Кр ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УРСР У ПОВОЄННИЙ ЧАС

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УРСР У ПОВОЄННИЙ ЧАС
(1945-1953 рр.).

 

ПЛАН

Вступ 3
1. Політична характеристика Радянської України 4
2. Зміни у державному устрої в перші повоєнні роки 9
3. Правова система України у 1945 і 1953 р.р. 13
Висновки 18
Список використаної літератури 19


ВСТУП
У повоєнні роки (1945-1953 рр.) не виправдалися сподівання українського народу на демократизацію суспільно-політичного ладу країни. З такими труднощами завойована перемога над фашизмом була використана правлячими колами радянської держави в своїх, вузько-номенклатурних, а не народних інтересах. Тривало посилення адміністративно-командних методів управління промисловістю, сільським господарством, соціально-культурною сферою. Посилились масові репресії як метод збереження тоталітарного режиму, особистої влади Сталіна.
Тоталітаризм виявлявся, зокрема, в інтеграції керівництва партійного і державного апарату, формуванні так званої "номенклатури" – реальної влади в державі, яка спиралась на силові структури.
При цьому слід зазначити, що багатомільйонна маса трудівників, у тому числі й рядових членів партії, по суті далеко стояла від цієї "номенклатури", своєю невпинною працею, а у воєнний час – власним життям захищала державу і примножувала на заводах, фабриках, в колгоспах багатство та могутність країни. Й тільки "номенклатура" незаслужено користувалась благами життя, пільгами та привілеями. Усе це яскраво виявилося в перші повоєнні роки.
Отже, у наданій контрольній роботі розглянуто державно-правовий розвиток УРСР у повоєнний час (1945-1953 рр.).
Для розкриття обраної теми в роботі вирішувалися наступні завдання:
– дати політичну характеристику Радянської України у період, що досліджується;
– висвітлити зміни у державному устрої в перші повоєнні роки;
– з'ясувати особливості правової системи України у 1945-1953 рр.
1. ПОЛІТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Після закінчення Другої світової війни український народ сподівався на докорінні зміни: поліпшення матеріального становища, припинення репресій. Проте тоталітарний режим залишився, більш того, зміцнів, оскільки перемога у війні приписувалась більшовицькій партії і вождю народів – Сталіну. Прагнення народів до оновлення суперечило самій суті режиму.
Основні напрямки програми відбудови були викладені в законі про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946- 1950 рр. За законом, обсяг капіталовкладень в економіку України становив понад 65 млрд. крб., що перевищувало відповідні капіталовкладення затри довоєнні п'ятирічки. В Україну направлялись кадри, надсилалась техніка й устаткування. Відродження промисловості фактично розпочиналось з нуля [8, с. 351].
Незважаючи на прогнози західних експертів, які пророкували, що для відновлення економіки СРСР потрібно не менше 20-25 років, обсяг продукції промисловості України в 1950 р. перевищував рівень 1940 р. на 15 %. Була закінчена відбудова шахт, Дніпрогесу, таких промислових гігантів, як "Запоріжсталь", "Азовсталь". На кінець п'ятирічки в Україні більше, ніж до війни, добувалося вугілля, залізної руди, вироблялося електроенергії, цементу, продукції машинобудування тощо. Освоювався у промисловому плані західний регіон України [3, с. 217].
Важкою ціною досягалися ці успіхи. Певною мірою цьому сприяли можливості централізованої командно-адміністративної системи. Щирий, повсякденний ентузіазм людей, їх готовність до чергової самопожертви в ім'я кращого майбуття уміло використовувалися сталінським режимом.
Іншим, ніж у промисловості, було становище у сільському господарстві. Селянство, як і раніше, залишалося найбільш обездоленою категорією населення. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалась, а фактично вилучалась методом продрозкладки. Всіляко обмежувалося ведення особистого підсобного господарства. Виснажене війною і сталінською феодальною системою управління українське село в 1946 р. вже в котрий раз почало переживати новий страшний голод [9, с. 311].
У цілому в 18 областях України у 1946 р. від голоду померло 282 тис. чоловік, у 1947 р. – понад 520 тис. чоловік. Й це – лише ті смерті, що були зареєстровані органами ЗАГСу. В січні-червні 1947 р. в Україні зареєстрували 130 випадків людоїдства, 189 – трупоїдства. Наслідки голоду ще довго давалися взнаки. П'ятирічка у сільському господарстві виконана не була, виробництво зернових не досягло навіть довоєнного рівня [11, с. 263].
В перші повоєнні роки продовжувалося врегулювання територіальних питань. Воно не обійшлося без доволі болісного переміщення населення. Понад 40 тис. чехів і словаків виїхали з України до Чехословаччини. У 1944-1946 рр. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. До України з Польщі добровільно виїхало 90 тис. українців. З середини 1945 р. почалося примусове переселення, яке повернуло до України понад 400 тис. українців. На польських землях залишалося ще 150 тис. українців. І тоді польське керівництво своїм рішенням від 29 березня 1947 р. спланувало акцію "Вісла". Ця антиукраїнська акція передбачала переселення українців з їх споконвічних земель (Надсяння, Лямківщини, Холмщини, Підляшшя) до західних і північних районів Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення.
23 квітня 1947 р. політбюро ЦК ПРП прийняло рішення про створення спеціального концтабору для українців у Явожно поблизу Кракова. З 1947 по 1949 рр. цьому таборі перебувало біля 4 тис. українців, з них загинуло біля 200 чоловік. Акція "Вісла" є прикладом геноциду польської влади щодо українського населення, відголоски якого є в Польщі й наразі. В класичній християнській державі Європи і сьогодні українці є людьми другого сорту: їх переслідують, цькують, обмежують в правах. Українці навіть не мають тієї реабілітації в Польщі, яку отримали татари в Україні [8, с. 352].
Проте репресії щодо українців продовжувалися і на території України. Черговим антинародним кроком сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви, національної церкви Західної України. До приходу більшовиків УГКЦ мала 3040 парафій, 4440 церков, Духовну академію, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Церкву очолював митрополит, якому підпорядковувались 10 єпископів і 2950 священиків [2, с. 303].
Весною 1945 р. почалася схвалена особисто Сталіним шалена пропагандистська компанія щодо дескридитації УГКЦ, як "ворога народу", "слуги Ватикану", знаряддя "українського буржуазного націоналізму". УГКЦ звинувачували у співпраці з нацистами. У травні 1945 р. під контролем органів безпеки було сформовано ініціативну групу, яка мала агітувати за розрив унії з Ватиканом і підготувати умови для "самоліквідації" УГКЦ [1, с. 89].
8-10 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, де під тиском НКВС була скасована Брестська унія 1596 р. і проголошено "возз'єднання УГКЦ з православ'ям і повернення назад до матірної руської церкви".
Греко-католицька церква офіційно припинила своє існування. В 1949 р. була ліквідована греко-католицька церква у Закарпатті. 1400 священиків і 800 монахів, що не признали рішення Львівського собору, були заслані в Сибір, 200 – було розстріляно. Наслідком цих заходів стало більш вороже ставлення до радянської влади значної частини населення, яке ще активніше стало підтримувати боротьбу УПА і ОУН проти сталінського режиму [1, с. 90].
У другій половині 1945- 1946 рр. боротьба українських повстанців із радянськими органами державної безпеки і внутрішніх справ, військами і винищувальними батальйонами посилюється. З метою залякування населення радянська влада почала масові репресії і депортації в районах діяльності УПА. Щоб дискредитувати патріотів, створювали спеціальні загони, які переодягалися у форму УПА і грабували, гвалтували та знищували українських селян [8, с. 354].
Повстанці вимушені були на терор відповідати терором. Знищували всіх, хто співпрацював з радянською владою. Фактично в Західній Україні йшла громадянська війна, яка призвела до великих, невиправданих жертв серед українського народу.
З весни 1947 р. ОУН і УПА переходять до глибоко підпільної боротьби. У 1948 р. була проведена чергова реорганізація УПА. Були створені самостійні відділи (боївки) чисельністю по 10-15 бійців. Збройні акції не припинилися, але їх кількість значно зменшилася. Якщо в 1947 р. їх було 2068, в результаті яких було знищено 4404 чоловіки, то в 1948 р. – 1387, в ході яких знищено 910 осіб [6, с. 189].
У кінці 40-х рр. умови боротьби ОУН-УПА погіршали. Сталінська карально-репресивна машина нарощувала оберти. Повстанці несли величезні втрати. 5 березня 1950 р. в одній із сутичок загинув командувач УПА Р. Шухевич. У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення про децентралізацію УПА і передислокацію на Захід, де згодом були створені закордонні частини ОУН. І хоча окремі загони повстанців продовжували опір аж до середини 50-х рр., ОУН і УПА перестали існувати в Україні як масові організації. Їх сили були підірвані натиском радянської каральної машини і зневірою місцевого населення в можливість втілення за таких умов ідеї створення незалежної Української держави [8, с. 356].
Погіршення соціально-економічної ситуації, голод 1946-1947 рр. призвели до політико-ідеологічного тиску. Для зміцнення керівництва в Україну з Москви було відряджено Л. Кагановича. В березні 1947 р. його було затверджено першим секретарем ЦК КП(б)У. Як і в 30-ті рр., Каганович всі біди в Україні звів до націоналістичних проявів.
7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнал "Звезда" і "Ленинград". Розпочалася шалена кампанія проти українських діячів літератури, мистецтва, науки. У серпні 1947 р. ЦК КП(б)У приймає постанову "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР". Гострій критиці піддавались праці
М. Петровського, К. Гуслистого, М. Супруненката ін. [1, с. 94].
У наступні роки в українському націоналізмі були звинувачені кіномитці, письменники, поети. Всілякі прояви вірності традиціям українського народу, патріотизму підганялися під націоналізм. У липні 1951 р. нищівної критики зазнав вірш В. Сосюри "Любіть Україну".
За період з 1946 по 1951 р. було прийнято 13 партійних постанов, спрямованих на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом [8, с. 356].
У повоєнні роки Україною прокотилися всі ідеологічні кампанії, започатковані в Москві: "ждановщина", "лисенківщина", "боротьба з космополітизмом", антиєврейська кампанія [1, с. 96].
5 березня 1953 р. вакханалію тоталітарного режиму припинила смерть Сталіна. Боротьба за владу, що розпочалася в кремлівській верхівці, призвела на владний олімп М. Хрущова, якого у вересні 1953 р. обрали першим секретарем ЦК КПРС.
Процес десталінізації розпочався вже влітку 1953 року. У червні відбулася зміна першого секретаря ЦК КПУ. Керівником республіканської партійної організації було обрано українця – О. Кириченка. Високі урядові посади вперше зайняли громадсько-політичні діячі української національності.

2. ЗМІНИ У ДЕРЖАВНОМУ УСТРОЇ В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ
Тоталітарний режим не змінив своєї суті і у повоєнні роки. Проте перехід до мирного життя потребував певної реорганізації конституційних органів влади і управління.
Деякі зміни, яких аж ніяк не можна було обминути, все ж відбувалися. Насамперед ліквідовано надзвичайні органи влади та управління, створені у війну. Вже 4 вересня 1945 р. були скасовані Державний комітет оборони та його органи на місцях. Навесні 1946 р. був знятий воєнний стан. Органи військового командування, які за умов воєнного стану виконували функції органів державної влади, передали їх за належністю місцевим Радам [2, с. 304].
Проте звичка звертатися за допомогою до надзвичайних органів виявилася сильнішою. У випадках, коли у стислі строки було потрібно вирішувати серйозні завдання, посилювалось партійне керівництво ланками держапарату, партійне ядро цих ланок.
Необхідно наголосити, що у повоєнні роки партійні органи продовжували грубо та відверто порушувати демократичні принципи управління. Вони опікували державні й господарські установи, втручалися в їх правомочності, а то й зовсім підмінювали їх. При цьому вони діяли засобами адміністрування.
Таким чином, тривав процес інтеграції партійного та державного апарату. Наприклад, за ініціативою лютневого (1947 р.) Пленуму ЦК ВКП(б) в МТС було введено посаду заступника директора з політчастини з вельми широкими повноваженнями. В Україні у 1947 р. на посаду заступників директорів МТС з політчастини було направлено 1240 комуністів [1, с. 96].
Наприкінці 40-х рр. виникли труднощі й на залізничному транспорті. Вихід з такого становища знову побачили у зміцненні партійного керівництва на залізничному транспорті. 29 вересня 1948 р. ІДК ВКП(б) ухвалив створення на залізничному транспорті політорганів – політвідділів на залізницях та у відділеннях, а також на великих будівництвах залізничних магістралей.
У Міністерстві шляхів було засновано політуправління. На політуправління та політвідділи покладалися, наприклад, такі завдання: виховання робітників залізничного транспорту "в дусі беззавітної відданості соціалістичній Вітчизні та суворого дотримання державної й трудової дисципліни", всебічне зміцнення єдиноначальності на всіх ланках залізничного транспорту, піднесення політичної та трудової активності залізничників для поліпшення роботи залізниць і забезпечення виконання та перевиконання державних планів [2, с. 304].
Здійснювалася реорганізація конституційних органів влади та управління.
Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради СРСР відбулися у лютому 1946 р., до Верховних Рад союзних і автономних республік – у 1947 р. В УРСР вони пройшли 9 лютого 1947 р. Головою Президії Верховної Ради УРСР було обрано М. Гречуху.
І далі додержуються строки чергових виборів до вищих органів влади УРСР та строки їх законних повноважень. Вибори до Верховної Ради створювали видимість прагнення до демократизації державного ладу, хоча, як і раніше, фактичних виборів не було: балотувався один кандидат на одне депутатське місце. У депутатському корпусі вирішальну роль відіграла партійно-радянська номенклатура [2, с. 305].
До радянського виборчого права було внесено лише одну зміну. Встановлювалась відмінність щодо віку користування активним і пасивним виборчим правом. Право обирати, як і раніше, мали громадяни, яким виповнилось 18 років. Проте віковий ценз для обрання у вищі органи влади дещо підвищився. Депутатом Верховної Ради УРСР громадянин міг стати, починаючи з 21 року, а Верховної Ради СРСР – з 23 років.
У березні 1946 р. Раднарком СРСР було перетворено на Раду Міністрів, а наркомати – на міністерства. Такі ж перетворення відбулися і в Україні. Такі назви були прийняті в міжнародній практиці та полегшували зв'язок УРСР і СРСР з іншими державами [8, с. 359].
У СРСР головою Ради Міністрів залишався Сталін. Як і раніш, він поєднував цю посаду з посадою генсека. Це сприяло інтеграції партійних органів в державні структури.
У 1952 p., після XІX з'їзду КПРС, Сталін звернувся до пленум ЦК КПРС звільнити його з посади генсека. Зрозуміло, пленум не погодився з цим проханням, на що й розраховував Сталін. Він фактичний глава держави – одноособово, єдиновладно, безконтрольно вирішував долю країни, її народів, у тому числі України та її народів, втручався в усі сфери управління [1, с. 100].
Зростанню влади Сталіна вельми сприяло присвоєння йому вищого військового звання – генералісимус (ініціатива цієї акції також належала йому).
Певною мірою зміцненню диктатури Сталіна сприяла велика перемога радянського народу у війні, лаври якої Сталін безсоромно привласнив.
В Україні відбувалось те ж саме. Перший секретар КП(б)У М. Хрущов був також головою уряду. Щоправда, період з березня по грудень 1947 р. комуністичною організацією України керував Каганович, виконуючи спеціальне завдання Сталіна по розгрому під приводом боротьби з українським націоналізмом чесних українських національних кадрів. Пізніше, на XXІІ з'їзді КПРС ганебну діяльність Кагановича в Україні було названо "чорними днями" [2, с. 306].
У грудні 1947 р. М. Хрущов був обраний першим секретарем КПУ, але головою Ради Міністрів призначили тоді іншу особу – Д. Коротченка, М. Хрущов у грудні 1949 р. повернувся до Росії. Замість нього першим секретарем КП(б)У став Л. Мельников.
Поза будь-яким зв'язком з об'єктивними умовами кількість союзних і союзно-республіканських міністерств то збільшувалася, то зменшувалася. Це відбивалося на їх нормальній діяльності, створювало певну нестабільність. На кінець періоду, що розглядається, в Україні було двадцять союзно-республіканських міністерств і лише сім – республіканських [8, c. 359].
У період з 21 вересня 1945 р. до 4 липня 1946 р. ліквідуються органи, які діяли на місцях за воєнним станом, замість них відбудовуються Ради депутатів трудящих. Перші "вибори" до Рад після війни в УРСР були проведені 21 грудня 1947 р. У подальшому "вибори" до місцевих Рад відбувалися 17 грудня 1950 р. та 22 лютого 1953 р.
Кількість депутатів у Радах в цей час перевищувала їх кількість у 1947 р. Проте Ради так і не одержали самостійності. Хоча партія і в Україні, і в СРСР неодноразово засуджувала становище, за яким партійні органи підмінювали місцеві Ради, останні, як і раніш, були лише виконавцями волі партії [2, с. 306].
Чисельність робітників і селян у Радах зменшувалася, а представників номенклатури – зростала. У листопаді 1949 р. було затверджено герб, гімн та прапор УРСР, які мали символізувати її соціалістичний характер.
З 21 вересня 1945 p., коли було скасовано широку юрисдикцію військових трибуналів, відбудовується законна юрисдикція народного суду та судів вищих інстанцій.
У 1947-1948 pp. поновлено склад обласних судів. На території Закарпаття було засновано таку судову систему: окружні народні суди, вищий народний суд та спеціальний суд. Проте незабаром там було уведено таку ж судову систему, як і в усій Україні.
Далі вживаються деякі заходи щодо реформування судової системи республіки.
В Україні, як і в СРСР в цілому, у 1949 р. організуються вибори народних суддів відповідно до Конституції УРСР 1937 р. і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. За Положенням від 10 жовтня 1948 р. народні суди обиралися безпосередньо громадянами району*. Це мало наблизити народний суд до мас, посилити довіру громадян до нього, підвищити його відповідальність. Віковий ценз обрання суддів та народних засідателів був визначений в 23 роки. Вибори суддів і народних засідателів носили формальний характер [2, с. 307].
У 1948 р. був скасований порядок накладання на суддів дисциплінарних стягнень (їх накладали міністр, начальники облюстів та голови обласних та крайових судів). За новим порядком засновувалися спеціальні колегії в дисциплінарних справах при обласних, крайових та Верховному судах України з членів відповідних судів. Ці колегії мали накладати стягнення на суддів за хиби в їх роботі чи негідні вчинки. Загальне керівництво судовою системою належало Міністерству юстиції УРСР.
Разом з тим продовжували свою антинародну діяльність сумнозвісні органи позасудової репресії – МВД та МДБ.
3. ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ У 1945-1953 рр.
Адміністративно-командна система з її жорстокою централізацією доволі швидко перевела правову систему на рейки мирного часу. У перші повоєнні роки зберігається тенденція пріоритету союзного законодавства, а в багатьох випадках союзні закони приймаються як закони прямої дії. Нормою правотворчості стало прийняття спільних з партійними органами нормативних актів у найбільш важливих сферах суспільного життя. Продовжується посилення праворегулюючої ролі вищих органів партії.
Перехід до мирного будівництва потребував розвитку цивільного обігу 14 грудня 1947 р. приймається постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про грошову реформу, яка скасувала карткову систему. Була ліквідована комерційна торгівля і запроваджувався продаж товарів за єдиними державними цінами. Проте реформа знецінила трудові заощадження громадян, оскільки роздрібні ціни збільшилися майже втричі [2, с. 309].
Серйозні зміни відбулися в житловому праві. З метою прискорення відбудови житлового фонду Президія Верховної Ради СРСР 26 серпня 1948 р. прийняла указ "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків". Згідно з указом, кожний громадянин міг купити чи побудувати в місті або за його межами з правом особистої власності одно або двоповерховий дім не більше, ніж на 5 кімнат. Земля під забудову відводилася в безстрокове користування [8, с. 361].
Неоднозначною була житлова політика держави в роки десталінізації. З одного боку, указ Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 рр. скасував адміністративне виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини. Запроваджувався судовий порядок виселення. З іншого боку, обмежується право особистої власності на житло.
З розширенням прав союзних республік збільшується кількість об'єктів права державної власності. Частина фонду цієї власності спрямовувалась на посилення колгоспів. З метою зближення державної і кооперативної власності МТС були ліквідовані, а їх техніка вводилась у цивільний обіг. Колгоспи набули права купувати сільськогосподарську техніку.
Була введена нова форма соціалістичної власності – власність громадських організацій.
В 1953 р. була ліквідована заборона шлюбів між громадянами СРСР і іноземцями. У цьому ж році Президія Верховної Ради УРСР внесла зміни до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР, які передбачали обов'язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.
Перехід до мирної праці дав можливість відмовитися від методів трудового регулювання, характерних для воєнного часу. Перш за все, були ліквідовані трудові мобілізації і поновлена система організованого набору робочої сили на підставі договорів господарчих організацій з колгоспами і колгоспниками. Постанова Ради Міністрів УРСР від 21 серпня 1948 р. рекомендувала заключати трудові договори терміном не менше двох років. Ще до цього, 4 лютого 1947 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про поновлення колективних договорів між адміністрацією підприємства і комітетами профспілок [2, с. 310].
Кримінальна відповідальність за самовільне залишення підприємств і установ, а також за прогули без поважної причини була скасована тільки 23 квітня 1956 р.
Поступово поновлювались довоєнні норми, які регулювали робочий час. Були скасовані щоденні трьохгодинні понаднормові роботи. З 30 червня 1945 р. відновлюються чергові та додаткові відпустки, розпочинається видача грошової компенсації за відпустки, які не були використані у війну.
Завдання підвищення виробництва сільськогосподарської продукції вимагали вдосконалення норм колгоспного права. Більшість нормативних актів, що приймаються у цей час, були спрямовані на покращення організації та діяльності колгоспів.
Проте вдосконалення колгоспного ладу пішло по хибному шляху. Влітку 1950 р. розпочався широкий рух за об'єднання дрібних колгоспів. До кінця 1950 р. їх кількість в УРСР зменшилася до 42 % [8, с. 362].
Як і раніше, колгоспники не мали паспортів, що надавало їх праці примусового характеру. Знаряддям залежності колгоспів від держави залишалися МТС. Тільки в 1958 р. МТС були реорганізовані в РТС, які вже не були власниками сільськогосподарської техніки. Ця техніка була розпродана колгоспам за досить високу ціну. Внаслідок реорганізації МТС обов'язкові поставки сільгосппродукції були скасовані. Встановлювалась єдина форма заготівки сільгосппродукції – закупка її у колгоспів. Були підвищені заготівельні та закупівельні тни на основні сільськогосподарські продукти.
Розвиток кримінального права в перший повоєнний період характеризувався скасуванням норм воєнного часу. В ознаменування перемоги Президія Верховної Ради СРСР 7 липня 1945 р. прийняла указ "Про амністію в зв'язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною". Були звільнені від відбуття покарання особи, засуджені до позбавлення волі терміном до 3 років. Від відбуття покарання повністю звільнялись особи, засуджені за злочини, пов'язані з умовами воєнного часу, а також умовно. Наполовину скорочувався термін покарання для осіб, засуджених,на термін більше 3 років [1, с. 116].
Наступна амністія була оголошена 27 березня 1953 р. Від відбуття покарання звільнялись особи, засудженні до позбавлення волі на термін до 5 років, чоловіки – старші 55 років, жінки – старші 50 років, неповнолітні – до 18 років, а також особи з невиліковуваними хворобами. Засудженим на термін більше 5 років покарання скорочувалося наполовину.
26 травня 1947 р. приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про відміну смертної кари". За злочини, що передбачали смертну кару, вона замінювалась позбавленням волі на 25 років у виправно-трудових таборах.
Проте незабаром указом від 12 січня 1950 р. смертна кара була відновлена до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.
Більш жорстокими стають кримінальні норми, спрямовані на боротьбу зі злочинами проти життя, здоров'я, свободи, гідності особи, проти соціалістичної особистої власності.
Десталінізація принесла звуження сфери кримінальної відповідальності. Більше уваги став звертати законодавець на запобігання злочинності.
Разом з тим законодавець посилив покарання за злочини проти життя. 30 березня 1954 р. приймається указ Президії Верховної Ради СРСР "Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство", яким було відновлено застосування смертної кари до навмисних вбивць.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. була скасована широка підсудність справ військовим трибуналам. У 1953 р. була ліквідована Особлива нарада, орган, який мав право на позасудову репресію. Згодом відміняються постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів" та постанови від 14 вересня 1937 р. про зміни в кримінально-процесуальних кодексах, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.
Відповідні зміни відбулися в цивільно-процесуальному законодавстві. ЦПК УРСР встановлював загальні положення цивільного судочинства; містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки; про провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній інстанціях; визначив виконання судових рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв'язку з міжнародними договорами та угодами.
ВИСНОВКИ
Друга світова війна повністю зруйнувала господарство України. Надії народу на демократизацію суспільно-політичного ладу не справдилися. Тоталітарний режим, використаний в роки війни для організації опору зовнішньому ворогові, знову спрямовується проти власного народу.
Посилюється тенденція зрощення партійного і державного апарату, що особливо яскраво проявлялося в законодавчому процесі.
Незважаючи на те, що московське керівництво послідовно проводило боротьбу з українським національно-визвольним рухом, для повоєнної України ситуація не була категорично негативною. Високий міжнародний авторитет України дозволив їй стати членом ООН, а також інших міжнародних організацій.
З десталінізацією розпочався процес демократизації державно-правового життя. Але процес цей не був послідовним. З одного боку, намагання поліпшити життя людей, розширити їх права, а, з іншого, – посилення ролі партії, зміцнення командно-адміністративної системи управління. Спроби реформ наштовхувалися на монолітну єдність партійно-державницького соціалізму. Проте поступово підвищувалася свідомість передової частини суспільства, що стало основою подальшої боротьби за демократизацію суспільства.
В Україні було здійснено ряд заходів щодо реорганізації системи центрального у правління, створено союзно-республіканські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управлінського апарату. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бенько О. П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917-1953 рр.). – К.: Атіка, 1995. – 268 с.
2. Історія держави і права України: Частина 2 / А. Й. Рогожин,
М. М. Страхов, В. Д. Гончаренко та ін. – К.: Ін Юре, 1996. – 578 с.
3. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – 428 с.
4. Історія України (нове бачення): У 2 т. Т. 2 / За заг. ред.
В. А. Смолія. – К.: Заповіт, 1996. – 270 с.
5. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Лібра, 1996. – 480 с.
6. Крушинський В. Ю., Лєвенець Ю. А. Історія України: події, факти, дати. – К.: Либідь, 1993. – 304 с.
7. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – К.: Україна, 2000. – 430 с.
8. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посібник. –
3-тє вид., стереотип. – К.: Знання, 2001. – 420 с.
9. Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України:
У 2-х ч. Ч. 2. – К.: Університет, 1995. – 520 с.
10. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. Т. 2. – К.: Либідь, 1986. – 632 с.
11. Шляхами віків: довідник з історії України. – К.: Літера, 2002. – 480 с.