, 1994. – 310 с.
2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Академія, 1999. – 568 с.
3. Голобуцький В. Запорозьке козацтво – К.: Вища школа, 1994. – 540 с.
4. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. – 570 с.
5. Документы Богдана Хмельницкого. – К.: Госполитиздат, 1961. – 460 с.
6. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – 574 с.
7. Драгоманов М. П. Вибране. – К.: Либідь, 1994. – 510 с.
8. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. акад. В. Я. Тація, акад. А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
9. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред. проф.
В. Г. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996. – 288 с.
10. Історія держави і права України: Навч. посібник / За ред.
А. С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 384 с.
11. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навч. посібник. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
12. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2000. – 662 с.
13. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т. 2. – К.: Либідь, 1993. – 608 с.
14. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVІІ ст. – К.: Госполітвидав, 1959. – 274 с.
15. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. Т. 2. – К.; Либідь, 1992. – 390 с.