Кр Історія вчень про державу і право 2

Контрольна робота
з дисципліни "Історія вчень про державу і право"

І. ОБОВ'ЯЗОК ПРАВИТЕЛЯ У ПРАЦЯХ КОНФУЦІЯ ТА ФОРМИ І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ У ПРАЦЯХ ДЖ. ЛОККА

Конфуцій (Кун-цзи, 551-479 р.р. до н.е.) народився і жив у царстві Лу (сучасне м. Цюйфу в провінції Шань-дун), в період династії Чжоу. В 22 роки він почав учителювати, прославившись як найзнаменитіший педагог Китаю. У школі Конфуція викладалися чотири дисципліни й вивчалися відповідно чотири книги: мораль ("Шицзин"), мова ("Шуцзин"), політика ("Ліцзин") і література ("Юецзин").
Конфуцій жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли чжоуський Китай перебував у стані важкої внутрішньої кризи. Влада чжоуського правителя - вана - похитнулася. Руйнувалися патріархально-родові норми, у міжусобицях гинула родова аристократія. Катастрофа раніше міцних підвалин сімейно-кланового побуту, продажність і жадібність чиновників, страждання простого народу - все це викликало різку критику ревнителів старовини.
Конфуціанство являло собою етико-політичне вчення, в якому центральне місце займали питання моральної природи людини, сім'ї та управління державою.
Вихідною для Конфуція можна вважати концепцію "неба" і "небесного веління", тобто долі. Виступивши з критикою свого століття й високо оцінюючи століття минулі, Конфуцій на підставі цього протиставлення створив свій ідеал довершеної людини - цзюнь-цзи.
Такою людиною мав бути і правитель (государ).
Центральне місце у вченні Конфуція займає концепція Жень (гуманності), тобто ідеальних відносин між людьми в суспільстві, державі, сім'ї. Основним принципом цієї концепції є: "чого не бажаєш собі, того не роби іншим". На аналогічній основі Конфуцій побудував і свої політичні концепції, виступаючи за чіткий розподіл обов'язків між членами суспільства, зразком для якого, на його погляд, повинна бути сім'я.
Жень містила в собі скромність, стриманість, достоїнство, безкорисливість, любов до людей та ін. Жень - це майже недосяжний ідеал, сукупність досконалостей, якими володіли лише давні. Із сучасників Конфуцій вважав гуманним лише себе і свого улюбленого учня Янь Ху-ея.
Втім, для справжньої цзюнь-цзи однієї гуманності було недостатнє. Вона повинна була володіти ще однією важливою якістю - почуттям обов'язку. Обов'язок - це моральне зобов'язання, яке гуманна людина в силу своїх чеснот накладає на себе сама. Почуття обов'язку обумовлено, зазвичай, знаннями й вищими принципами, але не розрахунком.
"Шляхетна людина живе обов'язком, низька людина піклується про вигоду," - писав Конфуцій [Цит. за: 5, с. 32].
Він розробив також ряд інших моральних понять, включаючи вірність і щирість (чжен), благопристойність й дотримання церемоній і обрядів (чі).
Вчення Конфуція розкриває сутність ставлення государя до підданих, батьків до дітей, чоловіка до дружини, що полягає в дотриманні п'яти верховних обов'язків: людинолюбства, правосуддя, підкорення чинним законам і шанування встановлених у суспільстві обрядів, правдивості й вірності. У цих чеснотах Конфуцій вбачав щастя людського роду, тому, обставивши їх певними церемоніями, створив на їх підставі своє вчення про моральність.
Основним принципом цієї моральності є відсутність пристрастей, рівновага в діяльності, дотримання "середини" у всіх вчинках, тобто мудра людина повинна прагнути бути стриманою, спокійною, лагідною, поступливою, адже саме в цих якостях криється моральна досконалість. Справедливість, вірність собі й своєму слову, щирість як основа мирних і доброзичливих відносин, толерантність, слухняність і шанобливість до старших - всі ці якості складають "золоту середину" гармонійної поведінки людини, є ознаками шляхетної цзюнь-цзи.
Отже, "шляхетна людина" Конфуція - це скоріше умоглядний соціальний ідеал, повчальний комплекс чеснот. Наближення до нього було справою честі і соціального престижу, особливо для тих представників вищого стану чиновників і професійних бюрократів-адміністраторів, що з епохи Хань (ІІІ ст. до н.е.) керували китайською імперією.
Конфуціанство завжди відрізнялося усвідомленою соціально-етичною спрямованістю і прагненням до злиття з державним апаратом. Цьому прагненню відповідало теоретичне тлумачення як державної, так і божественної ("небесної") влади в категоріях спорідненості: "держава - єдина родина", государ - Син Неба й одночасно "батько і мати народу". Держава ототожнювалася із суспільством, соціальні зв'язки - з міжособистісними стосунками, основа яких вбачалася у сімейній структурі. Остання ж виводилася з відносин між батьком і сином.
Конфуцій вважав, що кожна людина зобов'язана поводитися у суворій відповідності до свого статусу у суспільстві. Погано, коли правитель лише носить ім'я государа, а насправді є гультяєм та неробою. "Держава, - говорив він одному князеві, - процвітає, коли государ буває государем, підданий підданим, батько - батьком, син - сином" [Цит. за: 5, с. 66].
Якщо держава хоче відповідати своїй назві, у неї повинно бути "досить їжі, достатньо війська, а народ повинен бути вірним" [Цит. за: 5, с. 68].
Імператор є батьком усієї країни, а піддані повинні бути його вірними дітьми. Усе населення країни Конфуцій поділив на чотири категорії:
1) люди, мудрі із народження;
2) люди, які можуть стати мудрими у процесі придбання знань;
3) люди, яких важко навчити мудрощі;
4) люди, які ніколи не будуть мудрими або в чомусь обізнаними.
Упорядковане в такий спосіб суспільство повинно складатися з двох основних категорій - верхів і низів, тобто тих, хто думає і керує, і тих, хто трудиться і підкоряється. Критерієм поділу суспільства на верхи і низи були не знатність походження й не багатство, а ступінь близькості людини до ідеалу цзюнь-цзи. Проте критерій цей хоча і проголошувався, але простій людині відповідати йому було важко: стан чиновників надійно відділявся від простого народу "стіною ієрогліфів" - грамотністю. Вже в Лі-цзині підкреслювалося, що церемоніали й обряди не поширюються на простолюдинів, а грубі тілесні покарання не застосовуються до грамотних.
Кінцевою і вищою метою управління Конфуцій проголошував інтереси народу. Втім, при цьому він був переконаний, що самому народові його інтереси незрозумілі й недоступні, тому без опіки освічених конфуціанців-управителів він обійтися ніяк не може:"Народ треба змушувати йти належним шляхом, але не потрібно пояснювати, чому" [3, с. 71].
Конфуцій вважав, що зразок ідеального суспільства необхідно шукати в давніх писаннях. Якщо люди почнуть наслідувати своїм предкам - і в одязі, і в звичаях, і в моральності, то мета буде досягнута. Втім, це наслідування не повинно перетворюватися у сліпе копіювання. Багато чого із колишнього досвіду має бути приведене у відповідність до потреб часу. Проте головна суть залишається: кожна людина повинна знати свої обов'язки й працювати над собою, щоб бути гідним членом суспільства.
Таким чином, конфуціанство обіцяє кожній людині відчутне земне щастя, вимагаючи від неї при цьому, щоб вона добровільно визнала себе частиною справного державного механізму. У такому "соціальному раї" не може бути конфліктів, оскільки всі виконують свій обов'язок. Государ править, селянин обробляє землю, рибалка ловить рибу, воїн відбиває напади ворогів, і ніхто не зазіхає на чужу сферу діяльності [3, с. 73].
Отже, можна побачити, що земні практичні завдання займали Конфуція більш усього. Він не задавався питаннями про сенс життя, про Бога і безсмертя. Його не хвилювали таємниці природи і трагічність людського існування. Головним для нього було знайти шлях до спокійного процвітання суспільства.
Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій Нового часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632-1704).
Локк цілком поділяв ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невідчужуваних свобод людини, збалансованості влади, законності повстання проти тирана та ін. Втім, він не просто відтворював такого роду ідеї, висловлені до нього іншими мислителями, а, доповнивши їх новими розуміннями, створив цілісне політико-правове вчення - доктрину ранньобуржуазного лібералізму.
Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського права, Локк відкинув твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він зауважував, що "метою закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки - її збереження й розширення. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою" [4, с. 136].
Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати "вимогам природного права, оскільки люди, переходячи до громадянського стану, не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, на володіння майном, свободу і рівність.
Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то вони стають правовими. І навпаки, якщо така відповідальність відсутня і в системі управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям представників державної влади й вимагати зміни форми правління.
Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального блага. Хоч би хто володів законодавчою владою, він "зобов'язаний управляти відповідно до встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу" [4, с. 140].
Оскільки з моменту об'єднання людей у суспільство більшість володіла всією владою спільно, то цей загал мав змогу застосувати владу для створення законів та їх реалізації призначеними посадовими особами.
За Локком, можливі такі форми правління: демократія - коли сам загал створює закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігархія - коли загал передає законодавчу владу в руки кількох осіб та їх спадкоємців або послідовників; монархія - коли влада передається в руки однієї особи. Суспільство в разі потреби може встановлювати складні та змішані форми правління.
Локк не віддавав якоїсь особливої переваги будь-якій з вже відомих або здатних виникнути форм правління. Ним лише категорично заперечувався абсолютистсько-монархічний устрій влади.
Особисті його симпатії схилялися до тієї обмеженої, конституційної монархії, реальним прообразом якої була англійська державність після 1688 р.
Для Локка найважливішим було те, щоб будь-яка форма держави походила із суспільного договору і добровільної згоди людей, щоб вона мала належну "структуру правління", захищала природні права і свободи індивіда, піклувалася про загальне благо усіх.
Локк розумів, що немає таких ідеальних державних форм, які були б раз і назавжди застраховані від небезпеки виродження в тиранію - політичний лад, де має місце "здійснення влади поза правом". Коли органи влади починають діяти, ігноруючи право і загальну згоду, обходячи належним чином прийняті в державі закони, тоді не лише дезорганізується нормальне управління країною і стає беззахисною власність, але поневолюється й знищується сам народ", - писав він [3, с. 149].
Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести загальне визначення держави: "Під державою я ... маю на увазі не демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне співтовариство" [3, с. 155].
Якщо основною метою вступу людей до суспільства є намагання мирно та безпечно користуватися своєю власністю, то основним засобом для цього слугують закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним природним законом є збереження суспільства, то першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади.
Суспільство встановлює межі та повноваження законодавчої влади: законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному окремому випадку.
Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й федеративну. Законодавча вища влада залишається за народом, який здійснює її через своїх обранців (парламент). Це влада, що має право вказувати, як повинна застосовуватись сила держави для збереження співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована парламентові. В разі необхідності парламент має право її замінити. Король є частиною обох гілок влади. Він царює, але не править. Федеративна влада є органом, який обстоює інтереси держави в міждержавних стосунках. Їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів з іноземними державами та окремими іноземцями. Федеративна влада знаходиться в руках парламенту, але реальне виконання цієї функції - справа уряду.
Локк вважав, що в конституційній державі, яка діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна влада - законодавча. Виконавча влада підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути зміщеною та заміненою [3, с. 157].
Ідея Локка про поділ влади на законодавчу і виконавчу була підтримана багатьма представниками Просвітництва.

ІІ. Виконати тестові завдання
2.1. Автором творів "Государ", "Роздуми про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції" є:
1) Марсилій Падуанський;
2) Гуго Гроцій;
3) Ніколо Макіавеллі.
Автором творів "Государ", "Роздуми про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції" є італійський політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527).

2.2. Сутність органічної теорії походження держави полягає в тому, що:
1) суспільство і держава представляють собою суспільний організм, який складається з людей, подібно тому як живий людський організм складається з клітин;
2) держава виникла в результаті суспільного договору;
3) держава є продукт й прояв непримиримості класових протиріч.
Сутність органічної теорії походження держави полягає в тому, що суспільство і держава розглядаються як суспільний організм, котрий складається з людей, подібно тому як живий людський організм складається з клітин.

ІІІ. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ІДЕЇ РАННІХ ХРИСТИЯН

Християнство виникло у І ст. в Римській імперії. Головне джерело політико-правових ідей християн - Новий Завіт, створений у перші століття нашої ери.
У ранньохристиянських спільнотах була проголошена рівність усіх віруючих, відкидалась ідея богообраності окремих народів. В основу політико-правових уявлень ранніх християн було покладено право, що розумілось як правда, справедливість, котрі йдуть безпосередньо від Бога. Через акт спасіння правда відкривається людині у вигляді "довершеного закону, закону волі". Отже, правда і воля складають зміст божественного закону, запропонованого людям. Його необхідність викликана тим, що людина є слабкою, часто впадає в гріх і має потребу в спасінні.
Ранні християни обрушувалися з нападками й прокляттями на всіх багатих і пануючих, таврували порядки Римської імперії, не визнавали приватну власність, розподіл людей на вільних і рабів, багатих і бідних, віддавали своє майно у розпорядження сект і спільнот (церков).
В "Одкровенні Іоана Богослова" ("Апокаліпсисі"), написаному в 68-69 р.р., пророкується загибель Риму, - "великій блудниці", оскільки "отруєним вином розпусти своєї вона напоїла всі народи, і царі земні поринали у хоті з нею, і купці земні розбагатіли від великої розкоші її" [Цит. за: 1, с. 45].
Захист бідних і критика багатих чітко звучить у "Євангелії від Луки": "Блаженні прагнучі нині, тому що насититеся. Навпроти, горе вам, багаті! Оскільки ви вже одержали свою утіху" [Цит. за: 3, с. 10].
Різкі випади проти багатих знаходимо й у "Соборному посланні апостола Іакова".
У ранньохристиянських спільнотах, як про це повідомляється у "Діяннях святих апостолів", ніхто не мав свого майна, засоби для життя члени спільноти поділяли між усіма залежно від потреб кожного.
В своєму новому підході до питань власності, праці й розподілу благ ранні християни проповідували принципи загального обов'язку трудитися і винагороди кожного, виходячи із його внеску в спільну працю. Ці нові вимоги звучать у таких положеннях, як: "кожний одержує свою нагороду по своїй праці", "якщо хто не хоче трудитися, той і не їсти" [1, с. 71].
Для праворозуміння ранніх християн характерне використання в дусі вимог нової релігії цілої низки колишніх природно-правових ідей і уявлень. Істотне значення при цьому надавалося принципові рівності всіх людей та дотриманню цієї рівності у різних сферах людських відносин. Вельми енергійно ранні християни проповідували (у загальному контексті ідей та цінностей своєї нової релігії) основний принцип природного права і природно-правової справедливості - віддання кожному за належне. Цьому присвячений ряд максим ранньохристиянської правової ідеології: "яким судом судите, таким будете суджені", "якою мірою міряєте, такою отмірено буде й вам" [1, с. 72].
Поява і ствердження християнства як світової релігії стало важливим фактором відновлення світу й спричинило істотний вплив на увесь подальший історичний розвиток.
Втім, реальна практика і земні справи нової релігії дещо відрізнялися від ідеальних уявлень ентузіастів раннього християнства. Вже у ІІ ст. життя в християнських спільнотах помітно змінюється. Підсилюється влада керманичів спільнот, налагоджується постійний зв'язок між ними, формується церковна бюрократія (духівництво).
Одночасно з цим йде процес формування офіційного віровчення, канонізації християнської літератури. Церква починає наголошувати на божественному характері будь-якої влади, проповідуючи покірність їй та засуджуючи опір насильству.
Вже апостол Павло підкреслював у своєму "Посланні до римлян": "Усяка душа нехай буде покірна вищій владі, оскільки немає влади не від Бога, існуюча ж влада Богом встановлена. Тому опиратися владі - виступати проти Божих встановлень. Ті, хто опираються, самі викликають на себе осуд" [Цит. за: 3. с. 13].
Павло відзначав, що "начальник є Божий слуга", тому "потрібно коритися йому не лише зі страху покарання, але й по совісті" [Цит. за: 3, с. 14].
Процес становлення церковної ієрархії, єпископату і єдиної церкви, канонізації християнства супроводжувався гострою боротьбою проти різного роду сект і єресей, що відхилялися від "істинного" віровчення. Прихильники цих сект і єресей у ІІ ст. (зокрема, "монтаністи" у Малій Азії, "агоністики" у Північній Африці) виступали за якнайшвидшу реалізацію ідеалів раннього християнства, за знищення рабства, приватної власності й нерівності людей.
У боротьбі проти єресей, що зміцнювали свої позиції, християнська церква часто знаходила собі союзницю в особі офіційної влади. Правда, у ІІ-ІІІ ст. ст. сама церква була на напівлегальному становищі й християни нерідко піддавалися гонінням.
Проте вже в 311 р. християнство було офіційно визнане однією з рівноправних релігій у Римській імперії, а в 324 р. воно стало державною релігією.

ІV. ЦИЦЕРОН ТА ЙОГО ДЕРЖАВНО-ПРАВОВА ТЕОРІЯ

У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Марк Туллій Цицерон (106-43 до н.е.) наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком - сім'я. Держава, на його думку, - узгоджене правове утворення, здобуток народу.
Цицерон підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Мислитель робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це "не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого - погодженість стосовно питань права і спільності інтересів" [6, с. 212].
Цицерон проаналізував різні форми державного устрою і зазначив, що вони різняться між собою залежно від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, є недосконалими. Найбільш вдалою може бути лише держава, яка має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська державність, де функціонували магістрати, сенат і народні збори.
Значну увагу Цицерон приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх в реальному житті. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим. Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не посягати на чужу власність тощо.
Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як до основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше, ніж держава з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.
Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів. Проте рівноцінними учасниками спілкування Цицерон вважав лише вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їх становище є корисним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Донини У. У истоков христианства. - М.: Наука, 1989. - 320 с.
2. История политических и правовых учений: Учебник / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА-М, 1999. - 728 с.
3. История политических и правовых учений: Хрестоматия / Под ред. О. Э. Лейста. - М.: Университет, 2000. - 820 с.
4. Локк Дж. Два трактата о правлении // Локк Дж. Сочинения:
В 3 т. Т. 3. - М.: Наука, 1988. - С. 134 - 220.
5. Переломов М. С. Конфуцианство и его место в политической истории Китая. - М.: Изд-во МГУ, 1981. - 194 с.
6. Цицерон Марк Туллий. Диалоги. О государстве. О законах. - М.: ИНФРА-М, 1999. - 512 с.
7. Шульженко Ф. Р., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. - 3-тє вид., стереотип. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 304 с.