Кр Історія вчень про державу і право 5

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія вчень про державу і право"

План

І. Поняття права у працях Г. Гегеля та уявлення
про світську владу М. Лютера 3
ІІ. Тестові завдання 11
ІІІ. Загальна характеристика релігійно-міфологічних уявлень
про державу і право в країнах Стародавнього
Сходу у ІІ-І тис. до н.е. 12
ІV. Політико-правові ідеї неолібералізму та консерватизму 16
Список використаної літератури 27


І. ПОНЯТТЯ ПРАВА У ПРАЦЯХ Г. ГЕГЕЛЯ ТА УЯВЛЕННЯ
ПРО СВІТСЬКУ ВЛАДУ М. ЛЮТЕРА
Найбільш грунтовну спробу наукового аналізу й пізнання сутності права й держави було зроблено німецьким філософом Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем (1770-1831) у "Філософії права" та інших працях.
Проблема права, свободи, моралі й моральності знаходилася в центрі творчих інтересів Гегеля впродовж усього його життя. Ще в праці "Народна релігія і християнство" він критично розглядав християнську релігію, що виражає мораль лише однієї, окремо взятої, людини.
Гегель зазначав, що народові потрібна моральна "народна релігія", яка розвивалася б разом із державою та була б здатна зберегти загальність і цілісність свободи та морального життя.
У праці "Позитивність християнської релігії" Гегель висловив думку, що заміна язичницької релігії християнством призвела до втрати народом своєї свободи. Цілісність морального життя народу розпалася, в людей закріпилася звичка коритися чужій волі, індивіди заглибились в особисте життя, значною мірою відчужене від держави.
Філософ вважав, що абсолютна, моральна цілісність є не що інше, як народ. На його думку, істинна моральність репрезентована загальним, органічно цілим, а окремий індивід, його мораль, право отримують свій реальний сенс лише як моменти тотальності.
У працях Гегеля "Феноменологія духу", "Філософія духу" і "Філософія права" подано єдину концепцію співвідношення права, моралі та моральності.
Проблеми права у "Феноменології духу" розкриваються на рівні "об'єктивного духу", коли дух переборює "індивідуальну свідомість" (суб'єктивний дух), досягає ступеня "суспільної свідомості" (об'єктивний дух) і відтак існує вже у формі колективного духу, в межах якого суспільство тісно підходить до усвідомлення законів свого розвитку. Категоріальна структура, в якій викладено "Феноменологію духу", це концепція права: "мораль - правовий стан - моральність".
За вченням Гегеля, категорія "мораль" тотожна категорії "духу", який є таким рівнем розвитку розуму, де достовірність того, що він - уся реальність, зведено в істину; і розум усвідомлює себе самого як свій світ, а світ - як самого себе.
Еквівалентом моральної свідомості є "моральне суспільство". Царство моралі складається й розпадається на безліч індивідів, які рівні між собою. "Урановий стан" передбачає визнання права та обов'язку всіх бути особистістю. Правове суспільство породжує стихію дійсних сил особистостей. Приборкання стихійних сил пов'язане з моральністю, яка грунтується на свободі волі та усвідомленні суб'єктом усього комплексу моральних відносин.
Моральність вимагає гармонії між мораллю і природою, мораллю й чуттєвою схильністю і, нарешті, примирення всіх моральних протиріч у суб'єкті, що усвідомив свою обмеженість, оцінив моральні бажання інших суб'єктів і тим досяг чистоти своєї самосвідомості.
Концепція й категоріальні структури у "Філософії духу" і "Філософії права" за сутністю тотожні. "Філософія права" є ширшим та більш системним викладенням тих самих понять та ідей. Вона змальовує терен діяльності "об'єктивного духу", основною метою якого є реалізація свободи в зовнішньому світі для того, щоби дійсність стала світом вільних відносин.
Право, в розумінні Гегеля, є наявним буттям свободи. Відповідно до трьох основних ступенів і форм категоризації понять "свобода" і "право" "Філософія права" поділяється на три частини: "абстрактне право", "мораль", "моральність".
У сфері абстрактного права воля - безпосередня та абстрактна. Людина виступає тут як абстрактне і вільне "я". Така одинична воля є особистістю.
Абстрактне право - це усвідомлення правоздатності, чиста можливість усіх наступних, конкретніших визначень права і свободи.
Проминаючи три ступені - "власність", "договір", "неправду", свобода і право конкретизуються, об'єктивний дух вступає у сферу моралі.
Якщо в абстрактному праві незалежна воля мала своє наявне буття в зовнішності, то в моралі воля володіє наявним буттям у самій собі; тільки на ступені моралі набувають значення самовизначення волі, мотиви, умисел і мета суб'єктів.
У моральності цінність людини визначається її внутрішньою поведінкою. Розвиток моральності через ступені "умисел і вина", "наміри та благо", "добро і совість" дозволяє їй володіти абсолютним правом визначати, що є право, обов'язок та інші цінності.
Але мораль - лише суб'єктивна рефлексія самосвідомості. Справжня реалізація свободи в об'єктивному світі здійснюється у сфері моральності. На цьому рівні свобода постає не лише як право суб'єктивної волі, але й як об'єктивність і дійсність. На цьому ступені духу особа реалізує свій обов'язок як те, що їй належить, і в цій необхідності володіє сама собою і своєю справжньою свободою.
Моральність виявляється в сім'ї, громадянському суспільстві, державі та діє у всесвітній історії як загальний світовий дух. Правові та етичні положення "Феноменології духу" й "Філософії права" доповнюють одне одного. Початком є концепція "Феноменології духу": "мораль - правовий стан - моральність".
Загальна категоріальна структура двох концепцій набуває вигляду: "моральність - право - мораль - моральність". Ця категоріальна структура виражає відповідну закономірність. У самій основі розвитку людського суспільства моральність є нерозвиненою потенцією. У процесі розвитку суспільства вона реалізується і проявляється через взаємодію права й моралі. Нарешті, можливий такий етап розвитку суспільства, на якому моральність реалізується безпосередньо у своїй сутнісній формі.
"Філософія права" Гегеля ввібрала в себе деякі ідеї попередніх філософських поколінь. Передовсім це - уявлення ще Платона та Арістотеля про цілісність життя поліса, а також думка Арістотеля про те, що держава є попередником окремих громадян і що людина - "істота політична".
Ідея моральної цілісності держави, перейнята німецьким філософом від античних мислителів, у подальшому була розвинена ним відповідно до поглядів Т. Гоббса про політичну централізацію, розумність життя в державі; до поняття "загальної волі" Ж.-Ж. Руссо; до ідей історизму, народного духу і єдності волі Ш.-Л. Монтеск'є. А втім, державно-правові погляди Гегеля набагато глибші та грунтовніші, ніж у його попередників.
Він відкинув ідею природного ставу і договірного походження держави, вважаючи, що договір має місце тільки у відносинах, що регулюються приватним правом, і не може бути джерелом державності.
Гегель піддав критиці індивідуалізм природно-правових поглядів
Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, які виходили з первинності не цілого - держави, народного духу, а окремої особи.
У своїх філософсько-правових працях Гегель піддав критиці як емпіричний спосіб тлумачення права, притаманний, на його думку,
Т. Гоббсові, Дж. Локкові та Ж.-Ж. Руссо, так і формальний спосіб, властивий І. Кантові. За емпіричного підходу, зазначав він, панують споглядання та однобічність розгляду, тоді як формальний підхід визначається рефлексією та абсолютизує розум.
Основним визначенням і вихідноо об'єктивного духу є незалежна воля. Вона - практичний розум, тобто розум, що діє в зовнішньому світі. Тому воля складається з двох протилежних аспектів: загального та одиничного. Але воля розкриває свою сутність лише на вищих ступенях, тільки тут вона стає незалежною.
У своїх нижчих формах вона отримує свій зміст ззовні, від вражень і нахилів; сама вона, залишаючись загальною основою, з’являється як здатність вибирати між різними враженню мі виступає як свавілля. Зміст волі тут не відповідає формі.
Внаслідок цього свавілля є внутрішнім протиріччям своїх визначень. Це - боротьба між різними враженнями, які доходять до зіткнення одне з одним. Вибираючи між ними, свавілля обирає собі загальну мету - щастя, а позаяк ця мета залежить від погодження випадкових вражень, вона є окремою та випадковою. Загального в ній немає, оскільки нахили - суперечливі й різноманітні. Тому щастя, визначуване як задоволення нахилів, не є досяжним; воно, за Гегелем, являє собою прогрес у безмежність.
Сенс справжнього прогресу полягає у вимозі такої загальної основи, яка підкорила б собі все окреме. Для цього необхідно суттєве відокремлювати у враженнях від несуттєвого. Суттєвим необхідно визнавати те, що складає не тільки взятий ззовні зміст, а й відповідає самій волі. В цьому й полягає істинно загальна основа, де абстрактно загальне і окреме є лише моментами.
Воля, що самовизначається, є незалежною волею в істинному значенні. Межа її полягає у здійсненні своєї свободи в зовнішньому світі. Здійснення цієї свободи і складає гегелівське розуміння права в широкому розумінні.
Вся сфера об'єктивного духу в Гегеля - це реалізація ідеї права або свободи. Мораль, моральність, держава - це все, на думку філософа, особливе право або дійсне буття різних ступенів свободи. Значну увагу в політико-правовому вченні Гегеля приділено проблемам співвідношення держави та особистості.
Вчення Гегеля з цього приводу є підсумком цілого етапу в історії політико-правових ідей і початком нового етапу розвитку. Громадська і філософська думка на першому етапі переконувала в тому, що одинична особа, наділена розумом і незалежною волею, є вихідною суспільного розвитку. Правам особи було присвоєно статус первинних, вічних, невід'ємних, що випливають із самої її природи. Суспільство розглядалося як механічна сума окремих осіб, продукт їхньої теоретичної та практичної діяльності.
Гегель переконливо довів, що справедливою може бути і протилежна концепція: людина, особистість є продуктом розвитку суспільства - сім'ї, громадянського суспільства, держави, - обумовлена ним, зобов'язана йому всім своїм існуванням і розвитком. Прийнявши вихідним пунктом своїх міркувань про право кантівську ідею про моральну автономію особистості, Гегель через свої логічні судження дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.
Гегель був переконаний, що істинна сутність особи та її свобода полягають у прагненні індивіда до своєї загальної природи, а право, з огляду на це, - практичне втілення свободи в її загальному вигляді в реальній дійсності, торжество об'єктивного духу у формі держави. Індивідуальну долю людини Гегель приніс у жертву загальному; вона, на думку філософа, мало важить на терезах історії.
Але розвиток історії та відносин між людьми в суспільстві уможливили висновок, що значення індивідуального життя особи та її свободи не такі вже й малі, як доводив Гегель, а елемент випадковості відіграє більш суттєву роль, ніж уважалося раніше.
Поява тієї чи іншої особистості, наділеної незалежною волею, може відчутно впливати на перебіг подій. Це може мати місце не лише тоді, коли особистість надзвичайно видатна, а й тоді, коли особистість пересічна.
Післягегелівський період політико-правових досліджень упродовж значного часу характеризувався двома напрямками. Перший з них об'єднував в одному контексті право і свободу, розвивав певні аспекти вчення Гегеля з перевагою загального; другий напрямок вбирав у себе правові погляди Канта, де пріоритет надавався індивідуальному, конкретній особистості.
Мартін Лютер Кінг - американський священик і суспільний діяч. Він народився 15 січня 1929 р. в Атланті (шт. Джорджія) у родині баптистського священика. У віці 15 років надійшов у коледж Морхауз.
У 1951 р. закінчив теологічну семінарію Кроузера в Пенсільванії, у 1955 р. одержав ступінь доктора теології в Бостонському університеті.
У 1954 р. Кінг став священиком баптистської церкви на Декстер-авеню в Монтгомери (шт. Алабама). Він став широко відомий як борець за громадянські права чорного населення. У січні 1957 р. взяв участь у створенні негритянської організації Південна конференція християнського керівництва, метою якої була координація зусиль правозахисних організацій. У 1960 р. переїхав в Атланту і цілком присвятив себе роботі Конференції. У 1960 і 1961 рр. брав участь у сидячих демонстраціях і "маршах свободи". У 1963 р. написав Лист із Бірмінгемської в'язниці, в якому призивав священнослужителів підтримати боротьбу за рівні права всіх громадян.
У березні 1963 р. більш 200 тис. чоловік, більшість з яких складали афроамериканці, пройшли маршем до Вашингтона. Кінг, який у числі інших виступав на мітингу, виголосив знамениту промову "В мене є мрія". У 1964 р. Конгрес прийняв закон про громадянські права. У жовтні 1964 р. Кінг був визнаний гідним Нобелівської премії миру за внесок у рух ненасильницького опору расовому гнобленню.
У 1965 р. Кінг очолив рух за реєстрацію виборців у штаті Алабама. У середині 1960-х років боротьба за рівноправність афроамериканців поширилася на міські гетто Півночі. У 1965 і 1966 рр. Кінг очолив кампанію проти расової дискримінації в Чикаго.
У 1966 р. першим з афроамериканських лідерів він виступив проти війни у В'єтнаму. У 1968 р. організував "Кампанію бідних людей" з метою об'єднання бідняків усіх рас у боротьбі з убогістю. З метою підтримати страйк сміттярів відправився в Мемфіс (шт. Теннессі). Був убитий там 4 квітня 1968 р. Вбивство Кінга викликало хвилювання чорного населення більш ніж у 100 містах США. Понад сто тисяч чоловік прийшли на його похорон в Атланті.
Серед праць Кінга - "Крок до свободи" (Strіde Toward Freedom, 1958), "У якому напрямку ми підемо - до хаосу або співтовариства?" (Where Do We Go from Here: Chaos or Communіty?, 1967).

ІІ. ВИКОНАТИ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
2.1. Початок буржуазної державно-правової ідеології було покладено:
1) Дж. Локком;
2) Н. Макіавеллі;
3) Дж. Мільтоном.

Відповідь: початок буржуазної державно-правової ідеології був покладений Дж. Локком, вчення якого про державу і праву являється класичним вираженням ідеології перших буржуазних революцій зі всіма її сильними та слабкими сторонами.
2.2 Сутність матеріалістичної (класової) теорії походження держави полягає в тому, що:
1) держава виникла в результаті суспільного договору;
2) держава є продукт й прояв непримиримості класових протиріч;
3) держава виникла в результаті психологічних потреб людей жити в рамках організованого суспільства, колективної взаємодії.

Відповідь: сутність матеріалістичної (класової) теорії походження держави полягає в тому, що держава є продукт й прояв непримиримості класових протиріч.


ІІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЛІГІЙНО-МІФОЛОГІЧНИХ УЯВЛЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ У ІІ-І тис. до н.е.
У своєму виникненні політико-правова думка всіх древніх народів на Сході й на Заході (у древніх єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, євреїв, греків, римлян та ін.) бере походження від міфологічних джерел і оперує міфологічними уявленнями про місце людини у світі. На ранній стадії свого розвитку погляди, умовно іменовані як політичні і правові, ще не устигнули віддиференціюватися у відносно самостійну форму суспільної свідомості та в особливу галузь людського знання і являли собою складовий елемент цілісного міфологічного світогляду.
Для міфів характерна тотожність інформативного (переповідання про подіі, які мали місце, і знаменні діяння богів) і нормативного (безумовна необхідність для людей рахуватися з цими подіями та ін.) моментів розповіді про міфічні факти.
Земні порядки, відповідно до древніх міфів, нерозривна частина загальносвітових, космічних порядків, які мають божественне походження. Саме так висвітлюється в міфі тема земного життя людей, їх суспільного і державного устрою, їх взаємовідносин між собою і з богами, їх прав і обов'язків - словом, усього того, що їм дозволено і що їм заборонено.
У міфах древніх народів по-різному вирішується і висвітлюється питання про спосіб і характер зв'язку божественного початку з земними відношеннями. Різні міфічні версії цього зв'язку по-своєму відображують своєрідність того ладу і тих соціально-політичних порядків, світоглядне виправдання яких фіксується в міфі: визначена міфічна версія освячує вищим авторитетом і санкціонує відповідний (наявний) порядок, будучи одночасно основою його походження і легітимації, виправданням його вічного, незмінного існування, принципом і нормою його функціонування.
У міфах ряду народів говориться про початкове безпосереднє правління богів, які потім навчили людей мистецтву управління і передали владу земним правителям. Так, у своєї "Історії" Геродот повідомляє, що, відповідно до джерел, із часу першого єгипетського царя до часу геродотовського відвідування Єгипту (V в. до н.е.) пройшло 341 покоління верховних жерців і царів і протягом усього цього часу в Єгипті правили тільки смертні люди. До цього ж, за словами жерців, "в Єгипті царювали боги, що жили разом із людьми, і один із них завжди був самим могутнім".
Згідно давньовавилонським й давньоіндійським міфам боги, будучи джерелом влади правителя, водночас і самі продовжують залишатися вершителями земних справ і людських доль.
Дуже оригінальний давньокитайський міф про божественне походження і характер земної влади, відповідно до котрого саме персона верховного правителя Піднебесної (тобто імператора Китаю) є єдиною точкою зв'язку з вищими, небесними силами. Вся влада сконцентрована, за цими поглядами, в особі верховного правителя, а всі інші посадові особи і державний апарат у цілому - лише помічники особистої влади правителя. Джерела підтверджують, що деякі правителі через слабість їхньої особистої потенції відмовлялися від влади.
Відповідно до міфічних і релігійних поглядів древніх єгиптян правду, справедливість і правосуддя уособлює богиня Маат (Ма-ат). Судді носили зображення цієї богині і вважалися її жерцями. Божественний характер земної влади (фараона, жерців і чиновників) і офіційно схвалених правил поведінки, у тому числі й основних джерел тодішнього права (звичаїв, законів, судових рішень), означав, що усі вони відповідають (або повинні за своїм змістом відповідати) ма-ат - природно-божественному порядку справедливості.
Звелічення божественної справедливості як основи земних соціально-політичних порядків, законів і правил людських взаємовідносин міститься в цілому ряді древньоєгипетських джерел, зокрема в "Повчанні Птахотепа" (XXVІІІ ст. до н.е.), "Книзі мертвих" (XXV-XXІV ст. до н.е.), "Повчанні гераклеопольського царя своєму синові" (XXІІ ст. до н.е.). У "Повчанні Птахотепа" є присутнім уявлення про природну рівність усіх вільних і обумовлюється необхідність відповідності поведінки людини принципу "ка" - своєрідному критерію доброчесного і справедливого поводження. У "Повчанні гераклеопольського царя" поряд із численними вихваляннями богів і божественної влади фараона міститься заклик не робити нічого несправедливого і протизаконного, тому що тільки таким поводженням можна домогтися милості богів у загробному житті.
У цьому ж "Повчанні" правитель характеризується як людина, що створює правду і прагне до справедливості. Такі положення про справедливість і закони відображують погляди пануючих кіл древньоєгипетського суспільства, зацікавлених у зображенні існуючих порядків, як божественних і справедливих, вічних і незмінних. Дійсність, зрозуміло, була дуже далека від подібних ідеалізованих уявлень. Про це свідчать виступи низів суспільства проти знаті. Про один такий рух (1750 р. до н.е.) говориться в "Реченії Ипусера". Описуючи його, вельможа Ипусер ремствує на то, що судові палати були розграбовані і зруйновані беззаконниками, а сувої законів, які в них зберігалися, викинуті на вулицю і розтоптані.
Наполегливо підкреслювали божественний характер своєї влади і своїх законів, їхню відповідність незмінним божественним встановленням і справедливості шумерські і вавилонські правителі і законодавці. Ці уявлення широко відображені у відомому давньовавилонському політико-правовому пам'ятнику XVІІІ ст. до н.е. Законах Хаммурапі.
Міфічні уявлення древніх персів знайшли свій розвиток і вираження в зороастризме. Засновником цього релігійно-етичного напрямку був Заратустра (Зороастр), чиє життя і діяльність відносяться приблизно до VІІІ ст. до н.е.
Держава, відповідно до зороастризму, повинна бути земним утіленням небесного царства Ормузда. Монарх - служитель Ормузда, він повинний захищати підданих від зла і, борючись проти зла в державі, насаджувати добро. Перська держава під керуванням подібного монарха, відповідно до зороастризму, буде поступово обмежувати силу зла і розширювати владу добра. Становий розподіл суспільства, згідно зороастризму, грунтується на вільному виборі кожним того або іншого роду занять. На чолі окремих станів повинні стояти найбільш доброчесні люди. Заратустра закликав служителів Ормузда до взаємної любові, прощення і миру.
Досвід міфічного підходу до організації громадського життя людей зробив величезний вплив на розвиток політико-правової думки як безпосередньо в епоху формування релігійних, філософських і зародково-наукових концепцій політики, держави і права, так і в наступні періоди розвитку політичних і правових навчань. Це обумовлено тим, що міф як історично перша, досить продуктивна і дуже довго існуюча форма духовного освоєння дійсності, заклав ті вихідні традиції в розумінні і трактуванні всіх основних сфер життя людей, із якими надалі не могли не вважатися мистецтво, релігія, філософія, наука, для яких міфи були основним джерелом уявлень про минуле і майбутнє, форм і способів пізнання і пояснення світу, авторитетним зводом правил поводження.

ІV. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ІДЕЇ НЕОЛІБЕРАЛІЗМУ
ТА КОНСЕРВАТИЗМУ
Найбільш поширеними наприкінці XІX - початку XX ст. були неоліберальні концепції, а серед них - концепції технократичної та плюралістичної демократії.
Першу концепцію започаткували американці Т. Веблен, Дж. Бернхем і А. Берлі.
Т. Веблен висунув ідею, що в нових соціально-економічних умовах у зв'язку з науково-технічним прогресом влада має перейти до інженерів, оскільки головною суперечністю суспільства стає суперечність між інженерно-технічною інтелігенцією та бізнесменами.
Дж. Бернхем стверджував, що в індустріальних країнах відбувається революція менеджерів (керуючих); нові технології мають дисциплінувати ліберальну демократію, виділити в суспільстві, насамперед, обов'язки та дисципліну громадянства.
А. Берлі, розглядаючи феномен влади в умовах науково-технічної революції, створив нову періодизацію розвитку християнської цивілізації та відповідних типів соціальних революцій.
Доктрина плюралістичної демократії була сформульована французьким соціологом та політологом М. Дюверже, німцем
Р. Дарендорфом та ін. В її основу покладено твердження, що в умовах значної соціальної стратифікації постіндустріального суспільства, вільного волевияву політична влада та прийняття рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Політична влада поділяється між різними системними суб'єктами влади, відбувається її "дифузія", що є проявом плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні "правил гри". Саме тому Р. Дарендорф опрацював теорію політичного конфлікту, а М. Дюверже - теорію політичних партій, їх класифікацію.
Наприкінці XІX - на початку XX ст. поширилася теорія еліт. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Її сутність зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством.
Г. Моска демократію вважав утопією і стверджував, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. Він сформулював концепцію нового політичного класу - правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування.
В. Парето стверджував, що політичне життя - це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильство, що еліта виникає у трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються з середовища інших людей. Він обгрунтовував теорію конкуренції еліт. Згідно з нею спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів"), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта "лисиць"). Циркуляція еліт, за В. Парето, відбувається також по вертикалі - зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку та їх усувають шляхом революції.
Р. Міхельс (1876-1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії як буржуазні, так і соціалістичні антидемократизуються і депролетаризуються. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від своїх рядових товаришів по партії та перетворюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію. В партійних елітах теж ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної еліти іншою.
Р. Міхельс сформулював "залізний закон олігархії", згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.
Нині поширення набула теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії - X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер - вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно сумістити елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії, сутність якої зводиться до такого: в сучасному суспільстві діє не одна, а кілька еліт; між елітами існує конкуренція; еліти контролюються народними масами через загальне виборче право, що стимулює конкуренцію еліт; доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється за рахунок вихідців з народу.
Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що припускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців з низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається з системою диктатури і демократії.
Завдяки працям англійських мислителів Дж. Гоббсона, Т. Гріна,
В. Хобхауза, німецьких Ф. Наумана, В. Репке, В. Ойкена, італійського
Б. Кроче та ін. було сформульовано концепцію нового, або соціального, лібералізму. Сутність її полягала в тому, що під впливом марксизму та соціал-демократії окремі базові принципи класичного лібералізму було переглянуто в бік визнання позитивної ролі держави в соціальному та економічному житті. Соціологічними підставами неолібералізму стали концепції Е. Дюркгейма, Л. Дюгі, Т. Парсонса.
Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) розвинув концепцію солідаризму, запропонувавши поділити його на механічний і органічний. Перший притаманний архаїчним, другий - розвиненим суспільствам. Звідси вчений вивів два види права - репресивне та кооперативне. Суть проблеми полягає не в переслідуванні порушників права, а в поверненні їх до нормального співжиття.
Творчість Леона Дюгі (1859-1928), теоретика права, конституціоналіста, декана юридичного факультету в Бордо, приходиться на той період, коли в європейських країнах відбувалося відродження ідей природного права (юснатуралізму). Його головніша праця має назву "Трактат про конституційне право" (1911).
Дюгі проголошує тезу про те, що "публічна влада є просто фактом". Держава в її колишніх формах колективності - римська, королівська, якобінська, наполеонівська, форма третьої республіки у Франції - зникає, і місце цих форм починає займати новий державний устрій - більш гнучкий, більш гуманний, більш захищаючий індивіда.
Цей устрій базкється на двох елементах. Перший елемент - це концепція соціальної норми (входить у корпус об'єктивного права), що грунтується "на факті взаємної залежності", яка поєднує все людство взагалі та членів будь-який соціальної групи (за Дюгі існує соціальна норма для слабких і сильних, для великих і малих, для керівників та підлеглих). Другим елементом є децентралізація.
Центральною й об'єднуючою ідеєю для Дюгі стає не ідея з арсеналу юснатуралізму чи юридичного догматизму, а ідея, запозичена з галузі позитивістської соціальної філософії. Нею стала концепція солідаризму, у джерел якої знаходиться О. Конт. Саме привнесення цієї ідеї в проблематику обговорення природи публічної влади, публічного і приватного права привело Дюгі до переформулювання предмета публічного права і прав людини, а також до нових тлумачень понять "соціальний клас", "індивідуальне право", "поділ влади" тощо.
Оцінюючи загалом історичну роль лібералізму, слід наголосити, що його доктрини відіграли провідну роль у формуванні основних принципів та інститутів сучасної політичної системи: парламентаризму, поділу влади, правової держави тощо, які були прийняті всіма провідними політичними силами і партіями.
Починаючи з 60-х рр. XX ст., політики та політологи дедалі частіше починають говорити про кризу лібералізму як такого, пов'язуючи це з певним зниженням авторитету ліберальних партій. На наш погляд, це не зовсім відповідає дійсності.
На думку німецького соціолога та філософа Карла Форлендера (1860 - 1928), лібералізм як організована політична сила нібито й застарів, виконавши своє завдання на політичному рівні, проте як світоглядна концепція зберігає значний вплив. Підтвердження тому - зростання інтересу до лібералізму в колишніх соціалістичних країнах. Щоправда, спроби реалізації ліберальних моделей в посттоталітарних країнах не увінчалися успіхом.
Напружена інтелектуальна робота щодо оновлення лібералізму сприяла появі багатьох новітніх його модифікацій.
За версією американського дослідника Д. Белла, серед них виокремлюються течії:
* ліберального консерватизму (М. Фрідман);
* консервативного лібералізму (С. Семуелсон);
* ліберального лібералізму (Дж. Макговерн).
Ліберальний консерватизм передбачає необхідність існування вільного ринку і забезпечення прав людей розпоряджатися своїм життям на власний розсуд, консервативний лібералізм - у необхідності існування змішаної економіки, а ліберальний лібералізм декларує необхідність існування великомасштабних урядових видатків на реалізацію соціальних програм.
Німецький політолог Р. Дарендорф переконаний в існуванні таких напрямків лібералізму:
* економічний лібералізм;
* лібералізм правової держави;
* соціал-лібералізм;
* радикал-лібералізм.
Прихильники економічного лібералізму, з одного боку, вважають, що "ринок завжди має рацію", з іншого - додержуються думки про те, що ринок сам собою не може подолати інфляцію та безробіття.
Прибічники лібералізму правової держави виступають за збереження результатів реформ, реалізованих останніми десятиліттями.
Соціал-ліберали вбачають свої завдання в реалізації соціальних прав громадян.
Радикал-ліберали виходять з того, що ринкові відносини є наслідком плідного антагонізму між потребами та можливостями їх задовольнити.
Підсумовуючи, треба зазначити, що нові ліберальні концепції можна поділити на дві доволі строкаті течії: неолібералізму і соціального лібералізму.
Перша течія тяжіє до вільного ринку, мінімального впливу держави та негативного трактування свободи (за своєю суттю - це економічний консерватизм, поєднаний з основними положеннями класичного лібералізму). Друга займає середні позиції між соціал-демократією та консерватизмом та орієнтується на реформізм з правим чи лівим ухилом (залежно від національних особливостей у тій чи іншій країні).
Серед французьких політологів варто виокремити Ж.-М. Варо, який запропонував концепцію "інституціонального лібералізму", що має за мету обмежити роль держави, здійснити денаціоналізацію та дерегламентацію.
А його співвітчизник Л. Рутьє, який переконаний у необхідності розмежування економічного та політичного лібералізму, вважає, що ліберальною є держава, де автомобілісти їдуть, куди їм треба, але поважають при цьому правила дорожнього руху.
Взагалі інституціоналізм виріс на базі визнання і своєрідного тлумачення того факту, що існуючі в кожному суспільстві колективи (соціальні спільності, установи), такі як сім'я, члени однієї професії, добровільні асоціації, а також колективи, організовані з метою задоволення розумових та інших запитів громадян, варто сприймати структурами інтегративними, тобто такими, що забезпечують перетворенню суспільства в державу-націю. При цьому інтегративна роль цих колективів виконується ними разом з виконанням більш приватних ролей, пов'язаних з діяльністю, вигідною їм самим.
Навіть колективна спільність, іменована бюрократією, зайнята звичайно турботами про постійну свою перевагу над масами керованих осіб і груп, може сприйматися як установа з посередницькими функціями, націленими на реалізацію загальних функцій держави. Держава, у свою чергу, не лише не перешкоджає появі і розвитку бюрократичної спільності, але навіть сприяє її інституціоналізації.
Теорію інституціоналізму найбільше успішно розробляв Моріс Оріу (1859-1929), який споконвічну проблему протилежності інтересів індивіда і держави витлумачив у дусі християнського колективізму перших його століть, однак зробив це з деякими новаціями, обумовленими сучасною соціально-історичною ситуацією. Теорія інституціоналізму відмовилася від використання договірної теорії і від командно-адміністративної законності соціалістів і висунула ряд принципово нових положень, що одержали потім широке популістське вживання.
Предметом публічного права, згідно з М. Оріу, є державний режим правління, який уособлює собою держава, тобто режим одночасно політичний, економічний і юридичний, але також режим, що "опановує нацією, видозмінює її, накладає на неї визначену форму і стає середовищем, у якому існують індивіди".
Громадське життя є об'єктом впливу державного режиму і характеризується, відповідно до концепції Оріу, поділом між політичною владою і приватною власністю, які в первинних, додержавних формах організації нації "завжди бувають злиті разом". Цей поділ на стадії функціонування державного режиму є основою одночасно і політичної влади, і свободи. Він відбувається шляхом двох рівнобіжних процесів - централізації права і централізації політичної влади.
Централізація національного (загальнодержавного) права зводиться до того, що встановлення правових норм і санкцій стає справою центральної політичної влади і здійснюється відділеною від приватної власності урядовою владою, тобто судовою та адміністративною.
Правовий порядок може здійснювати справедливість у політичних установах не інакше, як вводячи в них правові стани. При цьому необхідно, щоб правові стани встановлювалися самі собою. Так, наприклад, публічному праву притаманні певний загальноправовий порядок речей і певне становище інститутів, що у сукупній взаємодії "упорядковують сферу публічних відносин з метою свободи і справедливості".
Про свою теорію Оріу говорив, що вона дає благі результати, які полягають у привнесенні гуманності в соціальні інститути, існуючі заради людини.
Отже, у чистому вигляді в сучасних умовах ліберальних доктрин як таких не існує, позаяк вони мають тенденцію до врахування ідей з інших політичних доктрин сучасності, і це є характерною ознакою XX ст.
Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинили відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизмом. З'являються різні соціально-політичні концепції неокон