Кр Основи римського приватного права 1

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Основи римського приватного права"

ПЛАН

1. Зобов'язальне право: поняття, загальна характеристика,
поняття і види зобов'язань 3
1.1 Поняття і загальна характеристика зобов'язань 3
1.2 Види зобов'язань 7
Практичне завдання № 2 12
Практичне завдання № 3 15
Задача 16
Список використаної літератури 17

1. Зобов'язальне право: поняття, загальна характеристика, поняття і види зобов'язань
1.1 Поняття і загальна характеристика зобов'язань
Зобов'язальне право регулює відносини в сфері виробництва та цивільного обігу.
Зобов'язання (oblіgatіo) – це "правові обмеження, що змушують виконати певні дії, відповідно до законів держави" (D. 1.13pr), "суть зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим певний предмет, але щоб пов'язати іншого в тому плані, щоб він нам щось віддав, зробив або надав" (D. 44.7.3).
До прийняття на себе зобов'язання людина (майбутній боржник) абсолютно вільна, не пов'язана жодними обіцянками. Вступивши в зобов'язання вона стає боржником, дана обіцянка обтяжує її свободу, накладає правові обов'язки, своєрідні правові пута. Згідно Законів XІІ Таблиць (Табл. ІІІ. 3), ці пута були цілком реальними – на неоплатного боржника накладали кайдани вагою 15 фунтів (римський фунт – 327,5 гр) і більше – на розсуд кредитора.
Зобов'язання – це правові відносини, в силу яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб інша сторона (боржник) дала (dare) певну річ, або зробила (facere) обумовлену дію чи роботу, або надала (praestare) певну річ у користування – згідно умов прийнятого боржником зобов'язання.
Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора, інакше проти нього приймаються відповідні правові санкції. Сторона, яка має право вимагати виконання зобов'язання, називається кредитором. Сторона, зобов'язана виконати цю вимогу, – боржником.
Предметом зобов'язання виступає дія, яка має юридичне значення і породжує правові наслідки. Якщо дія не носить правового характеру, то вона не породжує юридично значимих зобов'язань (дівчина не прийшла на домовлене побачення, вимагати виконання обіцянки чи якоїсь компенсації – безглуздо).
Римське приватне право визначило три групи господарсько-економічних дій: dare (дати), praestare (надати), facere (зробити); будь-яка можлива дія боржника охоплюється однією з вказаних трьох вимог кредитора.
Зобов'язання, в яких кредитор має лише права, а боржник несе лише обов'язки, називається одностороннім (наприклад, договір позики виникає в момент отримання грошової суми, після чого боржник має лише обов'язки повернути борг, сплатити відсотки, а кредитор – лише права).
В юридичній практиці більш поширені зобов'язання, в яких кожна сторона володіє певними правами і несе відповідні обов'язки (купівля-продаж, міна, позичка тощо), вони називаються двосторонніми. Права і обов'язки в двосторонніх договорах можуть розподілятися рівномірно (такі договори називаються синалагматичними) – в них права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, і нерівномірно.
Зобов'язання отримували захист з боку держави, невиконання прийнятого зобов'язання переслідувалося по закону. Однак, у римському приватному праві існували і зобов'язання, які позовного захисту не мали, – наприклад, ті, за якими минув термін позовної давності. Таке зобов'язання називалося натуральним. Заставити боржника виконати його засобами державного примусу було неможливо, залишався лише моральний обов'язок боржника, його ділова репутація тощо.
Зобов'язальне право охоплює собою усю сферу виробництва, переміщення і розподілу товарів: виробництво, будівництво, транспортування, побутове обслуговування, торгівлю тощо.
Римське приватне право уже в класичний період розробило настільки досконалу систему цивільно-правових зобов'язань, що вона виявила свою придатність обслуговувати потреби економічного життя і через тисячі років, в нових історичних умовах феодалізму та раннього капіталізму.
Зобов'язання виникає з певних юридичних фактів (від factum – зроблене).
Факт – це дійсна, невидумана подія. Факти, що мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки, називаються юридичними. Факти, що таких наслідків не породжують, не належать до юридичних. Факт може мати юридичні наслідки для одних осіб і не мати – для інших. Наприклад, землетрус є юридичним фактом для особи, яка застрахувала майно від землетрусу, та для страхової компанії. Факт знищення землетрусом незастрахованого майна не є юридичним, оскільки не породжує жодних правових наслідків.
В свою чергу, факти поділяються на події і дії.
Події – це ті факти, які наступають незалежно від волі людини, – землетрус, морська катастрофа під час шторму, природня смерть людини.
Дії – це факти, які наступають з волі людей, можуть носити як правомірний (договір, одруження, розвід тощо), так і протиправний (делікт) характер.
Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків) називаються угодою.
Наприклад, договір купівлі-продажу, оренди тощо. Як правило, встановлення прав і обов'язків сторін при укладенні більшості угод відбуваються у відповідності з їх волею і бажанням. Такі угоди називаються двосторонніми. Угода цього типу, укладена без згоди чи проти волі іншої сторони (під погрозою застосування насильства), вважається недійсною.
Можливі й угоди односторонні. Прикладом правомірної односторонньої угоди, тобто такої угоди, що виникає з волі лише однієї з сторін, може вважатися заповіт.
Таким чином, слід розрізняти двостороннє (одностороннє) зобов'язання – коли обидві сторони мають права і обов'язки (або лише одна сторона має права, а інша лише обов'язки), від двосторонньої (односторонньої) угоди – відмінність між якими визначається в залежності від того, виникла вона з волі двох сторін чи тільки однієї сторони.
Підставою виникнення зобов'язань є юридичні факти:
а) договір (зобов'язання ex contractu);
б) ніби договір (зобов'язання ex quasі contractu);
в) правопорушення (зобов'язання ex delіcto);
в) ніби-правопорушення (зобов'язання ex quasі delіcto).
Зобов'язання могли виникати не лише з договорів, але й з неправомірних дій – особа, яка завдала матеріальних чи моральних збитків іншій, зобов'язана відшкодувати їх.
Неправомірні дії прийнято поділяти на три типи:
а) злочини;
б) проступки;
в) цивільні правопорушення.
Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприклад, завдання шкоди орендованому майну, відмова повернути борг чи сплатити відсотки тощо). Цивільне правопорушення, яке порушує права особи, з якою порушник у договірних відносинах не перебуває, називається позадоговірним деліктом (особа знищила чужу приватну власність воза, вола, раба).
Первісне зобов'язання носило суворо особистий характер. Це був особистий зв'язок між кредитором і боржником, який не поширювався на третіх осіб. Зобов'язання були абсолютно непередаваними: кредитор не міг нікому передати свої права (крім спадкоємця), а боржник не міг передати свій борг (за тим же винятком).
1.2 Види зобов'язань
Зобов'язання в Римі класифікувалися не тільки за підставою їх виникнення, а й за іншими ознаками, наприклад: зобов'язання натуральні, подільні й неподільні, зобов'язання альтернативні, видові та родові, часткові й солідарні.
Натуральні зобов'язання.
У Римі зобов'язання здебільшого були наділені позовом. Проте в період принципату з'явилися зобов'язання, які не користувалися позовним захистом, але з якими все ж таки були пов'язані певні правові наслідки. Вони не завжди були однаковими, але завжди був юридичний наслідок, а саме: добровільний платіж за натуральними зобов'язаннями визнавався дійсним і поверненню не підлягав.
Наприклад, батько сплатив борг за підвладного сина і не мав права вимагати від кредитора його повернення.
Зобов'язання подільні й неподільні.
Подільним називалося таке зобов'язання, яке можна було виконувати частинами, а якщо виявилося кілька кредиторів або боржників, то допускався поділ між ними.
Неподільними зобов'язаннями були такі, виконання яких суперечило економічній меті відповідного зобов'язання. Поділ такого зобов'язання або виключав би досягнення його мети, або призвів би на практиці до наслідків, які порушують інтереси кредитора.
Зобов'язання альтернативні.
Такі зобов'язання виникають тоді, коли боржник виявиться неплатоспроможним, а тому зобов'язується за борг передати кредиторові раба-шорника, раба-столяра. Тут боржник є чимось зобов'язаний, не визначений лише предмет, яким буде ліквідовано зобов'язання.
Право вибору може належати або кредитору, або боржнику, або навіть третій особі. Найперше право вибору належить кредиторові, якщо інше не встановлено договором. Зволікання кредитора у праві вибору дає змогу боржникові запропонувати в оплату один з названих предметів. Випадкова загибель одного з предметів не звільняє боржника від оплати іншим, який залишився.
Зобов'язання видові й родові.
Якщо об'єктом зобов'язання є індивідуально-визначена річ, то таке зобов'язання називається видовим. Об'єктом видового зобов'язання може бути, наприклад, картина видатного художника або срібна ваза відомого майстра.
Випадкова загибель такої речі звільняла боржника від відповідальності, але не від відшкодування збитків.
Родове зобов'язання – це зобов'язання, об'єктом якого є річ, визначена родовими ознаками (гроші, зерно тощо). Втрата такої речі боржником не звільняла його від виконання зобов'язання, оскільки він повинен був заплатити борг річчю однорідною.
Зобов'язання часткові й солідарні.
Зобов'язання з великою кількістю осіб на тій чи іншій стороні поділялися на часткові й солідарні. І часткові, і солідарні зобов'язання можуть бути як активними, так і пасивними. Якщо в зобов'язанні є кілька кредиторів – це активні зобов'язання, а коли є кілька боржників – пасивні.
У часткових зобов'язаннях кожний боржник ніс відповідальність лише за свою частину боргу, і кожний кредитор міг вимагати тільки ту частину боргу, яка йому належить.
Наприклад, Тацій дав у позику братам Люцію і Тіберію 200 сестерцій. Це часткове пасивне зобов'язання. Брати Люцій і Тіберій несуть відповідальність перед кредитором тільки за половину свого боргу, якщо інше не передбачено договором. Часткові зобов'язання можливі лише за умов подільного предмета зобов'язання (гроші, зерно тощо).
Траплялися випадки, коли кожний кредитор міг вимагати від кожного боржника повного задоволення. Такі зобов'язання називалися солідарними в широкому розумінні цього слова. Вони теж могли бути активними й пасивними. Своєю чергою, солідарні зобов'язання поділялися на кореальні й солідарні в прямому розумінні.
Під кореальними зобов'язаннями римляни розуміли єдине зобов'язання з кількома суб'єктами з боку боржника і кредитора. Бували випадки, коли з тих чи інших міркувань кілька осіб бажали виступити як кредитори, але так, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора – міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо, і щоб платіж одного погашав вимогу інших, пред'явлення позову одним позбавляло позову інших.
Наприклад, два брати ведуть спільне господарство і хтось звертається до них з проханням дати позику. Брати погоджуються, проте припускають, що на час сплати платежу хтось з них обов'язково повинен буде виїхати, але хто саме – невідомо. Враховуючи передбачувану ситуацію, вони хотіли б виступити як співкредитори.
Аналогічне бажання може бути висловлене з боку кількох боржників. У тому ж прикладі брати звертаються до декого з проханням надати їм позику. Той погоджується виконати їх прохання лише за тієї умови, щоб стягнути борг він міг з будь-кого з них. Найпоширенішою формою цієї угоди у римлян була так звана стипуляція, під час якої кредитор запитував підряд кількох боржників, а останні всі разом відповідали: обіцяю.
Солідарне зобов'язання у прямому розумінні є сукупністю зобов'язань, що дорівнювали кількості учасників.
Підставою такого зобов'язання міг бути закон, а саме зобов'язання мало місце в тих випадках, коли було вчинено групове пограбування або крадіжку.
З метою посилення відповідальності за ці види злочину було встановлено, що кожен з його учасників був зобов'язаний сплатити потерпілій особі штраф у повному розмірі. Сплата одним з боржників не звільняла від цього зобов'язання іншого. Потерпілий одержував суму штрафу стільки разів, скільки було злочинців.
Зобов'язання, за яким кредитор мав право вимагати від будь-якого з кількох боржників його виконання у повному розмірі, називаються солідарними в прямому розумінні. При цьому вимога одним кредитором повного виконання зобов'язання на свою користь позбавляє права інших кредиторів вимагати виконання того ж зобов'язання ще раз. І, навпаки, виконання зобов'язання в повному розмірі одним з кількох боржників звільняє решту боржників від його ж виконання.
Той, хто виконав зобов'язання за всіх, може вимагати від інших боржників повернення частини, яку він сплатив за них (право регресу). Так само і кредитор, який одержав сплату від боржників згідно із зобов'язанням у повному обсязі, повинен був передати іншим кредиторам ту частину, яка їм належить.
Часткові зобов'язання були вигідні для боржників, тому що кожний з них відповідав тільки за свою частину, солідарні, навпаки, – для кредиторів, бо вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання від будь-якого боржника. Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за рахунок майна найбільш заможного боржника, який змушений був сам розрахуватися з іншими.
У разі виникнення спору кредитори завжди стверджували, що зобов'язання було солідарним, а боржники – що частковимю
У Римі з цього приводу було вироблено чітке правило, закріплене у законодавстві Юстиніана: солідарне зобов'язання і солідарна відповідальність настають лише тоді, коли це передбачено договором або законом. У всіх інших випадках – це часткова відповідальність.

Практичне завдання № 2
Природне право (jus naturale) – сукупність принципів та прав, пов'язаних з природою людини та незалежних від соціальних умов.
Звичай (usus) – правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу.
Кодифікація (codіfіcatіo) – форма систематизації законодавства, наслідком якої є складання кодексів або збірників.
Римська сім'я (famіlіa) – це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою та моральною відповідальністю.
Матерфаміліас (mater famіlіas) – 1) мати, мати сім'ї; 2) заміжня жінка; 3) почесне позначення (матриця).
Рід – колектив споріднених родичів, що походять від спільного предка та мають загальне родове ім'я.
Пряма лінія спорідненості – це така лінія спорідненості, відповідно до якої родичі походять послідовно один від одного (батько, син, онука, правнук).
Свояцтво – відносини між родичами дружини, з одного боку, та родичами чоловіка, з другого.
Конкубінат (concubіnatus) – фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан). Йдеться про стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром утворити сім'ю, а не короткочасний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з часів Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюбства, особливо з боку жінки).
Дошлюбний дарунок із боку чоловіка (donatіo propter nuptіas) – дарування, яке внаслідок категоричної заборони дарування між подружжям, мало місце з боку чоловіка тільки до вступу в шлюб. Якщо дружина у випадку безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратою приданого, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи придане, виділяв певну (приблизно рівну приданому) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо дотримувалися внаслідок моральних засад.
Батьківська влада (manus patrіa potestas) – влада, яка встановлювалася передусім над дітьми, народженими у римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому спільному житті, батьківська влада не поширювалася.
Особа свого права (persona suі jurіs) – домовладика.
Опіка (tutela) – форма охорони особистісних та майнових інтересів недієздатних осіб. Якщо будь-яка особа внаслідок певних причин не могла самостійно здійснювати ці свої права, їй призначали опікуна чи піклувальника. Як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, а піклувальник – над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми.
Манципна річ (res mancіpі) – земля, раб, робоча худоба, земельний сервітут. Манципні речі – найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це основні засоби виробництва.
Споживча річ (res quae usu consumuntur) – річ, що в процесі її використання фізично зникала. Це продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо.
Скарб (thesaurus)- знайдені цінності, невідомо ким і коли заховані. Скарб вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив.
Узуфрукт (usufructus) – речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції.
Земельний сервітут – сервітут, предметом якого була земля. Це право користування чужою землею. У земельних сервітутах обов'язково передбачається два земельних наділи, безпосередньо сусідніх, з яких один обслуговує інший. Земельний сервітут повинен: 1) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedіum domіnans), бути корисним і обтяжувати обслуговуючий; б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу.
Договір (contractus) – двостороння угода, в якій висловлена воля двох (чи більше) сторін, спрямована на досягнення певного правового

Практичне завдання № 3

Схема 1. Способи захисту приватних інтересів в Стародавньому Римі

Схема 2. Форми цивільного процесу в Стародавньому Римі

4. Андріан Яволен вимагав, щоб Мавдій Цельз негайно вигнав свою худобу з ячмінного поля, що належить А. Яволену. Одночасно К. Цельз наполягав на ремонті своєї огорожі, що була пошкоджена через недбалість А. Яволена, через що худоба і проникла на ячмінне поле. Обидва звернулися до претора. Чи можуть вони вимагати інтердикту? Якого? Яких? Поясніть свою відповідь.

Інтердикту можуть вимагати обидві сторони.
Інтердикт – це наказ претора яким заборонялося чинити протиправні дії конкретним особам. До Яволена може бути застосований інтердикт, за яким відновлювалася пошкоджена власність. До Цельза може бути застосований забороняючий інтердикт. Цельзу заборонялося випускати свою худобу на ячмінне поле Яволена (Інституції Гая, книга ІV "Про позови", п.п. 139-143).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 810 с.
2. Косарев А. И. Римское право. – М.: Юрид. лит., 1986. – 158 с.
3. Новицкий И. Б. Римское право. – М.: Гуманитарное знание: ТЕИС, 1998. – 248 с.
4. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 440 с.
5. Римское частное право: Учебник. – М.: Юриспруденция, 1999. – 510 с.
6. Черниловский З. М. Римское частное право: Элементарный курс. – М.: Новый юрист, 1997. – 220 с.