Кр КОДИФІКАЦІЯ РАДЯНСЬКОГО ПРАВА У 1920-ті рр

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
КОДИФІКАЦІЯ РАДЯНСЬКОГО ПРАВА У 1920-ті рр.

ПЛАН

Вступ 3
1. Причини проведення кодифікації права 4
2. Шляхи, етапи і стадії кодифікаційного процесу 5
3. Прийняття кодексів по основним галузям права 9
Висновки 19
Список використаної літератури 21

ВСТУП
Наразі Україна знаходиться в стані формування нової системи законодавства. Видається велика кількість нормативних актів різними правотворчими органами. І вже не перший рік юристи-правники очікують на затвердження систематизованих актів (насамперед кодексів), які б враховували тенденції політичного і економічного розвитку незалежної держави. Насамперед – в галузі житлового, трудового, адміністративного права. Лише у листопаді 2012 року набув чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України.
Тому цікавим є питання про те, як здійснювалась кодифікація законодавства в країні раніше, які уроки можна засвоїти з минулого, що використати найдоцільніше тепер. Отже, звернення до теми кодифікації законодавства в УСРР 1922-1929 рр. є достатньо актуальним.
При цьому необхідно відмітити, що процес кодифікації (як особливого виду систематизації, при якому зміст нормативних актів, що упорядковуються, істотно переробляється) в минулому – в 20-ті рр. ХХ ст. й сьогодні – має певну специфіку порівняно із загальним процесом правотворчості.


1. ПРИЧИНИ ПРОВЕДЕННЯ КОДИФІКАЦІЇ ПРАВА
Перша широка кодифікація радянського законодавства УСРР почалась в 1920 р. після розгрому Денікіна, відновлення нормальної діяльності правотворчих органів. Тривала вона майже десятиліття. Й це було невипадково.
Так, І. Б. Усенко відзначає, що для цього склався ряд об'єктивних передумов. По-перше, це був перший тривалий період мирного будівництва. По-друге, для такого правового процесу, як кодифікація законодавства, необхідна стабілізація суспільних відносин, консолідація суспільно-політичних умов, що мало місце в УСРР на той час. По-третє, вже були закладені основи всіх галузей права [15, с. 12].
Кодифікація законодавства в УССР була необхідна з багатьох причин. Всі автори, які вивчали дане питання, обов'язково відмічають такі.
Нормативного наповнення і відповідного узгодження, безсумнівно, потребувала нова економічна політика. Перехід до нової економічної політики висунув ряд складних проблем, пов'язаних із допущенням певної свободи обороту, появи буржуазії – орендарів, оптових торговців, комісіонерів та ін. [8, с. 230]
І. Б. Усенко зазначає, що допущення товарно-грошових відносин через ринок вимагало заходів, "спрямованих на підтримку соціалістичних підприємств, обмеження капіталістичних елементів і використання капіталізму під контролем держави" [15, с. 16].
Неп був нерозривно пов'язаний із перебудовою управління народним господарством, новими формами стимулювання і оплати праці, державним регулюванням товарно-грошових відносин. На той період різні органи радянської влади видавали велику кількість декретів, постанов та інших нормативних актів, які часто дублювали один одного, містили прогалини і протиріччя.
Ще в 1919 р. П. Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового прав. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло "соціальне право", яке включало в себе сімейне право і право соціального забезпечення. Далі розміщувались "майнові права", під якими Стучка розумів норми, що визнавали або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифікації "правила про працю", "залишки договірного права" і міжнародне право. Систематизовані у такий спосіб норми повинні були складати обов'язкове для всіх право, а всі інші доповнювати його як "технічні інструкції" [11, с. 20].
Кодифікація розглядалася як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб "кращого в даних умовах досягнення мети" (П. Стучка). Орієнтація на революційну "правосвідомість" як черговий етап в розвитку і найважливіше джерело права містилась в концепціях прибічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційною правосвідомістю. На протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства як до планової політики (і. Іліїнський) [15, с. 17].
Такої широкої кодифікації, та ще й проведеної у доволі короткі строки, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, які регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо.
2. ШЛЯХИ, ЕТАПИ І СТАДІЇ КОДИФІКАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ
Кодифікація законодавства в УСРР здійснювалась двома шляхами:
1) рецепцією законодавства РСФРР;
2) розробкою власних законодавчих актів.
Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР було в більшості випадків точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Проте головна причина такої рецепції корінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшувало б зусилля центральної влади щодо впровадження в життя ідей соціалістичного будівництва [1, с. 333].
І. Б. Усенко виділяє такі етапи кодифікаційного процесу в УСРР [15, с. 20].
Перший – це період розробки і затвердження таких важливих кодифікованих актів, як Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, Земельний і Кримінальний кодекси, робота над Цивільно-процесуальним кодексом, розробка шлюбно-сімейного кодексу, підготовка проекту Виправно-трудового кодексу (приблизно 1920-1924 рр.).
На першому етапі склалась система законодавства, були кодифіковані більшість його галузей. Ці акти відобразили завдання відновлювального періоду, початку непу.
Другий етап – етап подальшої кодифікації на основі Конституції СРСР 1924 р., приведення раніше прийнятих кодифікованих актів у відповідність із загальносоюзним законодавством. На межі 1925-1926 рр. держава приступила до реконструкції народного господарства. ХІV з'їзд ВКП(б) поставив мету – в історично мінімальний строк перетворити країну із переважно аграрної в індустріальну, реорганізувати на соціалістичних засадах сільське господарство, підвищити народний добробут і забезпечити обороноздатність країни. Все назване суттєвим чином вплинуло на характер і завдання кодифікаційних робіт. Відмінними рисами цього етапу були відображення в кодифікованих актах завдань реконструктивного періоду, завершення роботи по приведенню республіканських кодексів у відповідність із загальносоюзним законодавством.
І. Б. Усенко виділяв такі основні стадії кодифікаційного (законотворчого) процесу:
1) прийняття рішення про видання кодифікованого акту. Йому передувало вивчення доцільності видання цього акту. Рішення, як правило, приймались вищими органами державної влади (Всеукраїнськими з'їздами Рад, ВЦВК. Раднаркомом УСРР). Оформлювалось воно у вигляді доручення підготувати відповідний законопроект чи шляхом затвердження акту планування діяльності законопроектних органів. Останньому надавалась перевага. В кінці 20-х рр. намічалось навіть створення єдиної системи планування правотворчості в УСРР;
3) складення законопроекту відповідним відомством чи міжвідомчою комісією. Декрет РНК УСРР від 25.01.1920 р. "Про порядок розгляду і опублікування законодавчих і урядових актів" передбачав, що проекти всіх законодавчих актів редагуються у відповідному відомстві. Конкретна компетенція кожного відомства визначалась у відповідному положенні. Ведучим відомством з питань кодифікації був Наркомат юстиції УСРР.
3) узгодження проекту з заінтересованими установами і організаціями, з органами юстиції. Для цього проект розсилався усім організаціям (в тому числі – профспілковим і громадським). У 1921 р. було встановлено триденний строк для узгодження проекту і отримання висновку НКЮ. Проте в 1925 р. було закріплено, що для цього встановлювався строк в один місяць. Особливим видом узгодження було отримання висновку відділу законодавчих пропозицій і кодифікації НКЮ;
4) внесення проекту кодифікованого акту в законодавчі органи. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19.10.1921 р. "Про порядок проходження декретів" передбачалось, що окремі наркомати вносять проекти постанов у ВУЦВК лише після попереднього їх обговорення в РНК УСРР. Відомство-ініціатор офіційно направляло проект кодифікаційного акту в Управління справами РНК. Це означало "внесення проекту в законодавчі органи", реалізація відомством права законодавчої ініціативи.
Були зафіксовані такі вимоги до проектів в кодифікаційних актів:
а) повинні вноситись на затвердження разом з проектами постанов про введення їх в дію;
б) в проекті останніх пропонувалось вказувати всі законодавчі положення, що відмінялись чи змінювались;
в) до проекту повинна додаватись пояснювальна записка, а також письмові висновки й відгуки всіх заінтересованих відомств зі вказівкою точного формування розходжень з проектом, що вноситься, а також всі інші необхідні документи;
5) доробка і узгодження проекту в спеціальних підрозділах при РНК УСРР. Він проходив суттєву доробку в спеціально утворених для цього при РНК УСРР підрозділах (наприклад, Комісія по розгляду законодавчих пропозицій);
6) затвердження проекту Раднаркомом УСРР;
7) затвердження проекту ВУЦВК;
6) обнародування акту [15, с. 26].
Факультативною стадією було обговорення законопроекту суспільством і спеціалістами. Так, ІІ сесія ВУЦВК ІХ скликання відклала до наступної сесії остаточне затвердження шлюбно-сімейного кодексу для широкого обговорення. Вищі органи держави, окремі відомства рекомендували форми обговорення, порядок і строки врахування зауважень тощо.
Згідно з постановою "Про порядок зміни кодексів" останні могли змінюватись лише сесіями ВУЦВК. Президії ВУЦВК у виключних випадках було надано право вносити в утверджені ВУЦВК кодекси доповнення, зміни, поправки, але з умовою їх наступного затвердження на сесії ВУЦВК. РНК не надавалось право хоч би тимчасово змінювати чи доповнювати кодекси.
3. ПРИЙНЯТТЯ КОДЕКСІВ ПО ОСНОВНИМ ГАЛУЗЯМ ПРАВА
Цивільне право було тією галуззю права, яка в першу чергу забезпечувала проведення нової економічної політики. Тому кодифікація цивільного права розпочалася відразу після проголошення курсу на неп, у 1921 р. На основі Цивільного кодексу РРФСР і в повній відповідності з його принципами Наркомюст УСРР створив проект Цивільного кодексу УСРР, який являв собою повну рецепцію Цивільного кодексу РРФСР. ВУЦВК постановою від 10 грудня 1922 р. ввів у дію Цивільний кодекс УСРР з 1 лютого 1923 р.
Оскільки Цивільний кодекс УСРР був побудований на основі і в повній відповідності з ЦК РРФСР, він сприйняв також систему останнього. Складався з 4 частин і 435 статей. В загальній частині визначалися основні засади, суб'єкти і об'єкти прав, правочини і позовна давність. У розділі "Речове право" викладалися норми, які регулювали право власності, право забудови і заклад майна. Розділ "Зобов'язальне право", крім загальних положень, містив норми, що стосувалися зобов'язань, які виникають з договорів майнового найму, купівлі-продажу, міни, позики, підряду, поручительства, доручення і довіреності, товариства (простого, повного, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного (пайового) товариства), страхування та зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення і внаслідок заподіяння іншому шкоди. Останній розділ присвячувався спадковому праву [11, с. 51].
Зазвичай ЦК УСРР 1922 р. не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, які виникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Проте цей кодекс став значним досягненням тогочасного права.
Тривалий шлях пройшов Земельний кодекс (далі – ЗК) УРСР до остаточного затвердження. Розроблявся на основі проекту ЗК РРФСР Наркомземом УСРР, Наркомюстом УСРР. 29 листопада 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила ЗК УРСР в остаточній редакції.
Кодекс складався з основних положень і 4-х частин: "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій та переселення".
ЗК УРСР проголошував назавжди скасованим право приватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР, а всі землі в межах УСРР, "в чийому б віддані вони не були б, – становлять власність Робітничо-Селянської держави". Отже, ЗК УРСР встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було лише в результаті надання його державою і за умов, визначених державою. Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися [8, с. 90].
ЗК УРСР давав детальну регламентацію інституту селянського двору як основної виробничої одиниці в сільському господарстві. Двір визначався як сімейно-трудове об'єднання осіб, що спільно вели сільське господарство. ЗК УРСР встановлював умови і підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість трудового землекористування, ЗК УРСР ввів такі інститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробських господарствах.
ЗК УРСР передбачав такі види землекористування: общинне, дільниче, колективне. Перевага надавалася останньому, яке передбачало такі колективні форми господарства: товариство з громадським обробітком земель, артіль і сільськогосподарську комуну. Колективні господарства мали право вимагати у сільської громади виділу їм землі [8, с. 90].
ЗК УСРР регулював правове становище міських земель, визначав їх межі і порядок зміни, порядок забудови міських земель.
Розвиток промисловості, транспорту, колгоспне будівництво потребували певного спрощення процесу землеустрою і землекористування. У вересні 1925 р. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили постанову, яка внесла істотні зміни до розділу ЗК УРСР про порядок розгляду земельних справ. 27 червня 1927 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли нову постанову, що по суті означало прийняття ЗК УСРР в новій редакції. Вони, зокрема, стосувалися розширення прав сільських рад у галузі керівництва сільським господарством, трудової оренди землі, підсобної займаної праці в трудових сільських господарствах, прав і обов'язків земельних громад, нагляду за їх діяльністю, порядку провадження справ про землеустрій.
У 20-х рр. в УСРР почався процес подальшого удосконалення сімейного законодавства. Так, в 1923 р. виникла необхідність переглянути регулювання деяких питань сімейно-шлюбних відносин, у зв'язку з чим НКЮ УСРР прийняв рішення про підготовку до видання нового Сімейного кодексу. 31 травня 1926 р. був прийнятий "Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР". Цей кодекс відобразив соціально-економічні зміни, які відбулися в країні, розвиваючи принципи радянського сімейного права [9, с. 48].
Назва Кодексу повністю відбивала його систему, що включала 5 розділів: про сім'ю; про опіку та піклування; про шлюб; про зміну громадянами своїх прізвищ та імен; про визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Основні його положення грунтувалися на тих же принципах майнового права, які були закладені в перших декретах. Проте він ввів гарантії як майнових, так і особистих прав членів сім’ї, перш за все жінок і дітей.
Кодекс 1926 р. поряд із зареєстрованим шлюбом визнавав й так званий фактичний шлюб, тобто не оформлений в органах ЗАГСу. Визнання таких шлюбів могло бути здійснено лише через суд, де необхідно було довести наявність фактичного шлюбу.
Спеціальна глава Кодексу присвячувалась інституту усиновлення, який був вперше введений в українське законодавство, оскільки в цей період вже були умови для здійснення контролю за цими відносинами з боку держави. Як показала практика наступних років, інститут усиновлення відіграв важливу роль, особливо в роки Великої Вітчизняної війни, а також у післявоєнний період, коли потрібно було виховувати дітей, батьки яких загинули на фронті [13, с. 30].
Кодекс регулював опіку і піклування: порядок встановлення і зняття, призначення і звільнення опікунів, права і обов'язки опікунів і піклувальників.
Фактично вперше в Україні закріплювався принцип рівності прав і обов'язків подружжя, їх незалежність. Кодекс вводив поряд з особистим майном таке поняття, як спільне майно подружжя. Роздільною власністю визнавалося лише майно, яке було придбане до шлюбу, а майно, придбане подружжям під час спільного життя, – спільним, яке у випадку розлучення поділялося на рівні частки. Праця дружини по веденню домашнього господарства і вихованню дітей прирівнювалась до праці чоловіка по добуванню засобів до існування [13, с. 31].
Кодекс регулював широке коло питань, пов'язаних із правовідносинами між батьками і дітьми. Вони не залежали від того, зареєстрований шлюб батьками чи ні. Підвищувалась відповідальність батьків за виховання дітей.
Зі змінами і доповненнями Сімейний кодекс 1926 р. діяв більше 40 років.
Кодекс законів про працю (КЗпП) УСРР повністю відповідав КЗпП РСФРР і був введений з ним в один день – 19.11.1922 р. Складався з 17 розділів і 192 статей. Проголошувалось, що норми Кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом і є обов'язковими для всіх підприємств, установ, господарств незалежно від форм власності, для всіх, хто застосовує найману працю за винагороду.
Тривалість нормативного робочого дня за КЗпП становила 8 годин. Пільги були встановлені для неповнолітніх (16-18 років), тих, хто працював на підземних роботах, для осіб розумової і конторської праці (шестигодинний робочий день). Надурочна робота, як правило, не допускалась. Всім трудящим надавався щотижневий безперервний відпочинок тривалістю не менше 42 годин, а також у святкові дні (6 днів на рік), чергова щорічна відпустка із збереженням заробітної плати [8, с. 93].
КЗпП регулював питання учнівства, праці жінок і неповнолітніх, охорону праці, розгляд і розв'язання спорів про порушення трудового законодавства і щодо застосування найманої праці (в примусовому порядку і в особливих сесіях народних судів або в примирному порядку і в примирних номерах, третейських судах, розцінково-конфліктних комісіях). Заборонив застосування праці жінок і неповнолітніх на важких і шкідливих виробництвах і підземних роботах, на нічних змінах, категорично заборонив нічну і надурочну роботу вагітних і матерів, які годують груддю, встановлював пільги для останніх [11, с. 52].
Детально регламентувались права профспілок на виробництві, їм надавалось право виступати перед різними органами від імені найманих працівників, бути їх представниками з усіх питань праці і побуту. Визначались їх обв'язки та обов'язки адміністрації у справі сприяння роботі профспілок.
КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбувалося регулювання трудових відносин у початковий період непу. Утім, згодом в УСРР почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі трудового права. Загалом КЗпП УСРР 1922 р. став міцною базою чіткого і ясного регулювання трудових відносин, важливим засобом забезпечення інтересів всіх працюючих [11, с. 52].
23 серпня 1922 р. ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс (КК) УСРР. Йому основою послужив КК РСФРР (із метою встановлення єдності кримінального законодавства республік). КК УСРР складався із Загальної і Особливої частин, які поділялися на 227 статей. В ньому визначалися його межі дії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не користувались правом екстериторіальності) і території вчинення злочину (межі УСРР та ін.).
Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі "соціалістичної правосвідомості", керівних начал з кримінального права 1919 р. і статей КК УСРР. При цьому обов'язково повинні були враховуватися ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і скоєного ним злочину, для чого вивчалися обставини злочину, особа злочинця, мотиви і причини злочину [2, с. 29].
КК встановив, що кара є заходом оборонним і повинна бути доцільною. Щодо найбільш небезпечних злочинів КК визначив найнижчу межу покарання, за яку суд не міг пом'якшувати його; по всіх інших злочинах вказувалася лише найвища межа покарання. КК встановив перелік видів покарання. Основними його мірами були: розстріл (вища міра), позбавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до неповнолітніх, вагітних жінок, а також коли з часу вчинення злочину минуло 5 і більше років. Максимальний строк позбавлення волі встановлювався у 10 років, мінімальний – один місяць.
Визначався порядок відбування покарання, умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусових робіт при умові, що засуджений виявив виправлення.
Особлива частина КК містила перелік видів злочинів, визначення їх складів, санкції за їх скоєння. Норми про види злочинів визначалися в такому порядку: державні (контрреволюційні і проти порядку управління); посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і громадський порядок [2, с. 30].
Необхідно відмітити, що система покарань варіювалась від громадського осуду до вигнання за межі УСРР, а розстріл застосовувався виключно ревтрибуналами. Вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини.
Загальна частина КК УСРР була повністю ідентична Загальній частині КК РСФРР. Особлива частина додатково містила 11 статей. У 1923, 1924 рр. було уточнено поняття контрреволюційних злочинів (таким вважалося також діяння, яке сприяло підриву радянського ладу), включено понад 20 нових складів злочинів.
Після створення СРСР 31 жовтня 1924 р. були затверджені "Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік" – акт, що доповнював Загальну частину. 27 лютого 1927 р. прийняті "Положення про злочини державні" і "Положення про військові злочини". Посилення кримінальної репресії визвало необхідність змін і доповнень КК УСРР.
8 червня 1927 р. приймається новий КК УСРР. В нього були включені названі Положення, інші нормативні акти.
Новий КК доповнювався статтями про злочини проти порядку управління, які деталізувалися й уточнювалися; уточнені поняття службової особи і службового злочину. КК збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував відповідальність за злочини, скоєні групою осіб. Він включав уже 45 складів злочинів, які передбачали смертну кару. Передбачалась можливість кваліфікувати діяння за аналогією, а також застосування заходів соціального захисту до осіб хоча й невинних у конкретному злочині, але визнаних соціально небезпечними внаслідок зв'язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю тощо [2, с. 32].
Велика кількість несистематизованих у певному порядку законодавчих актів в галузі адміністративного права надзвичайно ускладнювало роботу вищих і місцевих органів влади й управління. Вже у 1922 р. відчувалась необхідність створення Адміністративного кодексу (АК).
В серпні 1924 р. був підготовлений його перший проект, в основу якого був покладений Адміністративний статут РСФРР 1924 р. Над цим проектом до кінця 1925 р. працювали дві комісії. Через велику кількість норм не було можливості кодифікувати все адміністративне законодавство. В проект увійшли лише акти, які належали, в основному, до питань державної безпеки, охорони громадського порядку і діяльності міліції.
У зв'язку з тим, що за час роботи над проектом АК було створено багато нових актів в галузі адміністративного права (як союзних, так і республіканських), в січні 1926 р. для розробки проекту кодексу була створена нова комісія. Вона переробила проект і включила в нього нове законодавство УСРР, перевіривши відповідність всіх республіканських актів союзному законодавству.
Після переробки проект АК був узгоджений з усіма відомствами. В грудні 1926 р. РНК УСРР розглянув і затвердив проект Адміністративного кодексу, доручивши комісії остаточно відредагувати його і представити на розгляд ВУЦВК. Проте остаточне затвердження АК було тимчасово відкладено через те, що в той час готувались нові положення про місцеві Ради, з'їзди і виконкоми, які були прийняті в середині 1927 р.
АК був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. на ІІ сесії Х скликання і вводився в дію з 1 лютого 1928 р. У нього були включені найважливіші акти з адміністративного права, доцільність яких показало життя. У зв'язку із виходом Кодексу ряд законів, постанов та інструкцій, які регулювали адміністративну діяльність органів державного управління, втратили силу. Кодекс складався з 528 статей, що складали 15 розділів, об'єднував норми, які встановлювали права і обов'язки органів державного управління як у взаємовідносинах між собою, так і у відносинах з окремими громадянами [11, с. 55].
У період відновлення народного господарства інтенсивно розвивалось процесуальне законодавство. Взявши за основу Кримінально-процесуальний кодекс (далі – КПК) РСФРР,, ВУЦВК 13 вересня 1922 р. прийняв постанову "Про введення в дію КПК УСРР" (з 20 вересня 1922 р.).
КПК, будучи синтезом і узагальненням практики судових і слідчих органів, за п'ять років існування радянської влади, представляв собою звід розгорнутої і цілісної системи процесуальних норм.
31 жовтня 1924 р. були прийняті "Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік". У зв'язку з цим КПК УСРР було переглянуто на відповідність із загальносоюзним законом, а також із Положенням про судоустрій УСРР від 23.10.1925 р.
Питання про перегляд КПК постало особливо гостро в 1926 р. КПК 1922 р. неодноразово змінювався, що обумовлювалось значними змінами у житті країни і необхідністю відобразити в КПК практичний досвід судових органів [8? c/ 94].
Весь комплекс названих причин привів до прийняття 20 липня 1927 р. нового КПК. Він відтворював ряд статей КПК 1922 р., але доповнювався новими положеннями про заборону судовим органам, органам прокуратури, слідства і дізнання відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти таку справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що КК не передбачив покарання за таке діяння.
30 липня 1924 р. ВУЦВК затвердив Цивільно-процесуальний кодекс (ЦПК) УСРР. Демократичний принцип судочинства у цивільному процесі були ідентичними принципам кримінального судочинства. ЦПК відображав тенденцію розширення втручання держави і її органів у справи громадянина. Так, суд повинен був відіграти у процесі активну роль, не задовольнившись доказами, наведеними сторонами, мав вживати всіх заходів для з’ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності витребувати їх.
Встановлювалось, що при відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд повинен розв'язати її, керуючись загальними началами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду. Це давало змогу судам порушувати права окремих верств населення (перш за все – обмежених у виборчих правах).
Особливістю тогочасного процесу (як цивільного так і кримінального) було те, що діяв лише касаційний порядок перегляду судових рішень.
ЦПК УСРР 1929 р. значно удосконалив судочинство по цивільних справах і забезпечив підвищення якості роботи судових органів.


ВИСНОВКИ
Кодифікація законодавства в УСРР 1922-1929 рр., як вже зазначалось в роботі, була дійсно унікальним явищем у правовому житті держави в цей період. Вона відрізнялась масштабністю, універсальністю, проводилась у стислі строки, була всебічною і глибокою. Цікавим є той факт, що кодифіковані акти, які не відповідали умовам життя суспільства і держави, швидко змінювались, перезатверджувались.
Були розроблені й прийняті в короткі терміни Кримінальний,
Кримінально-процесуальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, Земельний кодекси, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про народну освіту, Ветеринарний кодекс, Закон про ліси, Положення про судоустрій. В ККВС готувались проекти Адміністративного, Житлового й Будівельного кодексів. В УРНГ обговорювалось питання кодифікації законодавства про промисловість і торгівлю. В Наркомдемі працювали над Водним кодексом та ін.
При всьому позитивному були й значні недоліки та загрозливі тенденції. Проведена кодифікація покликана була, перш за все, забезпечити ефективне здійснення непу. Проте у міру формування командно-адміністративної системи управління все більше й більше стала переважати тенденція посилення примушування як основного методу регулювання суспільних відносин, що найбільш чітко проявилося в кримінальному праві. Законодавство України, що у значному ступені в першій половині 20-х рр. було рецепцією російського, стрімко інтегрувалась в другій половині 20-х рр. в загальносоюзне законодавство, для якого характерними були централізм і відсутність гуманістичних начал.
Для права періоду, що розглядається, характерним був класовий характер, захист інтересів робітників (насамперед в цивільно-процесуальному праві), і, безумовно, право стояло на стороні державних інтересів. Це особливо яскраво проявилось в цивільному праві. Характерною тенденцією в розвитку кримінального і кримінально-процесуального права стала їх дегуманізація (підвищення заходів кримінальної репресії, звуження прав громадян в кримінальному процесі).
Проте вже в 20-ті рр. ХХ ст. почала закладатися правова система України, проявилась тенденція до посилення регулюючого значення нормативного акту, що приймається центральними державними органами, укріплення їх стабільності, стійкості, до утворення у вигляді основоположної нормативної бази актів іншого рангу.
Отже, виділення в особливу форму таких актів, як кодекси, було важливим етапом розвитку права в Україні.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.). – К.: вид-во АН УРСР, 1961. – 484 с.
2. Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск, 1992. – 476 c.
3. История государства и права Украинской ССР. – К.: Наукова думка, 1976. – 760 с.
4. История государства и права Украинской ССР. В 3-х томах. Т. 2., 1917-1937. – К.: Наукова думка, 1987. – 296 с.
5. Історія держави і права України: Частина 2 / А. Й. Рогожин, М. М. Страхов, В. Д. Гончаренко та ін. – К.: Ін Юре, 1996. – 578 с.
6. Історія держави і права України: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1996. – 288 с.
7. Історія держави і права УРСР (1917-1960). – К.^ Вид-во АН УРСР, 1961. – 428 с.
8. Лащенко Р. М. Лекції по історії українського права. – К.: Юринком Интер, 1998. – 410 с.
9. Матвеев Г. К. История семейно-брачного законодательства УССР. – К.: Изд-во Киевского ун-та, 1960. – 190 с.
10. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Знання, 2001. – 420 с.
11. Онищенко Н. Н. Становление и развитие источников советского права на Украине / АН УССР, Ин-т государства и права; Отв. ред. Н. И. Козюбра. – К.: Наукова думка, 1988. – 112 с.
12. Рибалка І. К., Довголюк В. Н. Історія Української РСР. Епоха соціалізму. – К., Вища школа, 1982. – 320 с.
13. Сімейне право: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1997. – 272 с.
14. Советское семейное право. – К.: Вища школа, 1981. – 224 с.
15. Усенко И. Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР / Отв. ред. Б. М. Бабий. – К.: Наукова думка, 1989. – 120 с.
16. Усенко І. Б. Позасудова репресія: як це починалося? // Комуніст України. – 1990. – №2. – С. 43 – 53.