Кр КОНЦЕПЦІЇ ПРИРОДНОГО ПРАВА АНТИЧНОСТІ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА НОВОГО ЧАСУ.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія вчень про державу і право"
на тему:
КОНЦЕПЦІЇ ПРИРОДНОГО ПРАВА АНТИЧНОСТІ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА НОВОГО ЧАСУ (XVІІ-XVІІІ ст. ст.). ОСОБЛИВІСТЬ ОБГРУНТУВАННЯ ПРАВА В СУЧАСНИХ КОНЦЕПЦІЯХ "ВІДРОДЖЕНОГО" ПРИРОДНОГО ПРАВА НЕОКАНТІАНСЬКОГО НАПРЯМКУ

ПЛАН

Вступ 3
1. Основні ознаки і особливості природної школи права 4
2. Теорія відродження природного права й інші сучасні течії природного права 13
Висновки 20
Список використаної літератури 21


ВСТУП
Право – надзвичайно складне соціальне явище, оскільки воно відображає ще більш складніші економічні, політичні і соціальні відносини. На протязі всієї історії розвитку юридичної науки різні мислителі прагнули з'ясувати, що являє собою право, якими є його природа і суть.
Поняття права – найважливіший компонент правознавства. Від вірного його розкриття залежать правильна постановка наукових досліджень, а також загальна орієнтація юридичної практики.
Поняття права – це не застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відображаються і історичні традиції, і суспільна ситуація сучасної епохи.
Отже, у наданій контрольній роботі будуть розглянуті концепції природного права в їх історичному розвитку – від античності до теперішніх часів.

1. ОСНОВНІ ОЗНАКИ І ОСОБЛИВОСТІ ПРИРОДНОЇ ШКОЛИ ПРАВА
Однією з найбільш ранніх відповідей на питання "що таке право?" була: "право – це веління, заповіді божества, які вказують людям, як вони повинні жити, щоб виконати волю божества, що вони повинні робити і чого повинні уникати".
Так вважало в давнину багато людей і так було у багатьох народів. Наприклад, первинним правом для євреїв були 10 заповідей, вручених Моїсею самим Богом. В таких давніх правових кодексах інших народів, як "Закони вавілонського царя Хаммурапі" чи "Закони Ману" індусів право також розглядається як заповіді божества.
Отже, право розумілось як надлюдське явище.
Критика цієї позиції з боку вчених така: земні справи і явища потрібно пояснювати земними ж справами, а не втручати сюди божу волю і робити її відповідальною за земні підлості. Наприклад, дикун щиро вірить в те, що Бог йому наказує вбивати всіх чужинців і заколювати дружин на могилах чоловіків. Сучасний християнин не може вважати такі заповіді божественними. Отже, визначення права як заповідей божества в корені антинаукове.
З середини І тис. до н.е. розуміння права змінюється. Право починає тлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління і обов'язкові правила, які видаються чи визнаються державою. Нове у цьому розумінні те, що право вводиться у поняття держави. З'являється два права: право як веління Бога і право як веління держави.
У Аристотеля право уособлює собою політичну справедливість і слугує нормою політичних відносин між людьми.
"Поняття справедливості, – відмічає мислитель, – пов'язано із уявленнями про державу, оскільки право, яке слугує критерієм справедливості, є нормою, що регулює політичне спілкування" [1, с. 403].
Аристотель поділяє право на природне й умовне (волевстановлене).
Природне право – це таке право, яке всюди має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його.
Під умовним правом в концепції Аристотеля розуміється все те, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умовного права він відносить закони і всезагальні угоди. Причому він говорить про писані й неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься до умовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).
Епікур вважав, що дії людей, діяльність державної влади й самі закони повинні відповідати природним (в даному місці, в наданий час і при даних обставинах) уявленням про справедливість. Така концепція змінної справедливості – в її співвідношенні із законом – містить в собі ідею природного права із змінним (залежно від місця, часу і обставин) змістом, яким є спільна користь взаємного спілкування.
Великий вклад у розвиток поняття права внесли представники природної школи права – Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш. Л. Монтеск'є.
Г. Гроцій суттєвого значення надавав запропонованому ще Аристотелем поділу права на природне і волевстановлене.
Природне право визначається ним як "припис здорового глузду". Згідно з цим приписом та чи інша дія – залежно від її відповідності чи суперечності розумній природі людини – визнається або морально ганебною, або морально необхідною.
Природне право, таким чином, виступає основою і критерієм для розрізнення належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) за самою своєю природі, а не в силу якогось волевстановленого припису (дозволу чи заборони).
Природне право, згідно з Гроцієм, це і є "право у власному смислі слова", і "воно полягає в тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас стосовно них обов'язки"
[Цит. за: 7, с. 118].
Джерелом цього права є не чиясь вигода, інтерес або воля, а сама розумна природа людини як соціальної істоти, якій притаманне прагнення до спокійного спілкування.
Право в більш широкому розумінні (тобто форми волевстановленого права) є правом в такому ступені, в якому воно не суперечить розумній людській природі й природному праву.
Правове вчення Т. Гоббса засноване на певному уявленні про природу людини. Він вважає, що всі люди створені рівними стосовно фізичних і розумових здібностей і кожен має однакове з іншими "право на все". Проте в умовах "війни всіх проти всіх" мати "право на все" – означає фактично не мати права ні на що. Таке становище Гоббс називає "природним станом роду людського" [4, с. 280].
Природний розум підказує людям, на яких умовах вони можуть здійснити процес подолання природного стану. Ці умови (саме їх виражають приписи природного розуму) і є природними законами.
Всі природні закони можна визначити одним правилом: не роби іншому того, чого не хотів би, щоб було зроблено тобі.
Втім, всі природні закони не обов'язкові до виконання. Перетворити їх в безумовний імператив поведінки може лише сила. Для Гоббса природний закон – це свобода робити що-небудь чи не робити, а позитивний закон – припис робити чи не робити що-небудь.
Абсолютна влада держави – ось, на думку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Вона змушує індивіда виконувати їх, видаючи громадянські закони. Якщо природні закони пов'язані з розумом, то громадянські – спираються на силу. Будь-які свавільні вигадки законодавців не можуть бути громадянськими законами, оскільки останні – це ті ж природні закони, тільки підкріплені авторитетом держави. Їх не можна ні відмінити, ні змінити простим волевиявленням держави.
Ставлячи громадянські закони в сувору залежність від природних, Т. Гоббс вважав, що діяльність держави має бути спрямована на забезпечення розвитку нових, буржуазних суспільних відносин.
Дж. Локк повністю поділяв ідеї природного права, суспільного договору. На його думку, будуючи державу добровільно, люди точно відміряють той обсяг повноважень, який вони потім передають державі. Проте право на життя і володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому і ні при яких обставинах. Це і є природними правами людини. Ці невідчужувані цінності – кінцеві межі влади і дії держави, переступати які їй заборонено.
Ш. Л. Монтеск'є природні закони трактує як закони, які походять з побудови людського їства. До природних законів, за якими людина жила у природному (досуспільному) стані, він відносить такі властивості людської природи: прагнення до миру, до добування собі їжі, до стосунків з іншими людьми на основі взаємного порозуміння, бажання жити в спільноті.
Позитивний (людський) закон передбачає об'єктивний характер справедливості і справедливих відносин. Справедливість передує позитивному закону, а не створюється ним.
В філософії права Г. В. Ф. Гегеля поняття "право" вживається у таких основних значеннях:
1) право як свобода ("ідея права");
2) право як певна ступінь і форма свободи ("особливе право");
3) право як закон ("позитивне право").
На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, "свобода" і "право" виражають єдиний смисл. Система права як царина реалізованої свободи представляє собою ієрархію "особливих прав". На горі ієрархії "особливих прав" постає право держави.
Право як закон (позитивне право) є одним з "особливих прав". Гегель пише: "Право в собі існує у своєму наявному бутті, тобто визначено для усвідомлення думкою як таке, що виражається законом; право є взагалі, завдяки цьому визначенню, позитивним правом" [3, с. 241].
Гегель визнає, що зміст права може бути викривленим в процесі законодавства; не все, дане у формі закону, є правом, оскільки лише закономірне у позитивному праві – законне й правомірне. Підгрунтям для права є духовне, а його вихідною точкою – свобода.
Філософсько-правове вчення Гегеля справило помітний вплив на подальшу історію правової думки.
Ідея свободи є й стрижнем праворозуміння Ф. А. Хайєка. На його думку, індивідуальний розум недосконалий і обмежений в своїх можливостях. Людина здатна передбачати лише безпосередні результати своїх дій, але зовсім не їх суспільні наслідки.
Виходячи з цього, жодна людина чи група людей не можуть знати всього необхідного для свідомого цілеспрямованого соціального планування. Звідси політичний висновок: роль держави повинна бути обмежена. Вона не може брати на себе всієї відповідальності за стан життя суспільства.
Втім, оскільки держава все ж прагне до цього, роль права полягає в тому, щоб:
а) обмежити можливості держави для примусу;
б) забезпечити кожному індивіду гарантовану сферу життя, в рамках якої вона може використовувати хай обмежені, але свої пізнання і можливості і на свій розсуд, заради досягнення своїх приватних інтересів.
Свобода – єдино можливе середовище, в якому людина може розвиватися як розумна істота. Не просто свобода, а правова свобода – ось ідеал Хайєка. Правова свобода означає такі умови життя суспільства, коли примус одних стосовно інших зведено до мінімуму.
В субстанціональному сенсі право походить від свободи.
По-перше, право захищає свободу, і тому може розглядатися як засіб забезпечення свободи. Право не має на увазі досягнення якихось цілей: мета права глобальна – захист свободи як такої.
По-друге, право, передбачаючи необхідні обмеження на реалізацію свободи (що пов'язано з обмеженістю і недосконалістю людських знань, в тому числі й про свободу), не подавляє, а розширює, максимізує її.
Право – це порядок свободи, упорядкована свобода. Через право свобода транслюється в конкретні юридичні права і свободи. Тому право – умова і основа свободи, а свобода – мета права.
Проте позитивне право не завжди готове виконати цю функцію. Закон як воля правителя (держави) призначений, скоріше, знищувати свободу, ніж розширювати її. Право ж, що складається спонтанно, як і весь соціальний порядок, свободі загрожувати не може. А закон, створений людьми, що використовують свій недосконалий, обмежений розум, загрожує свободі.
Саме правління права, а не правління людей, Хайєк вважає головною рисою "хорошої" держави. Людина вільна, якщо вона повинна підкорятись не іншій людині, а закону.
Як зауважує мислитель, оскільки в суспільстві не існує єдиного уявлення про справедливість, держава не може турбуватися про підтримання справедливості в суспільстві. Втім, якщо розподілена справедливість не може бути абсолютним критерієм, то це не означає, що вона не може бути критерієм взагалі.
Інтерпретація права в працях видатних російських юристів кінця ХІХ – початку ХХ ст. представляє собою спектр різних точок зору на цей соціальний феномен.
Право, констатує Н.І. Палієнко (представник юридичного нормативізму в правовій думці Росії початку XX ст.), відноситься до найбільш складних явищ соціального світу, і тому загальні закони суспільного життя діють і в галузі права.
Отже, право не може бути зрозумілим поза зв'язками з фактами і умовами дійсного життя. При цьому право не потрібно ототожнювати ні з фактичними відносинами, ні з законами в науковому розумінні цього слова.
Право можна визначити як сукупність своєрідних позитивних і об'єктивних норм чи правил належного, що виробляються в суспільстві і мають характер владних зовнішніх наказів, спрямованих на врегулювання людських відносин. Право стосовно людей виступає в двох іпостасях:
1) слугує авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, що зобов'язує їх до належної поведінки;
2) для суб'єктів права характерне усвідомлення його владності, зовнішньої авторитетності й примусовості.
Б. А. Кістяківський стверджував, що вивчення права як соціального явища потрібне не лише для здійснення теоретичної мети – досягнути найбільш повного знання про право. Це потрібно для того, щоб право не розходилось зі справедливістю і щоб саме право було справедливим.
Є. М. Трубецький трактував право як правила поведінки. Тому право у його розумінні представляє собою сукупність норм, з одного боку, які надають, а, з іншого, – які обмежують зовнішню свободу осіб.
Праву притаманні два елементи: особистий і суспільний, отже, право є:
1) об'єктивний порядок, що регулює відносини людей в суспільстві;
2) суб'єктивний порядок, що містить в собі індивідуальні права, які визнаються і надаються юридичними нормами.
Б. Н. Чічерін вважав, що право є явищем свободи, а свобода в юридичній сфері – початок цілком позитивне. Джерело права, як і моральності, полягає в свободі, але свобода має дещо іншу сутність. Це свобода зовнішня, яка від волі людей. Звідси з'являється потреба взаємного обмеження свободи: необхідне встановлення загального закону, який би визначав сферу повноважень кожної особи.
Досить поширеною в дореволюційній юриспруденції була думка про те, що в праві присутній примусовий початок. Втім, одні вчені вважали, що воно складає сутність права і тим відрізняється від інших регуляторів. Інші ж, їх була більшість, вважали, що примус – лише одна з рис права, але не його сутність.
За словами П. Г. Виноградова, право не може бути відірвано від моралі, оскільки воно містить одним із своїх елементів поняття правильності, якому відповідає моральний початок – справедливість. Тому в кожній системі права повинна існувати рівновага між справедливістю і силою. З цього випливає, що визначення права не може бути засноване виключно на понятті державного примусу.
В. С. Соловйов розумів право як примусову вимогу реалізації певного мінімуму добра чи порядку, який не допускатиме проявів зла. Примусовий початок привноситься в право ідеєю загального блага чи суспільного інтересу.
Право, на думку мислителя, – визначення необхідної примусової рівноваги двох моральних інтересів: особистої свободи і загального блага.
В. С. Соловйов поділяв позиції багатьох російських правознавців стосовно того, що в основі всіх правових явищ лежить свобода. Проте не вона складає ключовий принцип права, оскільки право визначається справедливістю, тобто моральним початком. І хоча поняття справедливості постійно змінюється, незмінним залишається принцип, згідно з яким моральність складає внутрішню обумовленість права.
Представником логічного нормативізму в праворозумінні у дореволюційній Росії був І. А. Ільїн. Він піддає критиці поширене ототожнення права і сили, що йде від теорії суспільного договору, і розглядає право як форму зовнішнього впливу на людей, який має на меті гарантувати стабільність держави.
В суто нормативному сенсі право взагалі не є щось реальне, воно є вираженням глибинних відносин між людьми, які виходять за межі їх реального існування у фізичному і психічному просторах.
Правові норми, які узгоджені з мораллю і справедливістю, називаються природним правом (тобто правом, що відповідає самій природі людини як духовно-моральної істоти).
Правові норми, встановлені правовою владою, що підлягають застосуванню, називаються позитивним правом.
Позитивне право не можна протиставляти природному так, нібито вони одне одного виключають, оскільки у складі позитивного права можуть бути морально-вірні норми, і чим більше їх, тим позитивне право досконаліше.
Проте позитивне право і природне право не співпадають й тому природне право є ідеалом для позитивного права. Співвідношення між ними можна виразити у такий спосіб: прогрес суспільного життя полягає в поступовому наближенні позитивного права до природного; ідеал тут в тому, щоб все позитивне право стало природним (тобто морально-вірним), а все природне право стало позитивним (тобто отримало визнання і застосування з боку влади).
Мета права, як і інших норм суспільної поведінки, полягає в тому, щоб зробити мирним співжиття людей. Право досягає цього тим, що вказує людям обов'язкові для них межі в їх зовнішній діяльності. Право встановлює порядок у зовнішніх вчинках, надаючи кожному можливість впізнати через вивчення правових норм сутність і риси цього обов'язкового порядку.
Здійснювати ті вчинки, які правом дозволені, і не здійснювати тих, які правом заборонені, людей спонукає:
1) просте усвідомлення того, що так велить правова норма;
2) усвідомлення того, що ухилення від цього порядку може призвести до неприємних примусових наслідків.

2. ТЕОРІЯ ВІДРОДЖЕННЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА Й ІНШІ СУЧАСНІ ТЕЧІЇ ПРИРОДНОГО ПРАВА
У середині ХХ ст. теорія природного права була суттєво обновлена. Розширилася система природних прав людини, до неї увійшли не лише права, покликані захищати особистість від державної сваволі, але й багато соціально-економічних, політичних прав, без реалізації яких особистість не може бути вільною у своїх діях. Це право народу встановлювати конституцію, активно приймати участь у політичному житті, об'єднуватись в політичні партії, право на працю, на справедливу заробітну плату, рівність громадян перед судом і законом.
Згідно з теорією відродженого природного права (сучасна модифікація природно-правової теорії) те право, яке створюється державою, є похідним стосовно вищого, природного права, яке витікає з людської природи.
У рамках теорії відродженого природного права виділяється два основних напрямки:
1) неотомістська теорія права;
2) "світські" концепції природного права.
Неотомізм – новітня інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественний закон покликаний усунути недосконалість людського, позитивного закону, якщо він розходиться з природним правом.
Прибічники неотомізму підкреслюють переважання природного права над правом людським, позитивним, тобто встановленим державою.
"Світська" доктрина природного права виходить із етичної першооснови права, із необхідності відповідності правових встановлень моральним вимогам природного права, заснованого на стандартах справедливої поведінки. Для цієї теорії характерним є визнання основою "правильного", "законного" права деякої природної нормативної системи, яка не співпадає з позитивним правом.
Позитивне значення природно-правової теорії така:
1) вона стверджує ідею природних, невід'ємних прав людини;
2) завдяки цієї теорії почали розрізняти право і закон, природне і позитивне право;
3) вона концептуально поєднує право і мораль.
Два види права визнають і представники психологічної теорії права, засновником якої був російський правознавець Л.І. Петражицький.
Право трактується ним головним чином як психологічна діяльність людини, її правові, "імперативно-атрибутивні" емоції, почуття оцінки, переживання.
Емоції поділяються на:
а) переживання позитивного права, встановленого державою;
б) переживання інтуїтивного, особистого права.
Людина відчуває себе пов'язаною домаганнями інших осіб, які очікують від неї виконання певних зобов'язань. Саме такі психологічні переживання визначають конкретні акти поведінки людини і виступають її дійсним, реальним правом.
В суспільстві існує також офіційне право, встановлене державою у вигляді законів й інших нормативно-правових актів. Закони можуть впливати на інтуїтивне право людини, на процеси формування її волі. Проте вони не завжди домінують у рішеннях, які приймають індивіди.
Останні можуть брати до уваги й інші соціальні норми і діяти всупереч встановленням офіційного права. Тому чинне в суспільстві право значно ширше встановлених державою нормативних приписів і включає в себе всю сукупність психічних переживань людини й не лише її.
Природні прояви психологічних переживань представники зазначеної теорії виявляють у мурах, шимпанзе, інших тварин і комах і, відповідно, визнають їх суб'єктами права поряд з людиною.
Право розглядається не як суспільне явище, пов'язане з державою, а як дещо інтуїтивне, як явище, що існує в сфері емоцій, індивідуальних психічних переживань людини. Таким чином, державний примус тут не є суттєвою ознакою права. На перший план висуваються особисті психологічні установки індивіда.
Позитивним є те, що психологічна теорія звертає увагу на одну з найважливіших сторін правової системи – психологічну. Не можна готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідомості в суспільстві, не можна застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.
Проте, правильно виділяючи певні психологічні аспекти права, це вчення розчиняє право в індивідуальній психіці, робить його тотожним правосвідомості, ігноруючи у такий спосіб реальну об'єктивну природу права як складного явища соціального життя.
Найбільш поширена у нашій країні нормативістська концепція праворозуміння (або позитивістська).
Право – це система загальнообов'язкових, формально-визначених норм, які виражають і покликані забезпечувати свободу поведінки в її єдності з відповідальністю і відповідно до цього виступають державно-владним критерієм правомірної і неправомірної поведінки. Таке визначення права дає С. С. Алексєєв [6, с. 33].
У наведеному визначенні достатньо чітко виражене нормативне уявлення про право, яке має багатьох прибічників, насамперед серед практичних юристів, а також серед вчених – представників галузевих юридичних дисциплін.
Прибічники нормативного підходу головними вважають правові норми – законодавство й інші акти, якими керується кожен юрист-практик у своїй повсякденній діяльності.
Прибічники нормативістського підходу розглядають право як сукупність норм, що містять правила "належної поведінки". Цей підхід полягає у тому, що норми права відрізняють від інших соціальних норм (звичаїв, традицій, моральних, політичних, релігійних норм) за певними ознаками.
Щоб розкрити поняття права, як і інші поняття, потрібно відрізнити їх від інших аналогічних соціальних явищ. З позицій нормативного підходу такими явищами є інші соціальні норми.
1. Норми права відрізняються від інших соціальних норм тим, що вони регулюють найбільш важливі суспільні відносини з позицій держави і суспільства.
2. Право – це не одна норма, а сукупність або система норм, які формально визначені. Формальна визначеність означає, що право і його норми сформульовані за правилами граматики й формальної логіки і викладені в нормативно-правових актах.
3. Правові норми на відміну від моральних та інших соціальних норм встановлюються або санкціонуються державою чи окремими її органами від імені держави і в межах її компетенції.
4. Оскільки норми права встановлюються або санкціонуються державною владою, то вони є загальнообов'язкові для всього населення, державних органів і посадових осіб.
5. Норми права, на відміну від інших соціальних норм, охороняються засобами державного примусу у випадку їх порушень або погрозою застосування юридичних санкцій. За порушення норм моралі може наступати моральна відповідальність у вигляді громадського осуду або інших громадських заходів. Держава за порушення норм моралі й інших соціальних норм таких санкцій не встановлює. Державні санкції – покарання – застосовуються лише за порушення норм права, які встановлені державою.
Прибічники "широкого" розуміння права (В. С. Нерсесянц, Р. З. Лівшиц та ін.) виходять з того, що право не тотожне законодавству. В розумінні права підкреслюється особлива роль морально-правових, політичних та інших принципів. Цінність права полягає в тому, що воно виступає як міра свободи, що отримала завдяки законодавчому визнанню офіційний державний захист. Право – нормативно закріплена справедливість. Своєю чергою, закон, що не відповідає справедливості, не є правом, а справедливий закон – це правовий закон.
Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий підхід:
а) дозволяє створювати і вдосконалювати систему законодавства;
б) забезпечує певний режим законності;
в) забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко окреслити права і обов'язки суб'єктів, фіксувати міри і засоби державного примусу.
Але при всіх своїх позитивних моментах, нормативний підхід до розуміння права все ж односторонній. Право при такому підході береться як дане, як зовнішня стосовно індивіда система правил, покликаних керувати його поведінкою, ігноруються природні і моральні начала в праві, абсолютизується державний вплив на правову систему.
На відміну від позитивістів історична школа (Г. Гуго, К. Ф. Савіньї, Г. Пухта) розуміє право як продукт народного духу, свідомості народу, який живе і проявляється у взаємовідносинах його представників. Право, як і мова, представляє собою невід'ємний компонент народу чи нації і розвивається за аналогічними законами.
Утворення права здійснюється шляхом поступового розкриття народного духу в історичному процесі. Народний дух визначає особливості народної правосвідомості, а вона виливається в норми права. Найбільш повним і послідовним джерелом розвитку народного духу є народні звичаї. Закони також відображають народну правосвідомість. Але в них народна свідомість виражається постільки, оскільки правильно сприймається і послідовно проводиться законодавцем.
Отже, головне завдання законодавця полягає у виявленні й закріпленні в законах народного духу.
Утворення права відбувається за законами об'єктивної необхідності, а не за бажанням окремих осіб чи органів. Держава, її органи не винаходять закони, а санкціонують існуючі в суспільстві порядки.
Генетичний підхід до розуміння права розвивався у двох напрямках. Прибічники одного з них вбачають правові явища вже в об'єктивних передумовах права.
Згідно з іншим напрямком право не співпадає зі своїм матеріальним джерелом, але за змістом адекватне йому. Прибічники цього напрямку вважають, що правом потрібно визнати лише таку нормативну систему, зміст якої відповідає певним вимогам, наприклад: відображає об'єктивні потреби суспільства; виражає функції справедливого розподілу соціальних благ; уособлює загальні принципи соціальної справедливості тощо.
Для соціологічної теорії характерні структурно-функціональний підхід до права; виділення правовідносин як основних, найбільш суттєвих елементів права. Право не зводиться закону.
Принципово іншу трактовку права, його сутності дають основоположники марксизму. Розглядаючи суспільство як органічно цілісне утворення, що діє і розвивається за об'єктивними, незалежними від волі людей законами, К. Маркс і Ф. Енгельс досить чітко і послідовно розрізняли право і закон.

ВИСНОВКИ
Право ніколи не мало єдиного визначення. Різні мислителі висловлювали найрізноманітніші думки, відповідаючи на питання про те, що таке право. Ці думки спричинили певний вплив на формування сучасних правових концепцій.
Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення, – держава чи природа людини, – розрізняють природно-правову і позитивістську теорії права, а від того, що береться за основу права – норма, правосвідомість чи правовідносини – сформувались нормативістська, психологічна і соціологічна теорії права.
Багатоманіття підходів до розуміння права обумовлюється складністю права, різними вихідними філософськими й методологічними основами, онтологічними, політичними, ідеологічними, релігійними причинами тощо.
Поняття права буде розвиватися й надалі, оскільки людина на кожному етапі свого індивідуального і суспільного розвитку відкриває в праві нові якості, нові аспекти його співвідношення з іншими явищами і сферами життєдіяльності соціуму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Аристотель. Сочинения. Т. 1. – М.: Наука, 1984. – 656 с.
2. Баскин Ю. Я. Очерки по истории политических и правовых учений. – Л.: Наука, 1991. – 306 с.
3. Гегель Г. В. Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 520 с.
4. История политических и правовых учений: Учебник / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА-М, 2006. – 780 с.
5. Кудрявцев В. П., Васильев А. М. Право: развитие общего понятия // Советское государство и право. – 1985. – № 7. – С. 3 – 13.
6. Петрова Л. В. О естественном и позитивном праве: (Критические заметки по поводу учебника С. С. Алексеева) // Государство и право. – 1995. – № 2. – С. 32 – 41.
7. Шульженко Ф. Р., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. – 3-є вид., стереотип. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 304 с.