Кр ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Контрольна робота
з дисципліни "Історія держави і права України"
на тему:
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

ПЛАН

Вступ 3
1. Особливості суспільного устрою 4
2. Система органів влади і управління 6
3. Основні риси права 11
Висновки 16
Тест № 5 17
Задача № 5 17
Список використаної літератури 18

ВСТУП
Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XІІ-XІV ст.ст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XІІІ-XІV ст.ст. на основі подальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання політичного та економічного значення міст) і диференціації власності на землю посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення.
З розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення не перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави, де влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства [12, с. 28].
Галицько-Волинська територіально-політична спільність була другою формою державності українського народу, яка склалась після розпаду Київської Русі.
Зберігши державно-правові традиції Давньоруської держави, утворення розвивалося під політичним впливом суспільних відносин, характерних для середньовічної Європи. Яскравим свідченням цього були сильні економічні та політичні позиції боярства. З думкою боярської олігархії галицьким князям доводилося рахуватися навіть у міцні періоди свого владарювання [5, с. 113].
Зрештою, внаслідок дії внутрішніх і зовнішніх несприятливих факторів Галицько-Волинська Русь у другій половині XІV ст. фактично перестає існувати як єдина держава.
У наданій контрольній роботі розглядаються особливості суспільного устрою Галицько-Волинської держави, система її органів влади і управління, основні риси права.
1. ОСОБЛИВОСТІ СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ
Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинського князівства було те, що тут утворилася численна група боярства, в руках якої зосередились майже всі земельні володіння. Втім, процес утворення великого земельного володіння відбувався неоднаково у Галичині й на Волині [8, с. 67].
У Галичині його зростання випереджало створення князівського домену.
На Волині, навпаки, водночас з боярським розвивалося князівське доменіальне землеволодіння.
Пояснюється це тим, що у Галичині раніше, ніж на Волині, склалися економічні та політичні передумови швидкого зростання великого феодального володіння. Становлення князівського домену почалося тоді, коли переважна частина общинних земель була захоплена боярами і для князівських володінь кількість вільних земель стала обмежена. Окрім цього, галицькі князі, намагаючись заручитися підтримкою місцевих феодалів, роздавали їм частину своїх земель і у такий спосіб зменшували свій домен [8, с. 68].
Найважливішу роль серед феодалів Галицько-Волинської держави відіграло старе галицьке боярство – "мужі галицькі". Їх сила постійно збільшувалась – галицькі бояри були економічно та політично могутньою групою пануючого класу.
Вже ХІІ ст. "мужі галицькі" виступають проти будь-яких спроб обмежити їх права на користь князівської влади і зростаючих міст. Лише каральними заходами князь Роман зумів послабити позиції місцевої земельної аристократії. "Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не винищивши рою, не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш", – оповідає польський хроніст В. Кадлубек [Цит. за: 1, с. 42].
Іншу групу становили служилі феодали. Джерелами їх земельних володінь були князівські пожалування, конфісковані та переділені князями боярські землі, а також самочинні загарбання общинних земель. Здебільшого вони володіли землею умовно, поки служили, тобто за службу і за умовою служби. Служилі феодали поставляли князеві військо, що складалося з їх феодально залежних селян. На них і опиралися галицькі князі у боротьбі з боярством.
До пануючого класу Галицько-Волинської держави належала і велика церковна знать: архієпископи, єпископи, ігумени монастирів та ін., які володіли селянами й обширними землями. Часто вони, як князі й бояри, захоплювали общинні землі, а селян перетворювали на монастирських або церковних феодально залежних селян.
Основну масу сільського населення у Галицько-Волинській державі становили і вільні, і залежні – вони однаково іменувалися смердами. Переважною формою селянського володіння землею було общинне, яке пізніше дістало назву "дворище". Останнє як об'єднання декількох селян-общинників поступово розпалося на індивідуальні двори.
Процес утворення великого земельного володіння і формування класу феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян та появою феодальної ренти. Відробіткова рента XІ-XІІ ст.ст. змінилася продуктовою. Розміри феодальних повинностей самочинно встановлювались феодалами [12, с. 111].
Жорстока експлуатація селян посилювала боротьбу, що нерідко набувала форм народних повстань проти феодалів. Таким масовим виступом селян було, наприклад, повстання 1159 р. при Ярославі Осмомислі.
У Галицько-Волинській державі налічувалось понад 80 міст, у тому числі найбільші – Берестя (пізніше Брест), Володимир, Галич, Львів, Луцьк, Перемишль, Холм тощо. Найчисленнішою групою міського населення були ремісники. У містах працювали ювелірні, гончарні, ковальські та склоробні майстерні [7, с. 129].
Значні доходи приносила соляна торгівля. Галич швидко набув значення не лише великого торговельно-ремісницького, а й культурного центру. У ньому створювався знаменитий Галицько-Волинський літопис та інші письмові пам'ятки ХІІ-ХІІІ ст.ст. Там мешкали і творили різьбар Авдій, вчений Тимофій, співак Митус.
2. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ
Галицько-Волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, у значному ступені зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі.
Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.
Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами [6, с. 51].
Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, лише після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це також возвеличувало владу князя.
Галицько-Волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Волзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своцо рукою" Володимир з більшою частиною Волині [10, с. 69].
Наприкінці XІІІ ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Втім, сини князя Юрія – Андрій та Лев – виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимирії" [3, с. 90].
Для підтримки авторитету князів ними використовувалися титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі". Розповсюджувалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимир" [7, с. 120].
Проте зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь в Галицько-Волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів [7, с. 131].
Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їх земельні володіння.
В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр.
Сказане дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-Волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства [7, с. 132].
Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут, боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XІV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники.
Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи й за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія ІІ боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами.
Формально, не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, окрім цього, відіграла велику роль в політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які займали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською землею.
У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, отримала поширення двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини.
Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірськові чини [6, с. 45].
Двірськовий був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірськовий нерідко здійснював також судочинство, будучи "суддею князівського двору". Двірськовий забезпечував охорону князя в період військових дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час його виїздів за межі князівства.
Печатник був зберігачем князівської печатки, складав тексти ірамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.
Стольник спостерігав за своєчасним надходженням доходів з князівських земельних володінь. У літопису є також відомості про збройника, який відав справами озброєння князівського війська, про отроків, котрі супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які, окрім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і проведення в життя різноманітних державних актів.
В Галицько-Волинській землі існувала доволі розгалужена система місцевого управління.
Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. В їх особі була поєднана адміністративна, військова та судова влада. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різних мит – важливої частини князівських доходів.
Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не лише військово-адміністративні, а й судові повноваження.
Територія Галицько-Волинської землі поділялася й на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.
Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися при виконанні обов'язків із управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі "кормлінь". Для ведення судових розборів в незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій в межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали в більшості випадків бояри.
Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала слугувати інтересам класу феодалів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір гнобленню феодалів [10, с. 91].
Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а, з іншого, – виступало активним знаряддям в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас.
Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, проте ці загони були ненадійні.
У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення.
Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х р.р. XІІІ ст. сформував регулярну піхоту ("пішці") і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які "сиділи" на цих ділянках – феодах. До складу "пішців" могли входити і жителі міста.
Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.
Суд у Галицько-Волинському князівстві не був відділений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася перш за все церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була надто значною. У віданні церковного суду знаходилися питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.
3. ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА
У XІІ – першій половині XІІІ ст. у Галицько-Волинській державі діяла система права, основні засади якого сформувалися ще в ранньофеодальний період. За своїм змістом і призначенням вони співпадають із правилами, зафіксованими в нормах "Руської Правди". Втім, поряд з цим, внаслідок еволюції суспільно-економічних відносин, відбувався перегляд застарілих правових положень [9, с. 87].
До конкретних змін (порівняно із законодавством Київської Русі) необхідно віднести:
– посилення ролі юридичних актів за рахунок збільшення кола об'єктів феодального господарства, які отримували правовий захист;
– відтворення у праві соціального становища певних верств, перш за все, феодально-залежного населення;
– зміцнення основ феодального права привілею;
– підсилення в законодавстві місцевих особливостей, що надавало йому партикулярного характеру [9, с. 92].
Норми Руської Правди, дещо змінені, продовжували діяти. Галицько-волинські князі видавали, безперечно, і власні акти. Проте втрата політичної незалежності була головною причиною того, що основні законодавчі пам'ятки Галицько-Волинської держави, які б повністю розкривали систему феодального права, до нас не дійшли. Документи та інші пам'ятки української культури масово знищували представники польсько-литовської влади і католицького духовенства. Поодинокі ж документи, які збереглися, є унікальними пам'ятками. Вони дають змогу грунтовніше вивчити важливі проблеми історії права Галичини і Волині.
Князівське законодавство існувало в Галицько-Волинському князівстві у вигляді грамот, договорів, уставів, прав тощо. Тут знайшла відображення подальша кодифікація права в Україні-Русі.
Цінним джерелом, що характеризує економічні зв'язки Галицького князівства з чеськими, угорськими та іншими купцями, є грамота князя Івана Ростиславича Берладника (прізвисько від м. Берладь у Молдавії) 1134 р.
Грамота встановлювала пільги для іноземних купців. Так, болгарські купці звільнялися від сплати мита, коли привозили до Малого Галича (наразі – Галац) товари "на склад" (на привіз товарів до інших міст пільга не поширювалася). При торгівлі "на исьвоз" (місце розвантажування суден) мито сплачувалося, навпаки, лише у Малому Галичі, а в інших містах князівства – ні.
У 1287 р. було видано "Рукописання" (заповіт) князя Володимира Васильковича щодо норм спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві. У ньому йшлось про передачу князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям. Зокрема, місто Кобрин (тепер Брестської обл.) і села Городел (поблизу Володимира-Волинського), Садове (на межі пізніших Володимирського і Луцького повітів) з людьми і даниною заповідалися дружині князя.
У 1289 р. була видана Уставна грамота волинського князя Мстислава Даниловича, що встановлювала розміри і форми феодальних повинностей для міського населення на користь державної влади. Видання її пов'язане з заволодінням містом Берестя князем Мстиславом (перед тим воно було захоплене його племінником князем холмським Юрієм Львовичем). Берестя разом з іншими містами бездітний володимирський князь Володимир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу. Проте, скориставшись тяжкою хворобою Володимира Васильковича, жителі Берестя уклали угоду з князем Юрієм, згідно з якою він почав князювати у цьому місті та в інших містах північної частини Волині. Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав Данилович примусив князя Юрія залишити зайняті ним міста і на початку 1289 р. вступив до Берестя, видавши грамоту, яка засвідчила соціально-економічні умови в Галицько-Волинській державі.
Князівські грамоти регулювали найрізноманітніші питання, але, головним чином, це були юридичні норми, які встановлювали певні привілеї.
У договорах князів ми зустрічаємо постанови публічного, міжнародного та приватного права. Прикладом можуть бути договори галицьких князів Андрія та Лева з Прусським орденом хрестоносців. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. Його підтверджували договори Юрія ІІ Болеслава 1325-1327 р.р. і поновлювала грамота 1334-1335 р.р. того ж князя. Оригінал першого договору не зберігся, відомі лише грамоти 1316 та 1334 р.р.
У цих договорах "довічно" встановлювався оборонно-наступальний союз України (в особі Галицько-Волинського князівства) та Прусського ордену проти Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві ще й тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників Боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр.
Літописи вказують також на існування договорів князів з народом. Але самих договорів – "рядів" – не збереглося.
У XІІ-XІV ст. ст. змінюється як політична, так і економічна роль міст. У Галицько-Волинському князівстві розквітають ремесла. Данило Галицький засновує нові міста, закликає до них німців, поляків, українцівю
У великих містах Галицько-Волинського князівства завжди було багато іноземців. То були хозари, греки, вірмени, поляки, болгари, євреї, араби, німці, італійці, скандинави тощо. Поступово іноземці отримують певні привілеї.
Наприкінці XІІІ ст. на українських землях з'являється німецьке міське (магдебурзьке) право. Вперше це право вводиться у Володимирі. Його отримують лише німці. Магдебурзьке право виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга.
Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Привілей цьому місту на німецьке право було надано в 1339 р. грамотою князя Юрія ІІ Болеслава. В ній він дає війтівство своєму "слузі" Барткові з Сандомиру з правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією та іншими привілеями. Вся грамота складена за зразком існуючих в інших країнах надань магдебурзького права. Міщани цього міста на 15 років були звільнені від податків і отримували інші пільги.
Пізніше магдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356) і Кам'янець-Подільському (1374).
Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві широко застосовувалося канонічне (церковне) право, джерелами якого були різноманітні церковні постанови та устави.
Останні займають окреме місце серед пам'яток князівського законодавства. Найбільш поширеними в Галицько-Волинській землі були церковні устави Володимира Святого та Ярослава Мудрого.
Церква мала вельми широку юрисдикцію. Церковні суди розглядали всі шлюбно-сімейні справи, злочини проти моралі та неправомірні дії духовенства.

ВИСНОВКИ
Таким чином, роль Галицько-Волинського князівства в розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90% української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі й в той же час призупинило процес створення нової слов'яно-фінської держави на північному сході.
Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції української культури. У постійній боротьбі із загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в світі як спадкоємець Київської держави.
Протягом другої половини XІІІ – першої третини XІV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в той час на сильні, централізовані держави.
Зрештою, у 40-60-х р.р. XІV ст. політичне роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Втім, і в межах Литовської держави тривалий час зберігалася автономія Волині та Київської землі.

Тест № 5
Відповідь:
У Руській Правді зафіксовані такі види покарань: потік і пограбування (вища міра покарання), віра (грошове стягнення, яке йшло на користь князя, – "дика віра", піввіри, подвійна віра), відсічення руки (та інші калічницькі кари за злочини, що належали до компетенції церковного суду), помста (кровна помста).
Задача № 5
Відповідь:
Подія трапилась за часів Київської Русі і носить кримінальний характер. Буде розглядатися у князівському суді за нормами Руської Правди.
Згідно зі статтею 21 Руської Правди (Поширена редакція за Троїцьким списком другої половини XІV ст.) винний дружинник сплатить піввіри на користь князя у розмірі 20 гривень та винагороду потерпілому за каліцтво у розмірі 10 гривень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Галицько-Волинський літопис // Літопис Руський. – К.: Либідь, 1989. – С. 34 – 54.
2. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред. проф.
В. Г. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996. – 288 с.
3. Історія держави і права України: У 2-х частинах. Ч. 1: Підручник / За ред. А. Й. Рогожина. – К.: Ін юре, 1996. – 368 с.
4. Історія України: Документи. Матеріали. – К.: Академія, 2007. – 448 с.
5. Кормич Л.І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до XXІ століття: Навч. посібник. – Харків: Одісей, 2001. – 480 с.
6. Котляр М. Ф. Данило Галицький. – К.: Знання, 1979. – 118 с.
7. Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – К.: Вища школа, 1984. – 234 с.
8. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навч. посібник. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
9. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. – К.: Україна, 1998. – 254 с.
10. Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М.-Л., 1950. – 210 с.
11. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – К.: Либідь, 1993. – 490 с.
12. Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси, XІ-XІІІ в.в. – М.: Госполитиздат, 1955. – 370 с.