Кр Історія вчень про державу і право 4

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія вчень про державу і право"

ПЛАН

І. Уявлення про державу і право у працях Н. Макіавеллі,
К. Маркса 3
ІІ. Тестові завдання 9
ІІІ. Фома Аквінський про сутність держави, елементи державної влади,
про закон та його види 10
ІV. Державно-правові погляди українських демократів
(Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка та ін.) 16
Список використаної літератури 18

І. УЯВЛЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО У ПРАЦЯХ
Н. МАКІАВЕЛЛІ, К. МАРКСА
Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного періоду розробив італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527) у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія".
В "Государі" головне для Макіавеллі з'ясувати: "якими способами государі можуть управляти державами й утримувати владу над ними" [5, с. 120].
Насамперед, вважає він, створенням міцного фундаменту влади. Влада государя "повинна почивати на міцній основі, інакше вона зруйнується. Основою же влади у всіх державах ... є гарні закони й гарне військо, адже гарних законів не буває там, де немає гарного війська, і, навпаки, де є гарне військо, там гарні і закони" [5, с. 123].
Государ, "якщо він хоче зберегти владу, повинен набути вміння відступати від добра" [5, с. 125].
Щоб удержатися у влади, розсудливий государ не стане зневажати тими пороками, що у реальному житті забезпечують йому благополуччя і безпеку. Не гріх государеві "заради збереження держави" піти проти свого ж слова. Оскільки дії всіх людей оцінюють за їх результатами, "нехай государі намагаються зберегти владу й здобути перемогу" [5, с. 131].
Макіавеллі стверджує, що необхідно запозичати з історії все найкраще й найбільш гідне для збереження держави. Державна влада "повинна бути твердою і рішучою; сприяти цьому покликано - крім всіх інших мір - її прославляння і звеличування" [5, с. 140].
Симпатії свої Макіавеллі віддає тим одноосібно керованим державам, "де государ править в оточенні слуг, які милістю й бажанням його поставлені на вищі посади, допомагають йому керувати державою" [5, с. 149].
Керуючи за допомогою слуг, государ "має більшу владу, оскільки піддані по всій країні знають лише одного володаря; якщо ж коряться його слугам, то лише як чиновникам і посадовим особам, не відчуваючи до них ніякої прихильності" [5, с. 152].
Макіавеллі усвідомлює, що неодмінною умовою здійснення політичної влади у видах, бажаних государеві, є згода з нею підданих. Він буквально заклинає правителя ні в якому разі не викликати до себе їх антипатії: "презирство і ненависть підданих - ось те, чого государ має найбільш побоюватися" [5, с. 154].
Форма держави, на думку Макіавеллі, залежить від кількості правителів. Це республіки або держави, що управляються "єдиновладно", - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, здобутими з допомогою зброї або приєднані до успадкованої монархії.
Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Він вважав, що держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу. Кращий і вигідніший шлях - це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке "єдиновладдя" (владу однієї особи) Макіавеллі називав громадським, оскільки воно утворюється завдяки бажанню двох суспільних станів: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держави з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать, як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.
Отже, вдалішою буде монархія, що утворена прагненням народу. Навіть більше - з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтримувати дружбу з народом, який вимагає лише одного - щоб його не пригноблювали.
У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади.
Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.
Мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі. Крім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів, які б убезпечували його свободу. Гарантом цього він вбачав (на прикладі Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третейською установою, що приборкує сильних і заохочує слабих.
Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі одночасно виклав низку цікавих положень, що могли б сприяти розвиткові держави. Це - створення умов для праці обдарованим людям; сприяння розвитку торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розумних податків; забезпечення захисту приватної власності.
В іншій праці мислителя "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха виправдовує себе на етапі об'єднання та укріплення держави. Після цього він допускав установлення республіканської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.
У середині XІX ст. почала формуватися комуністична політико-правова ідеологія, засновниками якої були німецькі мислителі Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895).
Можна згадати декілька чинників, що сприяли її формуванню. Серед них - соціальні, економічні та політичні умови, що склалися в країнах Західної Європи, а також система політико-правових поглядів утопічного соціалізму. Втім, як уважають дослідники марксизму, і в цьому з ними можна погодитися, до свого повного оформлення ця політико-правова ідеологія проминула декілька стадій.
На стадії її становлення засновники теорії комуністичного майбутнього обмежувалися критикою існуючих форм держави та правових систем. Зокрема, К. Маркс і його соратник Ф. Енгельс вважали, що "державний устрій Німеччини є нерозумним, як і закони цієї держави" [6, с. 78].
Основа права - приватний інтерес багатіїв та держави як виразника їх інтересів. Тому держава - "це інструмент беззаконня, оскільки більша частина суспільства не має можливості користуватися своїми правами" [6, с. 79].
З огляду на це, К. Маркс не поділяв думки багатьох мислителів, зокрема Г. Гегеля, про те, що держава - символ добробуту, і зробив висновок, що "на землі немає такої держави, яка повною мірою відповідала б своєму призначенню. Щоб це сталося, необхідно усунути приватний інтерес" [6, с. 90].
З'ясовуючи сутність держави та її співвідношення з суспільством, К. Маркс не погоджувався з Г. Гегелем відносно того, що держава породжує громадянське суспільство. З цього приводу він зазначив, що навпаки - "сім'я й громадянське суспільство є передумовою, підгрунтям держави і права" [6, с. 122].
У категорії "держава" К. Маркс вирізняв два аспекти: політичну державу й матеріальну державу.
Політична держава, державний устрій розвиваються на власності, промисловості й торгівлі; що ж до матеріальної держави, то це, на думку мислителя, - громадянське суспільство. Тобто, "матеріальна держава не є політичною. Політична держава формується поступово, базуючись на громадянському суспільстві (матеріальній державі) завдяки власності, торгівлі й промисловості" [6, с. 120].
Встановлення влади народу, демократії означатиме, за вченням К. Маркса, зникнення політичної держави. Тільки в цьому випадку, за демократичного устрою ліквідується різниця між політичною державою ти громадянським суспільством, оскільки з ліквідацією приватної власності зникне й приватний інтерес, його заступить загальний, суспільний інтерес. У статті "До критики гегелівської філософії права" (1843 р. - січень 1844 р.) К. Маркс запропонував спосіб ліквідації приватної власності - соціальну революцію й силу, яка здатна це зробити, - пролетаріат.
Значну частину своїх державно-політичних поглядів К. Маркс виклав в "Економічно-філософських рукописах 1844 року". Дослідження категорій "держави" і "права" він продовжив із визначення сутності власності. Тут він, зокрема, зазначав, що "сутність власності полягає у відокремленні засобів виробництва і виробленого продукту від виробника" [6, с. 212]
Такий стан речей К. Маркс назвав відчуженою працею. Сутність людини, зазначав він, це праця. З одного боку, завдяки праці людина стає суспільною істотою. Праця формує людину й людство в цілому. З іншого боку, праця є силою, яка протистоїть людині, - відчуженою працею, під якою мислитель розумів підневільну працю на власника, котрий привласнює її результат (продукт). Відчужена праця призводить до відчуження між людьми.
Далі мислитель зробив висновок, що держава й право є продуктами відчуженої праці, які виникають у сфері матеріального виробництва. З допомогою права капіталістичне суспільство закріплює фактичну нерівність, оскільки право в ньому спрямоване на захист інтересів буржуазії. А якщо це так, то держава і право протистоять робітничому класові. Способом вдосконалення таких держави і права є революція, знищення приватної власності та ліквідація відчуженої праці.
У 1845-1846 р.р. К. Маркс і Ф. Енгельс видали свою працю "Німецька ідеологія", яку дослідники назвали першою зрілою концепцією матеріалістичного розуміння держави і права. У ній вся історія суспільного розвитку розглядалася як закономірний процес, у якому визначна роль належала розвиткові виробничих відносин.
Тут було визначено основні аспекти, які згодом стали підгрунтям теорії так званого наукового комунізму:
- поняття "суспільно-економічна формація";
- ідея класової боротьби як рушійної сили класового суспільства;
- завдання насильницької революції щодо старої державної влади;
- ідея диктатури пролетаріату;
- теза про співвідношення базису й надбудови суспільства.
Окрім зазначеного, у згаданій праці походження держави пов'язувалося з суспільним поділом праці, виникненням приватної власності та міст, появою антагоністичних класів. У державі констатується сила панівного класу, воля якого втілюється у вигляді державної волі - закону. Право, отже, скероване проти більшості людей, тому їх боротьба за право й свободи обгрунтована.
У 1848 р. в "Маніфесті комуністичної партії" мислителі дали визначення держави і права. На їх думку, "держава - це політична організація, організоване насилля одного класу над іншими. Право ж є введеною в закон волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу" [6, с. 333].
Отже, К. Маркс і Ф. Енгельс розробили класову теорію держави і права, що знайшла втілення в багатьох економічних творах К. Маркса, зокрема у "Капіталі", в якому він ще раз наголосив на взаємозв'язку між суспільними й виробничими відносинами та державою і правом, зазначив, що основою всіх суспільних відносин є виробничі відносини, назвав їх базисом суспільства; решта ж відносин, усі форми суспільної свідомості, серед яких політика, мораль, право, знаходяться в повній залежності від базису і ним визначаються.
В 1875 р. у "Критиці Готської програми" К. Маркс, конкретизуючи далі свою державно-правову концепцію, зазначив, що між капіталізмом і комунізмом мусить бути перехідний період, а комуністичне майбутнє у своєму розвитку промине дві фази.
Комуністична державно-правова ідеологія була сприйнята свого часу неоднозначно. Заперечення її сутності багатьма мислителями сприяло появі інших, альтернативних концепцій. Категорично підкинув розглянуту концепцію російський мислителі, анархіст М. О. Бакунін.
Не сприйняли насильницького комуністичного державно-правового вчення й представники німецької соціал-демократії, ідеологом яких був Ф. Лассаль (1825-1864).
Водночас у засновників комуністичної державно-правової ідеології знайшлося чимало послідовників. Серед них - німецькі мислителі В. Лібкнехт (1826-1900) і А. Бебель (1840-1913), А. Лабріола (1843-1904) в Італії та ін.
В Росії комуністичні ідеї були сприйняті Г. В. Плехановим (1856-1918) і
В.І. Ульяновим (Леніним; 1870-1924) - найпалкішим прибічником і продовжувачем усього насильницько-класового державно-правового вчення, тим, хто очолив спроби практичного втілення цього вчення в життя.


ІІ. ВИКОНАТИ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ.
2.1 Засновниками історичної школи права вважаються:
1) Кельзен, Штаммлер;
2) Гуго, Савіньї, Пухта;
3) Локк, Руссо, Монтеск'є.

Відповідь: засновником історичної школи права вважається Густав Гуго, Фрідріх-Карл фон Савіньї та Георг-Фрідріх Пухта - представники цієї школи права в Німеччині.

2.2 Розподіл писаного права на приватне і публічне вперше було здійснено у державно-правовому вченні:
1) Аристотеля;
2) Цицерона;
3) Ульпіана.
Відповідь: розподіл писаного права на приватне і публічне вперше було здійснено у державно-правовому вченні Ульпіана.


ІІІ. ФОМА АКВІНСЬКИЙ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ, ЕЛЕМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ПРО ЗАКОН ТА ЙОГО ВИДИ
Провідну роль у впровадженні в життя офіційної релігійної ідеології відіграв засновник теологічної школи томізму італієць Фома Аквінський.
Він піддав ретельному аналізові вчення Аристотеля і використав його в розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Аристотеля "Політика". Фома Аквінський поділяв думку Аристотеля про те, що людина є політичною істотою. Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб. Наслідком цього прагнення і є держава. Вона має важливе значення в житті суспільства, оскільки її метою є "загальне благо".
Стосовно влади в державі Фома Аквінський, як і його попередники, стверджував, що вона від Бога, і радив беззастережно їй коритися.
Роль володаря в державі теолог порівнював із роллю Бога у світі. Він зазначав, що Бог, перше ніж керувати всесвітом, установлює відповідний порядок. Так і монарх насамперед установлює порядок в рамках держави, а потім здійснює правління. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.
Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на всесвіт, що його створив Бог і править ним, як і монарх у своїх володіннях. Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром - розумом, а тому виключає суперечки між учасниками правління, що точаться за аристократії, олігархії та демократії.
Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну. Останню теолог уважав прогресивнішою, оскільки влада в ній регламентується законом.
У своєму політико-правовому вченні теолог намагався обгрунтувати тезу про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.
Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади; форми влади (походження) і використання влади.
Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів приводить до руху підданих.
На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили.
І, нарешті, третій аспект - використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога.
З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях її походження й використання теолог зробив висновок, що вона не може претендувати на зверхність у суспільстві.
Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість.
Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на категорію справедливості.
Право, за його вченням, - це дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого, що йому належить. Як і Аристотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість - це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна - це дії на порівняння чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.
Якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; коли порівнюються дії (відновлюється справедливість) за людською волею - це позитивне (людське) право. Причому воля людини може робити правом тільки те, що відповідає природному праву.
Джерелом права є закон. Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон - це універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, якими скеровується всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім це природний закон, що являє собою відображення вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, самозбереження, пошуку істини.
Далі в системі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного закону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав "правом народів", за допомогою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.
Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної справедливості.
Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них.
Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.
Система державно-правових ідей Фоми Аквінського набула значного розголосу і завдяки церкві стала основою течії томізму і неотомізму в пізніші часи.
У Фоми Аквінського було багато опонентів, яких офіційна церква називала єретиками.
Останні вважали, що церква спотворила істинне вчення християнства, порушила його демократичні засади, сприяла соціальній нерівності у суспільстві; а втім, вони разом із церквою заперечували також державу з її політичними інститутами, пропонували новий устрій суспільства на засадах ранньохристиянських цінностей.


ІV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ УКРАЇНСЬКИХ ДЕМОКРАТІВ
(Т. ШЕВЧЕНКА, М. ДРАГОМАНОВА, І. ФРАНКА ТА ІН.)
У XІX ст. розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин, визначуваних занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного ладу. Крім того, на становлення національної політико-правової ідеології значною мірою вплинула діяльність таємної політичної організації Північного та Південного товариств, повстання декабристів у Петербурзі та Чернігівському полку, що були придушені.
Становлення ліберального і демократичного напрямків політичної та правової думки в Україні пов'язане з діяльністю таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847 рр.), до якого належали Тарас Шевченко (1814-1861), Микола Костомаров (1817-1885), Георгій Андрузький (1827-?) та ін.
Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він вважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою гетьманів, а потім панів.
Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають про неньку Україну, про волю, а в житті укладають вигідні для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з селян деруть шкуру.
Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, вважав він, повинен бути "праведний закон", що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним.
Взагалі Т. Шевченко прагнув утворення незалежної демократичної Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. Однією з важливих умов побудови такої держави була правова реформа після насильницької зміни форми державного устрою.
Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального і демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841-1806) - талановитий філософ, публіцист, історик і вчений.
Він створив концепцію суспільства, що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розітнених особливостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей.
М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу.
У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання.
Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.
У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам - державній і союзній. Зміни в основні закони мали вноситися в разі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів.
Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.
Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їх складу - управи.
До функцій обласних дум та їх управ входили вирішення місцевих господарських проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти та ін.
Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами, регулювалися законодавством. Можливі суперечності розглядалися Верховним судом.
До третьої гілки влади - судової, окрім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави. їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.
Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюзному рівні утворювалася невелика армія, а в областях - ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.
Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.
Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменникові Івану Яковичу Франкові (1856-1916).
У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XІX-XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків з боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів.
І. Франко був політичним діячем і за підтримки М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою. У 1877 р. зазнав арешту за пропаганду соціалізму.
І. Франко був і видатним ученим. У 1893 р. він захистив докторську дисертацію у Відні. Питання філософії, політики і права, держави та особи знайшли відображення в його творах "Формальний і реальний націоналізм", "Що таке прогрес", "Про соціалізм", "Наука та її взаємини з працюючими класами" та ін.
І. Франко поділяв деякі погляди К. Маркса і Ф. Енгельса, знайомився з їхніми працями.
За І. Франком, з виникненням приватної власності виникає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Він був прибічником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Відносно цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базуються на існуючому соціальному устрої.
І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців - багатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію.
Він вважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети - щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспільний лад - монархію, де не тільки діла, а й думки та прагнення кожної людини пригноблюються "машиною темного царства". Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини.
Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку таких культурних, наукових і політичних чинників, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеровують розвиток народу в інший бік.
Філософ мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття "право" і "закон" він розглядав як генетично пов'язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.
Чинне в Австрії законодавство він уважав соціально спрямованим на захист інтересів приватних власників. Такої ж думки тримався він і щодо Конституції Австрії 1867 р., яка не брала до уваги просту людину.
Право, писав із цього приводу І. Франко, це тільки щит, яким прикривається безправ'я, оскільки в реальності немає прав і свободи, що проголошені законами.
Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам справедливості, бо в її практиці мали місце арешти, обшуки та інші дії слідства без санкції прокурора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження.
Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх "Тюремних сонетах", у нарисах тюремного життя ("На дні", "До світла"), а також у сатиричних творах "Дві конституції", "Історія однієї конфіскації" та ін.
Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідомості людей, що сприяло б розумінню необхідності демократичних змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного виробничого права, що дало б змогу на першому етапі розширити коло виборців, а на другому - заволодіти політичною владою в країні. Вважав за необхідне утворення соціалістичної партії та завоювання нею більшості місць у парламенті, планував за допомогою парламентської діяльності домогтися радикальних змін у соціальному та економічному житті.
І. Франко погоджувався з тим, що кожна нація має природне право на політичну самостійність, яка можлива також через утворення автономій країв і народностей. Можна припустити, що він схвалив би федеративну республіку, де наявна політична і юридична рівність народів. У реформованому суспільстві, на його думку, держава змінить свою форму, на перший план вийде громадська думка, а інститути держави буде наділено здебільшого виконавчими функціями. Це дало б змогу гарантувати особисті права і свободи громадян.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Богош Ю. Фома Аквинский. - М.: Наука, 1975. - 264 с.
2. Бурлацкий Ф. М. Загадка и урок Никколо Макиавелли.- М.: Наука,
1977. - 350 с.
3. История политических и правовых учений: Средние века и Возрождение / Отв. ред. В. С. Нерсесянц. - М.: Наука, 1986. - 350 с.
4. История политических и правовых учений: Учебник / Под общ. ред.
В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА-М, 2005. - 728 с.
5. Макиавелли Н. Сочинения. - СПб.: Кристалл, 1999. - 658 с.
6. Маркс К., Енгельс Ф. Вибрані творі. - К.: Політвидав України, 1969. - 620 с.
7. Марксистско-ленинское учение о государстве и праве. - М.: Юрид. лит., 1971. - 390 с.
8. Темнов Е. И. Макиавелли. - М.: Юрид. лит., 1979. - 72 с.
9. Шульженко Ф. П. Держава і право в суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. - К.: Либідь, 1996. - 310 с.
10. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 304 с.