Кр ДЕРЖАВ-ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКР ЗЕМЕЛЬ ПІД ПРОТЕКТОРАТОМ РОСІЇ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Історія держави та права України»
на тему:
ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ПРОТЕКТОРАТОМ РОСІЇ (друга пол. XVІІІ ст.).
Варіант №9

План

Вступ 3
1. Впровадження російського адміністративно-територіального устрою 5
2. Апарат управління 9
3. Суспільний устрій 11
4. Кодифікація права у другій половині XVІІІ ст. 20
Висновки 25
Список використаної літератури 26

ВСТУП

Порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму – єдиновладному, тоталітарному правлінню, отже, починаючи з XVІІІ ст., наступ царату на права й вільності України посилюється.
Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини ІІ. Дослідники справедливо вказують на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності України [2, с. 411; 9, с. 218; 14, с. 300].
Після перемоги в Полтавській битві Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. Ось лише деякі з них:
– у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана;
– у 1720 р. було вперше офіційно заборонено українську мову;
– у 1722 р. створюється Малоросійська колегія, яка розділила владу з гетьманом;
– з 1724 р. – після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722-1724 pp.) – Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія;
– вільна торгівля фактично скасовується. Українцям забороняється займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.
У 1762 р. престол зайняла Катерина ІІ, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:
– у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії;
– у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. Її землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорозьких козаків склалася по-різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775-1828 рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян;
– у 1781-1782 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;
– у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії.
Отже, центризм Російської імперії не міг примиритися з децентралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру своїх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допомоги України як політичного буфера на своїх південних кордонах [6, с. 268].
У наданій контрольній роботі буде розглянуто державно-правове становище українських земель під протекторатом Росії у другій половині XVІІІ ст.


1. ВПРОВАДЖЕННЯ РОСІЙСЬКОГО АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ

У період, що розглядається, опорою гетьмана залишалася полково-сотенна система.
Незважаючи на розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від збереження міцності військово-адміністративної організації та елементів демократії в ній [10, с. 288].
Офіційні акти репрезентували Україну як державу, в якій панує єдність, співдружність гетьмана, війська запорізького та народу малоросійського. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та усьому війську.
У XVІІІ ст. загальновійськову раду скликали рідше, а згодом вона й зовсім зникла. Одна з причин цього явища – складність її скликання, тим більш, що порядок скликання, склад її учасників так і не був визначений.
Гетьман управляв за участю і допомогою ради генеральної старшини, або старшинської ради, та генеральної військової канцелярії.
У листопаді 1720 р. Петро І вилучив з ведення генеральної військової канцелярії фінансові та судові справи, а в травні 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Генеральна військова канцелярія була ліквідована разом з посадою гетьмана в 1764 р.
Під прес царського самодержавства потрапив і полковий уряд. Спочатку була ліквідована виборність полковників та інших полкових посадових осіб, їх призначав гетьман після консультації з російськими урядовцями, а потім ці призначення стали робити вищі органи Росії.
Петро І самовладно переміщував вищих посадових осіб Гетьманщини. Згодом на посади полковників стали призначати осіб з росіян. Перше таке призначення торкнулося Ніжинського полку. Його полковником Петро І призначив Толстого – чоловіка дочки Скоропадського. Полковником Стародубського полку став Кокошкін, Переяславського – Якимов. Серед призначених полковників було вісім росіян, по четверо сербів і євреїв. Петро І мав намір замінити усіх полковників-українців на росіян [12, с. 197].
Серед дискримінаційних заходів, ужитих самодержавством, саме скасування виборності полковників і призначення на цю посаду осіб неукраїнського походження викликали найбільше незадоволення старшини та спонукали Полуботка до рішучих виступів проти політики Росії в Україні.
У XVІІІ ст. організовуються полкові канцелярії, в сотнях – свої. Отже, полково-сотенна адміністрація ставала дедалі бюрократичнішою.
У другій половині XVІІІ ст. російський абсолютизм розпочав масовий наступ на полковий устрій у цілому.
У 1765 р. за маніфестом Катерини ІІ його було скасовано на Слобідській Україні під приводом того, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії.
Цю акцію було підготовлено канцелярією з управління слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 р., вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярії російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноросійському законодавству.
Полковий устрій зберігся лише на Лівобережній Україні – 10 полків і 174 сотні (в 1649 р. лише на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств налічувалося 16 полків і 272 сотні) [5, с. 348].
У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій було скасовано і в наступні роки (1782-1783 рр.) введено губернський поділ відповідно до російського «Уложения о губерниях» (1775 р.).
Пізніше на основі губерній було створено п'ять намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське та Катеринославське) з повітами замість сотень.
У другій половині XVІІІ ст. царський уряд вживає заходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 р. «О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками». Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сербія (1752 p.), Слав'яносербія (1753 p.), Новослобідський козацький полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.
Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 р. Указом царя від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося із двох департаментів – військового і цивільного.
Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався за загальноросійським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіального козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій – Єлисаветградськоїта Катеринославської і одного повіту – Бахмутського. З 1765 р. губернським містом став Кременчук.
З 1775 р. все Північне Причорномор'я поділялося на дві губернії – Новоросійську і Азовську.
Приєднання Криму в 1783 р. привело до змін політичного ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі [15, с. 132].
Більшість населення Криму в силу історичних та релігійних традицій схилялася до підданства Османській імперії й тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Це, своєю чергою, спричинило до масового переселення в Таврійську область українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни тощо.
Указом від 30 березня 1783 р. із Азовської та Новоросійської губерній було утворене Катеринославське намісництво.
Другий і третій поділи Польщі послужили підставою для перегляду адміністративно-територіального устрою Російської імперії. У січні 1795 р. було утворено Вознесенську губернію, яка в листопаді того ж року стала намісництвом.
Відповідно до указу Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії» намісництва були ліквідовані.
Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Ця губернія проіснувала до 1802 р., коли вся територія Південної України була поділена на три губернії – Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. – Херсонська) і Таврійську.
Було створено також Чернігівську, Полтавську (раніше вони складали Малоросійське генерал-губернаторство), Слобідсько-Українську (на території п'яти полків колишньої Слобожанщини) губернії.
В останній чверті XVІІІ ст. на Півдні України були засновані нові міста: Катеринослав (1787 р.), Херсон (1788 p.), Миколаїв(1789 p.), Одеса (1794 р.) та ін.

2. АППАРАТ УПРАВЛІННЯ

Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб'єктом. Згодом Україна двічі поверталася під владу колегії іноземних справ – у 1727-1734 рр. та 1750-1764 рр., але це вже не впливало на позицію Росії, на її ставлення до України.
29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський Указ про утворення Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові – резиденції гетьмана. Колегія складалася з шести штаб-офіцерів – представників полків царської армії, які дислокувалися в Україні. Її президентом став бригадир (генерал) Вільямінов, вірний царський служака.
Створення колегії офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації України. Насправді ж колегія, як відверто заявив її президент, мала наказ Петра І знищити усі «давнини» України і «поступати по-новому», тобто включити Україну до російської системи управління.
Отже, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції, в яку оскаржувалися всі без винятку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегії поради. Гетьман і генеральна старшина мали діяти лише через Вільямінова, їм, зокрема, було заборонено розсилати універсали.
Колегія пильно доглядала за усіма грошовими та натуральними зборами, що надходили в її розпорядження, внаслідок цього за часів діяльності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.
Колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише підготувати вибори нового гетьмана, охороняти народ від утисків з боку шляхти та старшини і закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Народ спочатку вірив у «добрі» наміри колегії. Вона ж, користуючись цим, посилювала гноблення населення.
У 1764 р., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було доручено колегії, яка дістала назву Друга Малоросійська колегія, її очолив президент – граф П. Румянцев, його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв Україною одноособово. Зовсім не випадково Катерина ІІ називала його головним малоросійським командиром.
Серед восьми членів Колегії четверо були українцями, один з них – граф О. Безбородько обіймав посаду писаря, тобто канцлера при Румянцеві. Він же був головним комендантом усіх козацьких частин в Україні.
В інструкції Румянцеву Катерина ІІ наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українців погляд на себе як на самостійну народність.
Рекомендувалося додержувати такого методу управління Україною – розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Катерина ІІ заявляла, що для ведення малоросійських справ треба мати «лисячий хвіст і вовчу пащу». Друга колегія розраховувала шляхом проведення такої політики на ліквідацію автономії України.
Почала вона з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного становища і збільшення надходжень до царської казни. Колегії належить також сумнівна честь здійснення указу 1783 р. Саме колегія керувала ліквідацією Запорізької Січі.
За правління колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії.
Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність у колегії відпала. У 1786 р. вона припинила свою діяльність. Румянцев за двадцять років свого правління Україною виконав волю цариці.

3. СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ

У XVІІІ ст. в Україні створюється однорідний феодальний клас – нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців польських часів та з нових козацьких старшин, які з'явилися вже після 1648-1654 рр.
Шляхта мала свою формальну організацію. Її створив І. Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне військове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і була покликана охороняти особисті та майнові права нової шляхти [6, с. 209].
Вищий розряд – це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана «під бунчуком», виконували відповідальні й почесні доручення, їх посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генеральному суду.
Другий розряд – військові товариші. Вони належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебували в їхньому віданні, виконували їхні доручення.
Тільки бунчукові та військові товариши призначалися на вищі посади.
Третій розряд – значкове товариство. Воно належало до полкового оточення. Його члени перебували у тому ж самому становищі, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство – це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву «знатне військове товариство».
За підтримки знатного військового товариства у XVІІІ ст. в Україні формуються старшинські династії, нова еліта феодального класу: Апостоли, Безбородьки, Галагани, Горленки, Гудовичі, Кочубеї, Милорадовичі, Полетики, Ханенки та ін. Більша частина колишньої елітної верстви була знищена в період анархії.
Земельні володіння українських феодалів у XVІІІ ст. значно збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Особливу щедрою була Катерина ІІ. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російським – землі України.
Водночас з розширенням своїх земельних володінь феодали намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьому українські феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги.
Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації.
Водночас Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 р. комісія зі складання Уложення підтвердила вільності українського шляхетства, рівність його прав з правами російського дворянства.
У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до складу дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «Грамоты на права, вольности и преимущества российского дворянства». Наприкінці XVІІІ ст. вже на всю Україну поширюється дія Табеля про ранги.
Вчені вважають, що нобілітація українських феодалів, тобто включення їх до складу російського дворянства, була компенсацією за позбавлення України автономії, ліквідацію української державності [14, c. 208].
Правове становище духовенства в Україні визначав гетьманський уряд, а з другої половини XVІІІ ст. – Духовний регламент та штатний розпис 1764 р. згідно з російськими правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрархами.
Чисельність вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, у XVІІІ ст. зменшувалася. У 1731 р. вони становили лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Водночас чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки [6, с. 210].
Найважчий обов'язок селянина – відбування панщини. У 1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі панщина досягала 4-6 днів. Згодом і на Гетьманщині було встановлено 4-6-денну панщину.
Селяни відбували також інші повинності – подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову. Вони також виконували роботу, пов'язану з будівництвом фортець, риттям каналів та ін.
У 1706 р. І. Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721 р. універсал Скоропадського наказував старшині не допускати селянських переходів.
З 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися в іншу місцевість, але за умови, що виконає усі повинності та одержить дозвіл на це власника й місцевої адміністрації.
Таким чином, експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою закріплювалася гетьманським апаратом влади та управління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вона час від часу зверталася до царського уряду за захистом своїх прав і привілеїв, наполягала на введенні кріпосного права в Україні. При цьому продовжувалося юридичне закріплення селян [6, с. 210].
22 квітня 1760 р. за універсалом К. Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина ІІ) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, але в останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові.
У 1765-1769 рр. був складений генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. – на Лівобережжі.
Тоді ж указом від З травня 1783 р. Катерина ІІ наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попереджав, що до порушників ставитимуться суворо. Очевидно, акт 1783 р. був лише юридичною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду.
Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у 30-40-х рр. XVІІІ ст. селян Галичини (опришки – винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдамацький рух, коліївщина під керуванням М. Залізняка та І. Гонти) була тісно пов'язана з виступами селян Лівобережжя. Багато українців воювали в загонах К. Булавіна. Відомо, що О. Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм «манівні» листи.
У XVІІІ ст. триває процес економічного послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв'язку з участю у воєнних походах, а також у будівництві фортець, шляхів, ритті каналів позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою чергу, відбивалося на їх військовій службі. Тому в 1735 р. за указом царського уряду реєстровці були поділені на дві групи: виборних і підпомічників [12, с. 311].
Заможні козаки, які мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних», тобто повноправних. Їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVІІ ст.
Другу – значно більшу групу – становили підпомічники, або підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди мали ті самі повинності, що й селяни, тільки у два рази менші за обсягом. Крім того, вони мусили забезпечувати виборних усім необхідним для походів: зброєю, кіньми, провіантом тощо. У кожного «виборного» налічувалося два-три підпомічники, тобто їх було у кілька разів більше, ніж самих «виборних».
Існувала також і третя група козаків – підсусідки (безземельні). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників, котрі їх одягали та годували.
Підсусідки, на відміну від посполитих, мали право пересуватися в пошуках кращих умов. Проте це не рятувало їх від кріпацьких тенет, хоча закон надавав підсусідкам можливість переходити до другої і навіть до першої групи (виборних та підпомічників), якщо вони обзаведуться майном.
За період 1654-1730 рр. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. На початок 1730 р. дві третини загальної маси селян перетворилися на феодальне залежних. У 60-ті роки XVІІІ ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі козаки та селяни становили 90% населення країни [6, с. 211].
На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.
Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів.
Вважалося, що у самій Січі проживало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Саме вони і становили запорізьке братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у фортецях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті [6, с. 211].
Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. проживало приблизно 200 тис. осіб, з них козаків-січовиків – 35 тис. [6, с. 211].
Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію.
З середини XVІІІ ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зимовники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, в яких експлуатуються рядові козаки, голота та сірома низи запорізького товариства, а також маса посполитих, що втікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, вони ставали «поддаными Войска Запорожского».
Залежність посполитих від січової влади виявлялася, зокрема, в їх зобов'язаннях сплачувати «войськовой оклад» – головну подать кошу. Експлуатована сірома час від часу повставала. Найбільше з повстань відбулося в 1768 р.
Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 р. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання.
Катерина ІІ, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорізький козак». Землі Запорізької Січі вона роздала своїм улюбленцям.
У XVІІІ ст. чисельність міського населення України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.
Міщани, як правило, були юридичне вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, могли надавати дрібний кредит. Їх головний обов'язок полягав у сплаті податків до гетьманської і міської скарбниць.
Міщани мали певні повинності, однією з яких була охорона міста. На них поширювалася рекрутська повинність (тому їх називали «казаки городовой службы»). За ревізією 1723 р. у Києві 71,5% загальної чисельності городян становили власне міщани [6, с. 212].
У ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.
Правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.
У полкових же містах існували певні обмеження їхніх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей.
У приватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста.
Існували й дві інші станові групи міщан – ремісники, об'єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна з цих груп підрозділялася на окремі соціальні верстви, підгрупи.
За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники – члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових майстрів.
Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та наявності власного господарства з виготовлення ремісничих виробів. Становище майстра посвідчувалося свідоцтвом цехової управи.
Майстри мали досить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.
Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користувалися привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.
Сход усіх ремісників міста обирав на три роки ремісничу управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) – загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Цеховий устрій у різних містах України був досить строкатим.
Наприкінці XVІІІ ст. на Лівобережжі та Півдні України (степовій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників. Основу цього законодавства становили ремісниче положення 1785 р. та статут про цехи 1799 р.
Приблизно такими самими пільгами, що й ремісники, користувалися купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 500 крб., міг записатися в купці. Останні об'єднувалися в гільдії. Але їх правове становище не було стабільним. Воно залежало передусім від своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщанського стану.
Гільдійське купецтво наприкінці XVІІІ ст. було звільнене від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але водночас воно мало низку феодальних повинностей. За рішенням купецького товариства воно зобов'язувалося сплачувати громадські збори, а також дорожню, постойну та інші повинності. Багаті купці могли від них відкупитися.
Поряд з одвічними мешканцями міст міщанами, ремісниками та купцями тут проживали також козацька старшина, шляхта, духовенство, рядове козацтво. Старшинсько-шляхетська верхівка та міська адміністрація увінчували піраміду міщан. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких гільдій.

4. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVІІІ ст.

У першій чверті XVІІІ ст. у процесі динамічного розвитку суспільно-політичного і правового життя України виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і кодифікації права України.
У той час на території України використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більше ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) російського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.
Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана, обмежувало водночас і його законодавчу владу, а, отже, і можливості України підтримати й зберегти власну систему права.
За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала створити з місцевого українського населення кодифікаційну комісію для створення Зводу законів. За 15 років роботи над Зводом склад її неодноразово змінювався. Комісія працювала переважно в Глухові – столиці України і гетьманській резиденції того часу. Комісія сама встановлювала для себе порядок роботи, хоча спори з цього приводу не припинялися протягом усього часу роботи над Зводом.
Спочатку членів комісії було 12, а з 1738 р. їх стало 18. Росія намагалася вплинути на перебіг кодифікації через включення до складу комісії людей, на яких можна було б здійснювати тиск. Тому князю Шаховському було надано право призначати членів комісії з числа представлених йому кандидатів.
У 1735 р. було прийнято рішення про несплату жалування членам комісії на тій підставі, що вони, працюючи в Глухові, можуть забезпечувати себе за рахунок власних коштів. Очевидно, що за такої умови в комісії могли працювати лише заможні люди.
Робота в комісії посувалася повільно, оскільки її членів часто відволікали для виконання інших державних справ. Першим головою комісії був генеральний суддя І. Борозна. Його змінив генеральний обозний Я. Лизогуб. Члени комісії належали до старшинсько-шляхетської верхівки й обіймали високі посади в козацько-адміністративній системі, здебільшого вони були високоосвіченими людьми й фахівцями в галузі права. В комісію також входили представники духовенства.
У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів кодифікаційної комісії власноручно його підписали. Цим вони брали на себе відповідальність за зміст Зводу. У такому вигляді Звід був надісланий на затвердження цариці Єлисаветі. Є відомості, що Сенат одержав Звід і всі матеріали до нього 17 липня 1744 р. Втім, Звід не був офіційно затверджений, оскільки його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.
Відомо, що після 1743 р. робилися спроби поновити роботу над Зводом. У 1756 р. Єлисавета звеліла повернути цей Звід гетьману Розумовському, щоб він переглянув його з точки зору відповідності сучасним (тим, що існували на той час) умовам. Останні відомості належать до вересня 1758 p., коли за велінням гетьмана Розумовського була скликана генеральна старшина в Глухові для вирішення питання про перегляд Зводу. Проте знову виникли спори з приводу системи Зводу. Відтоді будь-які офіційні відомості про Звід надовго зникли.
У науці висловлюється думка: Звід був забутий умисно, що відповідало політиці Катерини ІІ щодо України. Катерина ІІ хотіла підпорядкувати кодифікацію українського законодавства загальній роботі з кодифікації загальноросійського права, у зв'язку з чим у 1767 р. вона зібрала Уложенну комісію, до складу якої входили й представники України.
Отже, в 1743 р. з'явився збірник, який називався «Права, за якими судиться малоросійській народ». До недавнього часу це визначне джерело права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній громадськості український вчений А. Ф. Кістяківський.
Ця пам'ятка заслуговує уваги і доброї пам'яті нащадків тому, що:
1) вона грунтувалася на усьому багатстві оригінального національного правового матеріалу, який мала Україна;
2) упорядники цієї пам'ятки поставили перед собою благородну мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і вільності українського народу. Певно, тому царський уряд, погодившись на проведення кодифікаційних робіт, несанкціонував їх результати по закінченні цих робіт. Втім, завдяки цінному змісту цього документа, його об'єктивній відповідності суспільно-політичному становищу України його норми застосовувалися судами України і впливали не лише на правову практику, а й на суспільно-політичне життя України.
Наступною спробою приватної кодифікації українського права другої половини XVІІІ ст. став збірник «Книга Статут и прочие права малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практиком В. П. Кондратьєвим.
Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовський статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке право («Порядок»), екстракт Статуту, польське законодавство, законодавство гетьманів Д. Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право.
Збірник, упорядкований В. П. Кондратьєвим складався з таких, частин: про докази; про строки; про процес; про апеляцію; про виконання судових рішень; про посаг і віну; про давність земську; про апеляцію в Статут; про суд польовий, підкоморський та комісарський.
У другій половині XVІІІ ст. повний текст Литовського статуту для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і конструкцією, і поняттями. Тому й виникла необхідність у скороченому викладенні матеріалу Статуту і впорядкуванні відповідного збірника. Так на підставі «Книги Статут ...» з'являється «Экстракт из книги Статут прав малороссийских».
«Экстракт» – це переказ тексту Великого Литовського статуту в «стислому» вигляді.
Автор «Экстракту» невідомий. Очевидно, це вища посадова особа Генерального Суду або Генеральної канцелярії, оскільки «Экстракт» широко застосовувався судами України.
Вважають, що «Экстракт» міг виникнути в часи гетьманства Д. Апостола або К. Розумовського, в часи сильної гетьманської влади в Україні, коли велика увага приділялася систематизації українського права, спрощенню правової системи.
Для юристів «Экстракт» мав вельми велике значення, оскільки допомагав орієнтуватися в Литовському статуті, знаходити відповідний артикул і правильно застосовувати його на практиці.
«Экстракт» мав два списки. Один належав В. П. Кондратьєву і входив до його збірника. Другий – невідомого походження. Він застосовувався в Гадяцькому полку, а також у Генеральній військовій канцелярії в Глухові. Обидва списки близькі за змістом і були видані в 1767 р. В. П. Кондратьєвим.
Наприкінці XVІІІ ст. робилися й інші спроби інкорпорації і кодифікації українського права, але вже в нових умовах – могутнього тиску на нього з боку російського законодавства.


ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладене у контрольний роботі, треба зауважити, що Українська козацька держава аж до 80-х рр. XVІІІ ст. – це надзвичайно важлива епоха в історії українського народу, а її вплив на майбутнє України ніколи не припинявся.
Саме Українська козацька держава після занепаду Галицько-Волинського князівства, а потім у часи «Руїни», з відривом Правобережжя і поверненням