Кр ДЕРЖАВНІ УСТАНОВИ ТА АППАРАТ УПРАВЛІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ у XVІІІ ст..

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"
на тему:
ДЕРЖАВНІ УСТАНОВИ ТА АППАРАТ УПРАВЛІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ у XVІІІ ст.

ПЛАН

Вступ 3
1. Політика Росії щодо українських земель 5
2. Впровадження російського
адміністративно-територіального устрою 9
3. Апарат управління 13
Висновки 16
Список використаної літератури 17

ВСТУП
Порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму - єдиновладному, тоталітарному правлінню, отже, починаючи з XVІІІ ст., наступ царату на права й вільності України посилюється.
Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини ІІ. Дослідники справедливо вказують на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності України [2, С. 411; 9, С. 218; 14, С. 300].
Після перемоги в Полтавській битві Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. Ось лише деякі з них:
* у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана;
* у 1720р. було вперше офіційно заборонено українську мову;
* у 1722 р. створюється Малоросійська колегія, яка розділила владу з гетьманом;
* з 1724 р. - після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722-1724 pp.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія;
* вільна торгівля фактично скасовується. Українцям забороняється займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.
У 1762 р. престол зайняла Катерина ІІ, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:
* у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії;
* у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. Її землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорозьких козаків склалася по-різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775-1828 рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян;
* у 1781-1782 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;
* у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії.
Отже, центризм Російської імперії не міг примиритися з децентралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру своїх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допомоги України як політичного буфера на своїх південних кордонах [6, С. 268].
У наданій контрольній роботі буде розглянуто особливості державного устрою України в період ліквідації російським царизмом української автономії (XVІІІ ст.).


1. ПОЛІТИКА РОСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
Зміни у правовому становищі України та її класів закріплювалися в нормативних актах, передусім у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сторін - Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус України та її відносини з Росією. Тому багато вчених розглядають їх як своєрідні Конституції України [5, С. 345].
Кожен з цих документів називався або ім'ям гетьмана, який підписав його, або місцем, де документ було прийнято. Ось ці статті: другі Переяславські чи Ю. Хмельницького (1659 р.); Московські, вони ж Батуринські чи І. Брюховецького (1665 р.); Глухівські чи Д. Многогрішного (1669 р.); Конотопські чи І. Самойловича (1674 р.); Коломацькі чи І. Мазепи (1687 р.).
Усі ці статті у тому чи іншому ступені конкретизували, змінювали або скасовували окремі пункти договору 1654 р. Вже в договорі 1654 р. та історії його появи була закладена можливість для наступних обмежень вільностей України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б. Хмельницького; по-друге, закріплював зверхність влади царя, а відтак ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від уряду Росії [4, С. 67].
На початку періоду, що розглядається, відносини України і Росії формально визначалися, як і раніше, гетьманськими статтями - Решетилівськими чи І. Скоропадського (1709 р.) і, нарешті, "Решительными (конформированными) пунктами" Д. Апостола (1728 р.). Навіть такий відвертий ворог вільностей України, як Петро І, не лише лицемірно демонстрував свою повагу до цих статей, а й підкреслював їх наступний зв'язок з договором 1654 р. [4, С. 68].
На статтях, що були складені під час "обрання" І. Скоропадського, і чинність яких Петро І призупинив, він же сам і написав: "Права и вольности и порядки войсковые... прежним гетманом в статтях изображенные и особливо на которых выступал гетман Богдан Хмельницкий нерушимо содержать" [Цит. по: 6, С. 278].
У першій половині XVІІІ ст. гетьман, який стояв на чолі Української держави, вже не обирався на цю посаду: його призначали за наказом царя.
У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника П. Полуботка. Втім, Петро І не погодився з його кандидатурою, гетьманом був обраний, а точніше - призначений, І. Скоропадський, який, вмираючи, розпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили П. Полуботку. Так той став наказним гетьманом.
Призначаючи (або стверджуючи) гетьмана, царі ознайомлювалися з характеристикою на них, яку одержували від своїх агентів, насамперед від воєвод, які перебували в Україні.
У XVІІІ ст., незважаючи на тиск з боку Росії, деякі гетьмани як, наприклад, І. Мазепа, намагалися досягти спадковості гетьманської посади. Цим прагненням рішуче протидіяла не лише царська влада, а й старшина. Проте, коли К. Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допоможе зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.
Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом з ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 р.) обрали гетьманом П. Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції.
Власні погляди на устрій самостійної Української держави П. Орлик виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 р.), яку було затверджено у день його обрання на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція П. Орлика проголошувала незалежність України від Польщі та Росії, ідею козацької соборності та козацької держави - республіки, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався з Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного полку [16, С. 25].
Хоча положення цього документа не були реалізовані, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому слугував дороговказом у боротьбі українців за своє національне визволення.
Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ - "Вільності Запорізькі" і Слобідську Україну, оскільки вони безпосередньо підпорядковувалися царській адміністрації й формально організаційних зв'язків з Гетьманщиною не мали.
Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Проте, у повсякденному житті між Гетьманщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували зв'язки - економічні, політичні та культурні, а також особисті, сімейні, які зміцнювали усвідомлення українцями того, що вони є представниками єдиної народності і національної території [1, С. 198].
Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана супроводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємовідносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи ствердження статей, складених під час обрання гетьманом Скоропадського у 1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в походах та ін.), він статті прийняв, але призупинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку.
Ця та інші подібні акції уряду Петра І викликали в Україні масове незадоволення. А Росія, як і раніше, потребувала допомоги України під час розв'язання своїх конфліктів з Туреччиною. Тому Петро ІІ в 1727 р. визнав, що в Малоросії має бути гетьман і генеральна старшина, і що треба "тримати їх за трактатом гетьмана Богдана Хмельницького" [Цит. по: 6, С. 282].
Статті, складені у 1728 р. під час обрання наступного гетьмана Д. Апостола, були затверджені урядом Петра ІІ у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву "Решительные (конформированные) пункты". Формально він діяв до скасування Гетьманщини.
Після переходу гетьмана І. Мазепи на бік Швеції Петро І, царський уряд починають широкий наступ на права і вільності України і, передусім, спрямовують свої дії на главу української держави - гетьмана.
У гетьмана було відібрано право призначати та звільняти без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладно здійснював потрібні йому переміщення урядовців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини [1, С. 200].
У 1709 р. за гетьмана І. Скоропадського була заснована посада царського резидента, її обіймав стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра - явною і таємною. В таємній інструкції Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведінкою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України, та уточнювати справжні прибутки України.
При гетьмані Апостолі перебував російський резидент Наумов для "совета" про справи цивільні.
У військових справах гетьман підпорядковувався фельдмаршалу - командувачу російського війська в Україні.
Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади, створили для Росії зручний привід для скасування цього інституту влади.
Сенат, а згодом і Петро І охоче ствердили розпорядження І. Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому наполегливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту Полуботка у 1723 р. та й до 1727 р. Україна жила без гетьмана.
У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Д. Апостол. Росія погодилася з цим обранням, оскільки насувалася нова війна з Туреччиною, а тому була потрібна військова підтримка України.
70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся встановлення для неї деяких елементів самоврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації малоросійської колегії, відмови російського уряду від введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення цих самих прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана [7, С. 250].
Після смерті Апостола (1734 р.) Україна знову залишилася без гетьмана. У 1750 р. гетьманом був призначений українець за походженням, близька до російського трону людина - К. Розумовський. У цьому призначенні певну роль відіграли не стільки державні, скільки особисті міркування - К. Розумовський був рідним братом фаворита, а потім морганатичного чоловіка імператриці Єлизавети - О. Розумовського.
У 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано.
2. ВПРОВАДЖЕННЯ РОСІЙСЬКОГО АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ
У період, що розглядається, опорою гетьмана залишалася полково-сотенна система [5, С. 348].
Незважаючи на розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від збереження міцності військово-адміністративної організації та елементів демократії в ній [10, С. 288].
Офіційні акти репрезентували Україну як державу, в якій панує єдність, співдружність гетьмана, війська запорізького та народу малоросійського. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та усьому війську.
У XVІІІ ст. загальновійськову раду скликали рідше, а згодом вона й зовсім зникла. Одна з причин цього явища - складність її скликання, тим більш, що порядок скликання, склад її учасників так і не був визначений.
Гетьман управляв за участю і допомогою ради генеральної старшини, або старшинської ради, та генеральної військової канцелярії.
У листопаді 1720 р. Петро І вилучив з ведення генеральної військової канцелярії фінансові та судові справи, а в травні 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Генеральна військова канцелярія була ліквідована разом з посадою гетьмана в 1764 р.
Під прес царського самодержавства потрапив і полковий уряд. Спочатку була ліквідована виборність полковників та інших полкових посадових осіб, їх призначав гетьман після консультації з російськими урядовцями, а потім ці призначення стали робити вищі органи Росії.
Петро І самовладно переміщував вищих посадових осіб Гетьманщини. Згодом на посади полковників стали призначати осіб з росіян. Перше таке призначення торкнулося Ніжинського полку. Його полковником Петро І призначив Толстого - чоловіка дочки Скоропадського. Полковником Стародубського полку став Кокошкін, Переяславського - Якимов. Серед призначених полковників було вісім росіян, по четверо сербів і євреїв. Петро І мав намір замінити усіх полковників-українців на росіян [12, С. 197].
За встановленим правилом полковник залишався на посаді аж до смерті, крім випадків його заміни урядом. Отже, ця посада у ряді випадків перетворилася на спадкову. Виникли полковницькі династії: чотири покоління Кондратьєвих у Сумах, Лесвицьких в Охтирці, п'ять поколінь Донців тощо.
Серед дискримінаційних заходів, ужитих самодержавством, саме скасування виборності полковників і призначення на цю посаду осіб неукраїнського походження викликали найбільше незадоволення старшини та спонукали Полуботка до рішучих виступів проти політики Росії в Україні.
Призначений полковник користувався єдиноначальною владою, не рахувався з полковою радою, внаслідок чого значення останньої помітно впало. Владу полковника підтверджували клейноди, подібно до гетьманських, але його булава була не кругла, а шестигранна і мала назву "пернач". Від призначення полковників згодом перейшли до призначення сотників.
У XVІІІ ст. організовуються полкові канцелярії, в сотнях - свої. Отже, полково-сотенна адміністрація ставала дедалі бюрократичнішою.
У другій половині XVІІІ ст. російський абсолютизм розпочав масовий наступ на полковий устрій у цілому.
У 1765 р. за маніфестом Катерини ІІ його було скасовано на Слобідській Україні під приводом того, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії.
Цю акцію було підготовлено канцелярією з управління слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 р., вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярії російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноросійському законодавству.
Полковий устрій зберігся лише на Лівобережній Україні - 10 полків і 174 сотні (в 1649 р. лише на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств налічувалося 16 полків і 272 сотні) [5, С. 348].
У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій було скасовано і в наступні роки (1782-1783 рр.) введено губернський поділ відповідно до російського "Уложения о губерниях" (1775 р.).
Пізніше на основі губерній було створено п'ять намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське та Катеринославське) з повітами замість сотень.
У другій половині XVІІІ ст. царський уряд вживає заходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 р. "О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками". Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сербія (1752 p.), Слав'яносербія (1753 p.), Новослобідський козацький полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.
Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 р. Указом царя від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося із двох департаментів - військового і цивільного.
Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався за загальноросійським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіального козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій – Єлисаветградської та Катеринославської і одного повіту - Бахмутського. З 1765 р. губернським містом став Кременчук.
З 1775 р. все Північне Причорномор'я поділялося на дві губернії - Новоросійську і Азовську.
Приєднання Криму в 1783 р. привело до змін політичного ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі [15, С. 132].
Більшість населення Криму в силу історичних та релігійних традицій схилялася до підданства Османській імперії й тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Це, своєю чергою, спричинило до масового переселення в Таврійську область українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни тощо.
Указом від 30 березня 1783 р. із Азовської та Новоросійської губерній було утворене Катеринославське намісництво.
Другий і третій поділи Польщі послужили підставою для перегляду адміністративно-територіального устрою Російської імперії. У січні 1795 р. було утворено Вознесенську губернію, яка в листопаді того ж року стала намісництвом.
Відповідно до указу Павла І від 12 грудня 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії" намісництва були ліквідовані.
Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Ця губернія проіснувала до 1802 р., коли вся територія Південної України була поділена на три губернії - Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. - Херсонська) і Таврійську.
Бкло створено також Чернігівську, Полтавську (раніше вони складали Малоросійське генерал-губернаторство), Слобідсько-Українську (на території п'яти полків колишньої Слобожанщини) губернії.
В останній чверті XVІІІ ст. на Півдні України були засновані нові міста: Катеринослав (1787 р.), Херсон (1788 p.), Миколаїв(1789 p.), Одеса (1794 р.) та ін.
3. АППАРАТ УПРАВЛІННЯ
Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб'єктом. Згодом Україна двічі поверталася під владу колегії іноземних справ - у 1727-1734 рр. та 1750-1764 рр., але це вже не впливало на позицію Росії, на її ставлення до України.
Положення договору 1654 р. про невтручання Росії у внутрішнє управління України було відкинуто. Україна невпинно перетворюється у невід'ємну частину Російської держави.
29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський Указ про утворення Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові - резиденції гетьмана. Колегія складалася з шести штаб-офіцерів - представників полків царської армії, які дислокувалися в Україні. Її президентом став бригадир (генерал) Вільямінов, вірний царський служака.
Створення колегії офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації України. Насправді ж колегія, як відверто заявив її президент, мала наказ Петра І знищити усі "давнини" України і "поступати по-новому", тобто включити Україну до російської системи управління.
Отже, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції, в яку оскаржувалися всі без винятку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегії поради. Гетьман і генеральна старшина мали діяти лише через Вільямінова, їм, зокрема, було заборонено розсилати універсали.
Колегія пильно доглядала за усіма грошовими та натуральними зборами, що надходили в її розпорядження, внаслідок цього за часів діяльності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.
Колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише підготувати вибори нового гетьмана, охороняти народ від утисків з боку шляхти та старшини і закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Народ спочатку вірив у "добрі" наміри колегії. Вона ж, користуючись цим, посилювала гноблення населення.
У 1764 р., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було доручено колегії, яка дістала назву Друга Малоросійська колегія, її очолив президент - граф П. Румянцев, його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв Україною одноособово. Зовсім не випадково Катерина ІІ називала його головним малоросійським командиром.
Серед восьми членів Колегії четверо були українцями, один з них - граф О. Безбородько обіймав посаду писаря, тобто канцлера при Румянцеві. Він же був головним комендантом усіх козацьких частин в Україні.
В інструкції Румянцеву Катерина ІІ наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українців погляд на себе як на самостійну народність.
Рекомендувалося додержувати такого методу управління Україною - розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Катерина ІІ заявляла, що для ведення малоросійських справ треба мати "лисячий хвіст і вовчу пащу". Друга колегія розраховувала шляхом проведення такої політики на ліквідацію автономії України.
Почала вона з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного становища і збільшення надходжень до царської казни. Колегії належить також сумнівна честь здійснення указу 1783 р. Саме колегія керувала ліквідацією Запорізької Січі.
За правління колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії.
Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність у колегії відпала. У 1786 р. вона припинила свою діяльність. Румянцев за двадцять років свого правління Україною виконав волю цариці.

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у контрольний роботі, треба зауважити, що Українська козацька держава аж до 80-х рр. XVІІІ ст. - це надзвичайно важлива епоха в історії українського народу, а її вплив на майбутнє України ніколи не припинявся.
Саме Українська козацька держава після занепаду Галицько-Волинського князівства, а потім у часи "Руїни", з відривом Правобережжя і поверненням його під владу Польщі, стала головним місцем національного життя всіх українських земель.
У Гетьманщині впродовж усього часу її існування був своєрідний демократичний у своїй основі державний устрій.
У різний час царський уряд урізав автономію, але у свідомості народних мас зберігались ідея демократичності й незалежності Української держави, почуття патріотизму, любові до своєї батьківщини. І коли наприкінці XVІІІ ст. багатьом здавалося, що українське національне життя померло, саме на основі національно-державних традицій попереднього часу почалося нове відродження національної самосвідомості українського народу, що супроводжувалося формуванням самобутньої правової системи, яка тривалі роки існувала у формі українського звичаєвого права, втілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві.
Противники української державної суверенності не раз намагалися зруйнувати українську державність. Але народна надія ніколи не згасала. Гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, конституція П. Орлика, "Історія Русів" - все це й багато чого іншого переконливо свідчать про незнищенне прагнення українського народу відродити власну національну державу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О. Д. Історія України. - К.: Лібра, 2002. - 454 с.
2. Борисенко В. Й. Курс української історії. - К.: Либідь, 1998. - 732 с.
3. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVІІІ - початок XX ст.). - Львів: Каменяр, 1996. - 400 с.
4. Горобець В. М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у першій половині XVІІІ ст. // Український історичний журнал. - 1993. - № 2. - С. 66 - 69.
5. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. - Львів: Світ, 1991. - 572 c.
6. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. акад. В. Я. Тація, акад. А. Й. Рогожина. - К.: Ін Юре, 2000. - 648 с.
7. Історія держави і права України: Навч. посібник / За ред.
А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 384 с.
8. Історія України: нове бачення: У 2 т. Т. 1 / За заг. ред. В. А. Смолія. - К.: Заповіт, 1996. - 270 с.
9. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. - К.: Лібра, 1996. - 480 с.
10. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К.: Україна, 2000. - 430 с.
11. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України: Навч. посібник. - 2-ге вид., перероб. - К.: Знання, 1999. - 576 с.
12. Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. - К.: Атіка, 2002. - 341.
13. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - 2-ге вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2000. - 662 с.
14. Рибалка І. К. Історія України: Ч. 2. - К.: Либідь, 1999. - 568 с.
15. Саксонов В. Б. Введение губернской системы управления на территории Южной Украины // Вісник НУВС. - Вип. 7. - Харків: НУВС, 1999. - С. 132 - 141.
16. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. - К.: Либідь, 1993. - 320 с.