Кр ДЖЕРЕЛА ТА КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА УКРАЇНИ В СКЛАДІ РОСІЇ у XVІІІ ст.

Контрольна робота
з дисципліни
"Історія держави та права України"
на тему:
ДЖЕРЕЛА ТА КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА УКРАЇНИ В СКЛАДІ РОСІЇ
у XVІІІ ст.

ПЛАН

Вступ 3
1. Джерела права України 4
2. Кодифікація права у другій половині XVІІІ ст.,
її причини та наслідки 8
Висновки 17
Тест № 14 19
Задача № 14 19
Список використаної літератури 20

ВСТУП
Величезна кількість діючих норм права вносила різнобій в діяльність правозастосовчих органів України у XVІІІ ст. Українська старшинсько-шляхетська верхівка, намагаючись зберегти чинну систему права, в той же час прагнула до її упорядкування.
Ідея кодифікації знайшла підтримку царського уряду, який плекав надію, що проведення кодифікації спрацює на зближення правової системи України і Російської імперії.
Крім того, через кодифікацію українська панівна верхівка намагалася зрівнятися в правах з російським дворянством.
Отже, Для України XVІІІ ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Втім, через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення.
У наданій контрольній роботі буде розглянуто джерела права України в складі Росії у XVІІІ ст., а також зміст кодифікаційних робіт з українського права, які відбулися у другій половині XVІІІ ст.


1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА УКРАЇНИ
Як і в попередні часи, важливим джерелом права залишалося звичаєве право. Проте воно зазнало суттєвих змін як за формою і змістом, так і за широтою та порядком застосування.
Норми звичаєвого права, що не суперечили російському законодавству, підтверджувалися санкціонуванням державної влади. Про це свідчать укази Петра І, інші документи та матеріали, зокрема прохання генерального обозного Я. Лизогуба (1729 p.), "доношение" генерального судді І. Борозни (1735 р.) та ін.
Водночас під традиційними юридичними нормами розуміли далеко не всі норми звичаєвого права, а передусім ті, що слугували інтересам правлячої еліти (раніше встановлені й закріплені в різних нормативних актах). Це випливає з указів імператора і Сенату від 30 листопада і 4 грудня 1796 р. про "восстановления" в Малій Росії "правления и судопроизводства сообразно тому как оное там сходственно правам и прежним обрядам существовало" [Цит. за: 8, с. 105].
Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі, особливо на території Нової Січі, хоча й там виявилася тенденція до дедалі більшої регламентації внутрішнього устрою правового життя різноманітними письмовими приписами офіційних властей.
Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського суспільства і держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним напрямам політики як гетьмана, так і царського уряду. Пояснюється це тим, що норми звичаєвого права мали переважно об'єктивний характер, вони глибоко проникли в усі сфери суспільства.
І хоча наприкінці XVІІІ ст. у зв'язку з еволюцією суспільних відносин, втратою державності сфера застосування звичаєвого права обмежується в зв'язку із витісненням його російським законодавством, звичаєве право продовжувало жити, його норми обов'язково враховувались усіма без винятку кодифікаторами, імперським законодавством.
Провідне місце в правовій системі України XVІІІ ст. посіло писане право. Значною мірою було поновлено дію Литовського статуту 1588 p., Саксонського зерцала, "Порядку". Законність цих джерел підтверджували загальноімперські акти, універсал гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 р., "Решительные пункты" (п. 20) від 22 серпня 1728 p., інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.
Поширилося застосування Магдебурзького права, причому не лише в містах, а й в усіх ланках судової системи України. У першій половині XVІІІ ст. з метою полегшення праці юристів-практиків виникла гостра потреба перекладу збірників Магдебурзького права з латинської на українську мову. Тому створюються Короткий вказівник Магдебурзького права за книгою "Порядок" і своєрідна праця під назвою "Кратко выписано з прав малороссийских книги "Порядку", з артикулов прав Магдебургского, права цесарского з означением, какое в тех правах за вини положено наказание и казнь и на каких именно значат страницях".
У зазначених і деяких інших збірниках зміст Магдебурзького права було дещо трансформовано порівняно з оригіналами.
Реалії суспільно-політичного життя, безперечно, відбилися на характері й обсязі застосування Магдебурзького права на місцях. Наприкінці XVІІІ ст. Магдебурзьке право майже перестало застосовуватися на українських землях, але багато які з його положень збереглися з різних нормативних актах.
У 1708 р. гетьман І. Мазепа зробив спробу вийти з-під влади Російського царя й уклав договір з королем Польщі С. Лещинським. Цей договір визначав у загальних рисах правове становище Лівобережної України на правах провінції Речі Посполитої. Соратник Мазепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м. Бендерах (Молдавія) підписав зі старшиною акт "Пакты и конституции ...". Обидва ці документи не були втілені в життя, але становлять інтерес як пам'ятки державно-правової думки України.
Події 1708-1709 pp. посилили негативне ставлення російської адміністрації до інституту гетьманства та договірних відносин. Спроби гетьмана І. Скоропадського підписати нові договірні статті закінчилися прийняттям так званих Решетилівських статей 1709 p., що були одностороннім законодавчим актом царського уряду про управління Лівобережною Україною. Звернення гетьмана Д. Апостола до імператора Петра І про повернення Україні давніх прав відповідно до договорів другої половини XVІІ ст. завершилися відмовою. У відповідь гетьман у 1728 р. одержав від Вищої таємної ради так звані "Решительные пункты", які до кінця існування гетьманщини залишалися її основним законом.
Як і раніше, важливе місце серед джерел права гетьманщини посідали нормативні акти військово-адміністративної влади, передусім гетьмана. Ці акти мали форму універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів, грамот. Серед найважливіших універсалів можна назвати: універсал К. Розумовського від 20 квітня 1760 р. про фактичне закріплення селян України, також цілу низку земельних, імунітетних, військово-службових універсалів.
За правовим характером близькими до універсалів були гетьманські ордери та інструкції, наприклад інструкції судам П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола (1730 р.), К. Розумовського (1761-1763 pp.), листи і декрети про порядок судочинства, грамота К. Розумовського про кількість розквартирування та порядок утримання військ (1751 р.).
У формі універсалів та указів видавала свої акти Генеральна військова канцелярія. Це були підзаконні акти, спрямовані на реалізацію актів гетьмана і царя, за їх допомогою здійснювалася виконавчо-розпорядча функція.
У XVІІІ ст. рішення таких органів, як військова рада, рада генеральної старшини, практично втратили своє значення, тому їх засідання відбувалися рідко, а зміст рішень заздалегідь визначався царською владою.
На початку XVІІІ ст. в умовах наступу на вільності України на її територію поширюється дія різноманітних актів царської Росії (регламенти, приписи, положення, зводи, накази, інструкції, укази, маніфести). Прикладами можуть бути: указ 1714 р. про єдиноспадковість, Табель про ранги 1722 р., указ 1783 р. про закріплення селян, жалувана грамота дворянству 1785 р.
На судочинство в Гетьманщині вплинули петровські укази з питань кримінального права 12 і 19 листопада 1721 р. і "Про форму суду" від 3 листопада 1723 р. та ін. Збільшується також кількість нормативних актів.
У XVІІІ ст. у зв'язку зі зміною правового статусу Російської православної церкви посилилося втручання самодержавства і в правове життя української православної церкви шляхом введення в дію "Духовного регламенту" та інших нормативних актів.
На Правобережній Україні та Західній Волині (до приєднання їх до складу Росії в 1793 та 1795 p.p.) найважливішими джерелами права залишались акти центральної влади Речі Посполитої, Магдебурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768-1775 pp. польський Сейм затвердив так звані Кардинальні права, які гарантували панування шляхти та католицької церкви в усіх сферах життя.
На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залишалися найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.
Писемні пам'ятки адміністративного та судового діловодства, що зберігаються в архівах, дають змогу проаналізувати й оцінити застосування права України.
Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVІІІ ст., та їх значення в житті українського суспільства свідчать про високий ступінь розвитку правової системи України.
Наприкінці XVІІІ ст. унаслідок ліквідації української державності сфера застосування права України звузилася, його витісняло законодавство Російської імперії.
2. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVІІІ ст.,
ЇЇ ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
У першій чверті XVІІІ ст. у процесі динамічного розвитку суспільно-політичного і правового життя України виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і кодифікації права України.
У той час на території України використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більше ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) російського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.
Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана, обмежувало водночас і його законодавчу владу, а, отже, і можливості України підтримати й зберегти власну систему права.
Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особами, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окремих інститутів та галузей права, наприклад створення "ручних книг" для судів.
Під ручними книгами розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематизації). Часто "ручні книги" включали коментарі вчених. "Ручні книги" називалися ще "керівними" книгами. Наприклад, "Порядок" - це одна з таких книг.
Гетьман Д. Апостол і старшинсько-шляхетська верхівка, прагнучи домогтися дозволу на систематизацію українського права, посилалися на Березневі статті, які встановлювали, що управління і суд Малоросія здійснює за своїми стародавніми правилами та законами. Наступні договори підтверджували це положення Березневих статей. Царський уряд дав такий дозвіл, сподіваючись, що, контролюючи хід систематизації, переведе цю роботу на шлях створення єдиної для України і Росії правової системи.
За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала створити з місцевого українського населення кодифікаційну комісію для створення Зводу законів. За 15 років роботи над Зводом склад її неодноразово змінювався. Комісія працювала переважно в Глухові - столиці України і гетьманській резиденції того часу. Комісія сама встановлювала для себе порядок роботи, хоча спори з цього приводу не припинялися протягом усього часу роботи над Зводом.
Спочатку членів комісії було 12, а з 1738 р. їх стало 18. Росія намагалася вплинути на перебіг кодифікації через включення до складу комісії людей, на яких можна було б здійснювати тиск. Тому князю Шаховському було надано право призначати членів комісії з числа представлених йому кандидатів.
У 1735 р. було прийнято рішення про несплату жалування членам комісії на тій підставі, що вони, працюючи в Глухові, можуть забезпечувати себе за рахунок власних коштів. Очевидно, що за такої умови в комісії могли працювати лише заможні люди.
Робота в комісії посувалася повільно, оскільки її членів часто відволікали для виконання інших державних справ. Першим головою комісії був генеральний суддя І. Борозна. Його змінив генеральний обозний Я. Лизогуб. Члени комісії належали до старшинсько-шляхетської верхівки й обіймали високі посади в козацько-адміністративній системі, здебільшого вони були високоосвіченими людьми й фахівцями в галузі права. В комісію також входили представники духовенства.
Чимало упорядників Зводу були вихованцями Києво-Могилянської академії. Один із членів комісії, генеральний хорунжий Н. Ханенко навчався в Києві та за кордоном, в його бібліотеці було багато творів європейських юристів. Члени комісії перекладали польські, німецькі та латинські джерела на сучасну на той час державну мову. Цей переклад на доступну для населення мову також був завданням кодифікаторів.
Упорядники Зводу більше за все використовували "Порядок" (це та версія Магдебурзького права, яку найчастіше застосовували в судах Польщі, Литви та України).
Члени комісії добре володіли законодавчою технікою. Упорядники Зводу створили свою власну систему розміщення матеріалів, відмінну від системи Литовського статуту та інших джерел, що були використані комісією. Створений ними Звід будувався за чіткою системою, складався з 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Користування Зводом полегшувалося тим, що він супроводжувався алфавітним реєстром, в якому викладався короткий зміст артикулів.
Упорядники Зводу прагнули до чітких формулювань. Щоб забезпечити читачам ясне розуміння норм Зводу, їх доступність, вони включали в Звід пояснення значення цитат та юридичних термінів.
У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів кодифікаційної комісії власноручно його підписали. Цим вони брали на себе відповідальність за зміст Зводу. У такому вигляді Звід був надісланий на затвердження цариці Єлисаветі. Є відомості, що Сенат одержав Звід і всі матеріали до нього 17 липня 1744 р. Втім, Звід не був офіційно затверджений, оскільки його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.
Відомо, що після 1743 р. робилися спроби поновити роботу над Зводом. У 1756 р. Єлисавета звеліла повернути цей Звід гетьману Розумовському, щоб він переглянув його з точки зору відповідності сучасним (тим, що існували на той час) умовам. Останні відомості належать до вересня 1758 p., коли за велінням гетьмана Розумовського була скликана генеральна старшина в Глухові для вирішення питання про перегляд Зводу. Проте знову виникли спори з приводу системи Зводу. Відтоді будь-які офіційні відомості про Звід надовго зникли.
У науці висловлюється думка: Звід був забутий умисно, що відповідало політиці Катерини ІІ щодо України. Катерина ІІ хотіла підпорядкувати кодифікацію українського законодавства загальній роботі з кодифікації загальноросійського права, у зв'язку з чим у 1767 р. вона зібрала Уложенну комісію, до складу якої входили й представники України.
Отже, в 1743 р. з'явився збірник, який називався "Права, за якими судиться малоросійській народ". До недавнього часу це визначне джерело права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній громадськості український вчений А. Ф. Кістяківський.
Ця пам'ятка заслуговує уваги і доброї пам'яті нащадків тому, що:
1) вона грунтувалася на усьому багатстві оригінального національного правового матеріалу, який мала Україна;
2) упорядники цієї пам'ятки поставили перед собою благородну мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і вільності українського народу. Певно, тому царський уряд, погодившись на проведення кодифікаційних робіт, несанкціонував їх результати по закінченні цих робіт. Втім, завдяки цінному змісту цього документа, його об'єктивній відповідності суспільно-політичному становищу України його норми застосовувалися судами України і впливали не лише на правову практику, а й на суспільно-політичне життя України.
Доцільно детальніше зупинитися на цьому документі.
Перший текст Кодексу з власним коментарем видав у 1879 р. професор Київського університету А. Ф. Кістяківський. Напередодні Великої Вітчизняної війни молодий учений В. Д. Місяць знову повернувся до дослідження Кодексу, присвятив йому кандидатську дисертацію. Наразі вивчали і вивчають Звід професори А. П. Ткач, В. С. Кульчицький. У 1997 р. Інститут держави і права АН України опублікував Звід за редакцією академіка Ю. С. Шемшученка. Велику вступну статтю написав старший науковий співробітник К. Вислобоков. Багато уваги приділили дослідженню Зводу А. Яковлів, М. Слабченко, М. Чубатий, В. Рауделюнас та ін.
Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відображали такі галузі права, що в основному склалися на той час:
- державне право;
- кримінальне право;
- цивільне право;
- процесуальне право.
Розділ 1 - це свого роду вступний закон, що визначає компетенцію і сферу чинності Зводу. Закон убачав призначення "Прав ..." у тому, щоб застосовувати їх в усіх справах, які підлягали "суду і розправі".
За сферою дії Звід поширювався на дві категорії населення: природних малоросіян і немалоросіян. Категорія природних малоросіян - це "малоросійські обивателі та весь без винятку малоросійський народ", тобто основна маса міського та сільського населення, за винятком приватницьких селян.
У розділі 2 визначена форма державного правління, а саме роль і прерогатива монарха в державі. Зазначається, що влада монарха є вищою, від єдиного Бога визначена, тому всі статути й укази монарха повинні виконуватися усіма його підданими з повагою і покорою і ніхто, крім монарха, законів та інших прав не може встановлювати. Не має сумнівів, що під час формування цього пункту упорядники виходили з "Правди монаршей" Феофана Прокоповича, який проголошував владу монарха як таку, що походить від Бога, коритися якій велить сам Бог.
Можливо, упорядники спеціально вже на початку Зводу помістили цю норму, щоб продемонструвати лояльність до царської влади і Росії й цим викликати спокійне, доброзичливе ставлення до інших норм Зводу, які передбачали самоврядування України у складі Російської імперії.
З огляду на це, ймовірно, зовсім не випадково розділ вельми невизначено говорить про владу гетьмана. Не дивно, що за такої ситуації не приділили уваги гетьманській владі, тим більше, якщо згадати, що в період роботи кодифікаційної комісії влади гетьмана в Україні не було.
Далі в розділі державного права визначається суспільна структура України. Все населення поділялося на дві основні категорії: місцеві (тутешні) і чужоземці. Місцеві, своєю чергою, поділялися на вільних і невільних. Чужоземці благородного походження прирівнювалися до відповідних розрядів місцевого населення.
Найбільший інтерес для науки історії держави і права становлять розділи цивільного і кримінального права.
Відносно детально Звід регулював цивільні правовідносини, чітко визначав основні інститути цивільного права, характеризував суб'єктів цивільного права, об'єкти, право власності, договірне право.
Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй частині регулював судоустрій, а в другій - судочинство.
Судоустрій, за Зводом, засновано на поєднанні влади судової і адміністративної, на давніх порядках і звичаях Малоросії.
Звід установлював чітку ієрархію судів, визначав їх компетенцію, підсудність, судові штати. Звід знав інститут адвокатури.
Звід не проводив відмінності між процесом цивільним і кримінальним. Форма процесу була обвинувально-змагальною, вирішальну роль у ній відіграла ініціатива сторін. Водночас Звід знав і елементи слідчого процесу, зокрема як докази використовувались документи і тортури. Вельми детально розглядалися основні стадії процесу.
Зрештою, цей Звід був типовим кодексом феодального права, яке забезпечувало економічне панування українських феодалів - козацької старшини і шляхти.
Спроби упорядників Зводу затвердити самоврядування України не вдалися, оскільки царський уряд суворо стежив, щоб в Україні зберігалася влада Росії.
Оскільки Звід не задовольнив потреби України у всебічному правовому урегулюванні її суспільно-економічного і політичного життя, то в Україні були зроблені нові спроби систематизації права.
Генеральний суддя Ф. Чуйкевич уклав збірник "Суд и расправа в правах малороссийских ...". Бунчуковий товариш, він багато років служив у Генеральному суді, але не був ученим, нічого нового, оригінального він не пропонував. Це була лише нова спроба систематизації українського права.
"Суд и расправа" створювалися поступово. В основному збірник був завершений в 1750 p., а остаточно - в 1758 р. Головне джерело - Великий Литовський статут 1588 p., Магдебурзьке право (Саксонське Зерцало і Порядок). Чуйкевич був добре обізнаний також із законодавством гетьманів України й указами російського уряду, широко використовував статті Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, Д. Апостола тощо.
Цю свою працю Чуйкевич присвятив гетьману Розумовському. Проте вона призначалась не лише для нього, а й "въ прекращение горькой въ судах волокиты" і "въ полезное употребленіе малоросіянамъ". Ця праця мала велике значення для потреб практики.
Метою праці Чуйкевича було створення системи статутових судів на зразок судової системи Литовського статуту. Він пропонував гетьману заснувати в усіх 10 полках посади суддів земських, замкових і межових, щоб вони діяли сепаратно (окремо) на підставі законів малоросійських, складали присягу, вступаючи на посаду, і в справи один одного не втручалися. Праця Чуйкевича розвивала ідею Б. Хмельницького про статутові суди. Вона вплинула на реформу Генерального суду, яка була проведена в 1760 р.
Наступною спробою приватної кодифікації українського права другої половини XVІІІ ст. став збірник "Книга Статут и прочие права малороссийские", упорядкований у 1764 р. юристом-практиком
В. П. Кондратьєвим.
Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовський статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке право ("Порядок"), екстракт Статуту, польське законодавство, законодавство гетьманів Д. Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право.
Збірник, упорядкований В. П. Кондратьєвим складався з таких, частин:
1) про докази;
2) про строки;
3) про процес;
4) про апеляцію;
5) про виконання судових рішень;
6) про посаг і віну;
7) про давність земську;
8) про апеляцію в Статут;
9) про суд польовий, підкоморський та комісарський.
У другій половині XVІІІ ст. повний текст Литовського статуту для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і конструкцією, і поняттями. Тому й виникла необхідність у скороченому викладенні матеріалу Статуту і впорядкуванні відповідного збірника. Так на підставі "Книги Статут ..." з'являється "Экстракт из книги Статут прав малороссийских".
"Экстракт" - це переказ тексту Великого Литовського статуту в "стислому" вигляді.
Автор "Экстракту" невідомий. Очевидно, це вища посадова особа Генерального Суду або Генеральної канцелярії, оскільки "Экстракт" широко застосовувався судами України.
Вважають, що "Экстракт" міг виникнути в часи гетьманства Д. Апостола або К. Розумовського, в часи сильної гетьманської влади в Україні, коли велика увага приділялася систематизації українського права, спрощенню правової системи.
Для юристів "Экстракт" мав вельми велике значення, оскільки допомагав орієнтуватися в Литовському статуті, знаходити відповідний артикул і правильно застосовувати його на практиці.
"Экстракт" мав два списки. Один належав В. П. Кондратьєву і входив до його збірника. Другий - невідомого походження. Він застосовувався в Гадяцькому полку, а також у Генеральній військовій канцелярії в Глухові. Обидва списки близькі за змістом і були видані в 1767 р. В. П. Кондратьєвим.
Наприкінці XVІІІ ст. робилися й інші спроби інкорпорації і кодифікації українського права, але вже в нових умовах - могутнього тиску на нього з боку російського законодавства.

ВИСНОВКИ
Таким чином, правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись в Україні й у XVІІІ ст.
Головним чинником цієї системи було звичаєве право. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.
Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду.
Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.
До XVІІІ ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.
З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися вдію акти загальноросійського значення.
У Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 р. та збірників магдебурзького права. Законність цих джерел права була підтверджена Березневими статтями 1654 р., а пізніше - універсалом гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 р.
Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVІІІ ст., та їх значення в житті українського суспільства свідчать про високий ступінь розвитку правової системи України.
Проте наприкінці XVІІІ ст. унаслідок ліквідації української державності сфера застосування права України звузилася, його витісняло законодавство Російської імперії.
У другій чверті XVІІІ ст. розпочалася кодифікація права України, для якої були серйозні причини. В той час на території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких часто дублювали чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більш ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по усій території) російського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.
Загалом у XVІІІ ст. було здійснено три спроби кодифікації права в Україні.
Це свідчить про пошуки створення оптимальної правової системи в країні.


Тест № 14
Із запропонованих термінів виберіть ті, що в Руській Правді характеризують способи розшуку злочинця:
1) Татьба; 2) заклич; 3) вервь; 4) звід; 5) головництво.

Задача № 14
Умова:
Купець Н., пригощаючи своїх друзів у корчмі, пропив разом з ними 30 кун, позичених терміном на 1 місяць у боярина Л. По закінченню місяця, не діждавшись грошей, Л. звернувся до суду.
Питання:
Як буде вирішено цю справу?
Розв'язання:
Подія трапилась за часів Київської Русі. Носить цивільно-правовий характер. Справа буде розглядатися у княжому суді за нормами Руської Правди.
Згідно із статтею 54 Поширеної редакції Руської Правди, якщо купець проп'є чи програє запозичені гроші, кредитор може або чекати повернення боргу, або продати боржника в рабство.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ-XVІІІ ст.: кордони, населення, право. - К.: Либідь, 1996. - 384 с.
2. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1. - К.: Либідь, 1993. - 642 с.
3. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред.
В. Г. Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 288 с.
4. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К.: Ін Юре, 2004. - 590 с.
5. Історія держави і права України: Навч. посібник / За ред.
А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 384 с.
6. Історія України: нове бачення. У 2-х т. Т. 1: Навч. посібник. - К.: Україна, 1995. - 498 с.
7. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навч. посібник. - Львів: Світ, 1996. - 296 с.
8. Кульчицький В. С. Кодифікація права на Україні у XVІІІ ст. - Львів: Світ, 1998. - 304 с.
9. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - 2-ге вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2000. - 662 с.
10. Ткач А. П. "Екстракт малоросійських прав" 1767 р. - цінна пам'ятка права України // Вісник Київського ун-ту. Сер. Право. - 1965. - № 6. - С. 88 - 89.
11. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. - К.: Наукова думка, 1968. - 328 с.
12. Чубатий М. Огляд історії українського права. - Львів: Світ, 2005. - 490 с.