Кр фашистська диктатура в Італії та Німеччині.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави та права зарубіжних країн"
ЗМІСТ

1. Порівняльна характеристика законодавчого оформлення фашистської диктатури в Італії та націонал-соціалистичного режиму у Німеччині 3
1.1 Встановлення фашистської диктатури та її законодавче оформлення в Італії 3
1.2 Встановлення режиму фашистської диктатури та його законодавче оформлення у Німеччині 7
2. Задача 16
3. Визначення понять 17
Список використаної літератури 21

1. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОНОДАВЧОГО ОФОРМЛЕННЯ ФАШИСТСЬКОЇ ДИКТАТУРИ В ІТАЛІЇ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛИСТИЧНОГО РЕЖИМУ У НІМЕЧЧИНІ
1.1 Встановлення фашистської диктатури та її законодавче оформлення в Італії
Відразу після закінчення Першої світової війни в Італії розвивається фашистський рух. У 1919 р. Б. Муссоліні, колишній головний редактор соціалістичної газети "Аванті", виключений потім з соціалістичної партії, організував у Мілані Італійський союз учасників війни – "Фашіо ді комбаттіменто".
Спочатку ця згуртована організація налічувала близько 10 тис. членів, але поступово її вплив посилювався. Цьому сприяла програма, побудована на соціальній демагогії. У своїй програмі фашисти обіцяли:
1) встановлення восьмигодинного робочого дня;
2) гарантований мінімум заробітної плати;
3) робітничий контроль на виробництві;
4) конфіскацію "непродуктивного капіталу".
Для того, щоб залучити на свій бік селянство, до програми було включено і такий пункт: "Земля тим, хто її обробляє".
У політичній сфері фашисти вимагали скликання Установчих зборів, встановлення твердої надкласової влади, боротьби за "Велику Італію". До цього необхідно додати расистську ідеологію і антисемітизм.
Велика буржуазія та латифундисти, все більше відчуваючи свою нездатність керувати країною старими методами буржуазного парламентаризму, були готові підтримати сильну владу, здатну придушити революційний рух.
Виходячи з цього, Муссоліні в жовтні 1922 р. організував "похід на Рим" кількох тисяч озброєних фашистів. Не зустрівши опору, фашистські загони увійшли до Риму. Король Віктор-Еммануїл 30 жовтня 1922 р. призначив Муссоліні головою уряду.
Муссоліні відразу розпочинає створення нового політичного режиму. Хоча в цей час ще зберігалися окремі інститути попередньої політичної системи – монархія і Конституція 1848 р. – вони відіграли тепер лише декоративну роль.
Як глава уряду Муссоліні отримує величезні повноваження. Так, у 1925 р. закон "Про правомочність і прерогативи голови уряду" передав усю виконавчу владу Муссоліні.
Голова уряду формально призначався і відкликався королем і лише перед ним відповідав за діяльність уряду. Таким чином, була скасована відповідальність уряду перед парламентом. Гдава уряду мав широкі повноваження у сфері законодавства. Відповідно до закону 1926 р. глава уряду отримав пра видавати "у виняткових випадках" постанови, які мали силу закону.
Фашисти докорінно перебудували роботу парламенту. За виборчим законом 1923 р. Італія оголошувалася єдиним виборчим округом. Партія, яка збирала відносну більшість голосів виборців, отримувала дві третини місць у парламенті. З 1928 р. кандидати і депутати стали висуватися фашистськими профспілками, а з них Велика фашистська рада відбирала чотириста чоловік.
У 1939 р. замість палати депутатів була створена палата фашій (фашистських організацій) і корпорацій, усі шістсот п'ятдесят членів якої призначалися Муссоліні. Разом із сенатом, члени якого призначалися королем, нова палата повинна була "співробітничати з урядом у виданні законів".
Виняткові закони 1926-1927 р. р. "Про захист держави" заборонили всі політичні партії, окрім фашистської. Були розпущені ворожі фашизму організації, закривалися опозиційні газети. В Італії встановлюється відверта терористична фашистська диктатура.
Вирішальну роль у державному механізмі відіграла фашистська партія, яка перетворилася на суворо централізований державний орган. При цьому відбувалося зрощування партійного і державного апаратів. Так, статут фашистської партії затверджував своїм указом король. На чолі партії стояв дуче (вождь) – Муссоліні, який одночасно був і главою уряду – прем'єр-міністром.
Окремі ланки партійного апарату очолювали секретарі. При кожному з них був створений колегіальний орган з дорадчими функціями. Усі органи партії не обиралися, а призначалися зверху.
Велика увага приділялася репресивному апарату. Основну функцію придушення політичних супротивників виконувала політична поліція (ОВРА) – Організація охорони від антифашистських злочинів. Аналогічне завдання виконувала й Особлива служба політичних розслідувань.
Ще в 1923 р. була організована добровольча воєнізована міліція громадської безпеки, начальником якої був сам Муссоліні.
Роль захисту фашистського режиму відіграла і судова система. Нижчою судовою інстанцією був одноосібний суддя-претор, який одночасно був у справах, які розглядав, і прокурором, і слідчим. Окружні суди (трибунали) були другою інстанцією щодо суду претора. Вони розглядали справи у складі трьох суддів без участі присяжних засідателів. Розгляд справ про злочини, за які могли бути призначені кара на смерть або каторжні роботи, відбувався в судах за участю "асесорів". Існували також апеляційні суди і касаційний суд.
Для розгляду справ про політичні злочини був створений Трибунал захисту держави. Його склад на чолі з головою призначався Муссоліні. Майже єдиним покаранням тут була кара на смерть.
У 1926 р. був виданий Кодекс поліції безпеки, який надав поліції безпеки необмежені повноваження в боротьбі з небажаними фашизму особами.
У 1931 р. з'явився Кримінальний кодекс. Він передбачав покарання у виді кари на смерть, довічної каторги, ув'язнення у виправному домі на строк до тридцяти років. Поряд з кримінальними покараннями Кодекс вводив "адміністративні заходи безпеки" щодо "соціально небезпечних" осіб.
Особливе значення в механізмі фашистської держави мала так звана корпоративна система, яка повинна була, як вважали фашисти, встановити "класовий мир".
Третього квітня 1926 р. був виданий закон "Про правову організацію колективних трудових відносин". Робітничі профспілки розпускалися. В основних галузях виробництва були утворені робітничі й підприємницькі синдикати. Статути синдикатів затверджувалися королівським декретом, а їх посадові особи призначалися урядовими органами. Синдикати об'єднувалися в корпорації, де утворювалися Ради корпорацій, члени яких затверджувалися Муссоліні.
Основні принципи "корпоративної системи" проголошувалися в Хартії праці, яка була прийнята в 1927 р. Великою радою фашизму. Хартія розширювала державне втручання у сферу трудових відносин. Корпорації визнавалися державними органами і діставали право видавати обов'язкові для синдикатів постанови. Страйки і локаути заборонялися, трудові конфлікти вирішували спеціальні комітети.
У 1926 р. було створене міністерство корпорацій, а в 1930 р. з'являється Національна рада корпорацій – дорадчий орган при уряді. У середині 30-х р.р. у різних галузях промисловості діяло двадцять дві корпорації, а Національна рада корпорацій стала органом, який керував економікою країни.
Велике значення для фашистського режиму мало співробітництво з католицькою церквою.
У 1929 р. був підписаний Латеранський пакт – угода між фашистським урядом і Ватиканом про офіційне примирення. Вона дозволяла фашистському режимові використовувати авторитет католицької церкви для підтримки режиму як всередині країни, так і за кордоном.
Агресія була основним напрямком зовнішньої політики фашистського уряду. У 1936 р. фашисти загарбали Абіссінію, у 1939 р. окупували Албанію. У 1940 р. італійські війська вторгаються в Грецію. У червні 1940 р. Італія оголошує війну Англії і Франції, а потім бере активну участь у нападі гітлерівських військ на Радянський Союз.

1.2 Встановлення режиму фашистської диктатури та його законодавче оформлення у Німеччині

Фашизм у Німеччині, так і в Італії, з'явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як один з різновидів реакційних мілітаристичних націоналістичних течій, коли антиліберальні, антидемократичні рухи набули загальноєвропейського характеру.
У 1920 р. Гітлер виступив із програмою з "25 пунктів", що стала згодом програмою Націонал-соціалістської німецької робітничої партії. Пронизана націоналістичними, шовіністичними ідеями переваги німецької нації, програма вимагала реваншу для відновлення "справедливості, знехтуваної Версалем".
У 1921 р. складаються організаційні основи фашистської партії, заснованої на так званому фюрер-принципі, тобто необмеженої влади "вождя" (фюрера). Головною метою створення партії стає поширення фашистської ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату для придушення демократичних, антифашистських сил і, в кінцевому підсумку, для захоплення влади.
У 1923 р. фашисти роблять пряму спробу захопити державну владу ("пивний путч"). Провал путчу змушує фашистських ватажків змінити тактику боротьби за владу.
З 1925 р. починається "битва за рейхстаг" шляхом створення масової бази фашистської партії. Вже в 1928 р. ця тактика дає свої перші плоди, фашисти одержують 12 місць у рейхстазі. У 1932 р. за кількістю мандатів фашистська партія одержує більше місць, ніж будь-яка інша партія, представлена в рейхстазі.
30 січня 1933 р. Гітлер за розпорядженням Гінденбурга займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади як глава коаліційного уряду, оскільки його партія навіть з нечисленними союзниками не мала більшості в рейхстазі. Ця обставина не мала, втім, значення, оскільки кабінет Гітлера був "президентським кабінетом", а Гітлер – "президентським канцлером".
Водночас результати виборів 1932 р. надали певного ореолу легітимності його канцлерству. За Гітлера голосували різні соціальні прошарки і групи населення.
Гітлер прийшов до влади, спираючись на пряму підтримку офіційних і неофіційних правлячих кіл і реакційних соціально-політичних сил, які стояли за ними і вважали за необхідне установити в країні авторитарний режим, щоб покінчити з ненависною демократією і республікою. Відчуваючи страх перед лівим рухом, що все більше набирав сили, перед революцією і комунізмом, вони хотіли встановити авторитарний режим за допомогою "кишенькового" канцлера. Гінденбург явно недооцінював Гітлера, називаючи його поза очі "богемським єфрейтором". Німцям же він подавався як "помірний". При цьому була забута вся скандальна, екстремістська діяльність НСНРП. Перше протвереження німців прийшло наступного дня після приходу Гітлера до влади, коли тисячі штурмовиків влаштували грізний смолоскиповий хід перед рейхстагом.
Прихід до влади фашистів не був звичайною зміною кабінету. Він ознаменував початок планомірного руйнування всіх інститутів буржуазно-демократичної парламентської держави, усіх демократичних завоювань німецького народу, створення "нового порядку" – терористичного антинародного режиму.
Спочатку, коли відкритий опір фашизму не був остаточно придушений (ще в лютому 1933 р. у багатьох місцях Німеччини проходили антифашистські демонстрації), Гітлер вдавався до "надзвичайних заходів", які широко застосовувались у Веймарі на основі надзвичайних президентських повноважень. Він формально ніколи не відмовлявся від Веймарської конституції.
Перший репресивний декрет "Про захист німецького народу", підписаний президентом Гінденбургом, був прийнятий на основі ст. 48 Веймарської конституції і мотивувався захистом "громадського спокою".
Для виправдання надзвичайних заходів Гітлеру в 1933 р. потрібен був провокаційний підпал рейхстагу, в якому була звинувачена Комуністична партія Німеччини. Слідом за провокацією були видані дві нові надзвичайні постанови: "Проти зради німецькому народу" і "Проти зрадницьких дій та про захист народу і держави", прийняті, як було оголошено, з метою придушення "шкідливих для держави комуністичних насильницьких дій".
Уряду надавалося право брати на себе повноваження будь-якої землі, видавати укази, пов'язані з порушенням таємниці листування, телефонних розмов, недоторканності власності, прав профспілок.
З перших днів приходу до влади Гітлер почав здійснювати свою програму, згідно з якою Німеччина повинна була домогтися нової величі. Її здійснення передбачалося провести в два етапи. На першому – ставилося завдання згуртувати німців у деяку "народну спільноту", на другому – перетворити її на "спільноту бойову".
Для об'єднання німців у єдину спільноту необхідно було очистити арійську расу від "чужої крові", подолати класові, конфесіональні, ідеологічні протиріччя, що досягалося шляхом усунення політичних партій, крім НСНРП, чужої ідеології, громадських організацій, крім нацистських, вірних "фюреру і рейху", а також шляхом "уніфікації державного апарату" тощо.
Виконавши цю "внутрішню роботу", Німеччина, за планом Гітлера, могла приступати до роботи "зовнішньої", найважливішим завданням якої було завоювання життєвого простору, витіснення народів, які проживають там, головним чином народів Східної Європи, шляхом нещадної, кровопролитної війни.
Вирішенням завдань першого етапу фашистська держава і НСНРП займалися в основному до 1935 р. З цього часу почалася тотальна підготовка до війни, а згодом і сама війна.
Гітлерівські "етапи" дістали відображення в законодавстві і змінах механізму фашистської диктатури.
24 березня 1933 р. рейхстаг приймає Закон "Про усунення тяжкого становища народу і держави", на підставі якого уряд отримує законодавчі права, у тому числі з питань бюджету. Допускалося також, що норми законів, прийнятих урядом, можуть прямо відхилятися від норм Конституції 1919 p., що формально продовжувала діяти (з одним скасованим невдовзі застереженням – "якщо вони не мають об'єктом рейхстаг і рейхсрат").
У законі спеціально підкреслювалося, що договори з іноземними державами та їх виконання не потребують затвердження парламентом. Формально закон був прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 p., фактично він став постійно діючим основним законом фашистської держави.
Безпосередню участь у підготовці всіх імперських законів відтепер брала канцелярія націонал-соціалістської партії, підпорядкована Гітлеру. Це був кінець Веймарської республіки з її представницькими установами.
Після смерті президента Гінденбурга 1 серпня 1934 р. постановою уряду посада президента була скасована, а уся влада сконцентрована в руках Гітлера – "вождя" і довічного рейхсканцлера, якому було надане право не лише призначати імперський уряд, усіх вищих посадових осіб імперії, а й свого наступника. З цього часу Гітлер починає планомірне знищення всіх можливих шляхів опозиції, що було прямим втіленням програмних настанов нацистів і основної впроваджуваної ними вимоги – фанатичного, сліпого "підкорення волі фюрера німецького народу".
Слідом за забороною Комуністичної партії в березні 1933 р. у травні того ж року були розпущені всі профспілки, у червні 1933 р. поза законом була оголошена Соціал-демократична партія. Інші партії, які діяли до приходу до влади Гітлера, "саморозпустилися".
У липні 1933 р. законом було заборонено існування будь-яких політичних партій, крім фашистської і керованих нею організацій. "У Німеччині, – проголошував закон, – існує тільки одна партія, НСНРП, всі інші забороняються". Спроби "підтримати організаційні структури будь-якої іншої політичної партії" каралися тюремним ув'язненням до трьох років.
Проводячи "інтеграційну політику держави і партії", нацисти "уніфікували" не лише партії, а й пресу. Органи друку, крім нацистських, або ліквідувалися, або включалися до системи фашистської пропаганди. Відповідно до Закону від 24 березня 1933 р. "Про захист уряду національного відродження від підступних посягань" кримінальній відповідальності у виді тюремного ув'язнення до двох років підлягали всі особи, які допускали "грубе перекручення дійсності, висловлювали судження, що можуть завдати тяжкої шкоди добробуту імперії або окремим німецьким землям, або авторитету уряду імперії чи окремих земель і урядових партій". Каторга загрожувала тому, хто своїм діянням завдавав "тяжких збитків імперії".
У грудні 1933 р. видається Закон "Про забезпечення єдності партії і держави", який оголосив фашистську партію "носителькою німецької державної думки".
Відповідно до цього Закону особисто Гітлером формувався і фашистський рейхстаг (на основі списків, "схвалених" плебісцитом), а на посади міністрів та інші посади призначалися лише особи з нацистської партійної верхівки. Крім того, згодом було передбачено, що будь-яке призначення на державну посаду, здійснене без згоди відповідного органу фашистської партії, вважатиметься недійсним.
З метою подальшої концентрації влади, або "уніфікації політичного режиму в імперії й областях", Законом від 7 квітня 1933 р. "Про злиття областей з імперією" в усі землі почали призначатися, як правило, з гауляйтерів нацистської партії, намісники (штатгальтери), наділені усіма владними повноваженнями.
30 січня 1935 р. був прийнятий новий Закон "Про імперських намісників". Імперські намісники відповідно до цього Закону були на підвідомчих їм територіях "представниками імперського уряду", до завдань яких входив "нагляд за виконанням політичних директив фюрера і рейхсканцлера". Фюрер і рейхсканцлер (в одній особі) міг покладати на імперського намісника керівництво земельним урядом, але право призначення і звільнення чиновників земель він зберігав за собою, так само як і повноваження імперського намісника в Пруссії.
Ландтаги земель спочатку були усунені від формування земельних урядів, а 30 січня 1934 р. були законодавчим шляхом ліквідовані. Уряди земель були підпорядковані імперському уряду, а намісники перейшли у відання Міністерства внутрішніх справ.
Законом від 14 лютого 1934 р. "Про ліквідацію рейхсрату" був скасований і орган представництва земель в імперському парламенті – рейхсрат. Землі були взагалі позбавлені статусу суб'єктів федерації.
У 1935 р. положенням "Про німецькі общини" були ліквідовані останні залишки місцевого самоврядування. Усі бургомістри міст почали призначатися міністром внутрішніх справ на 12 років з кандидатів, які висувалися місцевими партійними організаціями нацистів. Йому ж ввірялося право верховного нагляду за всіма общинами.
Перетворення рейхстагу на безправну, маріонеткову установу, оскільки його новий склад формувався виключно на партійній основі, ліквідація органів місцевого самоврядування були тісно пов'язані з загальною бюрократизацією державного апарату. Проводилися чистки державного апарату від "невідповідних осіб", від усіх тих, хто почав працювати в апараті після 1918 p., від осіб "неарійського походження", заборонялися шлюби чиновників з "неарійками" тощо.
Функції партійних і державних органів тісно перепліталися. Це переплетіння, втім, не означало їх повного злиття. Управлінський апарат фашистської Німеччини був численним, надмірно громіздким, він перебудовувався з волі Гітлера, який поєднував у своїй особі функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії і верховного головнокомандувача.
Так, поряд з імперським урядом, який продовжував існувати, у фашистській Німеччині були створені Рада міністрів з питань оборони імперії, Таємний кабінет, Колегія трьох уповноважених, до якої входили начальник партійної канцелярії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу верховного командування збройних сил, завданням якої було проведення тотальної мобілізації і вирішення з цією метою широкого кола економічних і військових питань. Усі ці установи, підпорядковуючись безпосередньо Гітлеру, мали законодавчі повноваження.
Німеччина була поділена на 32 партійні області на чолі з партійними гауляйтерами, але зберігався і старий адміністративний поділ на землі і провінції, адміністрація яких продовжувала існувати і відігравати значну роль у втіленні в життя нацистських планів.
Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, які здійснювали широкомасштабну ідеологічну обробку німецького народу.
У березні 1933 р. було створене Міністерство громадської освіти і пропаганди, кероване Геббельсом, якому підпорядковувалися преса, радіо, книжкові видавництва та ін. У віданні Міністерства громадської освіти і пропаганди була "імперська палата культури", яка контролювала музику, образотворче мистецтво, театр. Культурна політика "Третього рейху" була спрямована на створення "ідейно однорідного суспільства в расовому і світоглядному плані".
Особлива увага приділялася обробці в дусі мілітаризму, шовінізму і расизму молоді, контроль над умонастроєм якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями (Юнг-фольк, "Гітлерюгенд" та ін.).
Нацисти створили могутній терористичний апарат, що почав складатися ще до приходу їх до влади. У 1920 р. виникли перші збройні загони – "служба порядку" фашистів, якій відводилася роль охорони фашистських збіговищ. Використовувалися, однак, ці загони найчастіше для організації безладу на мітингах лівих сил, для нападу на робітничих ораторів тощо.
У квітні 1933 р. в Пруссії була створена таємна державна поліція (гестапо), що у 1936 р. була об'єднана з кримінальною поліцією (КРИПО) у поліцію безпеки (ЗИПО). Поліція безпеки разом з поліцією порядку (ОРПО), яка включала охоронну поліцію і жандармерію, а також зі спеціальною службою порядку (СД) перебували у віданні рейхсфюрера СС Гіммлера.
У 1939 р. було створено Головне управління імперської безпеки, підвідомче Гіммлеру як рейхсфюреру СС, який разом з міністром внутрішніх справ Фліком планував здійснення терористичних акцій як у своїй країні, так і на окупованих територіях.
Значних змін зазнала і судова система Німеччини. У своїй діяльності фашистські судді виходили з принципу повного нехтування особистими правами громадян. Обвинувачення у державній зраді могло бути пред'явлене за будь-який вид опозиційної режиму діяльності. Крім звичайних судів, у кожному судовому окрузі ще в 1933 р. були створені особливі суди для розправи з супротивниками фашистського режиму.
У 1934 р. склалася ще одна форма виключного суду, так званий Народний трибунал з питань державної зради, який не передбачав навіть обов'язкового попереднього слідства. Вироки трибуналу не підлягали оскарженню, захисників обвинуваченому призначав сам трибунал. В армії діяли військово-польові суди.

2. У cтародавньому Вавилоні авілум під час сварки вдарив у обличчя рабіанума. До якої відповідальності може бути притягнутий авілум відповідно до норм Законів царя Хамурапі.

Авілуми у давньовавилонському суспільстві – це повноправні, свободні громядяни, які складали переважну кількість його населення.
Рабіанум був у Вавилоні головою общинного поселення, який призначався на посаду царем.
Отже, за своїм правовим становищем рабіанум стояв вище авілума.
Відповідно до параграфу 202 Законів царя Хамурапі, якщо людина вдарить у обличчя людину, вищу ніж вона сама, то її треба отхвистати батогом зі шкіри волу 60 разів.
Отже, за Законами Хамурапі авілум, який вдарив у обличчя рабіанума, буде притягнутий до карної відповідальності.


3. Дайте визначення:
Ордалія – це суд божий, тобто "випробування вогнем, водою, отрутою, вагою" як засіб для встановлення вини. Згадується у Законах Хаммурапі.
Артхашастра – індійський трактат про державу і право ІV-ІІІ ст.ст. до н.е., автором якого вважається Каутілья (Чанакья), радник і міністр Чандрагупти І.
Відносячи до наук філософію, вчення про три Веди, вчення про господарство і вчення про державне управління, трактат підкреслює, що філософія за допомогою логічних доказів досліджує "у вченні про три Веди – законне й незаконне, у вченні про господарство – користь і шкоду, у вченні про державне управління – правильну і неправільну політику".
В "Артхашастрі" поряд із традиційним пієтетом до дхарми і визнанням того, що "закон заснований на істині" перевага віддається практичній користі (артхе) і обумовленим нею політичним заходам і адміністративно-владним настановам. Хоча в "Артхашастрі" царю і рекомендується віддатися любові, "не порушуючи закон і користь", проте саме корисність виступає в трактаті як визначальна основа і головний принцип політичних дій, що відповідають завданням сильної, караючої влади і цілям зберігання системи варн.
Вивільнення політики з морально-релігійних уз, що міститься в "Артхашастрі", дало певні підстави для характеристики її автора як індійського Макіавеллі.
Архонт – офіціальна посада у багатьох давньогрецьких містах-державах. Так, в Афінах було дев'ять архонтів, яких спочатку обирали народні збори, а починаючи із V ст. до н.е. вони визначалися жеребкуванням.
Головним архонтом був архонт-епонім, котрий вирішував цивільні й адміністративні питання. Рік в Афінах отримував ім'я тієї особи, яка була у той час архонтом-епонімом (грецьк. "епонім" – "той, хто дає своє ім'я"). На полемарха, або військового архонта, спочатку покладалися обов'язки головнокомандуючого, а потім керівництво збройними силами було віддане раді із десяти стратегів (полководців), а полемарху залишились деякі релігійні та судові функції. Архонт-басілевс, або архонт-цар, був фактично верховним жерцем, а у випадку справ про святотатства і вбивства – головував у суді. Інші шість архонтів (тесмотети) виконували, зазвичай, судові функції.
Право народів – система права у Давньому Римі, яка регулювала відносини римлян і неримлян.
Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове становище завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування. Потім воно було перетворене у право народів.
Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове становище іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін.
Манципація – це формула укладення угод, засіб встановлення власності на речі у Стародавньому Римі, який являв собою особливий і складний обряд, відхилення від якого мало наслідком недійсність угоди.
До речей, які підлягали манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського рабовласницького суспільства.
Для здійснення, наприклад, договору купівлі-продажу якоїсь речі запрошувалися не менш, ніж 5-7 свідків і вагар з вагою. Передача права власності на цю річ продавцем покупцеві супроводжувалася виконанням низки ритуальних дій в урочистій обстановці. Виконання таких ритуальних дій й дістало назву манципації, а речі, які підлягали манципації, отримали назву res mancіpі. Усі інші речі набули назви res пес mancіpі.
Якщо обряд mancіpatіo не відбувався, то право власності не переходило до набувача, покупця. Власником формально залишався продавець, який міг у будь-який час вимагати повернення речі, і республіканські суди часто задовольняли такі вимоги.
Манципація мала й деякі позитивні риси. Вона засвідчувала запрошеними свідками факт переходу права власності на важливі речі від продавця до покупця. Якщо виникали сумніви щодо цього факту, то свідки, які були присутніми при цьому, могли підтвердити його дійсність.
Екстраординарний процес – це форма цивільного процесу в Стародавньому Римі кінця класичного періоду. Введена реформою Діоклетіана. Основні риси:
1) зникає традиційний розподіл процесу на дві стадії ("ін юре" – розгляд справи претором та "ін юдиціо" – розгляд справи суддею);
2) магістрат веде справу від початку до кінця, поєднуючи слідчі та судові функції;
3) зберігається й одержує подальший розвиток принцип змагальності, але обмежується принцип публічності;
4) процес став таємним; справи розглядаються в закритих засіданнях лише за участю сторін і почесних гостей;
5) встановлюється офіційний виклик відповідача до суду;
6) відповідач, котрий проігнорував виклик до суду, вважається таким, що заподіяв образу магістрату, який прийняв до свого провадження справу (спочатку така акція відповідача призводила до автоматичного програшу справи, пізніше давала підставу для її розгляду без нього);
7) сторони починають вносити судове мито на покриття судових витрат;
8) хід судового процесу відбивається у судових протоколах;
9) вирішальне значення серед доказів має признання підсудного, якого добивалися умовляннями, погрозами, тортурами тощо;
10) рішення суду, зазвичай, спирається на едикти імператора, влада якого вважалася джерелом правосуддя;
11) допускається оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю провінції і, навіть, принцепсу). Скарга повинна була подаватися безпосередньо судді, що розглядав справу, в усній формі відразу після винесення вироку або в письмовій – в найближчі дні. Подання скарги на вирок суду припиняло його чинність.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі громадянського суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 452 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 768 с.
4. Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 810 с.
5. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
6. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 440 с.
7. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
8. Шульженко Ф. Р., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 304 с.
9. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1997. – 304 с.