Кр Історія держави і права зарубіжних країн

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави і права зарубіжних країн"

1. Назвати та обгрунтувати історичні межі існування держави для країн східної цивілізації епохи станово-кастового суспільства.
Першим ступенем у розвитку класового суспільства, початковою фазою у становленні держави і права був Стародавній світ.
Стародавні цивілізації існували протягом величезного проміжку часу, з ІV-ІІІ тис. до н.е. і до середини І тис. н.е.
За своєю суттю це були рабовласницькі суспільства, основою яких став поділ на вільних і рабів. І хоч види рабської залежності були доволі різноманітними і зустрічалися в ці часи різні форми власності на раба (державна, храмова, общинна, приватна), сутність рабства була єдиною - експропріація особи раба, зведення його до рівня засобів виробництва.
Рабство, навіть у тих країнах, де кількість рабів була порівняно невеликою, мало значний вплив на статус різних груп вільного населення (підвладних членів сім'ї, різного роду боржників, представників нижчих каст тощо), навіть на становище селян-общинників, робочою силою яких могла розпоряджатися держава.
Рабство залишало глибокий слід в ідеології, політичній та правовій свідомості вільного населення. Вельми значним був вплив рабовласницьких відносин на форми держави і державний лад, на чинні системи права.
Не всі народи земної кулі пройшли стадію класового рабовласницького суспільства і держави. На більшій частині нашої планети в цю епоху продовжував ще зберігатися родоплемінний лад, але рабовласницькі держави протягом усієї своєї історії значно впливали на первіснообщинну периферію, яка їх оточувала, прискорюючи в ній процес класоутворення.
В історичному розвитку держав Стародавнього світу можна побачити як єдині, загальні для всіх них закономірності, так і значну своєрідність, особливості, притаманні кожній окремій державі. Усі вони, наприклад, за своєю суттю були рабовласницькими, втім, характер рабства був різним. У кожній країні існував апарат державного примусу, але форми правління, структура органів влади і управління, принципи організації державного апарату були неоднаковими.
Археологічні матеріали, які мають відношення до Стародавнього Єгипту, фіксують вже в V-ІV тис. до н.е. появу тут приватної власності, наявність полонених рабів, початок соціального розшарування вільних общинниіків.
У Стародавній Месопотамії розвиток продуктивних сил на кінець ІV - початок ІІІ тис. до н.е. досяг рівня, необхідного для виникнення класового суспільства.
В Індії це відбувалося дещо пізніше - в середині ІІІ тис. до н.е.
Наприкінці ІІІ - на початку ІІ тис. до н.е. первіснообщинний лад вступив у період свого розкладу і в Китаї.
У Закавказзі такі зрушення відбувалися в ХІІІ-ІX ст.ст. до н.е.
Процес соціальної стратифікації спостерігається у зазначених країнах вельми виразно. Швидко розповсюджується рабство, неухильно зростає приватна власність. Усе це вносить у життя людей значні зміни. Прагнення до збагачення стає визначальним моментом у їх діяльності. Гонитва за чужина добром веде до війн між сусідніми общинами і племенами, поступово утворюється соціальна верхівка, яка протистоїть усій масі вільних общинників.
Важливим моментом у переході від родового суспільства до класового був розвиток на останньому етапі первіснообщинного ладу особливої організації управління, яка дістала назву військової демократії, її основні елементи у вигляді народних зборів чоловіків-воїнів, ради родових старійшин і верховного воєначальника можна знайти в усіх країнах Стародавнього Сходу на певному рівні їх розвитку.
Верховна влада тут також належала народним зборам, основою колективу були кровні зв'язки. Військові вожді (раджа в Індії, лугаль в Месопотамії та ін.) обиралися народними зборами.
Організація управління у вигляді військової демократії формується в умовах, коли з'являються приватна власність і зародки експлуатації. А це веде до розхитуваання підвалин родового ладу. Отже тут вже помітні не лише риси родової організації, але й початок її руйнування, перші зародки державної влади.
Виникнення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї та Месопотамії публічної влади, відокремленої від народу, і відбувалося на основі розвитку тих зародків державної організації, які містила в собі військова демократія.
Піднесення військового вождя в процесі становлення державності було характерною рисою для країн Стародавнього Сходу. Поряд з військовими обов'язками такий вождь привласнює і господарські функції. Так, лугаль у Стародавній Месопотамії очолює роботу з будівництва храмів, міст, іригаційних споруд тощо. Одержує лугаль і економічну базу у вигляді великого власного господарства.
Поступово оформлявся ще один елемент державності - розподіл населення за територіальною ознакою. У всіх країнах з'являється поняття територіальних одиниць, усередині яких живуть люди, які не зв'язані родинними стосунками.
Таким був шлях виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу.
Ще на зламі ІV-ІІІ тис. до н.е. склалася давньоєгипетська державність, яка існувала до І ст. до н.е.
На початку ІІІ тис. до н.е. виникають міста-держави в Месопотамії: Еріду, Ур, Лагаш та ін. Перша успішна спроба об'єднати країну була зроблена Саргоном - правителем Аккада (XXІV ст. до н.е.). Потім підноситься місто Ур, а в XVІІІ ст. до н.е. виникає одна з найвеличніших держав давнини - Вавилонське царство.
У ІІ тис. до н.е. з'являється держава в Китаї. В епоху Чжоу (XІ-ІІІ ст.ст. до н.е.) давньокитайська держава розпадається на декілька ворогуючих між собою самостійних царств. Роздробленість була ліквідована в ІІІ ст. до н.е., коли утворилася могутня централізована імперія Цінь.
В Індії в ІІІ-ІІ тис. до н.е. в долині Інду виникає і розвивається культура Хараппи - самобутня цивілізація, яка вже знала державну владу. Проте у середині ІІ тис. до н.е. ця культура зникає, і в ХІІІ-ХІІ ст.ст. до н.е. починається новий етап в історії Індії, який був пов'язаний з проникненням на її територію племен аріїв. Процеси класового розшарування, що відбувалися в цей час у аріїв, обумовили виникнення в середині І тис. до н.е. ряду невеликих держав у долині Гангу.
З утворенням 332 р. до н.е. імперії Мауріїв було досягнуте політичне об'єднання країни.
У ІX ст. до н.е. в Закавказзі на Вірменському нагір'ї в районі озера Ван виникає держава Урарту.


2. Скласти порівняльну таблицю:
"Функції держави країн стародавніх цивілізацій".

ФУНКЦІЇ ДАВНЬОСХІДНИХ ДЕРЖАВ

ВНУТРІШНІ ФУНКЦІЇ ЗОВНІШНІ ФУНКЦІЇ
1. Організаційно-господарська

2. Охорона рабовласницької власності на знаряддя і засоби виробництва

3. Утримання в покорі маси рабів та інших соціально-пригноблених категорій населення, придушення в разі необхідності їх опору

4. Ідеологічна функція 1. Оборона країни і забезпечення мирного контакту з іншими народами

2. Захоплення чужих територій, яка включала діяльність рабовласницьких держав із організації і проведення військових походів з метою захоплення не лише нових земель, але й найголовнішого - військовополонених для поповнення армії рабів

3. Управління завойованими територіями, які не входили у власні землі даної держави


3. Порівняти механізм формування та функціонування законодавчої влади в античних республіках та станово-представницьких монархіях Західної Європи.
Державу-місто Афіни вважають найбільш яскравішим зразком античної державності.
Найважливішим органом Афінської держави, який вирішував усі основні питання, і фактично, і юридично були народні збори - еклезія. Збирались вони чотири рази на місяць, для їх проведення був потрібен кворум - шість тисяч чоловік. У засіданнях народних зборів мали право і були зобов'язані брати участь лише повноправні громадяни Афін, які досягай 20 років. З VІ ст. до н.е. за відвідування народних зборів виплачувались гроші (від шести до дев'яти оболів).
Компетенцію народних зборів не було чітко визначено. Вони могли розглядати будь-які питання, що стосувалися як внутрішнього життя, так і зовнішньої політики Афін.
Компетенція народних зборів постійно розширювалась, вони вирішували різноманітні державні справи, а саме: обирали службових осіб, оголошували стан війни і укладали мир, приймали рішення зовнішньополітичного характеру, розглядали скарги громадян, виступали як найвища судова інстанція тощо. Проте основною функцією народних зборів було прийняття законів.
Вважалося, що кожний громадянин Афін має право запропонувати проект нового закону. Втім, існувало кілька обмежень:
1) автор законопроекту підлягав кримінальній відповідальності, якщо його пропозиція суперечила чинним законам;
2) кожен законопроект проходив попередній розгляд у Раді п'ятисот;
3) остаточне рішення по законопроекту належало суду присяжних - геліеї.
Крім того, існувала особлива процедура, суть якої полягала в тому, що під час проходження законопроекту проти нього міг виступити будь-який громадянин із заявою, що протягом року він порушить проти автора законопроекту судову справу. З цього моменту подальше проходження законопроекту призупинялося. Справу передавали в геліею, де автор законопроекту відстоював його доцільність, а той, хто звернувся зі скаргою, - його шкідливість та антидемократичний характер. Якщо справу вигравав скаржник, то законопроект скасовувався, а його автор підлягав покаранню.
Своєрідним урядом Афін була Рада п'ятисот. До неї входило по 50 громадян від кожної з десяти територіальних філ. Члени Ради п'ятисот обиралися жеребкуванням на один рік з числа громадян, які досягли 30 віку. Засідання Ради відбувалися щоденно. Обрані члени - булевти - піддавались докімасії, тобто перевірці їх прав на зайняття посади та їх політичної благонадійності.
Повноваження Ради п'ятисот були досить широкими: фінансові питання, дипломатичні відносини, нагляд за флотом, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які виносились на народні збори, та ін.
Це був громіздкий орган і тому для ведення поточних справ Рада п'ятисот розділялась на десять пританій - комісій, які по черзі виконували обов'язки Ради п'ятисот, кожен день обираючи жеребкуванням нового голову. Після закінчення строку служби булевти звітували про свою роботу.
Участь у законодавчій діяльності брала також геліея. Цей вищий судовий орган складався з шести тисяч членів, які обиралися щорічно від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли 30 віку.
У складі геліеї утворювалося десять колегій - декастерій, кожна з яких виконувала свої безпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було десять). Геліея була апеляційною інстанцією для інших судів і першою інстанцією у найбільш важливих справах.
Важливу роль в управлінні Афінською державою відіграли окремі посадові особи. Вони обиралися відкритим голосуванням на народних зборах або жеребом. Обирались, як правило, строком на один рік, за свою службу отримували (за винятком стратегів) винагороду.
Головними службовими особами були стратеги і архонти. Колегія стратегів складалася з десяти членів, які обиралися народними зборами.
У V ст. до н.е. вони набули вельми важливих повноважень. Стратеги розпоряджалися коштами, що виділялись на утримання армії та флоту, мали деякі повноваження у сфері зовнішніх відносин, підписували перемир'я та ін. Мали вовни також судові функції при розгляді воїнських злочинів.
Політична роль архонтіш була незначною. Як єдина колегія вони виступали рідко - при вирішенні народними зборами питання про остракізм і при перевірці посадових осіб.
Вищим ступенем у розвитку античного політичного устрою був Стародавній Рим, історія якого має свою власну періодизацію, поділяючись на період Республіки (VІ-І ст. ст. до н.е.) і період імперії (І-V ст.ст. н.е.).
Державний лад Риму в період Республіки був доволі простим і деякий час відповідав умовам полісу (міста-держави), яким Рим був за часів становлення держави. Незважаючи на те, що протягом наступних століть значно зростала територія Римської республіки, структура вищих органів влади і управління не зазнавала серйозних змін.
Формально вищим органом влади часів Республіки вважалися народні збори (коміції). Вони були трьох видів.
Головну роль відіграли центуріатні коміції, які були, по суті, зборами війська. Збиралися вони за межами міста, на так званому Марсовому полі, кожна центурія мала один голос. Їх компетенція була досить широкою, вони вирішували питання війни та миру, приймали закони, обирали вищих магістратів тощо.
Другим видом зборів були трибутні коміції, в роботі яких брали участь мешканці територіальних триб. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали нижчих магістратів, розглядали скарги громадян. Роль трибутних коміцій поступово зростала. У ІІІ ст. до н.е. вони отримали право прийняття законів, їх рішення стали обов'язковими для всього римського народу.
Існував ще третій вид народних зборів - куріатні коміції, в роботі яких брали участь лише патриції. Проте згодом вони втратили свої політичні функції, а потім зовсім зникли.
Народні збори в Римі скликалися вищими посадовими особами, які і головували на них. У цілому ж роль коміцій усіх видів була другорядною.
Центром політичного життя був сенат. Не випадково в офіційних документах для назви Римської держави використовувалася формула - "сенат і римський народ", яка чітко визначала політичне панування сенату в Римі.
Сенат був постійно діючим органом, який завідував фінансами, чеканкою монети, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення народних зборів. Крім того, сенат мав зовнішньополітичні функції, займався питаннями релігії, затверджував вибори посадових осіб.
Важливою установою в Римській республіці була магістратура - сукупність службових осіб, які виконували різноманітні функції управління. Найважливішимш загальними принципами магістратури були: виборність, колегіальність, недовгочасність служби (обирались, як правило, на один рік центуріатними або трибутними коміціями), відповідальність перед народними зборами, безоплатність.
Підрозділялися магістрати на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).
Вищими ординарними магістратами були консули (їх було двоє), які очожювали всю систему магістратур. Вони стежили за виконанням законів, командували військом, головували в сенаті й в народних зборах, вирішували питання управління, користувалися правом відміняти рішення інших магістратів (крім трибунів) тощо.
До компетенції преторів, які спочатку були помічниками консулів, належало керівництво судочинством, право видавати загальнообов'язкові постанови.
Велику роль відіграли претори в розвитку римського права. Цензори, які обиралися один раз на п'ять років, провадили розподіл громадян за трибами, розрядами, центуріями, складали списки сенаторів, стежили за дотриманням норм моралі.
Крім названих, були ще нижчі магістрати: курульні еділи, що виконували поліцейські функції, наглядали за порядком у місті, а також квестори, які здійснювали керівництво державним казначейством, вели деякі кримінальні справи.
Особливе місце серед магістратів належало плебейським (народним) трибунам. Вони з'явилися в процесі боротьби плебеїв з патриціями. Обиралися народні трибуни з середовища плебеїв. Основним їх завдангаям було захищати економічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох, потім десятьох трибунів на зборах плебеїв за трибами. Особа трибуна вважалася недоторканною, а самі плебейські трибуни дістали право накладати "вето" на рішення всіх ординарних магістратів (крім цензорів) і навіть сенату.
Крім звичайних магістратів, у Римі існували екстраординарні - ті, що діяли лише за певних умов (війна, повстання рабів тощо). До таких магістратів належав диктатор, який призначався консулами за постановою сенату. На час діяльності диктатора всі інші магістрати підпорядковувалися йому, "вето" плебейського трибуна не діяло. Розпорядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не відповідав. Існувало лише одне обмеження - диктатор призначався на строк не більший, як шість місяців.
На другому етапі розвитку феодальної державності оформлюються специфічні станово-представницькі установи у Західній Європі, які включали до свого складу представників основних станів: духівництва, дворянства і міщан. Королівська влада не лише мала потребу в їх підтримці, але певною мірою залежала від них і була змушена зважати на інтереси цих станів.
Класичним зразком такої установи були Генеральні штати Франції, які вперше були скликані у 1302 р. Приводом для їх скликання стало зіткнення короля Філіппа ІV з Папою Римським. Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Королі скликали їх залежно від обставин і політичних міркувань. Графи, герцоги і вище духівництво отримували запрошення від короля і з'являлися особисто або надсилали своїх представників. Решта дворянства і церковників обирала своїх депутатів. Міста були представлені патриціансько-бюргерською верхівкою. Це були особи або обрані, або призначені королівськими чиновниками.
Питання, що виносилися на розгляд Генеральних штатів, визначалися королем. Генеральні штати скликалися для того, щоб з'ясувати думку станів щодо миру або війни, у зв'язку з підписанням міжнародних договорів тощо.
Втім, зазвичай король звертався до Генеральних штатів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на введення чергового податку. Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами.
Спроби Генеральних штатів закріпити за собою постійні фінансові або законодавчі повноваження успіху не мали.
Відповідно до затверджешого королем регламенту кожен стан засідав і голосував окремо. У зав'язку з цим були виділені три курії, в кожній з яких засідали духівнищтво, дворяни і міщани. Кожна курія мала один голос, і тому у феодалів була завжди перевага над третім станом.
У деяких регіонах Фраинції виникали місцеві станово-представницькі установи. На кінець XІV ст. їх кількість досягла двадцяти.
Англійський парламент, вперше скликаний 1265 р., перетворюється з 1295 р., коли працював так званий зразковий парламент, на постійний законодавчий орган країни.
Структура парламенту визначилася не відразу. Проте і тут представники знаті запрошувалися поіменно, а всі інші, тобто лицарі та міщани, обирались або призначалась.
У середині XІV ст. парламент розділився на дві палати.
У верхній - палаті лордів - засідали герцоги, графи, барони, які отримали від короля право спадкового перства. Тут же були і представники вищого духівництва.
Лицарі й міщани складали палату общин. Представники лицарства обиралися на зборах у графствах. Для виборців був встановлений ценз у сорок шилінгів річного прибутку від нерухомої власності. Депутати від міст, як і у Франції, або обиралися, або призначалися місцевою владою.
Особливість англійського парламенту, де лицарі й міщани засідали разом, в одній палаті, пояснювалася відсутністю межі між ними, що робило парламент вельми впливовим органом.
Поступово англійський парламент здобуває право на участь у виданні законів, право вирішувати питання про прибуток на користь королівської скарбниці, право здійснювати контроль за вищими посадовими особами і виступати в деяких випадках як судовий орган.
Наприкінці XІV ст. було встановлено, що жодний закон не може бути прийнятий без згоди короля і палат парламенту.
У XV ст. з'являється правило, згідно з яким клопотання парламенту повинні втілюватися у форму законопроектів, що отримали назву "біллей". Так оформилося поняття закону (статуту), як акта, який виходить від короля, палати лордів і палати общин.
Намагаючись підпорядкувати своєму контролю державне управління, парламент наприкінці XІV ст. запровадив процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні палатою общин перед палатою лордів, як вищим судом, обвинувачення проти тієї чи іншої посадової особи короля в зловживанні владою.
Одночасно відбувається формування англійського місцевого самоврядування. В графствах утворюються збори, в містах - різного роду ради.
Аналогічна установа за станами у вигляді рейхстагу виникає і в Німеччині.
Імперські з'їзди, або рейхстаги, складалися з трьох колегій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних господарів (панів), а також колегії представників імперських міст. Кожна колегія засідала окремо. Проте в країні, яка не лише не позбулася, а навіть посилила роздробленість, жодної реальної влади цей орган не мав. Певний вплив мали в кожній окремій державі місцеві представницькі органи - ландтаги, які складалися з дворянства, вищого духівництва і міщан.
Доволі своєрідним станово-представницьким органом Речі Посполитої був Вальний (загальний) Сойм, який скликався один раз на два роки. Був він двопалатним. Нижча палата - "палата послів" - складалась із депутатів, обраних на шляхетських повітових сеймиках. Тут кожен делегат отримував інструкцію, від якої не мав права відступати. Через те що процедура голосування, прийнята на Вальному Соймі, вимагала одностайності депутатів, прийняття рішення ставало вельми важкою справою, оскільки незгода навіть одного депутата могла звести всю роботу сойму нанівець.


4. Ознайомившись з пропонованим текстом, визначте історичний період, країну, події, які знайшли в ньому відображення.
Пропонований текст містить уривок із законів XІІ таблиць, присвячений сервітутам і спадковим відносинам.
Закони XІІ таблиць - найдавніша пам'ятка римського рабовласницького права.
Свою назву Закони одержали у зв'язку з тим, що були написані на 12 дерев'яних дошках, що виставлялися на міській площі. Тому ніхто не міг "посилатися на незнання закону". За деякими відомостями, від будь-якого юнака, що вступав у лави громадян, вимагалося знання законів напам'ять. Вважалося, що без цього не можна виконати обов'язки громадянина, особливо суддівські.
Закони XІІ таблиць були у своїй основі записом звичаєвого права. Більше за всіх їх потребували плебеї. Кодифікація права була для них етапом у боротьбі за зрівняння у правах з патриціями.
Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах давніх авторів, особливо юристів, - Цицерона, Ульпіана, Гая та ін. Серед цих джерел особливе місце посідає твір юриста ІІ ст. н.е. Гая, автора "Інституцій" - підручника для римських юридичних шкіл.
Закони XІІ таблиць містять настанови з різних розділів права.
Як вже зазначалось, пропонований текст містить уривок із законів XІІ таблиць, присвячений сервітутам.
Сервитути - фіксоване у звичаях або законі й суворо обмежене право користування чужою річчю - були особливим видом речового права, що виникло вже в найдавніший період.
Сервітути з'явилися разом із приватною власністю на землю і необхідністю чіткого юридичного врегулювання взаємовідносин власників (чи володільців) сусідніх ділянок.
З огляду на їх господарську важливість, сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими і найістотнішими з них були такі: право проходу через сусідню ділянку, право прогону худоби, право провезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда.


5. Вирішити задачу (юридичний казус):
21 серпня 1262 р. у ленному суді маркграфства Бранденбург розглядався судовий позов Томаса Шлоссера проти графа Карла Ротгека.
Після смерті свого батька, який був ленником графа Карла Роттека, Томас Шлоссер звернувся до господаря у присутності його людей, визнати за ним батьківський лен й відповідні права, на що йому графом було відмовлено, а лен передано іншій особі.
Як згідно із чинним законодавством має бути вирішений спір?
У главі І ст. 24 Саксонського зерцала зазначається, що батько передає у спадщину синові володіння так само, як і лен. Тому син не зобов'язаний просити пана, щоб він дав йому лен батька.
Як випливає із ст. 94 вказаної глави, ніхто не може бути позбавлений володіння, якщо тільки воно не буде від нього відняте у судовому порядку.
Отже, Томас Шлосер законним чином має успадкувати після смерті свого батька його лен.


6. Скласти юридичний казус, відобразивши особливості регулювання суспільних відносин, пов'язаних з правом власності на землю в Стародавній Індії в ІІ ст. до н.е.
Умова:
Брахман А. і брахман Б. уклали між собою договір на купівлю-продаж земельної ділянки. Через деякий час з'ясувалося, що брахман Б. страждає на психічну хворобу.
Питання:
Чи буде визнано цей договір дійсним?
Відповідь:
Ні, не буде, оскільки згідно із законами Ману (VІІІ, 163) договір, укладений п'яним, божевільним, страждаючим на будь-яку хворобу тощо, старим, дитиною, рабом не породжує обов'язкових відносин.


7. Доведіть або спростуйте твердження про те, що сутність функцій держави епохи середньовіччя порівняно з державами стародавнього світу не змінилася.
Для відповіді порівняємо функції держави епохи стародавніх та середньовічних цивілізацій.
Серед внутрішніх функцій давньосхідних держав можна виділити такі:
- організаційно-господарську функцію;
- функцію охорони рабовласницької власності на знаряддя і засоби виробництва;
- функцію утримання в покорі маси рабів та інших соціально-принижених категорій населення, придушення в разі необхідності їх опору;
- ідеологічну функцію.
Серед зовнішніх функцій давньосхідних держав можна виділити:
- функцію оборони країни і мирного контакту з іншими народами;
- функцію захоплення чужих територій, яка включала діяльність рабовласницьких держав із організації і проведення військових походів з метою захоплення не лише нових земель, але й найголовнішого - військовополонених для поповнення армії рабів;
- функцію управління завойованими територіями, які не входили у власні землі даної держави.
Внутрішні функції середньовічних держав полягали:
- в утриманні кріпосних селян в повній залежності й підпорядкуванні класу феодалів;
- у закріпленні й охороні феодальної власності на землю та інші засоби виробництва;
- в ідеологічній обробці і духовному придушенні основної частини населення;
- в організації і консолідації сил класу феодалів і регулюванні відносин усередині пануючого класу;
- у створенні сприятливих умов для експлуатації кріпосних селян і ремісників, інших верств населення тощо.
Ієрархічна структура земельної власності й похідна від неї система суспільно-політичної надбудови васальної залежності одних, менш могутніх феодалів, від інших - могутніших, дозволяли феодальній державі навіть при відсутності суворої централізації забезпечувати охорону існуючого економічного і соціально-політичного ладу, зберігати соціально-класову солідарність феодалів, тримати в покорі й пригнічувати опір величезної маси кріпосних селян. Цьому ж в значному ступені сприяло майже неподільне панування в духовній сфері життя феодального суспільства церкви.
Зовнішні функції феодальної держави відповідали зовнішньополітичному курсу пануючого класу, відображали характер її активності на міжнародній арені, виступали як основні напрями діяльності феодальної держави в зовнішньому середовищі. Ці функції полягали:
- в захопленні і пограбуванні чужих територій;
- в встановленні й підтримці торговельно-економічних зв'язків з іншими державами;
- в захисті своєї території від нападів ззовні.
Отже, як внутрішні, так і зовнішні функції держав епохи стародавніх та середньовічних цивілізацій, є схожими. Проте у середньовічний період вони набули й додаткових ознак.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. - 340 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. - 340 с.
3. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 504 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2001. - 592 с.
5. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
6. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Вентурі, 1997. - 304 с.
7. Шульженко Ф. П., Андручяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. - 3-тє вид., стереотип. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 304 с.