Кр ІСТОРИЧНА ТА СОЦІОЛОГІЧНА ШКОЛИ ПРАВА

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія вчень про державу і право"
на тему:
ІСТОРИЧНА ТА СОЦІОЛОГІЧНА ШКОЛИ ПРАВА

ПЛАН

Вступ 3
1. Аналіз основних концепцій історичної школи права 5
1.1 Концепція Густава Гуго 5
1.2 Концепція Фрідріха-Карла фон Савін'ї 6
1.3 Концепція Георга Фрідріха Пухта 7
2. Аналіз основних течій соціологічної школи права 9
2.1 Правова теорія Р. Ієринга 9
2.2 Державно-правові погляди О. Конта 10
2.3 Соціологічна юриспруденція Є. Ерліха 12
2.4 Сучасна соціологічна концепція права Р. Паунда 13
2.5 Концепція солідаризму Л. Дюгі 15
Висновки 17
Список використаної літератури 19

ВСТУП
У наданій контрольній роботі розглядаються особливості історичної та соціологічної шкіл права.
Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVІІІ ст. в Німеччині. У першій половині XІX ст. цей напрям набуває широкої популярності й впливу. В центрі уваги представників цього напряму було питання про виникнення та історичний розвиток права.
Засновником історичної школи права є Густав Гуго (1764-1844) – професор Гетінгенського університету. Його основною працею є "Підручник природного права, як філософії позитивного права, а особливо – приватного права". Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савін'ї (1779-1861), головними працями якого є: "Право володіння" та шеститомна "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником історичного напряму є Георг Фрідріх Пухта (1798-1846). Його головні праці: "Звичаєве право" та "Курс інституцій".
Представники історичної школи права вважали, що для правильного розуміння й розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їх історичного розвитку. В центрі уваги історичної школи права, яка виникла і розвивалася як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, були проблеми історії, традицій і, головне, саме поняття народу. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії.
У розумінні представників історичної школи права, народ – це єдність окремих осіб, яка базується на органічних зв'язках між станами та групами суспільства. Дух народу виростає з традиції і виробляється впродовж століть. Саме тому він є визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний антиіндивідуалізм, характерний для представників цього напряму правової думки. Спершу в історії формувався народ і лише згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є "продуктом" середовища, тієї цілості, яка створила й охоплює його, тобто народу.
Розвиток державно-правових концепцій другої половини XІX – початку XX ст. відбувався під впливом стрімких процесів практично в усіх сферах суспільного життя країн Західної Європи. Проте найбільш впливовими чинниками були економічний і політичний.
Подальший розвиток промислового виробництва, банківської сфери, транспорту і торгівлі приводив до загострення конкуренції між окремими виробниками, сприяв концентрації капіталу і формуванню монополій. Поява засобів комунікації позитивно вплинула на поширення інформації, розвиток науки. Зміни в економічному житті значною мірою стимулювали політичні процеси в передових країнах Заходу. Диференціація, соціальне розшарування суспільства спричинили появу політичних партій, професійних організацій та об'єднань громадян, що в цілому вплинуло на подальше становлення буржуазного права, розширення прав і свобод людей.
Водночас у деяких країнах Західної Європи мали місце спроби етатизації суспільного життя, розширення впливу держави на соціально-економічну діяльність, почали формуватись агресивність у зовнішніх зносинах держав, шовіністичні та расистські тенденції.
Усі ці аспекти суспільного життя дали поштовх розвитку багатьох напрямків політичних і правових учень, сприяли остаточному формуванню плюралізму світових державно-правових концепцій, серед яких можна назвати й теорію соціологічного позитивізму.

1. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ КОНЦЕПЦІЙ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ ПРАВА
1.1 Концепція Густава Гуго
Основою концепції представників історичної школи права було твердження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних факторів. Позитивне право не є якоюсь виключно теоретичною конструкцією, що твориться у процесі правотворчої діяльності законодавчих органів. Право, яке діє у суспільстві, – це не лише сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право як публічне, так і приватне, складається саме собою, воно витворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї [4, с. 482].
Гуго, порівнюючи право з мовою, підкреслював, що воно, так само, як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується за чиєюсь вольовою вказівкою і не є даним Богом [7, с. 48].
Вчений порівнював утворення права із утворенням правил гри. Він зазначав, що здебільшого в іграх правила складаються незалежно від згоди гравців. Вони утворюються з плином часу в результаті однакового вирішення спірних питань, що виникають. Й лише поступово, внаслідок практики, що склалася, встановлюються тверді правила.
Право твориться не тільки або навіть не стільки завдяки законодавству, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, які добровільно приймаються народом. Народний дух, свідомість народу є тими факторами, які визначають розвиток права. Ці норми є адекватними обставинам життя народу. Тому закони лише доповнюють, конкретизують позитивне право, а не творять його [4, с. 482].
Позитивне право є похідним від звичаєвого права, яке зумовлюється, витворюється "національним духом", "народною свідомістю".
Гуго зазначав, що юридичні норми та інститути витворюються і розвиваються в процесі розвитку суспільства у цілому. Цей розвиток сам по собі приводить до змін, що відповідають потребам часу, зміні суспільно-політичної ситуації.
Мислитель підкреслював: те, що приписує закон, не завжди збігається з тим, що відбувається на практиці [4, с. 483].
Й такий стан він вважав нормальним – хоча багато людей не читали й не знають змісту закону, проте фактичний стан речей добре знайомий кожному. Тому вчений схвалює будь-який стан речей, що фактично існує.
1.2 Концепція Фрідріха-Карла фон Савін'ї
Інший представник історичної школи права – Савін'ї – підкреслював, що право – це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісної культури народу і так само, як культура, не може встановлюватися свавільними бажаннями окремих індивідів або груп осіб [7, с. 48].
Право формується у процесі спільного життя всіх людей, які становлять народ. Об'єднуючим фактором, що творить з певної кількості індивідів народ, є спільна правосвідомість і суспільна за своєю суттю діяльність.
Як невід'ємна частина народної культури право перебуває у такому ж стані, як і вона, на одному рівні з нею і може бути осмислене лише в її межах. Право розвивається і змінюється разом з рухом, розвитком національного духу. Еволюція права – це завжди органічний процес у тому розумінні, що вона подібна до розвитку організму із зародку. Уся історія права – це повільне, плавне розкриття тієї субстанції, носієм якої споконвіку засадничо є народний дух, або дух народу [7, с. 49].
Стверджуючи це, Савін'ї, разом з тим, не заперечує ролі й значення юристів у розробці права. Він поділяє історичний розвиток права на два етапи, або на дві головні стадії: стадію "природного" права та стадію "вченого" права.
На першій стадії право витворюється безпосередньо у свідомості народу і виявляється як звичаєве право. На другій стадії воно витворюється юристами вченими, які виступають як представники народу, виразники народної правосвідомості. На цій стадії право існує у двох аспектах: з одного боку, як частина життя народу, з іншого, – як особлива наука, якою займаються юристи, тобто у праві виявляється юридично-технічний елемент.
Наступним етапом у розвитку права Савін'ї визнає кодифікацію. Втім, на всіх етапах свого розвитку право не втрачає зв'язку зі своєю основою – загальним духом народу.
1.3 Концепція Георга Фрідріха Пухта
Г. Пухта підкреслював необгрунтованість спроб нав'язати суспільству ті чи інші не пов'язані з життям народу, його історією правові моделі, які тому й не мають шансів бути сприйнятими суспільством.
Як елемент цілісної культури народу право наділене органічністю, яка виявляється, окрім іншого, у збігу стадій і ритмів розвитку права з розвитком еволюції народного життя [7, с. 49].
Пухта писав: "Цією органічною властивістю право наділене також і у своєму поступальному розвитку; органічною є і спадковість правових інститутів. Виразити це можна однією фразою: право має історію" [Цит. за: 2, с. 500].
Представники історичної школи права вважали, що призначенням діючих у суспільстві юридичних інститутів є закріплення реально існуючого порядку таким, яким він є. Позитивні закони не можуть боротися зі злом, яке трапляється в житті. У кращому випадку вони можуть сприяти впорядкуванню звичаєвого права і політичної структури, які формуються природно-історично під впливом тих перетворень, що відбуваються з народним духом. Законодавець, отже, повинен прагнути максимально точно виразити "загальне переконання нації", закріпити його у правових нормах.
Пухта підкреслював, що право – це продукт народного духу і своєрідність, специфічні особливості того чи іншого права, зумовлені особливостями народу. Більш того, він вважав, що воля окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. Право складається за волею історичної необхідності, або, іншими словами, за волею історії. Право – це результат тих обставин, які історично склалися у суспільстві [7, с. 49].
"Право, – писав вчений, – це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування" [Цит. за: 2, с. 501].
Водночас він зазначав, що свобода є основним поняттям права. Хоча ще раз треба підкреслити, що для історичної школи в цілому характерний антиіндивідуалізм.
Оголошуючи право продуктом національного духу певного народу, представники історичної школи права разом з тим не заперечували існування загальних засад та принципів права, які мають наднаціональний характер. Зокрема, Пухта зазначав, що у праві, поряд з національними, існують певні "загальні" засади, які дають змогу одному народові впливати на інший і запозичувати чуже право як основу для розвитку власного. Цим пояснюється рецепція римського права в країнах Західної Європи [7, с. 49].
Аналогічно праву представниками історичної школи розглядалася також і держава.

2. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ТЕЧІЙ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ ПРАВА
2.1 Правова теорія Р. Ієринга
Як правило, становлення соціологічної концепції права пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818-1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини тощо [2, с. 186].
Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга збігається із поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою дій людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі. Притаманний людині корисливий інтерес значно активізує її поведінку. Отже, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами.
Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження застосовується примус.
Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади – державою з допомогою права.
У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу; наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й підкорення [4, с. 588].
Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між суспільством та індивідом і необхідністю примусу. Її метою, за вченням Р. Ієрінга, є забезпечення загального інтересу та обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує першому, оскільки інтереси суспільства "вищі від свободи".
Через це теорія держави Р. Ієрінга постає у значному ступені як статична, а співвідношення "держава" та "особа" вирішується безумовно на користь першої.
Право мислитель називав дисципліною примусу. З формального погляду воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин. Щодо змісту право розглядається Р. Ієрінгом як сукупність загальних та індивідуальних інтересів, результат боротьби інтересів індивідів, груп і станів суспільства.
Егоїстичні інтереси та боротьба за них і є, за вченням мислителя, основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через боротьбу інтересів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і згодом забезпечується панування закону.
2.2 Державно-правові погляди О. Конта
Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XІX ст. французький мислитель Огюст Конт (1798-1857), автор "Курсу позитивної філософії" та "Системи позитивної політики".
Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці слід лише описувати явища та їх співіснування.
У праці "Система позитивної політики" Конт спробував систематизувати соціальне життя і теоретично обгрунтувати новий, "позитивний" соціально-політичний порядок. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право, мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду – теологічного, метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.
Коли домінував теологічний світогляд, держава і право вважалися результатом дії Бога.
У ті часи існувала політична система теократії; служителі релігійного культу здійснювали не лише притаманні їм, а й політичні функції, завдяки чому такі соціальні явища, як церковна й світська влада, були поєднані. Боротьба за зверхність у суспільстві духовної та світської влади спричинила застосування сили, висунула на перший план вояків. Усе це поступово привело до формування спадкової монархії.
В епоху метафізичного світогляду люди намагалися пояснити такі феномени, як держава і право, апріорними метафізичними спекуляціями, для чого запроваджували спеціальні категорії – "суспільний договір", "права людини", "сутність держави, права, влади". У політичній сфері переважали юристи, літератори й публіцисти, в духовній – філософи, а в суспільстві значно зріс середній прошарок населення.
Теологічні принципи руйнувалися; зароджувалися індивідуалізм, лібералізм, демократія, революційні тенденції; виникла "анархічна республіка", в якій до влади прийшли некомпетентні люди, а все це вкупі стримувало нормальний розвиток людства.
На третій стадії розвитку, де провідним став позитивний (науковий) світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає промислова епоха, "анархічну республіку" заступає нова соціально-політична система – соціократія. Перспективи розвитку розробляються соціологією та новою наукою – позитивною політикою.
На цій стадії розвитку людства має панувати закон, закладений у формулі: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета".
Цьому законові мусять коритися всі три соціальні прошарки суспільства: землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи – позитивісти і вчені; виконавці – прості робітники.
Науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя можуть бути досягнуті лише за умови солідарності всіх соціальних прошарків суспільства.
Політична влада в соціократії Конта знаходиться в руках банкірів та їх радників – філософів-позитивістів. Запорукою міцності держави повинні бути жорстка дисципліна, повна однодумність в усьому суспільстві та всебічний державний контроль.
Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуалістичне розуміння прав і свобод особи. Суб'єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям "соціальний обов'язок". З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди виконувати свій обов'язок.
З цих же позицій він підходив до з'ясування ролі приватної власності, яка, на його думку, є не правом, а соціальним обов'язком, функцією, що має призначення створювати капітали й керувати ними, завдяки чому кожне покоління готує відповідний обсяг робіт для нащадків.
2.3 Соціологічна юриспруденція Є. Ерліха
На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації – в теорії "вільного права", біля витоків якої стояв Євгеній Ерліх (1862-1922).
Вчений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право.
Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми. Навіть більше, кожна спільність людей – організація, профспілка, робітничий колектив, а також виробнича структура – фабрика, підприємство, установа та інші структури суспільства створюють свій порядок, своє право.
Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-практиками в повсякденному житті.
Ерліх, висуваючи ідею "вільного", або "живого", права, віддавав перевагу судовій та адміністративній правотворчості.
2.4 Сучасна соціологічна концепція права Р. Паунда
Соціологічна юриспруденція найбільше поширення одержала в США, де вона співіснувала й конкурувала з аналітичною юриспруденцією та природно-правовим напрямком.
Роско Паунд (1870-1964), глава цієї школи, почав розробляти нову проблематику ще в першій чверті XX ст. й наприкінці творчого шляху зумів звести воєдино свої розробки у 5-томній "Юриспруденції" (1959).
Суть нового підходу в соціології права була охарактеризована самим Паундом як "інструментальний прагматичний підхід" до вивчення права, причому саме право сприймалося ним переважно як "інструмент соціального контролю". Оскільки контроль пов'язаний так чи інакше з врегулюванням і координацією соціальної поведінки й соціальної взаємодії законослухняних громадян, то для самої юриспруденції найбільш доцільною назвою стала назва "юридична соціальна інженерія", авторство якої також приписується Паунду [2, с. 548].
Під правом Паунд розуміє три взаємозалежні його прояви у соціальному житті, доступні емпіричному спостереженню й вивченню: правопорядок, сукупність приписань і правозастосовна діяльність у суді або адміністрації [1, с. 189].
Мета права полягає у примиренні й гармонізації перехресних інтересів і вимог, що зіштовхуються між собою. Паунд склав таблицю цих інтересів і погодив їх з набором цінностей й постулатів сучасної цивілізації. Узяті всі разом, ці інтереси й вимоги забезпечують "захист інтересів" шляхом застосування права.
Цінності й постулати зображені Паундом як ідеальні вічні істини. Згідно із його узагальненнями, людина, котра знаходиться у цивілізованому суспільстві, може виходити з того, що всі люди в її оточенні будуть у спілкуванні з нею поводитися сумлінно й повертати необгрунтовано отримане, що ніхто не буде робити вчинків, які є небезпечними для оточення тощо.
Всі ці постулати Паунд пишномовно оголосив "юридичними постулатами цивілізованого суспільства", але додав при цьому, що в сучасному індустріальному суспільстві можливі й нові тенденції та пов'язані з ними постулати – про більш толерантне ставлення до невдах, про їх підтримку у важку хвилину та ін.
Така ідеалізована схема цінностей і інтересів суспільства, яку пізніше назвуть "станом загального благоденства" та яке все-таки не цілком виправдує така назва, оскільки в ньому крім достатку споживчих товарів і послуг існує явно виражена соціальна стратифікація, система всеохоплюючого контролю, неоднозначний вплив "четвертої влади" у вигляді засобів масової інформації тощо.
Сама концепція права як інструмента соціального контролю була в основних рисах розроблена скандинавським соціологом Е. Россом і разом з концепцією Паунда стала структурним компонентом багатьох соціологічних концепцій права, суспільства й політики.
Своєрідність позиції Паунда полягала в оцінці ролі найважливіших з традиційних засобів соціального контролю (звичай, мораль, релігія, право), які на початкових стадіях не були диференційовані, з часом відокремилися й стали по-різному співвідноситися із політичним побутом.
Творчість Паунда відзначена явними рисами еклектики. Так, вибудовуючи таблиці "гідних інтересів", він не вказує, що ця тема йде від Ієринга та "юриспруденції інтересів" початку XX ст. В 1950-х рр., віддаючи належне тенденції "відродженого природного права", він висуває компромісну конструкцію "позитивного природного права". На піднесення авторитету школи американських правових реалістів з їх розрізненням "дійсного права" й "імовірного права" він відреагував концепцією "юстиції без права", у якій визнав можливість свободи правового розсуду не лише за суддею, але також і за адміністративними установами.
2.5 Концепція солідаризму Л. Дюгі
Схожою на ідеї гарвардської школи права була концепція солідаризму, яку репрезентував французький юрист Леон Дюгі (1859-1928).
Л. Дюгі, зокрема, зазначав, що кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов'язок щодо забезпечення солідарності й гармонії в суспільстві. Необхідність соціальної солідарності має усвідомлюватися всіма громадянами, що породжує норму соціальної солідарності, головним змістом якої є відмова від порушень і позитивна діяльність, спрямована на реалізацію норми соціальної справедливості [8, с. 50].
За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а тому є вищим, ніж держава, та обов'язковим для виконання. Юридична норма виникає теж стихійно, а функцією законодавця є лише її фіксація.
Крім того, Л. Дюгі не визнавав поділу права на об'єктивне й суб'єктивне. На його думку, існує лише об'єктивне право, юридична норма, яка нікому не надає суб'єктивних прав. Норма солідарності створює для людини лише соціальний обов'язок, який вона повинна виконувати, узгоджуючи свої дії з нормою соціальної солідарності.

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, треба зазначити, що містика народного духу, яку пропонували в юриспруденції представники історичної школи права, знайшла мало прихильників.
Втім, у філософсько-юридичній концепції історичної школи права важливе теоретичне значення мала критика її представниками метафізичності раціоналізму природничо-правових доктрин з притаманним їм принципом вічних, нерухомих і незмінних прав.
Історична школа відкинула поклоніння перед такими абстракціями просвітництва, як розум, особа, природа чи природне право.
На наступних етапах розвитку правових вчень значну роль відіграла ідея історичної школи, яка полягає у трактуванні правових інститутів як особливих соціальних явищ, що історично закономірно виникають, функціонують і розвиваються в єдиному процесі життя народу.
Cоціологічна концепція права (соціологічна юриспруденція) – напрямок у сучасній теорії права.
Формування соціологічної юриспруденції почалося наприкінці XІX ст., коли соціологія виділилася в самостійну галузь знань й її методи одержали поширення в суспільних дисциплінах.
Соціологічні теорії права формувалися двома шляхами: з одного боку, шляхом створення правових концепцій у рамках загальної соціології, а, з іншого, внаслідок застосування соціологічних понять і методів в галузі юридичних наук. Тому сучасні дослідники розмежовують соціологію права та соціологічну юриспруденцію.
До складу соціології права зазвичай включають вчення, створені як соціологами, так й юристами. Відомі соціологи XX ст. – М. Вебер, Т. Парсонс. Ж. Гурвич, Н. Луман та ін. – активно розробляли проблеми історії й теорії права і висунули оригінальні правові доктрини.
Термін "соціологічна юриспруденція" вживається у більш вузькому змісті – для позначення соціологічно орієнтованих концепцій, створених представниками юридичної науки.
Родоначальниками соціологічної юриспруденції були: у Німеччині – Р. фон Ієринг, у Франції – Л. Дюгі і М. Оріу, в Росії – М. М. Ковалевський і С. А. Муромцев.
На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації – в теорії "вільного права", біля витоків якої стояв Євгеній Ерліх. Вчений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.
Сучасна соціологічна концепція права набула поширення у США та базується на ідеях гарвардської школи права і права "реалістів". Засновник згаданої школи Роско Паунд і його послідовники розглядали право в його безпосередньому зв'язку і взаємодії з суспільством, спираючись на досягнення історії, етики і соціології. Право оголошується ними головним інструментом соціального компромісу, метою якого є забезпечення загальної солідарності.
Сучасні соціологічні концепції права в Західній Європі та США містять положення, сприйняті із етнології, загальної теорії систем, філософії постмодернізму тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бурдяк В.І. Становлення і розвиток соціологічних концепцій права: Навч. посібник / Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. – Чернівці: Рута, 2001. – 430 с.
2. Графский В. Г. История политических и правовых учений: Учебник. – М.: Велби, 205. – 600 с.
3. Ильин И. А. Общее учение о праве и государстве // Правоведение. – 1992. – № 3. – С. 97 – 104.
4. История политических и правовых учений: Учебник / Под общ. ред.
В. С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 728 с.
5. Кудрявцев В. П., Васильев А. М. Право: развитие общего понятия // Советское государство и право. – 1985. – № 7. – С. 3 – 13.
6. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 552 с.
7. Праворозуміння як наукова основа дослідження законності // Енциклопедія законодавства (матеріали до спецкурсу). – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 47 – 54.
8. Соціологічна школа права: багатоманітність концепцій та їх роль у забезпеченні ефективності правових досліджень // Держава і право: Зб. наук. праць // Юридичні і політичні науки. – Вип. 7. – К.: Де Юре, 2000. – С. 49 – 58.
9. Шульженко Ф. Р., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. – 3-є вид., стереотип. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 304 с.