Кр Характеристика законодавства англійської буржуазної революції .

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН"

ЗМІСТ

1. Характеристика законодавств англійської буржуазної революції 3
2. Задача 13
3. Визначення понять 14
Список використаної літератури 16


1. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОНОДАВСТВ АНГЛІЙСЬКОЇ БУРЖУАЗНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Наслідком компромісу буржуазії з аристократією була та обставина, що англійське право періоду буржуазної революції зберегло багато рис попередньої епохи. В Англії спадковий зв'язок між дореволюційними і післяреволюційними установами і компроміс між великими землевласниками і капіталістами знайшли своє відображення у наступності судових прецедентів, так само як у шанобливому збереженні феодальних правових форм.
Проте, за своєю суттю, це було право буржуазне, право першої у світі капіталістичної держави, яка завдяки специфічним історичним умовам змогла довго зберігати значну частину форм старого феодального права, вкладаючи в них буржуазний зміст, і навіть прямо підкладати буржуазний зміст під феодальне найменування.
Отже, першою особливістю англійського права є феодальний архаїзм його форм.
Друга відмітна його риса полягає у значній самостійності англосаксонських правових інститутів. Лише деякі з них зазнали впливу юридичних принципів Стародавнього Риму. Норми римського права застосовувалися у церковних і військових судах, суді у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях, суді канцлера й у судах Кембриджського й Оксфордського університетів. Інші магістрати брали до уваги приклади з римського права лише в тих випадках, коли булі відсутні прецеденти.
Нарешті, англійське право не було кодифіковане, тобто не існувало зводу його чинних норм.
Статутне право Англії складається із нескінченного ряду окремих парламентських актів, які збиралися протягом 500 років, що взаємно один одному суперечать і ставлять на місце "правового стану" цілком безправний стан. Так, із середини XV ст. до 1884 р. було видано понад 14 тис. кримінальних законів. Це, зазвичай, робило недоступними юридичні норми не лише для простих смертних, а й навіть і для висококваліфікованих і високопоставлених юристів.
У середині XІX ст. спалахнув справжній скандал: суд королівської лави протягом багатьох років розглядав справу, у якій вимоги сторін грунтувалися на вже скасованому законі. Більш того, у цей же час сам парламент потрапив у дещо цікаве становище. Ним був виданий статут, який скасував кілька законів. Як згодом з'ясувалося, парламент 20 років тому вже приймав абсолютно аналогічне рішення.
Багато правовідносин регулювалися так званим "загальним правом країни", яке відомий англійський юрист XVІІІ ст. Блекстон визначав як "неписане", на відміну від статутного. Блекстон називає три види норм цієї правової системи:
1) чинні на території всієї держави;
2) чинні у тих чи інших районах держави;
3) такі, що застосовуються в певних судових органах.
Властива загальному праву невизначеність пояснює, своєю чергою, ту величезну роль, яку відіграли магістрати. Саме вони тлумачили закони. Як стверджували англійські юристи, істинний зміст і значення більшої частини парламентських актів можна було з'ясувати лише після довгого ряду судових рішень. Магістрати виступали й у ролі коментаторів судових постанов, з яких потім виводили певні принципи або створювали доктрини.
Величезну роль як джерело права відіграла судова практика. У середині XІX ст. зібрання судових прецедентів становило 1200 томів, а до 1890 р. їх налічувалося вже 1800. У 1854 р. парламент офіційно визнав обов'язковість судових прецедентів. Для їх застосування встановлювалися спеціальні правила:
1) вищі суди не залежать від рішень нижчих;
2) суд першої інстанції не зв'язаний постановою судового органу такої ж компетенції;
3) кожен суд зобов'язаний виходити з висновків вищих судових інстанцій;
4) палата лордів обмежена власними попередніми рішеннями.
В аналогічних справах існувало дві і більше суперечливі думки найавторитетніших судових інстанцій Великої Британії. Судові прецеденти були головним джерелом загального права. Англійські судді мали повну свободу вибору зручних для них правових доктрин. Офіційна юриспруденція спиралася на звичаєве право, яке тлумачилося як розум, що є світлом досвіду в людських справах.
Утім, із XVІІ ст. прогресивні англійські юристи, філософи і громадські діячі починають виступати проти загального права. Ф. Бекон, М. Хейль, А. Юнг, Дж. Беррінгтон та І. Бентам вимагали упорядкування і кодифікації англійського права. Видатний англійський філософ і юрист І. Бентам писав про англійську систему прецедентів як про змову юристів проти народу, оскільки, на його думку, законники були прямо заінтересовані в тому, щоб право не було зведено до кількох раціональних принципів. Він безуспішно вимагав скасування загального права, заявляючи, що останнє становить купу непослідовностей, дрібниць, дурниць і зовсім примхливих рішень.
Незважаючи на глибокі зміни в економічному і політичному житті країни, її правова система багато в чому залишалася без змін, навіть після того, як Англія вступила в монополістичну стадію розвитку. Англійське право продовжувало виражати економічні відносини капіталістичного суспільства на варварсько-феодальному діалекті, який настільки ж відповідає предмету, що виражається ним, наскільки англійська орфографія відповідає англійській вимові. Впливові сили, як і раніше, у будь-який спосіб противилися систематизації і кодифікації правових норм.
Проте у період імперіалізму закон як джерело права відіграв важливішу роль, ніж раніше. Якщо в XVІІІ ст. було прийнято 6 тис. 730 законів, то в XІX ст. – 10 тис. 308. Це пояснюється тим, що з переходом капіталістичного суспільства у монополістичну стадію з'явилася необхідність регулювати більш складні суспільні відносини, що вже не охоплювалися давніми нормами загального права. Тому значення парламентських актів зростає навіть там, де раніше панував лише судовий звичай.
Утім, англійська буржуазія не мала наміру відмовлятися від вигідної для неї юридичної невизначеності, за якої величезне значення мав суддівський розсуд.
Зазвичай законодавчому регулюванню підлягали найважливіші цивільні правовідносини. У 1875 р. був прийнятий Акт про спеціальні правила при укладенні угод з нерухомістю. У ньому передбачалася обов'язкова реєстрація таких договорів. У 1882 р. публікується Закон, який упорядкував вексельне право, і питання про переказні векселі. У 1893 р. видається Акт про продаж товарів. Він регулював відносини продавця і покупця та встановлював момент переходу права власності на речі, що придбавались. У ньому дається таке визначення договору купівлі-продажу товарів.
У 1893 р. була врегульована законом довірча власність – траст. Траст визнавався універсальним інститутом: він міг створюватися для будь-яких цілей, за винятком протиправних.
У 1907 р. запроваджується поняття "приватна компанія" – юридична особа, яка не розміщувала активи серед дрібних вкладників і не була зобов'язана оголошувати свій баланс. У Великій Британії таких корпорацій налічувалося у 20 разів більше, ніж публічних компаній, оскільки вищезгадана форма акціонерного капіталу створювала умови для махінацій з оподаткуванням.
У 1908 р. приймається консолідований Закон про юридичних осіб, який замінив усі раніше видані з цього питання акти.
Захищаючи інтереси монополістичної буржуазії, парламент у 1879 р. видав спеціальний Статут про відповідальність учасників банківських і акціонерних компаній. У 1914 р. одержав королівську санкцію Акт про неспроможність. У ньому регламентувалися обставини, пов'язані з банкрутством, задоволенням претензій кредиторів тощо.
Норми соціального права Великої Британії були результатом боротьби пролетаріату. Завоювання робітниками елементарних прав досягалося в ході жорстоких класових конфліктів. Велика Британія тривалий час була головною капіталістичною країною світу, і перед нею першою постала проблема, яку згодом назвали "робітничим питанням".
Відповіддю на організовані виступи пролетаріату було видання в 1799 р. Акта, який забороняв будь-які співтовариства, які вимагали більш високої оплати праці (Закон проти коаліції). Робітники намагалися обходити це правило, і в 1824 р. його скасували. Правлячі кола вважали, що для них вигідніше мати в країні легальні союзи робітників. Проте вже наступного року був прийнятий Статут, відповідно до якого закон визнавав лише ті робітничі об'єднання, члени яких вели суто економічну боротьбу.
До 1863 р. відносини між підприємцем і робітниками регулювалися Законом про хазяїна і слугу. Якщо найманець порушував контракт, він підлягав кримінальному покаранню в порядку сумарної юстиції. Протести трудящих змусили уряд провести через парламент у 1875 р. Акт про підприємця і робітника, згідно з яким обидві сторони мали формально рівні права. Тоді ж робітничий клас Великої Британії одержав можливість укладати колективні договори.
Правове становище професійних організацій було невизначеним. Виданий у 1871 р. під тиском трудящих Акт не наділяв тред-юніони статусом юридичної особи. У тому ж році влада прийняла Закон, який, встановивши кримінальну відповідальність за пікетування, залякування і погрози під час страйків, суттєво обмежив право профспілок на страйки.
У 1880 р. був виданий Акт, який встановлював відповідальність наймача за завдану життю чи здоров'ю працівника шкоду. Проте це положення містило істотні застереження.
У 1908 р. було запроваджено пенсії для престарілих. Вони виплачувалися особам, що досягли 70 років, прожили останні 20 років у межах Об'єднаного королівства й не одержували за цей час допомоги від благодійних спілок, не відмовлялися від посильної роботи і не одержували доходу більше 30 гіней на рік.
У 1909 р. Закон установив мінімум заробітної плати.
Лише з 1911 р. почало практикуватися обов'язкове страхування трудящих на випадок хвороби чи безробіття. Уряд надавав лише 74% необхідних коштів, а інша сума мала вноситися в рівних частках працівниками і підприємцями. Незважаючи на деякі часткові поліпшення, яких трудящі домоглися в ході боротьби за свої права, їх життя було надзвичайно тяжким.
Особливе значення статутне право мало для кримінального права. Виданий в 1916 р. Акт про крадіжку увібрав 73 раніше виданих статутів. Він передбачав кримінальну відповідальність за всі майнові злочини (крадіжка, крадіжка зі зламом, шантаж, розбій, шахрайство, незаконне привласнення та ін.). Виданий у 1913 р. Акт про підлог документів також консолідував 73 раніше діючих узаконення.
Напередодні Першої світової війни в 1911 р. видається Закон про шпигунство, що вкрай розпливчасто тлумачив це поняття. Вступ Великої Британії у війну ознаменувався прийняттям Акта про захист королівства.
Уряд на час воєнних дій одержав широкі повноваження щодо забезпечення безпеки й оборони держави.
Покарання, що накладалися англійськими судами, відзначалися надмірною жорстокістю. У період, що розглядається, застосовувалися такі види покарань: смертна кара, заслання, каторжні роботи від 3 років і довічно, тюремне ув'язнення, тілесні покарання і штраф.
В англійському суді коронний магістрат мав великі права: даючи настанови присяжним, він міг висловлювати свою думку про достатність чи недостатність доказів, чим часто зумовлював характер майбутнього вердикту. Якщо ж суддя не був згоден з думкою присяжних, він міг запропонувати їм переглянути вердикт.
Англійський магістрат завжди був активною стороною в процесі, яка широко використовувала свої процесуальні права для захисту класових інтересів панівних кіл.
Присяжні рекрутувалися із заможних прошарків. Відповідно до Акта 1825 р. "суддями факту" могли бути особи, які володіли на правах власності землею або будинком, майном, річний дохід від яких становив не менше
10 ф.ст., а також орендарі, прибуток яких був не менше 20 ф.ст. на рік.
Вироки, що постановлялися коронним суддею, практично не можна було скасувати. Лише в 1907 р. видається Акт про кримінальну апеляцію. До цього право оскарження вироків видавалося вкрай складним через наявність значної кількості формальностей. Під тиском прогресивних сил правлячі кола пішли на запровадження інституту кримінальної апеляції для засуджених за обвинувальним актом. У справах сумарного провадження збереглося становище, що існував раніше.
Неправосудний вирок можна було скасувати лише у випадку, якщо корона погоджувалася видати "наказ про помилку". Вирок, який оскаржувався, підлягав скасуванню лише за умови, якщо правова погрішність вбачалася з протоколу засідання суду.
Акт 1907 р. скасував "накази про помилку" і запровадив апеляцію двох видів:
1) "апеляцію проти засудження";
2) "апеляцію проти вироку".
У першому випадку оспорювалися:
а) юридична підстава засудження (питання права);
б) фактична обставина, що була підставою обвинувального вироку;
в) змішані обставини (питання факту і права).
"Апеляція проти вироку" стосувалася призначеного судом покарання. Законодавець встановив, що лише оскарження з юридичних мотивів було безумовним правом засудженого, яке не залежало від дозволу суду. Останній, розглядаючи в сумарному порядку таке прохання, міг його відкинути як поверхове.
Для подання скарги з інших підстав була потрібна згода апеляційної інстанції. Більш того, апелянт зазнавав серйозного ризику: суду дозволялося призначити більш сувору міру покарання, ніж та, що оскаржувалася, а також винести рішення про бажаність вислання скаржника за межі Великої Британії.
Закон не забороняв брати участь в розгляді у другій інстанції тим магістратам, які винесли оспорюваний вирок. Вважалося, що довіра і неупередженість судді вищого суду майже беззаперечні.
Можливість оскарження ускладнювалася ще й тим, що за законом 1907 р. копії процесуальних документів видавалися за плату, і взагалі всі судові витрати ніс апелянт.
З викладеного можна побавити, що імовірність перегляду неправосудних вироків була мінімальною. Проте юристи Великої Британії запровадження апеляції оголосили революцією в кримінальному процесі.
Особливим видом оскарження було так зване "резервування справ", що походило від звичаю обговорювати найскладніші юридичні казуси на нарадах магістратів. Ця форма апеляції цілком залежала від розсуду суду. У 1848 р. був заснований особливий суд резервованих справ. У 1873 р. його юрисдикція була передана високому, а з 1908 р. – апеляційному суду в кримінальних справах. Якщо за згодою судді, який виніс вирок, справа резервувалася, то наступний розгляд відбувався відповідно до норм Акта 1848 p., що заснував суд резервованих справ, а не Закону про кримінальну апеляцію 1907 р.
Англійське кримінально-процесуальне право тривалий час не знало інституту перегляду справ за нововиявленими обставинами. Суддівський прорахунок коригувався короною застосуванням прерогативи помилування на підставі Акта про упорядкування 1701 р. Закон про кримінальну апеляцію 1907 р. встановив, що судова помилка могла бути виправлена шляхом:
1) надіслання відповідної кримінальної справи для складання висновку до апеляційного суду у кримінальних справах;
2) її передачі міністру внутрішніх справ для перегляду в апеляційному порядку;
3) на підставі помилування засудженого короною.
У 1908 р. як інтегральна частина високого суду засновується апеляційний суд у кримінальних справах у складі лорда – головного судді – і молодших суддів відділення суду королівської лави. До того належало подавати скарги на вироки центрального кримінального суду, суду асизів і суду четвертних сесій. За Актом 1907 р. рішення цієї інстанції могли бути анульовані лише палатою лордів. Проте остання приймала до свого розгляду такі клопотання лише в тому випадку, якщо генерал-аторней засвідчував, що в зв'язку з розглядом оскаржуваного вироку виникли принципові для англійського права проблеми. Кримінальний апеляційний суд розглядав справу в присутності засудженого і представника обвинувачення.
Діяльність судів сумарної юстиції регламентувалася законами 1859 і 1879 років. У цих випадках не застосовувалися навіть ті процесуальні гарантії, які передбачав Закон про кримінальну апеляцію 1907 р. За загальним правилом, заяви про перегляд вироків, винесених органами сумарної юстиції, подавалися до постійного комітету суду четвертних сесій. У тих містах, де був рекордер, такі скарги він вирішував сам.


2. ЗАДАЧА
У Стародавньому Вавилоні авілум під час сварки вдарив у обличчя рабіанума. До якої відповідальності може бути притягнутий авілум відповідно до норм законів царя Хаммурапі?

Розв'язання:
Авілуми у давньовавилонському суспільстві – це повноправні, вільні громадяни, які складали переважну кількість його населення.
Рабіанум був у Вавилоні головою общинного поселення, який призначався на посаду царем.
Отже, за своїм правовим становищем рабіанум стояв вище авілума.
Відповідно до параграфу 202 Законів царя Хамурапі, якщо людина вдарить в обличчя людину, вищу ніж вона сама, то її треба отхвистати батогом зі шкіри волу 60 разів.
Отже, за Законами Хамурапі авілум, який вдарив у обличчя рабіанума, буде притягнутий до кримінальної (карної) відповідальності.


3. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ:
Керли – прошарок простих вільних селян-землеробів в англосаксонський період історії Англії (складали основу англосаксонського суспільства).
Лен – у Західній Європі в період середньовіччя леном називалося земельне пожалування, надане сеньйором своєму васалові у спадкове володіння за умови виконання останнім феодальних служб: військової, придворної тощо.
Харадж – поземельний податок, що стягується в мусульманських країнах з немусульманських володарів нерухомого майна за право володіння й спадкового користування землею. Вважається, що поки іновірець платить харадж, він не може бути зігнаним зі своєї землі та має право розпоряджатися нею на свій розсуд: продавати, заповідати та ін. Проте такі землі вважаються невідчужуваним майном (вакуфом) держави, тільки відданим у довічне наймання їх володарям.
Преторське право – право, яке виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів у Давньому Римі. Воно регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і між перегринами, проте застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми цивільного права (jus cіvіle) та права народів (jus gentіum) були неспроможними врегулювати нові відносини і соціальні зміни в римському суспільстві. Було гнучким і надійним засобом захисту інтересів населення, його правові приписи відрізнялись чіткістю та ясністю.
Формулярний процес – цивільний процес у Давньому Римі, в якому позивач міг вільно викладати претору свої вимоги, тобто без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їх докази і заперечення, претор сам формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді, яку називали формулою. Звідси назва цього порядку судочинства. Формулярний процес не лише реформував застаріле римське судочинство, а й закріпився в другій половині часів республіки у такому ступені, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявився здатним обслуговувати рабовласницький стан увесь наступний період – принципат – до встановлення абсолютної монархії.
Березневі поля (лат. Campus Martіus) – таку назву мали під час правління Меровінгів у франків всезагальні народні збори, які проходили у березні й, за давньогерманським правом, мали усю сукупність владних державних повноважень. Із поступовим розширенням держави Березневі поля ще при Меровінгах втратили значну частину свого впливу, а Піпін у 755 р. переніс збори на квітень, тому їх стали називати Квітневі поля (лат. Magіcampus).


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи громадянського суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 452 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохи станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 768 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
5. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 440 с.
6. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
7. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1997. – 304 с.