Кр ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ ЛАД УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ XX ст.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"
на тему:
ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ ЛАД УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ XX ст.

ПЛАН

Вступ 3
1. Перша буржуазно-демократична революція в Росії 4
2. Зміни у державному ладі Російської імперії 10
3. Ради робітничих депутатів у революції 1905 р. 17
Висновки 20
Список використаної літератури 21


ВСТУП
На рубежі XІX-XX ст.ст. Росія, до складу якої входила Україна, вступила у стадію монополістичного розвитку. Високою була концентрація виробництва в промисловості, особливо важкій. Значну роль в економіці відіграли вітчизняні монополії, які перебували в залежності від іноземного капіталу.
Початок XX ст. характеризується невпинним зростанням масових виступів трудящого населення. Одночасно з робітничим рухом і під його впливом виступили проти поміщиків і селяни.
Внаслідок реакційної національної політики царського уряду активізувався національно-визвольний рух пригноблених народів Росії. Якщо в національному русі України в другій половині XІX ст. переважно брала участь інтелігенція, то в нових умовах в ньому зростає роль робітничого класу та селянства.
Національно-визвольний рух в Україні поставив у порядок денний створення українських політичних партій. Першою з них виникла у 1900 р. Революційна українська партія (РУП). Від РУП відкололася група, яка започаткувала Народну українську партію (НУП). У грудні 1904 р. з РУП вийшла і організувала Український соціал-демократичний союз "Спілка", очолювана М. Меленевським.
Кожний страйковий виступ був частиною нової революційної хвилі. У червні 1905 р. спалахнуло повстання на панцернику "Потемкин" біля Одеси. Найвище піднесення революції припало на жовтень і грудень 1905 р. Воно ознаменувалося загальними страйками, демонстраціями, барикадами, вуличними боями з поліцією та урядовими військами. Незважаючи на жорстокі репресії, робітники і селяни України продовжували революційну боротьбу.
1. ПЕРША БУРЖУАЗНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ
Революція 1905-1907 pp. стала першою демократичною революцією в Росії, підготовленою всією ходою соціально-економічного і політичного розвитку країни. Революційні події в Україні були складовою частиною революції, яка охопила всю Росію.
У січні 1905 р. японці захопили Порт-Артур. Російсько-японська війна та поразка в ній Росії у поєднанні з глибокою економічною кризою і безправ'ям народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої демонстрації у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р.
Хвиля демонстрацій прокотилась і в Україні. Увесь 1905 р. був роком піднесення революції. Ним датується нова доба в історії України. Почалися процес демократизації режиму імперії, який в Україні набрав характеру націоналізації всіх форм і проявів суспільного життя, просвітницький і кооперативний рух; виникали господарські організації, політичні партії, українська періодична преса. Рух приваблював до себе й байдужі досі нижчі верстви, став масовим. Фундамент його був закладений ще в 1900 р.
Політичною ідеологією українського руху був автономізм. Головним ідеологом цієї все більш наростаючої вважається М. Драгоманов, а драгоманівство – тим прапором, під яким єдналися майже всі українські політичні партії аж до найновіших часів.
Проте програма М. Драгоманова мала багато хиб. Однією з найголовніших була та, що в зовнішній політиці вона ідентифікувала цілі України з цілями Росії. У внутрішній політиці драгоманівство покладало занадто великі надії на демократизацію Росії, і саме на російських лібералів. Не розумів М. Драгоманов достатньо глибоко й природи національної боротьби, сподіваючись, що з падінням самодержавства скінчиться і русифікаторська політика в Україні. Подібно до "мефодіївців", М. Драгоманов не уявляв собі майбутнього України без злуки з Росією.
Утім, драгоманівство стало українському національному рухові у великій пригоді, формуючи політичну думку цілих поколінь української інтелігенції XІX і XX ст.ст. З цією програмою українська інтелігенція зустріла революцію 1905 р. і лише вступ на політичну арену російського міщанства (Дума), банкротство лібералів і зростання російського націоналізму (з 1908 р.) нанесли першу поразку драгоманівству.
Революція 1905-1907 р.р. за своїм характером була буржуазно-демократичною, її вимогами були:
– ліквідація поміщицького землеволодіння і наділення селян землею;
– повалення самодержавства і встановлення в країні конституційного республіканського ладу;
– надання народові політичних прав і демократичних свобод: свободи слова, друку, зборів і свободи совісті, встановлення 8-годинного робочого дня.
Рушійними силами революції були пролетаріат і селянство. Революція 1905-1907 р.р. була і селянською революцією: аграрно-селянське питання стало одним з основних соціально-економічних питань революції. Тільки на середину року в Україні відбулося біля 1300 селянських виступів.
Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої нужди.
Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у загрозливе для царату гасло "Геть самодержавство! " Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.
Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища – широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, участь різних соціальних верств.
Лише протягом квітня-серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні – 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.
Повстання на броненосці "Потемкин" (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж, принаймні, лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним фактором, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій.
Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання Миколою ІІ 17 жовтня Маніфесту, в якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту – законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.
По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив.
У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета "Хлібороб". Незабаром газети українською мовою почали виходити у Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали – "Дзвін", "Українська хата", "Рідний край", "Посів", "Село" тощо. Всього протягом 1905-1907 рр. виходило 24 україномовних видання.
У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації "Просвіта". До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти, ці об'єднання вели активну культурницьку роботу – засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу тощо.
По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбулося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917-1920 рр.
Як вже зазначалось, активізація національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст. створила грунт для виникнення політичних партій. Перша з них – Революційна українська партія (РУП) виникла 11 лютого 1900 р. у Харкові, її організаторами були діячі студентських громад Д. Антонович, П. Андрієвський, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та інші.
РУП порвала з українським аполітичним культурництвом. Спочатку її основною програмною вимогою була "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ". Першочерговою метою проголосили "повернення нам прав, відзначених Переяславською конституцією 1654 р." Згодом гасло самостійної України було замінене вимогою культурно-національної автономії в межах Російської імперії.
До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися "вільними громадами". З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.
В умовах наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) – організація націоналістичного напрямку, яку очолював М. Міхновський. Так званих "10 заповідей" партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала. В 1917 р. колишні її члени створили Українську партію соціалістів-федералістів.
У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку група, яку очолював М. Меленевський. Вона стала на меншовицькі позиції і незабаром влилася до меншовицького крила РСДРП.
Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін.
УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. УСДРП проголосила себе представником "українського пролетаріату". Спроби об'єднання з РСДРП були невдалими.
Каменем спотикання стало національне питання. Російські соціал-демократи, нехтуючи національними проблемами, не хотіли погодитися на визнання УСДРП єдиним заступником українського пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою УСДРП.
Для російських соціал-демократів ідеалом була унітарна держава, в якій нібито із розв'язанням соціальних проблем зникне національний розбрат. Практичне здійснення цієї догми дорого обійшлося народам колишнього СРСР, зокрема українському.
Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій – Українській радикальній партії (УРП).
Переломний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Проте радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася.
Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як "Спілка" та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів.
Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських партій. З 497 членів і Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.
Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни. Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш популярною була вимога української освіти, особливо на початковому рівні. Але уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.
3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори до ІІІ Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав.
Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період – період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905-1907 р.р. Перша російська революція зазнала поразки.
2. ЗМІНИ У ДЕРЖАВНОМУ ЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Революційні події 1905-1907 p.p. примусили правлячий клас піти на істотну зміну абсолютистської форми правління. Під впливом подальшого розвитку капіталізму в місті та на селі, а також змін у співвідношенні сил трьох політичних таборів самодержавство у своїй еволюції пройшло, як це випливає з аналізу змін у державному ладі і праві, чотири основних періоди.
Перший період (від рубежу XІX-XX ст. ст. до 16 жовтня 1905 р.) – існування самодержавства напередодні першої російської революції. Він виявився в тому, що всеросійський жовтневий політичний страйк примусив Миколу ІІ підписати 17 жовтня 1905 р. конституційний маніфест. До того дня царське самодержавство мало юридично і фактично необмежений абсолютистський характер. Окремі реформи 1903-1904 pp. і перших місяців 1905 р. не похитнули царську владу. Як за суттю, так і формально, юридично цар залишався необмеженим монархом.
Другий період (17 жовтня 1905 р. – 2 червня 1907 р.) – існування самодержавства з опозиційними І і ІІ Думами. Його специфіка полягала в тому, що під ударами революції царат був змушений створити нові центральні державні установи і прийняти закони, несумісні з необмеженою монархією. Так, була створена Державна дума з законодавчими функціями.
Характерною особливістю даного періоду була нова редакція Основних державних законів, затверджена Миколою ІІ 23 квітня 1906 p., яка являла за суттю нові Основні закони. Отже, це була октроїрувана монархічна конституція. Вона закріпила незнаний раніше державному праву Росії принцип поділу влад, містила норми про права підданих, яких не було в колишніх редакціях Основних законів.
Третій період еволюції самодержавства охоплював час з 3 червня 1907 р. до липня 1914 р. При третьочервневому самодержавстві формально продовжували діяти і Основні закони 1906 p., і законодавча Дума, Проте новий виборчий закон забезпечив інший, бажаний самодержавству склад Думи. Більшість в ІІІ Думі складали вже не буржуазні ліберали та селянські депутати, а чорносотенці, які виражали інтереси кріпосників-поміщиків. Разом із октябристами, які представляли великий капітал, вони мали кваліфіковану більшість.
Четвертий період – самодержавство в роки світової війни, в умовах державно-монополістичного капіталізму (серпень 1914 р. – лютий 1917 p.).
Вибори в І Думу відбулися у березні – квітні 1906 р. в умовах поліцейського терору, масових арештів. До Думи було обрано 448 депутатів. За своїм партійним складом Дума була ліберально-кадетською.
Центральним в роботі Думи було обговорення проектів з аграрного питання, зокрема, селянських вимог про націоналізацію землі і зрівняльне землекористування.
8 липня 1906 р. І Дума була розпущена. Вибори до ІІ Думи проходили в умовах дальшого спаду революції. Шляхом репресивних заходів царат намагався утворити повністю підпорядковану йому Думу, зменшити в ній представництво робітників і селян. Проте ці заходи провалилися. ІІ Дума за своїм складом була більш лівою, ніж перша. Другу Думу, яка також не влаштовувала царат, було розпущено 3 червня 1907 р.
Третім виборчим законом царату було Положення про вибори до ІІІ Думи, затверджене царем одночасно із указом про розпуск ІІ Думи від 3 червня 1907 р. Цей виборчий закон фактично означав державний переворот, оскільки він був прийнятий царем без його попереднього проходження в Думі і Державній раді, що передбачалося Основними законами. Крім того, маніфест від 3 червня 1907 р. підтверджував необмежений характер царської влади. Цими актами самодержавство закріпило поразку революції і санкціонувало розгул реакції у всіх сферах суспільно-політичного життя.
Третьочервневий виборчий закон забезпечив поміщицько-буржуазній шовіністичний склад Думи, позбавив представництва в Думі багатомільйонне населення. ІІІ Дума являла коаліцію поміщиків з великою буржуазією. Протягом строку повноважень вона була слухняним знаряддям в руках царату.
Третьочервневий виборчий закон було застосовано й при утворенні ІV Думи у вересні – жовтні 1912 р., на етапі, який характеризувався пожвавленням економічного розвитку і суспільно-політичного життя, новим піднесенням революційного руху.
Більшість депутатів Державних дум від України, слушно, ставили на обговорення проблему національного самовизначення України, в першу чергу ті з них, хто прислуховувався до голосу Товариства українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу".
На засіданнях Державної думи четвертого скликання заговорили про "українське питання" й депутати від робітництва України. А коли в 1914 р. царський уряд заборонив святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, це викликало одностайний протест більшості депутатів Думи. Зокрема, багатий землевласник граф Капніст – нащадок славнозвісної шляхетської династії українських патріотів, заявив, що заборона Шевченківського ювілею є образою для всієї України*.
Проводячи реакційну політику в Україні, царат спирався передусім на всеохоплюючий каральний апарат і "виключне" законодавство. На початку XX ст. губернії і повіти України майже безперервно перебували у стані посиленої охорони за законом від 14 серпня 1881 р. у роки першої російської революції царат широко застосовував закон про воєнний стан 1892 р.
На початку XX ст., у передреволюційний період і в роки революції, вирізнилася група губернаторів-катів, лютих придушувачів народних виступів. Серед них – харківський губернатор І. Оболенський, який з винятковою жорстокістю придушив селянське повстання в 1902 р.
У каральній сфері одним із найперших завдань губернської адміністрації була боротьба з "протиурядовими" організаціями. Щодо цього губернатори одержували відповідну інформацію не тільки від підпорядкованого їм поліцейського апарату, а й, головним чином, від органів політичної поліції (жандармських управлінь і охоронних відділень).
Численні циркуляри міністерства внутрішніх справ націлювали, губернаторів на боротьбу із масовим робітничим і національно-визвольним рухом. Початок було покладено таємним циркуляром Горемикіна від 12 серпня 1897 р.
Незважаючи на застосування масових репресій, робітничий рух в Україні невпинно зростав, набував нових форм, його сила та організованість не могли не викликати тривоги у губернської адміністрації. Посилена "увага", яка приділялася робітничому руху, мала одну мету – усіма засобами запобігти страйкам.
У роки першої російської революції і в період реакції губернська адміністрація, борючись з робітничим рухом, широко використовувала "виключне законодавство". Щодо страйкарів власті могли не обмежуватися заходами адміністративного характеру, а притягувати активних учасників страйків до кримінальної відповідальності згідно з царським указом від 2 грудня 1905 р. Арешти страйкарів здійснювалися за розпорядженням губернаторів місцевою поліцією. Так, коли 13 грудня 1905 р. розпочався загальний страйк у Рівному волинський губернатор дав вказівку повітовому справнику придушити його із застосуванням зброї.
Губернатори приклали руку й до боротьби із профспілками та іншими організаціями робітників. Використовуючи закон від 4 березня 1906 р. уряд під тиском підприємців дозволяв існувати тільки тим спілкам, які обмежували свою діяльність економічними завданнями, погодженням з адміністрацією підприємств заходів, пов'язаних з поліпшенням праці та побуту. Власті почали закривати існуючі та відмовляти у реєстрації нових профспілок.
Коли наприкінці 1907 – початку 1908 pp. після розгрому багатьох профспілок намітилося зростання кооперативного руху, місцеві власті розгорнули боротьбу з цими робітничими організаціями. Так, одеський градоначальник зірвав створення робітничого кооперативу в листопаді 1907 р.
Об'єктом постійного "інтересу" з боку губернської адміністрації та поліції було аграрне і селянське питання. Воно стало центральним в буржуазно-демократичній революції, сфокусувавши найгостріші класові суперечності. Тому губернатори робили усе, щоб забезпечити на селі "спокій", В одних випадках вони задіювали проти селян всю силу репресивного апарату, нерідко очолюючи каральні експедиції, в інших – спиралися на безпосередньо підпорядковану їм повітову адміністрацію та поліцію.
Губернатори послідовно проводили в життя великодержавну шовіністичну політику царизму, подавляючи рух за відродження і національне самовизначення України. 5 травня 1903 р. був прийнятий закон про введення в 46 губерніях Європейської Росії повітової поліцейської варти "для охорони благочиння, загального спокою, безпеки та порядку у місцевостях, підвідомчих повітовій поліції. Зміст цього заходу полягав у тому, щоб в обстановці зростання селянського руху мати озброєне формування, яке було б під рукою станових приставів, замість виборної сільської поліції, котра стала ненадійною в політичному відношенні.
Після прийняття закону про повітову поліцейську варту остання формувалася, як і було передбачено, лише у губерніях (в тому числі у двох українських – Київській та Катеринославській), в решті ж повітову варту планувалося ввести у повному обсязі тільки у 1908 р. Але революційні події в країні істотно змінили наміри уряду: 29 грудня 1905 р. було прийнято рішення про негайне сформування варти в усіх губерніях.
Царат зміцнював в Україні і апарат політичної поліції. У 1902-1903 p.p. було створено охоронні відділення в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Житомирі, Полтаві, Сімферополі. У 1906 р. почали діяти "районні охоронні відділення", кожне з яких координувало політичний розшук на території кількох губерній.
Проте задіяні царатом заходи проти революції виявилися недостатніми. Царським указом від 19 серпня 1906 р. створюються військово-польові суди.
Положення про військово-польові суди було видано за особистою ініціативою царя. Положення надавало право генерал-губернаторам, головначальникам або наділеним владою особам в місцевостях, оголошених на воєнному стані або стані надзвичайної охорони, у тих випадках, коли вчинення особою цивільного відомства злочинного діяння є настільки очевидним, що немає необхідності в його розслідуванні, віддавати обвинуваченого військово-польовому суду із застосуванням у відповідних випадках покарання за законами воєнного часу".
Військово-польовий суд складався з п'яти стройових офіцерів, призначених начальниками гарнізонів, командирами загонів. Від голови та членів суду юридичних знань і практичної підготовки до судової роботи не вимагалося. Засідання цих судів проходили при зачинених дверях. В таємниці зберігалися прізвища їх членів. Вироки військово-польових судів оскарженню не підлягали, набирали чинності негайно і виконувалися не пізніше доби з моменту оголошення.
Діяльність військово-польових судів викликала обурення у населення, тому уряд не відважився внести прийняте у надзвичайно указаному порядку Положення про них на розгляд Думи, як того вимагала ст. 87 Основних законів 1906 р. Тому чинність акта про "швидкодіючу" юстицію 1907 р. була припинена.
Вимушений скасувати військово-польові суди, уряд відразу ж подбав про компенсацію цієї "втрати" прискоренням провадження справ у військово-окружних судах. Закон від 27 червня 1907 р. скоротив строки процесу до чотирьох днів. Крім того, закон надав суду право оголошувати, за його розсудом, показання свідків, які не з'явилися в засідання, незалежно від причин неявки. Інакше кажучи, навіть сумнівні показання могли бути оголошені і покладені в основу вироку.
Новий закон був вельми зручним для поліцейських агентів, які одержали можливість збирати будь-які "агентурні відомості" і підтверджувати їх на жандармському дізнанні, не побоюючись бути викритими у брехні шляхом перехресного допиту на суді.
Отже, припинення чинності Положення про військово-польові суди не означало припинення сваволі зверху.
3. РАДИ РОБІТНИЧИХ ДЕПУТАТІВ У РЕВОЛЮЦІЇ 1905 р.
Ради робітничих депутатів, що представляли збори делегатів від усіх фабрик і заводів, були масовою політичною організацією робочого класу. Ради, що вперше народилися у 1905 р., були прообразом Радянської влади, створеної пролетаріатом під керівництвом більшовицької партії в 1917 р. Ради стали новою революційною формою народної творчості. Вони створювалися виключно революційними верствами населення, руйнуючи будь-які закони й норми царизму. Вони були проявом самодіяльності народу, що піднімався на боротьбу проти царизму.
Більшовики розглядали Ради, як зачатки революційної влади. Вони вважали, що сила і значення Рад залежать цілком від сили й успіху повстання.
Меншовики не вважали Ради ні зародковими органами революційної влади, ні органами повстання. Вони дивилися на них, як на органи місцевого самоврядування на зразок демократизованих міських самоврядувань.
13 (26) жовтня 1905 р. у Петербурзі на всіх фабриках і заводах відбувалися вибори до Ради робітничих депутатів. Вночі відбулося перше засідання Ради. Слідом за Петербургом було організовано Раду робочих депутатів у Москві. Рада робітничих депутатів Петербурга, як Рада найбільшого промислового і революційного центру Росії, столиці царської імперії, повинна була відіграти вирішальну роль в революції 1905 р.
Проте вона своїх завдань не виконала зважаючи на погане меншовицьке керівництво. Як відомо, Леніна не було ще тоді в Петербурзі, він перебував за кордоном. Меншовики скористалися відсутністю Леніна й захопили в Раді керівництво.
Не дивно, що при таких умовах меншовикам Хрустальову, Троцькому, Парвусу та іншим вдалося повернути петербурзьку Раду проти політики повстання. Замість того, щоб зблизити солдатів з Радою і пов'язати їх в спільній боротьбі, вони вимагали видалення солдатів з Петербурга. Замість того, щоб озброїти робітників і готувати їх до повстання, Рада негативно ставилася до його підготовки.
Цілком іншу роль відіграла у революції Московська Рада робітників депутатів. Московська Рада з перших же днів свого існування проводила до кінця революційну політику. Керівництво в Московській Раді належало більшовикам.
Протягом жовтня – грудня 1905 р. Ради робітничих депутатів були створені в ряді великих міст і майже у всіх робочих центрах. Були зроблені спроби організувати Ради солдатських і матроських депутатів, об'єднати їх з Радами робітничих депутатів.
Вплив Рад був величезним. Незважаючи на те, що вони часто виникали стихійно, були не оформлені й розпливчасті в своєму складі, вони діяли, як влада. Ради шляхом захоплення здійснювали свободу друку, встановлювали 8-годинний робочий день, зверталися до народу із закликом не платити податків царському уряду. В окремих випадках вони конфісковували гроші царського уряду і повертали їх на потреби революції.
В Україні Ради виникли в жовтні 1905 р. в Катеринославі та Києві, в листопаді – в Луганську, Єнакієвому, Горлівці, Алчевську, Одесі, Миколаєві, Севастополі, Сімферополі, в грудні – в Маріуполі.
Ради утворювалися шляхом обрання депутатів від підприємств. Більшість з них мали свої виконавчі органи – виконкоми. Деякі Ради створили в містах України народну міліцію. Вони приймали постанови, розпорядження та накази, якими встановлювалися свобода слова та зборів, 8-годинний робочий день.
У Луганську та Катеринославі Ради видали постанови про розпуск міських дум і провели роботу щодо підготовки виборів нового складу цих органів на засадах загального та рівного виборчого права. У ряді міст були ліквідовані поліцейські та жандармські органи. Ради і створена ними народна міліція боролися з погромами, організованими бандами чорносотенців.


ВИСНОВКИ
Отже, на розвиток державно-правових інститутів на початку XX ст. істотний вплив справили революційні події 1905-1907 p.p. і Перша світова війна.
Російський царат і австро-угорський уряд були змушені піти на деякі поступки, проголосити демократичні права і свободи. Дещо змінилася форма правління Російської імперії. Всю силу державної машини правлячі кола використовували для збереження своїх позицій.
Перша світова війна не внесла принципових змін в державний механізм і право Російської і Австро-Угорської імперій. Новостворені державні та напівдержавні органи лише доповнювали бюрократичний апарат. І в Росії, і в Австро-Угорщині наприкінці 1916 – початку 1917 p.p. визріла глибока революційна криза.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Задорнов К. И. Три революции в России в наше время. – М.: Политиздат, 1983. – 530 с.
2. Заруба В. М. Історія держави і прави України: Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2005. – 224 с.
3. Історія держави і права України: Акад. курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред.
В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
4. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
5. Музиченко П. П. Історія держави і прави України: Навч. посібник. – 2-е вид., випр. и доп. – К.: Знання, 2000. – 660 с.
6. Тютюкин С. В., Шелохаев В. В. Первая российская революция 1905-1907 г.г. // Вопросы истории КПСС. – 1991. – № 7. – С. 50 – 56.