Кр ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УРСР В ПЕРІОД 1964-1985 р.р..

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"
на тему:
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УРСР В ПЕРІОД 1964-1985 р.р.

ПЛАН

Вступ 3
1. Правовий статус УРСР как союзної республіки 4
2. Органи державної влади і управління 7
3. Правоохоронні органи 13
Висновки 21
Тест № 30. Задача № 30 23
Список використаної літератури 24

ВСТУП
У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партійного керівництва СРСР. Замість М. Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л. Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась [4, с. 3].
У той же час Л. Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійснювати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй стабільне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтневого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Втім, ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали - "волюнтаристські", хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л. Брежнєвим лозунг "стабільність" насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло консервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені традиціями привілеї [2, с. 350].
"Брежнєвський період" історії України - період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно - пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення [6, с. 18].
На рубежі 60-70-х р.р. Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу республіка, вступили у період історії, за яким затвердилася назва "застій", що тривав до середини 80-х р.р.
У наданій контрольній роботі розглядаються особливості державного устрою УРСР в період 1964-195 р.р.

1. ПРАВОВИЙ СТАТУС УРСР КАК СОЮЗНОЇ РЕСПУБЛІКИ
У період, що розглядається, УРСР була складовою частиною Союзу РСР, правовий статус якої до жовтня 1977 р. визначався передусім Конституцією СРСР 1936 р.
У другій половині 60-х р.р. отримала перевагу тенденція зміцнення централістських засад у багатьох сферах державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Згадані процеси торкнулися передусім економіки.
Як відомо, втілення в життя у 50-ті р.р. системи територіально-економічних об'єднань - раднаргоспів - створило можливість для більш ефективної праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конкуренції між підприємствами, впровадження передових технологій тощо. Раднаргоспи надавали деякий простір для ініціативи, стимулів до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кадрів.
Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зростанню продуктивності праці, підвищенню рентабельності підприємств, наповненню ринку товарами, зниженню цін. Втім, сталий економічний розвиток республік загрожував посиленням їх самостійності, причому не лише економічної, а й політичної, тобто послабленням командно-адміністративної системи. Тому були вироблені нові централізаторські підходи до керівництва економічним життям країни, намічені грандіозні програми освоєння нових, економічних районів, здійснення "новобудов століття" [2, с. 356].
Верховна Рада СРСР прийняла 2 жовтня 1965 р. закон про зміни системи органів управління промисловістю країни, згідно з яким ліквідувалися республіканські Ради народного господарства та Ради народного господарства економічних районів. В той же час створювалася велика кількість союзних міністерств і відомств, які підпорядкували собі майже всю економіку союзних республік.
Централістські засади запанували і в політиці з питань технічного прогресу, капітальних вкладень, цін, оплати праці, фінансів, кредиту, народногосподарського обліку, в системі органів управління, правоохоронних органів.
Таким чином, відбувалася своєрідна колонізація союзних республік з боку центрального партійно-державнон го керівництва країни.
В Конституції СРСР 1977 р., а також в конституціях республік велика увага приділялась проблемам правового статусу союзної республіки.
Конституції декларували широкі права республік, що знайшло своє вираження, перш за все, в констатуванні наявності у союзної республіки суверенітету.
Сутність суверенітету союзної республіки визначалась у її верховенстві, повновладді, незалежності й самостійності щодо інших держав і суспільних інститутів внутрішнього та зовнішнього характеру. За республікою як суверенною державою закріплювалось право мати свою конституцію, розроблену і прийняту Верховною Радою республіки. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками, брати участь у міжнародних організаціях. Головною гарантією суверенітету союзної республіки було закріплення за нею права вільного виходу із складу Союзу РСР. Як суверенна держава союзна республіка, поза межами, зазначеними в ст. 73 Конституції СРСР, самостійно здійснювала державну владу на своїй території.
Конституція СРСР, широкомовно заявляючи про суверенітет союзної республіки, в той же час багато уваги приділяла забезпеченню і гарантуванню суверенітету Союзу РСР, що практично означало консервацію централізму в управлінні державою. До гарантій союзної державності відносилися, наприклад, загальносоюзне громадянство, принцип відповідності основних положень республіканського законодавства Конституції СРСР і загальносоюзному законодавству, пріоритет загальносоюзного закону в разі його колізії з республіканським законом.
Стаття 73 Конституції СРСР до виключного ведення Союзу РСР відносила широке коло питань у таких галузях, як оборона, транспорт, зв'язок, енергетика та ін.
Конституція СРСР передбачала бюрократичну понадцентралізацію в тих галузях, де це суттєво ущемляло права республік, передусім економіку і бюджет, формування народногосподарського плану.
У період, що розглядається, склалась негативна практика, коли союзні органи і організації часом привласнювали повноваження союзних республік, ігнорували або порушували їх права. Так, відповідно до ст. 73 Конституції СРСР найвищі органи державної влади СРСР повинні були забезпечувати єдність законодавчого регулювання на всій території СРСР, встановлювати Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік.
Всупереч цьому положенню мали місце випадки, коли союзні органи державної влади приймали не Основи як основоположні загальносоюзні акти, котрі у повному обсязі регулювали ті чи інші суспільні відносини, в тому числі з питань спільного відання Союзу РСР і союзних республік, а правові акти.
В діяльності союзних органів державної влади і управління траплялись також випадки, коли вирішувалися питання, цілком віднесені до відання союзних республік [6, c. 17].
В той же час Конституція СРСР не передбачала механізму, за допомогою якого республіка могла б протистояти тиску з боку загальносоюзних відомств. Замість надання союзній республіці права самій захищати власний суверенітет, Конституція СРСР фіксувала в ст. 81, що "суверенні права союзних республік охороняються Союзом РСР".
Не мало реального значення й представництво союзних республік в загальносоюзних органах. Зазначене стосується такої гарантії суверенітету союзної республіки, як її право на вихід із складу СРСР, але фактично це була лише декларація. Достатньо сказати, що законодавчий порядок реалізації права на відділення у період, що розглядається, навіть не був розроблений.
Таким чином, правовий статус УРСР як суверенної держави в досліджуваний період в усіх сферах життя був фікцією [2, с. 358].
Тиск і диктат союзних структур, понадцентралізація управління знаходили своє відображення як в системі державного апарату, иак і в системі законодавства, що функціонували в Україні у другій половині 60-х - першій половині 80-х р.р.
2. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ
У період, що розглядається, в Україні функціонував розгалужений державний апарат. Його організація і діяльність юридично регулювались Конституціями СРСР і УРСР, іншими правовими актами, а фактично - рішеннями з'їздів, пленумів ЦК КПРС, Компартії України, інших партійних структур.
Найвищим органом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважалась Верховна Рада УРСР, яка формувалась на основі загапьного, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 р. - 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи.
Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР - сесії (чергові та позачергові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР двічі на рік.
Діяльності Верховної Ради в період, що розглядається, у найбільшому ступені було притаманне поєднання законодавства із здійсненням державного управління і контролю.
Допоміжним органом Верховної Ради виступали її постійні комісії. В досліджуваний період їх кількість постійно зростала. Так, на першій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання (1963-1967 р.р.) були додатково сформовані комісії: важкої промисловості і машинобудування, легкої і харчової промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку, комунального господарства і побутового обслуговування, з питань науки і культури. Окремі зміни в систему комісій вносилися і в наступні роки. [2, с. 359].
Діяльність постійних комісій регулювалась Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української РСР, затвердженим 29 червня 1966 р. на дев'ятій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання. У ньому визначались завдання, права і обов'язки постійних комісій, форми та методи їх організаційної діяльності. Правовий статус постійних комісій Верховної Ради УРСР закріплювала й Конституція УРСР 1978 р.
Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки.
Конституція УРСР 1937 р. не визначала правове становище Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази, але діяльність Президії виходила за вказані рамки.
Зміст зазначеної діяльності у другій половині 60-х - першій половині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конституції, союзного і республіканського законодавства, підготовці питань до сесій, забезпеченні нормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури республіканських органів управління, розв'язанні адміністративно-територіальних питань.
Президія широко застосовувала нормативне регулювання суспільних відносин, видаючи з цією метою, як правило, укази. Указ - другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та іншого законодавства.
Здійснюючи права УРСР у галузі зовнішніх відносин, Президія Верховної Ради республіки ратифікувала конвенції та інші міжнародно-правові акти.
До складу Президії за посадою входили: голова Верховної Ради УРСР, перший заступник голови Верховної Ради УРСР, заступник голови Верховної Ради, голова Комітету народного контролю УРСР, голови постійних комісій Верховної Ради УРСР. Очолював Президію голова Верховної Ради УРСР.
Стаття 106 Конституції УРСР перелічувала питання, які знаходилися у віданні Президії Верховної Ради УРСР.
Порядок діяльності Верховної Ради УРСР визначався регламентом Верховної Ради УРСР та іншими законами республіки, що видавались на підставі Конституції УРСР 1978 р. Регламент Верховної Ради УРСР був прийнятий на першій сесії Верховної Ради УРСР десятого скликання 25 березня 1980 р.
Органи державного управління УРСР в особі Ради Міністрів УРСР, державних комітетів, міністерств та відомств на початку періоду, що розглядається, були суттєво перебудовані передусім у зв'язку з господарською реформою 1965 р.
На початку 1967 р. система органів державного управління УРСР складалася з Ради Міністрів УРСР, 27 союзно-республіканських і 5 республіканських міністерств, державного планового комітету Ради Міністрів УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва, комітету народного контролю УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті, державного комітету Ради Міністрів УРСР по хлібопродуктах і комбікормовій промисловості, державного комітету Ради Міністрів УРСР по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР по продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту та використання машин у колгоспах і радгоспах, головного управління Ради Міністрів УРСР з матеріально-технічного постачання, центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР.
До зазначеної системи входили також деякі спеціальні комітети і головні управління при Раді Міністрів УРСР, створені урядом республіки на підставі п. "є" ст. 43 Конституції УРСР 1937 р.
В подальшому система державних комітетів, міністерств та інших центральних органів управління України неодноразово перебудовувалась. Створювались нові галузеві органи, змінювались їх підпорядкованість та найменування.
Глава 13 Конституції УРСР 1978 р. цілком присвячена визначенню правових підстав організації та діяльності Ради Міністрів УРСР. У ст. 115 Рада Міністрів УРСР - уряд республіки - визначалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади Української РСР.
Рада Міністрів УРСР була відповідальною перед Верховною Радою УРСР і мусила не рідше одного разу на рік звітувати про свою роботу перед нею (ст. 117).
Рада Міністрів УРСР утворювалася Верховною Радою УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів УРСР, голів державних комітетів УРСР. За поданням голови Ради Міністрів УРСР Верховна Рада УРСР могла включити до складу уряду УРСР керівників інших органів і організацій УРСР. Для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням керівництва народним господарством, та інших питань державного управління як постійний орган Ради Міністрів УРСР діяла Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також інших членів уряду відповідно до Закону про Раду Міністрів Української РСР від 19 грудня 1978 р. Рада Міністрів УРСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були обов'язковими на всій території УРСР.
За Конституцією УРСР центральними органами державного управління виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі Раді Міністрів УРСР. Перелік зазначених органів державного управління містився у Законі про Раду Міністрів Української РСР.
Союзно-республіканські міністерства і державні комітети були покликані керувати дорученими їм галузями управління, підлягаючи як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному союзно-республіканському міністерству або державному комітету СРСР. Республіканські міністерства і державні комітети повинні були керувати дорученими їм галузями управління або здійснювати міжгалузеве управління, підлягаючи Раді Міністрів УРСР.
Місцевими органами влади у період, що розглядається, були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів трудящих (а за Конституцією УРСР 1978 р. - Ради народних депутатів).
У 1960-1970 р.р. було прийнято ряд правових актів союзного і республіканського рівнів, покликаних удосконалити роботу окремих ланок системи місцевих органів державної влади і управління, наприклад укази Президії Верховної Ради СРСР про основні права і обов'язки сільських і селищних, районних, міських районних у містах і обласних Рад, а також закони УРСР про ці Ради.
Основоположні начала організації та діяльності місцевих Рад містила Конституція УРСР 1978 р. В главі 9 "Система і принципи діяльності Рад народних депутатів", зокрема, визначалось, що строк повноважень Рад - п'ять років.
Місцеві Ради обирали голів Рад, формували свої президії, а також утворювали постійні комісії, створювали виконавчі і розпорядчі, а також інші підзвітні їм органи (ст. 80), Ради утворювали органи народного контролю (ст. 81).
Демократичні засади передбачала ст. 83 Конституції, де говорилося, що діяльність Рад народних депутатів будується на основі колективного, вільного, ділового обговорення і вирішення питань, гласності, регулярної звітності виконавчих і розпорядчих органів, інших створюваних Радами органів перед ними та населенням, широкого залучення громадян до участі а їх роботі.
Вибори делегатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.
Конституція УРСР містила спеціальний розділ VІ "Місцеві органи державної влади і управління в Українській РСР" з двома главами: "Місцеві Ради народних депутатів" і "Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів".
Конституція перш за все визначала систему місцевих Рад (ст. 124), а також основні напрямки їх діяльності.
Місцеві Ради були покликані керувати на своїй території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом; затверджувати плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет і звіти про їх виконання; здійснювати керівництво підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами та організаціями; забезпечувати додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян; сприяти зміцненню обороноздатності країни. Місцеві Ради приймали рішення в межах повноважень, наданих їм законодавством Союзу РСР і Української РСР.
Виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад були виконкоми, які обиралися ними. Виконкоми виконували деякі внутрішньоорганізаційні функції: скликали сесії Рад, організовували підготовку і проведення виборів до Рад, здійснювали іншу організаторську діяльність. Виконкоми мали право вирішувати усі питання, віднесені до відання Рад, за винятком питань, які вирішувалися тільки сесією Ради. Вони координували діяльність постійних комісій, сприяли депутатам у виконанні їх повноважень. Докладно компетенція виконкомів визначалась законами про місцеві Ради народних депутатів УРСР.
Досить розгалуженою ланкою в апараті управління місцевих Рад були відділи та управління виконкомів, створення яких відносилося до компетенції самих Рад.
3. ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
У 1964-1985 р.р. було прийнято багато нормативних актів, спрямованих на удосконалення організації органів правосуддя, прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, які були покликані своєю діяльністю забезпечити охорону прав і свобод громадян, інтересів держави і суспільства, боротись за всебічне зміцнення правопорядку, суворе дотримання законності.
Усю систему правоохоронних органів пронизували централістські начала.
Судова система УРСР на початку даного періоду функціонувала на підставі Закону про судоустрій УРСР, прийнятого 30 червня 1960 р., з внесеними до нього в наступні роки змінами. Заходи щодо подальшого поліпшення роботи судів були намічені в постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від ЗО липня 1970 р. "Про заходи щодо поліпшення роботи судових і прокурорських органів".
Виявивши суттєві недоліки в діяльності судів, постанова визначила шляхи їх подолання і найважливіші завдання судових органів. У ній підкреслювалось, що діяльність судів має грунтуватися на дотриманні соціалістичної законності й здійснюватися в обстановці високої відповідальності за доручену справу, бездоганного виконання службового обов'язку. Були також накреслені заходи щодо поліпшення роботи з кадрами, перед якими стояли відповідальні завдання щодо відправлення правосуддя. Отже, і судова система була об'єктом пильної уваги партійних органів.
Основоположні начала судової системи республіки визначила Конституція УРСР 1978 р., в ст. 149 якої зазначалось, що правосуддя в Українській РСР здійснюється тільки судом.
Судами в УРСР визнавалися Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. В Конституції зазначалось, що всі суди УРСР утворюються на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися відповідно обласними, Київською міською Радами народних депутатів. Судді Верховного Суду УРСР, а також обласних судів, Київського міського суду обиралися Верховною Радою УРСР. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за місцем їх проживання або роботи відкритим голосуванням, а народні засідателі вищих судів - відповідними Радами народних депутатів.
Згідно з Конституцією Верховний Суд УРСР був найвищим судовим органом УРСР і здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки. Він складався з голови Верховного Суду УРСР, його заступників, членів і народних засідателів (ст. 151).
Демократичний характер мала ст. 152 Конституції, в якій зазначалося, що розгляд цивільних і кримінальних справ у всіх судах здійснюється колегіально; в суді першої інстанції - з участю народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя користувалися всіма правами суддів.
Зміцненню законності покликана була слугувати ст. 153 Конституції, де зазначалося, що судді і народні засідателі є незалежними й підкоряються тільки законові.
Конституція зазначала, що організація і порядок діяльності судів Української РСР визначаються законами Союзу РСР і Української РСР. І такі акти були прийняті. Так, 30 листопада 1979 р. прийняли Закон СРСР "Про Верховний Суд РСР".
Законом СРСР від 25 червня 1980 р. затверджувалася нова редакція Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР. На їх основі в УРСР у 1981 р. були прийняті закони про судоустрій УРСР, про вибори районних (міських) народних суддів УРСР, а також про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР.
Вирішення господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями здійснювалось органами державного арбітражу.
У січні 1974 р. з метою підвищення ролі органів держарбітражу в забезпеченні правильного і однакового застосування законодавства при вирішенні господарських спорів, посилення впливу цих органів на підприємства, установи, організації у справі дотримання державної дисципліни, виконання планових завдань і договірних зобов'язань, а також підвищення рівня керівництва органами держарбітражу Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган.
Рада Міністрів СРСР затвердила нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР. Було також затверджено Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. 30 листопада 1979 р. прийнято Закон СРСР "Про державний арбітраж СРСР", де визначались завдання органів держарбітражу, наводилась їх система, зазначалось те, що регулювало організацію, порядок діяльності та компетенцію органів держарбітражу.
Однією з ланок правоохоронної системи УРСР виступала республіканська прокуратура. На початку періоду, що розглядається, вона будувалась і діяла на підставі Положення про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженого указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р.
Основні положення про організацію і діяльність прокурорських органів сформульовані в Конституції СРСР 1977 р., яка визначала зміст, цілі та завдання прокурорського нагляду, принципи побудови і діяльності прокурорської системи, структуру органів прокуратури, строки повноважень і порядок призначення прокурорів від вищої до нижчої ланки, відповідальність і підзвітність Генерального прокурора СРСР.
Конституція встановлювала, що прокуратура являє собою систему "єдиних централізованих органів, підпорядкованих тільки центру в особі Генерального прокурора СРСР.
Про прокуратуру йшлося і в главі 19 Конституції УРСР 1978 р., де визначалось, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад, колгоспами, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території України здійснюється Генеральним прокурором СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і нижчестоящими прокурорами (ст. 162).
Прокурор УРСР і прокурори областей призначалися Генеральним прокурором СРСР. Районні та міські прокурори призначалися Прокурором УРСР і затверджувалися Генеральним прокурором СРСР. Строк повноважень Прокурора УРСР і всіх нижчестоящих прокурорів - п'ять років.
На підставі і відповідно до Конституції СРСР 30 листопада 1979 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про прокуратуру СРСР, де визначались завдання, основні напрямки, принципи організації та діяльності органів прокуратури, а також система цих органів. Згідно із Законом прокуратура являла собою виключно централізовану систему з широкими повноваженнями Генерального прокурора СРСР. Іншого за умов функціонування командно-адміністративної системи управління і не могло бути.
У період, що розглядається, було здійснено ряд заходів щодо подальшого удосконалення організації та діяльності органів внутрішніх справ. Так, з метою забезпечення єдиного оперативного управління діяльністю органів охорони фомадського порядку у боротьбі із злочинністю було створене союзно-республіканське міністерство охорони громадського порядку СРСР. 25 листопада 1968 р. його перейменовано у Міністерство внутрішніх справ СРСР. Відповідно були перейменовані Міністерства охорони громадського порядку республік і управління (відділи) виконкомів.
Головними завданнями МВС СРСР були:
- забезпечення громадського порядку, своєчасне попередження і припинення злочинів, їх викриття і розслідування;
- виправлення і перевиховування засуджених у дусі сумлінного ставлення до праці, суворого дотримання законів;
- організація роботи по забезпеченню пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів народного господарства;
- забезпечення безпеки дорожнього руху;
- широке використання досягнень науки і техніки в роботі по охороні порядку і у боротьбі зі злочинністю.
Органи внутрішніх справ складалися з підрозділів міліції, виправно-трудових закладів, пожежної охорони, слідства, штабних та інших служб. Міліція підрозділялась на територіальну і транспортну.
Перша - забезпечувала охорону порядку в містах та інших населених пунктах і на автомобільних дорогах, які зв'язували ці пункти; друга - виконувала аналогічні завдання на залізничному, водному і повітряному транспорті. До складу міліцейської служби входили карний розшук, служба БРСВ, адміністративна (зовнішня) служба, ДАІ, підрозділи відомчої міліції.
Удосконаленню діяльності міліції сприяли прийняті в період, що розглядається, нормативні акти. Так, певну роль у підвищенні рівня роботи міліції відіграла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 листопада 1968 р. "Про заходи по зміцненню міліції".
Важливе значення для подальшого удосконалення правового регулювання діяльності міліції мав указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 червня 1973 р. "Про основні обов'язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю", в якому визначались завдання, принципи діяльності, основні права і обов'язки радянської міліції.
Було також прийнято нове Положення про радянську міліцію.
Керівництво судами і органами державного нотаріату в УРСР з березня 1963 р. по серпень 1970 р. покладалося на Верховний Суд республіки, а на місцях - на обласні суди.
Вирішення деяких питань по керівництву юстицією було віднесено до відання Юридичної комісії при Раді Міністрів СРСР та юридичних комісій при Радах Міністрів союзних республік.
З метою підвищення рівня державного керівництва судами та іншими установами юстиції, поліпшення правової роботи в народному господарстві, подальшого удосконалення законодавства у 1970 р. було створено союзно-республіканське Міністерство юстиції СРСР, на яке покладалося організаційне керівництво судами, сприяння підвищенню рівня їх діяльності. Його важливіші функції полягали у систематизації й підготовці пропозицій по кодифікації законодавства. Крім того, на Міністерство покладалися функції по керівництву адвокатурою, нотаріатом, органами ЗАГСу.
В УРСР Міністерство юстиції та відділи юстиції облвиконкомів були утворені 6 жовтня 1970 р. Компетенція, організація і діяльність Мінюсту УРСР визначались у Положенні про Міністерство юстиції Української РСР.
У період, що розглядається, дальший розвиток одержала адвокатура. 15 червня 1965 р. до Положення про адвокатуру УРСР 1962 р. були внесені зміни. Положення встановлювало, що обласні колегії адвокатів діють з метою здійснення захисту на попередньому слідстві та в суді, представництва з цивільних справ у суді та арбітражі, а також для надання іншої юридичної допомоги громадянам, підприємствам, установам, організаціям і колгоспам. Колегії адвокатів були добровільними об'єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю.
В Положенні визначались завдання і склад колегій, їх органів, права і обов'язки адвокатів, а також форми керівництва державних органів колегіями.
30 листопада 1979 р. прийнято Закон "Про адвокатуру СРСР", де зазначалось, що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян та організацій, здійсненню правосуддя, вихованню громадян у дусі дотримання трудової дисципліни, поваги до прав, честі та гідності інших осіб.
Важливе значення в республіці мала діяльність нотаріальних органів. Нотаріатом називалася система державних органів (нотаріальних контор), до обов'язків яких входило посвідчення безспірних прав і фактів, котрі мають юридичне значення. Організація і діяльність нотаріату регулювалися законодавством, зокрема Законом СРСР від 19 липня 1973 р. "Про державний нотаріат", а також Законом УРСР від 15 грудня 1974 р. з тією ж назвою, який набрав чинності 1 травня 1975 р.


ВИСНОВКИ
Отже, у двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціонував розгалужений державний апарат, організація і діяльність якого були врегульовані законодавчими актами як союзного, так і республіканського рівня.
В цих актах багато говорилося про демократів, широкі права представницьких органів, необхідність зміцнення соціалістичної законності. Проте в умовах панування командно-адміністративної системи управління ці положення у багатьох випадках залишалися лише деклараціями.
Так, Верховні Ради СРСР і УРСР, а також інших союзних республік, всупереч їх статусу законодавчих органів, в основному "одностайно" голосували за пропозиції та законопроекти державно-партійного апарату. Призначення і переміщення вищих посадових осіб затверджувалися Верховними Радами без будь-якої спроби з'ясувати їх причини. Фактично ці питання заздалегідь вирішувалися у відповідних партійних структурах. Верховні Ради були передусім декларативними, ніж працюючими органами.
Такими ж безправними органами виявилися й місцеві Ради всіх ступенів. Їх безправ'я визначалося, перш за все, вкрай слабкою матеріально-фінансовою базою. У діяльності місцевих Рад головну роль відіграли виконкоми. На сесіях депутати лише "одностайно" голосували за підготовлені апаратом виконкомів рішення.
Відтиснення представницьких органів державної влади управлінським апаратом на другий план призвело до того, що цей апарат сам займався підзаконною творчістю, видаючи численні інструкції та накази, які фактично мали силу закону.
До речі, і практика формування представницьких органів влади спрямовувалась на підбір досить "слухняного" складу депутатів, згодних "одностайно" штампувати шляхом голосування підготовлені апаратом рішення.
Практика організації виборів Рад усіх рівнів йшла таким чином, що у бюлетені для голосування стояло прізвище тільки одного кандидата в депутати. Оскільки висування кандидатів у депутати було монополізовано партійними комітетами, то фактично це були не вибори депутатів, а їх призначення.
Багато проблем існувало також в організації та діяльності правоохоронних органів. Їх працівники одержували низьку зарплату, перебували в матеріальній (житло, паливо в сільській місцевості, продукти, дитячий садок, школа тощо) та іншій залежності від місцевих властей. Це призводило до того, що керівники, особливо місцеві, втручалися в роботу суду, прокуратури, міліції, що було грубим порушенням конституційних принципів незалежності суду і прокуратури.


Тест № 30
Хто був останнім кошовим отаманом Запорізької Січі?
1. І. Сірко; 2. П. Сагайдачний; 3. П. Калнишевський.
Останнім кошовим отаманом Запорізької Січі був П. Калнишевський.

Задача № 30
Умова:
Помираючи старий шляхтич, ображений за неслухняність на свого сина, заповідав при добрій пам'яті й здоровому глузді у письмовій формі свій маєток і рухоме майно місцевому монастирю. Після смерті батька син, претендуючи на батьківську спадщину, звернувся до суду.
Питання:
Як буде вирішена справа і в якому суді, якщо події відбувались у 1589 р.?
Розв'язання:
Подія трапилась за часів Польсько-Литовської доби. Справа носить цивільно-правовий характер і буде розглянута у церковному суді за Литовським Статутом 1588 р., у ст. 2 розділу 8 якого зазначається, що якби хтось на рухоме майно або на помістя, будь-яким чином набуті, надумав заповіт скласти, тоді він, будучи здоровим або й хворим, але при добрій пам'яті і здоровому глузді, має право вільно майно своє рухоме, а також помістя ним самим набуте але не батьківське і не материнське, кому захоче, за своєю доброю волею як духовним, так і світським особам, заповідати.
Отже, спадщину отримує місцевий монастир.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. - К.: Академія, 1999. - 568 с.
2. Історія держави і права України: Підручник: У 2-х ч. Ч. 2 / За ред. акад. А. Й. Рогожина. - К.: Ін Юре, 1996. - 446 с.
3. Каратуев А. Г. Советская бюрократия. Система политико-зкономического господства и ее кризис (1919-1991). - М.: Наука, 1993. - 480 с.
4. Кульчицький В. С. Новітня історія України // Український історичний журнал. - 1991. - № 12. - С. 3 - 17.
5. Музиченко П. П. Історія держави і прави України: Навч. посібник. - 2-е вид., випр. и доп. - К.: Знання, 2000. - 660 с.
6. Погорілко В. Ф. Національно-державний устрій СРСР. - К.: Вища школа, 1989. - 396 с.
7. Савицкий В. М. Проблемы становления судебной власти в обновляющейся России // Актуальнме проблемы современного права. - М.: БЕК, 1995. - С. 8 - 19.
8. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 656 с