Кр Історія вчень про державу і право 1

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія вчень про державу і право"
І. УЯВЛЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО В ПРАЦЯХ ЛАО-ЦЗИ, ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ В ПРАЦЯХ Ф. ЕНГЕЛЬСА
Давньокитайського мудреця Лао-цзи (буквально - Престарілий мудрець або Престаріле немовля), життя якого припало на кінець VІ - початок V ст.ст. до н.е., вважають засновником даосизму.
Основи вчення Лао-цзи викладені у книзі "Дао де цзін".
Базовою категорією вчення Лао-цзи є дао - щось невидиме, нечутне, невловиме, нематеріальне, і водночас, таке, що починає, проникає та закінчує всі явища і речі. Людина може наблизитися до дао через повну відірваність, абстрагування від зовнішнього світу.
Дао-цзи писав:
"Треба зробити своє серце максимально відчуженим, твердо зберігати спокій, і тоді всі речі змінюватимуться самі по собі, а нам залишається лише спостерігати за їх поверненням. У світі велике розмаїття речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій - поверненням до суті. Повернення до суті називається постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності призводить до безладдя і, як наслідок, до лиха. Той, хто знає постійність, стає досконалим; той, хто досяг досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу, слідує дао ... Найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує" [3, с. 132].
Фундаментальна та універсальна єдність світу дао існує постійно, скрізь. Тому вона не лише фундаментальна основа світу, але і його закон. Дао виконує свою роль абсолютно природно, не втручається у життя людей, дає змогу їм розвиватися на свій розсуд. Дао постійно перебуває у русі, не вступає ні з ким у боротьбу, не прагне будь-кого захопити, не вважає свою діяльність заслугою, не домагається панування над іншими.
Саме така дія дао, зазначає Лао-цзи, і є "вищим законом природи і суспільства" [3, с. 142].
Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей та розвивається своїм шляхом:
"Держава є витвором духу, і впливати на неї не можна. Будь-які спроби втручання завжди приречені на невдачу і порушують єдність" [3, с. 178].
Для Лао-цзи суспільство і держава є "тьмою речей", основа самовпорядкування і самопідпорядкування яких полягає у "збереженні природної сутності дао, а рівновага людей - у родовій спорідненості Неба і Землі. І тут байдуже, який лад існує, хоча було б краще, якби взагалі не було ніякого ладу" [3, с. 180].
Як мислитель Лао-цзи формувався під впливом соціальної дійсності свого часу, тому основу його вчення становить соціальна та етико-моральна проблематика: подолання того хаосу, який склався в умовах всезагального напруження і недовір'я між верхами та низами, викликаних перенасиченістю одних та злиденністю інших, процвітанням бюрократизму, коли вольовий вибір і самодіяльність особи зводяться до мінімуму, простота відносин порушується і опосередковується товаром і чиновником, щастя і нещастя, добро і зло міняються місцями.
Лао-цзи різко засуджує поділ на багатих і бідних, захищає народ, який він порівнював із шпицями колісниці, особливо гостро виступав проти війн та насильства, наголошуючи на тому, що "там, де проходять війни, ростуть лише терен та колючки, а насильство ніколи не спонукає до поваги" [3, с. 274].
Причина всіх негараздів полягає в тому, що люди порушили природні норми життя, його спонтанність, засновану на природних ритмах, матеріальним і духовним втіленням яких є "цзи жень" - природність.
Життя є життя, і в ньому треба жити, нічого не привносячи і нічого з нього не забираючи. Необхідно лише об'єднати природну й людську сутність, показати "цзи жень" всього існуючого.
"Цзи жень" поруч, воно в природі, істина його проста: природа води - текти вниз, вогню - підійматися вгору. Все це не вимагає ні зусиль, ні повернень, ні здійснення. Люди вже все мають у природі. З неї і потрібно виходити у своїй самості, довірившись своєму єству та через недіяння перейти до природного дао" [3, с. 339].
Фрідріх Енгельс (1820-1895) є одним із засновників марксистської теорії походження держави. У 1884 р. він видав працю "Походження сім'ї, приватної власності й держави", в якій розглянув проблеми розвитку людства від родового до державного устрою, пов'язуючи виникнення держави з приватною власністю і появою класів.
Первісне суспільство, за Ф. Енгельсом, "базувалося на колективній власності й мало вплив на її органи, які на той час не становили корпоративної структури, оскільки її функції та дії повністю відповідали інтересам населення" [5, с. 11].
З огляду на це, владного примусу не було, "оскільки відносини влади та підкорення будувалися на повазі старійшини й регулювалися стихійними соціальними нормами і звичаями" [5, с. 36].
Розподіл праці дав поштовх до появи приватної власності, а відтак - багатих та бідних, тобто класів із протилежними інтересами. Це унеможливило існування родової системи влади та управління; з'явилася політична організація влади - держава.
З цього приводу Ф. Енгельс писав, що "держава виникла для управління справами всього суспільства, для здійснення публічної влади за допомогою спеціального апарату (сукупності організацій людей, що здійснювали адміністративні функції)" [5, с. 37].
Сутність держави, за вченням Ф. Енгельса, з часом не змінилася: "виникнувши в епоху рабовласництва й феодалізму, вона залишилася такою і з настанням капіталістичного устрою, попри зовнішні ознаки демократизму" [5, с. 61].
Майбутнє суспільного розвитку Ф. Енгельс вбачав таким:
"... у рамках капіталізму виробничі сили зможуть піднятися до рівня, за якого існування приватної власності вже не буде необхідністю; з усуненням приватної власності зникнуть класи і сама держава як інструмент політичної влади багатих" [5, с. 79].


ІІ. ВИКОНАТИ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ.
2.1. Сутність соціологічної теорії права полягає в тому, що:
1) право - це возведена в закон воля пануючого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя суспільства;
2) право - система правовідносин, реальна поведінка людей, які розуміються правом;
3) право представляє собою психологічні переживання людей про їх права і обов'язки, і офіційне право - сукупність норм.

Сутність соціологічної теорії права полягає в тому, що право - це система правовідносин, реальна поведінка людей, які розуміються правом.
2.2. Автором визначення держави як союзу людей, об'єднаних загальними початками права і загальною користю, вважається:
1) Цицерон;
2) Аристотель;
3) Гумплович.

Автором визначення держави як союзу людей, об'єднаних загальними початками права і загальною користю, вважається Цицерон.


ІІІ. ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ І СУТНОСТІ ПРАВА В ТВОРЧОМУ СПАДКУ ПЛАТОНА І АРИСТОТЕЛЯ: ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Платон (427-347 р. до н.е.) - грецький філософ, народився в Афінах. Справжнє ім'я Платона було Аристокл. Ім'я ж Платон (Широкоплечий) було йому дано в молодості за могутню статуру.
Філософська спадщина Платона нараховує 36 творів, поділених на 9 тетралогій, що наочно демонструють розвиток світогляду мислителя. Серед них є також не автентичні діалоги. Авторство і хронологія творів Платона тривалий час й ретельно досліджувалися, починаючи ще з епохи еллінізму.
Що ж до політичних поглядів Платона, то необхідно спочатку зупинитися на формах держави, які виділяв мислитель. Платон розглядав чотири типи державного устрою, серед них: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.
Державний устрій, що базується на честолюбстві, називається, за Платоном, "тимократією". В державі з таким устроєм до влади не допускаються мудрі люди, тут правлять лише сильні духом, народжені не для миру, а для війни. Людина, котра мешкає в такій державі, - жорстока, хоча й освічена. На думку цієї людини, головне для правителя - вміння не говорити, а добре воювати.
Перехід від тимократії в олігархію здійснюється у такий спосіб: накопичення золота в коморах у приватних осіб руйнує тимократію. Ці особи починають вишукувати, як краще розпорядитися своїм багатством, і з цією метою переробляють закони, не рахуючись з ними. Закінчується все тим, що замість прагнення бути шанованим, розвивається схильність до корисливості й наживи. Майнова протилежність призводить до повстань бідних проти багатих. Якщо їх результатом є знищення вищого прошарку - багатих, то форма правління змінюється, і приходить демократія. Тобто, люди намагаються якомога справедливіше розподілити функції управління державою між собою.
В державі з'являється повна свобода, відкритість та можливість самореалізації. В демократичній державі немає потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти до цього здатний; не обов'язково підкорятися, якщо ти не бажаєш; можна не воювати, коли інші воюють; не підтримувати мир, якщо ти проти цього.
Перехід від демократії до тиранії відбувається тоді, коли через повну свободу люди перестають рахуватися навіть із законами, щоб "ні в кого і ні в чому не було влади над іншими". Все примусове викликає обурення. З цього, за Платоном, і виростає тиранія: від необмеженої свободи народжується найбільше рабство.
В ідеальній державі Платона все повинно бути чітко фіксовано, усе побудовано за певним планом, який не може бути порушений будь-ким із громадян. Цим вона відрізняється від відомих держав-полісів, що характеризуються слабкістю, хаотичністю, відсутністю суворого порядку і, як наслідок, пануванням несправедливості.
Будучи супротивником тиранії, Платон не може йти шляхом теоретичного захисту прямого насильства та примусу. Тому порядок в державі виводиться ним з "природного порядку речей", тобто з власної метафізики. Цей же порядок є порядком душі. Відповідно, в ідеальній державі враховуються природні схильності людей, а примус покликаний лише для того, щоб сприяти більш повній реалізації цих схильностей. Одні люди схильні філософувати, в інших - переважає дух боротьби, треті - надають перевагу виробничій праці. Саме такими є передумови трьох класів суспільства. Втім, одночасно це і три функції держави:
1) пізнання істини та написання правильних законів (філософи);
2) забезпечення виконання законів (воїни або поліція, що у Платона приблизно одне й те саме);
3) виробництво необхідних продуктів (ремісники та хлібороби).
Держава і право, порядок і закон, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності - Аристотеля (384-322 до н.е.). Думки з цього приводу він виклав у творах "Політика", "Етика", "Афінська політія" та ін.
На відміну від своїх попередників Арістотель вважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини.
Держава, на думку Аристотеля, - це організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави у його вченні - громадянин, яким може бути людина, наділена правом брати участь у законотворчому й дорадчому процесах, здійсненні судової влади тощо.
Форму держави Аристотель розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою. З урахуванням цього форма держави може визначатися виходячи з кількості правлячих: одного, небагатьох, більшості. У першому випадку йдеться про монархію, у другому - про аристократію, у третьому - про політію, яку мислитель вважав найкращою формою держави.
Аристотель не визнавав демократичної форми правління, вважаючи, що правити повинен закон, а не "демос". У цьому його погляди дещо відповідали принципові Платона про домінування загального над частиною, держави над особою.
Водночас Аристотель не поділяв багатьох поглядів свого вчителя. Так, він зазначав, що найвище благо знаходиться не за межами буття людини: доброчесності можна навчитися, вона є свідомо обраним станом душі.
За вченням Аристотеля, душа людини поділяється на нерозумну й розумну частини. Залежно від того, яка частина домінує, розрізняються і доброчесності. Залежно від прибраних якостей душі вони розділяються на етично-доброчесні навички й звичаї та доброчесності розуму, основою яких є міркування. Перші є діяльними, другі - споглядальними.
Виходячи з цього Аристотель виклав своє правове вчення. Поняття "право" і "справедливість" у нього тісно пов'язані між собою, але не тотожні.
Правом мислитель називав норму, що регулює політичне спілкування.
Аристотель розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Перша є проявом справедливості під час розподілу всього між людьми за достойностями. Друга діє у сфері, де відбувається будь-який обмін, і проявляється в порівнянні того, що обмінюється. Від справедливості взагалі мислитель "перекинув місток" до політичної справедливості, що виступала в нього як право. З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно має діяти.
Законодавство - частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу і, отже, стабілізації існуючої системи відносин.
Аристотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є душа, тобто розум і воля. З цього приводу він зауважував, що доброчинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них.


ІV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ДЕРЖАВІ XV-XVІІ СТ.СТ. ТЕОРІЯ "МОСКВА - ТРЕТІЙ РИМ". ВЧЕННЯ ЙОСИФЛЯН.
ВЧЕННЯ ПЕРЕСВЄТОВА ПРО ЦАРСЬКУ ВЛАДУ ТА ФЕОДАЛЬНУ ЗАКОННІСТЬ.
Перед російською політичною думкою XV-XVІ ст.ст. постає завдання обгрунтування суверенітету державної влади і ролі Москви як спадкоємниці Константинополя. Ці ідеї знаходять відображення в теорії "Москва - Третій Рим".
Витоки цієї теорії можна знайти в "Повісті про флорентійський собор" Симона Суздальського. Тут обгрунтовується ідея спадкоємності влади московських князів від візантійських імператорів. Російський цар проголошується главою всього православного світу.
Ці ж ідеї проповідуються в "Сказанні про князів Володимирських", що відноситься до кінця XV ст. У цьому творі проголошується ідея спадкоємності царської влади ще від римського Августа царя через Константина Мономаха (Рюрика) до Володимира Мономаха київського, а від нього - до московських князів.
Теорія "Москва - Третій Рим" свою остаточну форму отримала в посланнях Філофея - монаха Псковського Єлізарова монастиря - до псковського намісника і великих князів Василя і Івана. Це послання стало широко відомим документом кінця XV початку XVІ ст.ст., в якому автор обстоює ідею загальнодержавного інтересу.
Основна мета теорії - обгрунтування закономірного піднесення Москви і влади Московського князя. Для цього Філофей формує теолого-історичну концепцію державності. Згідно з нею історія людства - це виникнення, розвиток і занепад світових царств відповідно до волі Божої.
Вся історія є історією трьох світових царств. Перші два царства впали: Давній Рим (перше) - з-поза язичництва, Візантія (друге) - із-за унії із католицькою церквою. Третій Рим - Москва. Центр православ'я буде стояти до кінця світу, оскільки російська держава обрана волею провидіння для захисту православ'я. Підтвердженням цього є її перемоги в боротьбі з ворогами, зростання слави та могутності.
Легітимність єдиної для всієї російської землі царської влади Філофей обгрунтовує кревним рідством російських царів і Римських імператорів.
Цар є намісником Бога і його слугою. В його особі світська і духовна влада поєднуються, оскільки божественна воля - джерело будь-якої влади, в тому числі й влади царя. Піддані повинні підкорятися царю, не опиратися його волі та покаянно сприймати його покарання. В той же час цар повинен піклуватись про своїх підданих і карати відступників від правди і тих, хто творить зло.
Церкву Філофей трактує як одне із відомств держави, тому обов'язком царя є призначення єпископів, турбота про церкви і монастирі та боротьба з єресями. Проблема співвідношення світської і духовної влади вирішена Філофеєм на користь світської, але зі збереженням за духовними владиками права "говорити правду царям".
Роль церкви в житті суспільства, співвідношення церкви і держави активно обговорювались в соціально-політичній полеміці таких течій політичної думки Росії цього періоду як "некористолюбців" (рос.: нестяжателей) і користолюбців (рос. - стяжателей) - йосифлян.
Приводом для оформлення цих течій політико-юридичної думки й полеміки між ними стала проблема секуляризації монастирських земель, використання підневільної праці проживаючих на них селян і претензія церкви на втручання в політичне життя країни.
Напрямок політичної думки, що виступав з пропозиціями реорганізації деяких форм діяльності церкви і який вимагав відторгнення від неї всіх багатств і позбавлення права володіння належними землями, а також категорично заперечував можливість втручання церкви в політичну діяльність держави отримало назву "некористолюбства". І навпаки, прибічників збереження існуючих порядків всіх форм церковної організації та її економічного статусу стали називати "користолюбцями", або йосифлянами (за ім'ям ідеолога цієї течії Йосифа Волоцького).
Вчення "некористолюбців" найбільш повно відображено в працях Ніла Сорського, Василіана Патрикєєва і Максима Грека.
Що стосується Йосифа Волоцького, то він відноситься до числа видатних діячів своєї епохи. Його творчість мала вплив не лише на розвиток політичної думки, але й на безпосередній стан російської державності. Основними літературними творами Волоцького є річні послання антиєретичного змісту, які склали потім збірник під назвою "Просвітітель".
Волоцький займає позицію противників Великого князя (причиною була політика секуляризації влади Великого князя), виступає захисником економічної могутності церкви і монастирської організації. Теоретичним виправданням монастирського користолюбства була вимога використання його на "добрі справи" (будування церков, монастирів, подання бідним тощо).
Центральним в політичній теорії Волоцького є вчення про владу. У визначенні сутності влади Волоцький дотримується традиційних поглідяв, але пропонує відділяти уявлення про владу, як божественного волевиявлення, від факту її реалізації певною особою - главою держави. Виконуючи божественну волю, властитель залишається людиною, як і всі люди, грішною й здатною помилятися. Тому з метою особистої безпеки не завжди треба підкорятися царю або князю. Влада беззаперечна лише у випадку, коли її носій може особисті пристрасті повністю підкорити завданню використання влади - забезпеченню найбільшої кількості благ найбільшій кількості підданих. В іншому випадку цар - тиран.
В той же час Волоцький обгрунтовував і теорію вищості духовної влади над світською. Загалом він розвивав думку про симфонію - союз влад, але в цьому союзі переважна роль відводилася церкві.
Вчення Й. Волоцького було значним явищем в суспільно-політичному житті Росії XV-XVІ ст.ст. - періоду централізації російської державності. Його заслугою вважається те, що він першим поставив і прагнув вирішити такі питання:
- про походження і застосування державної влади;
- відділив питання походження влади від її реалізації;
- обгрунтував необхідність і можливість критики верховної влади;
- нове слово було сказано про царя - злодія і мучителя, а також про незаконно поставленого і неосвяченого Божим обранням;
- допускав опір царю.
Іван Пересвєтов був видатним російським публіцистом ХVІ ст., виразником інтересів дворянства, сам служивий дворянин. У біографії Пєрєсвєтова є багато невідомого та неясного, що дає можливість дослідникам його творчості й наразі припускати, що за іменем Пєрєсвєтова приховувалася інша особа, або група осіб і, навіть, сам цар Іван ІV.
В працях "Сказання про Магмет-салтана", "Сказання про Петра воєводу волоського", Великій і Малій "чолобитних", поданих на ім'я Івана Грозного, Пєрєсвєтов висунув широку програму політико-юридичних перетворень російського суспільства.
У своєї політичній теорії Пєрєсвєтов розглядав питання, що стосуються форми правління і обсягу повноважень верховної влади, організації загальноросійського постійного війська, створення єдиної центральної судової системи.
В сфері управління державою він запропонував проведення фінансової реформи, ліквідацію намісництва, упорядкування торгівлі тощо. Далекоглядність Пєрєсвєтова, його політичного мислення проявлялась в тому, що в своєї теоретичній схемі він визначив структуру і форми діяльності провідних ланок державного апарату, передбачив і намітив шлях подальшого державного будівництва в Росії. Основну увагу Пєрєсвєтов приділяв політичним і юридичним проблемам, не зачіпаючи гострі релігійні та церковні, що були в центрі уваги в ХV-ХVІ ст.ст.
Одним із центральних в його політичній теорії було питання форми правління.
Дослідники творчості Пєрєсвєтова відмічають різницю між теоретичними постулатами мислителя про верховну владу і Боярську думу як орган, що її здійснює. Поняття боярського самовладдя в нього зовсім не рівнозначне уявленням про Боярську думу. В 30-40 р.р. ХVІ ст. (роки малолітства Івана ІV) боярське самовладдя не мало меж - захоплювалися чужі землі, панував несправедливий суд, ьули розповсюджені грабежі та ін. Все це знаходило широкий опір, критику з боку громадськості. Пєрєсвєтов вважав дії бояр небезпечними не лише для підданих Російської держави, але й для царської влади, оскільки значення царської влади, саме царське ім'я при цьому знецінюються. Адже бояри безчинствували від імені царя. Викорінення цих недоліків Пєрєсвєтов вбачав лише у зміцненні сильної центральної влади.
В своїх творах Пересвєтов закликає до монархії, обмеженої Сонетом, який складається з різних верств пануючого класу. Його склад він розширює за межі родового боярства, визначаючи за останнім роль ядра станово-представницької влади.
Таким чином, Пересвєтов формулює положення про необхідність обмеження верховної влади станово-представницьким органом, який разом з царем приймав би участь у вирішенні всіх найважливіших завдань. Цей орган повинен мати загальнодержавний статус, бути основою подальшої централізації влади.
Аналогічно Пересвєтов розглядає й питання управління. Він висуває вимогу про створення державної казни, яка б замінила застарілий інститут намісництва і позбавила фінансову політику держави від елементів сепаратизму. Пересвєтов пропонує повну ліквідацію намісництва. Політичним ідеалом Пересвєтова є сильна централізована феодальна держава на чолі з царською владою. Посилення царської влади і подолання опору бояр Пересвєтов вважав необхідною передумовою проведення запропонованих реформ.
Для підтвердження своїх думок він звертається до події захвату турками Константинополя в 1453 р. За словами Пересвєтова, головною причиною загибелі Константинополя було засилля "вельмож" при останньому імператорі Константині. Він проводить паралель між правлінням "вельмож" при малолітньому Константині та бояр при малолітньому Івані ІV. Для того щоб Росія не повторила долі Грецької держави, на думку Пересвєтова, необхідно бояр "вогнем палити".
Подолати опір бояр царь може лише за допомогою служивих дворян - войовників, на яких цар повинен спиратися при проведенні внутрішньої і зовнішньої політики. А для цього потрібно ліквідувати боярське ополчення і створити боєздатне військо. Пересвєтов передбачає збільшення чисельності війська, покращення його організації і підготовки.
Принципу "давності крові", яким бояри обгрунтовували свої претензії на владу, Пересвєтов протиставляє принцип особистих заслуг перед царем. Відповідно до конкретних умов політичної боротьби ХVІ ст. Пересвєтов вимагає, щоб цар чинив розправи над зрадниками і тримав царство під загрозою покарання. Пр цьому він посилається на приклад турецького царя Магмет-салтана, якого вважав мудрим і правильним правителем, що переміг вельмож.
Вимагаючи мудрої влади Пересвєтов має на увазі, перш за все, обмеження влади намісників і приведення всіх органів влади в залежність від центру.
Значну увагу Пересвєтов приділяє аналізу "беззаконня".
Беззаконня він ототожнює з неправдою, яка є головним злом всіх державних негараздів. Поняття правди розуміється Пересвєтовим не лише як філософське, але і як етичне та юридичне, як торжество законності в усіх її проявах. Воно співпадає з поняттям справедливості. Тому, за Пересвєтовим, справедливий устрій означає дотримання правди у всьому.
Виступаючи з критикою старофеодального часу Пересвєтов вимагає знищення холопства. Холопство, на його думку, не приносить користь державі, а тим більш армії. Поневолені люди - погані воїни, вони можуть перейти на бік іншого царя.
Пересвєтов запропонував і глибоку судову реформу, в тому числі й військових судів. З метою знищення намісництва він пропонує направити у всі міста суддів, які в своєї діяльності керувались би лише законом.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Графский В. Г. История политических и правовых учений: Учебник. - М.: Проспект, 2005. - 600 с.
2. История политических и правовых учений: Учебник / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА-М, 1999. - 728 с.
3. Лао-цзы. Дао дэ цзин. - СПб.: Питер, 1999. - 452 с.
4. Шульженко Ф. Р., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. - 3-тє вид., стереотип. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 304 с.
5. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности й государства. - М.: Политиздат, 1989. - 98 с.