Кр Основи римського приватного права 2

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Основи римського приватного права"

ПЛАН

1. Поняття і види джерел римського приватного права 3
1.1 Джерела виникнення, змісту і пізнання римського
приватного права 3
1.2 Джерела правоутворення в Стародавньому Римі 5
1.2.1 Звичай 5
1.2.2 Закон 6
1.2.3 Едикти магістратів 11
1.2.4 Сенатус-консульти 14
1.2.5 Діяльність юристів 15
1.2.6 Імператорські конституції 19
2. Терміни 21
3.1 Схема "Бокова лінія споріднення до шостого (включно)
ступеня" 25
3.2 Схема "Види шлюбу в Стародавньому Римі" 26
4. Задача 27
Список використаної літератури 29

1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ДЖЕРЕЛ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
1.1 Джерела виникнення, змісту і пізнання римського приватного права
Соціально-економічним підгрунтям виникнення і змісту римського приватного права був рабовласницький спосіб виробництва, зумовлений волю рабовласників. В об'єктивованій формі така воля виражалася у праці. Це стверджується висловленнями давньоримських юристів: "Те, що вирішив принцепс, має силу закону", "нема сумніву, що сенат може творити право" (Ульпіан Д. 1.4.1, Д. 1.3.9): "будь-який закон є думка (винахід) і дар Бога" (Марціан – Д. 1.3.2).
Право зумовлене економічним устрієм суспільства, його соціальною структурою, політичними відносинами. Воно зазнає вплив історичних традицій, пануючої ідеології тощо. В рабовласницькій і феодальній формаціях право відкрито закріплює станові привілеї, позаекономічний примус, використовує найжорстокіші санкції для охорони економічного і політичного всевладдя пануючого стану.
3 встановленням буржуазного ладу значення і характер права різко змінюються. Відносини капіталістичного виробництва та обміну вимагають розвинених правових систем, відображення в них демократичних принципів, економічних методів примусу, широких можливостей привласнення чужої неоплаченої праці, охорони приватної власності і підприємництва. Однак спрямованість права залишається такою самою – захист інтересів можновладців.
Проте воля і сенату, і принцепсу не безумовна, вона обгрунтована умовами способу виробництва, що панує в тій чи іншій формації, на тій чи іншій стадії її розвитку. Іншими словами, право – продукт поділу суспільства на відповідні стани. В ньому відбивається воля пануючого стану, спрямована на захист свого панування і своїх інтересів, але вона (воля) зумовлюється економічним ладом, способом виробництва тощо.
Залежність права від економіки можна спостерігати в будь-якій формації. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником все, вироблене рабом. Втім, розвиток продуктивних сил стримувався незаінтересованістю раба в підвищенні продуктивності праці, оскільки все вироблене ним, привласнювалось його володарем.
Отже, право стримувало розвиток продуктивних сил. На зміну рабовласницькому способу виробництва врешті-решт приходить новий економічний лад, який приводить у відповідність і правову систему. При феодалізмі кріпак вже має право на частку виробленого продукту, яку залишає за собою
Таким чином, підставою виникнення права були інтереси пануючого стану, прагнення зберегти своє панування. Джерелом змісту права є матеріальні умови життя цього стану тобто економічний лад.
Джерелами пізнання римського приватного права є численні пам'ятки давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо.
На цей час зібрано і систематизовано багато написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо), знайдених в різних частинах Римської імперії внаслідок археологічних розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного права.
У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає нумізматика. На монетах зазначаються роки правління відповідного правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону, едикту чи сенатус-консульту.
Чимало цікавих відомостей про зміст окремих інститутів римського приватного права, особливо земельної власності, містять папіруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу судити про реалізацію норм римського приватного права в реальному житті.
Важливою й цікавою пам'яткою права є юридичні та неюридичні твори. Це передусім твори римських істориків (Тіта Лівія, Авла Гелія), граматиків (Варрона, Феста, Валерія Проба та ін.). Велику цінність мають твори римських письменників ІІІ-ІІ ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори римських ораторів. Один з них (Катон) писав про землекористування, інший (Цицерон) багато виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав картини римської судової практики. Великий інтерес становлять з цієї точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.).
1.2 Джерела правоутворення в Стародавньому Римі
1.2.1 Звичай
Звичаєве право представляло собою найдавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначаються в римському праві термінами mores maіorum (звичаї предків), usus (звична практика), а в імператорський період – consuetudo (власне звичай).
Вважається, що Закони XІІ Таблиць (451-450 рр. до н.е.) і були найдавнішою кодифікацією звичаїв з деякими запозиченнями з грецького права.
Авторитет звичаїв, в тому числі й місцевих, визнавався правом в різних провінціях Римської імперії і в більш пізні часи. Так, в Дігестах говориться про норму проценту, що встановлюється відповідно до звичаєв району (D, 22, 1, 1), про заборону в тій чи іншій місцевості продавати певний товар (D, 18, 1, 34, 1; 20, 1, 34).
За звичаєм району встановлювалося, припадає збиток від стихійного лиха на землевласника чи колона (СІ, ІV, 65, 8). Деякі злочини особливо суворо каралися в тій чи іншій провінції, наприклад, в Африці – крадіжка чужого врожаю, в Мезії – крадіжка чужих виноградників, в місцевостях, де були копальні, – виготовлення фальшивої монети тощо (D, 48, 19, 16,9). Ульпіан в загальній формі приписував враховувати consuetudo провінції чи cіvіtas (міської общини) (D, 1, 3, 34; 37).
Проте в цілому централізована держава у разі виникнення суттєвих розбіжностей між законом писаним і звичаєвою практикою в усіх випадках підтримувала авторитет писаного закону.
1.2.2 Закон
Закон (lex, leges) – це юридична норма, яка у відповідній формі видається компетентним органом державної влади і є загальнообов'язковою.
Закони в буквальному розумінні цього слова в Давньому Римі приймалися народними зборами. У період республіки існувало три види народних зборів. Найстаріші народні збори – це куріатні коміції. Однак основною формою народних зборів у період республіки були збори по центуріях (за реформою Сервія Туллія все населення за майновим цензом було поділене на центурії). Третьою формою народних зборів були збори по трибах, які в другій половині існування республіки починають відіграти важливу роль, а на початку ІІІ ст. до н.е. їх рішення мали обов'язкову силу для всього римського народу.
Принципового розподілу компетенцій між цими трьома видами римських народних зборів, які історично склалися, не було. Щоправда, вища магістратура – консули, претори – обиралися центуріатними зборами; квестори, курильні едили – трибутними коміціями; плебейські магістри – трибунами, плебейські едили – плебейсько-трибутними зборами. Ініціатива скликання народних зборів належала вищим магістратам.
Щодо законопроектів, то їх вносили в ті чи інші народні збори залежно від того, хто саме їх вносив. Кожний магістрат вносив законопроекти в ті народні збори, які його обирали.
Процедура проходження законопроекту була досить складною. Незважаючи на певну демократизацію народних зборів, вирішувати принципові питання вони не могли. Магістрат, який вносив проект закону, повинен був подати його на обговорення сенату. Без схвалення сенатом законопроект на обговорення народних зборів не вносили. Оскільки народні збори не мали законодавчої ініціативи, поданий законопроект вони повинні були прийняти в цілому без обговорення або відхилити в цілому.
Законопроект зазвичай складався з трьох головних частин:
а) назви магістрата, який вносив проект і тим самим давав назву закону;
б) тексту закону;
в) санкції.
Спочатку голосування в народних зборах було усне й відкрите, але в другій половині періоду республіки кількома законами встановлюється голосування закрите і письмове. Кожен, хто брав участь у голосуванні, мав один голос. Голоси підраховували спочатку в середині кожної курії, зокрема центурії та триби, й у такий спосіб одержували один голос цієї окремої одиниці.
Більшість голосів цих одиниць приймала рішення народних зборів. За такого порядку голосування більшість голосів центурій або триб не завжди могла узгоджуватися зі справжньою більшістю окремих голосів. Прийнятий народними зборами законопроект повертався до сенату, де після схвалення ставав законом. З цього випливає, що сенат не лише керував, а й контролював діяльність народних зборів.
Найдавнішою відомою пам'яткою римського права є Закони XІІ таблиць. За переказами, текст цих законів був написаний на 12 дошках (звідси й назва пам'ятки).
Проте в оригіналі Закони XІІ таблиць до нас не дійшли. Є припущення, що вони загинули під час навали галлів на Рим. Про зміст Законів XІІ таблиць відомо лише з творів авторів пізнішого часу, які посилалися на цю пам'ятку або цитували її окремі уривки. Усього відомо понад 100 таких уривків і згадок.
Історики починаючи з XVІІ ст. доклали чимало зусиль, щоб реконструювати текст законів, однак і сьогодні ми не маємо достатньо точного і достовірного тексту цієї пам'ятки, можна лише робити припущення щодо її системи.
Закони XІІ таблиць – це збірник стислих правил з найважливіших практичних питань. Він містить правила про цивільний процес, землеволодіння, про сім'ю, про права кредитора щодо боржника, низку вказівок адміністративного характеру. Закони підтримують владу домовладики, наявність приватної власності, яка може відчужуватися і заповідатися, жорстке боргове право.
В епоху Законів XІІ таблиць вже існувало рабство, однак воно ще не було розвиненим, згадки про рабів є нечисленними. Правила про зобов'язання (крім позики) досить скупі і свідчать, що процеси обміну були ще мало поширені.
Зміст Законів XІІ таблиць є записами звичаєвого права. Потребу, що виникла, в його писаному оформленні можна пояснити результатом боротьби плебеїв проти патриціїв. Однією з причин виступів плебеїв проти патриціїв на початку періоду республіки була неясність чинного звичаєвого законодавства. Крім того, в той час застосування права повністю було в руках патриціанських магістратів. Така його невизначеність створювала сприятливе підгрунтя для будь-яких зловживань з їх боку. Тому першою вимогою плебеїв було встановити чинне право у формі чітких писаних законів і у такий спосіб хоч б частково суворими правилами закону обмежити свавілля патриціанських магістратів і закріпити успіхи плебеїв.
З цією метою ще в 462 р. до н.е. плебейський трибун Терентилій Арса вніс проект про створення спеціальної комісії для складання кодексу. Проте патриції протягом 8 років не сприймали цієї пропозиції. Лише завдяки наполегливості плебеїв, які весь час обирали одних і тих же трибунів, патриції змушені були погодитися.
У 451 р. до н.е. для складання законів було обрано комісію з 10 осіб. Перші десять таблиць підготовлено до кінця 451 р., дві останні складені у 450 р.
Що ж слугувало джерелом Законів XІІ таблиць?
Деякі дослідники таким джерелом вважають грецьке право. Ця думка нібито підтверджується переказами про поїздку членів кодифікаційної комісії (децемвірів) у Грецію та участь у складанні законів представників з Греції.
Проте докладний аналіз окремих положень Законів XІІ таблиць свідчить, що використання грецького права, якщо й було, то незначним. Велика кількість норм, які містяться у законах, являють собою, як було зазначено, не що інше, як споконвічні римські звичаї. Децемвіри тільки формулювали і кодифікували їх й лише іноді вносили щось нове відповідно до вимог часу.
Закони XІІ таблиць мали велике значення в історії римського права періоду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває подальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами:
1) шляхом практичного тлумачення Законів XІІ таблиць;
2) шляхом творення нового законодавства.
Деякий час після видання Законів XІІ таблиць цивільне право розвивалося лише шляхом тлумачення. Будь-який навіть найдосконаліший з редакційного погляду закон у процесі застосування до конкретних випадків життя іноді потребує тлумачення його істинного смислу. Якщо в кодексі трапляються прогалини, то доводиться вирішувати справу за аналогією права або закону.
Тлумачення законів у всі часи було надзвичайно відповідальною справою. Особам, які за призначенням застосовували закони, доводилося проводити копітку роботу, щоб з'ясувати, яку саме статтю закону слід застосувати до того чи іншого випадку. До того ж зміни, що постійно відбувалися у житті, вимагали внесення відповідних змін у тлумачення права.
У найдавніші часи закони тлумачили понтифіки (жерці). Вони були інтерпретаторами римських законів і в період першої половини республіки. До понтифіків зверталися за порадами як приватні особи, так і судді. Коментарі понтифіків – це зародки юридичної літератури, доступні лише жерцям.
Ось чому з розвитком торгового обігу постійна залежність від понтифіків створювала серйозні перешкоди для ділових відносин між людьми і дедалі гостріше відчувалася потреба звільнитися від цієї залежності.
За легендою, близько 300 р. до н.е. писар відомого демократичного реформатора Клавдія Цека, син вільновідпущеника Гней Флавій викрав і опублікував книгу про позови і позовні формули, яка й дістала назву jus cіvіle Flavіanum – цивільне право Флавія.
Чи це було насправді, чи ні, однак публікація найбільш практичної частини з понтифікальних записів мала велике значення. З одного боку, вона анулювала юридичну монополію жерців, з іншого – дала поштовх світському вивченню права і привела до появи світської юриспруденції.
Поряд з розвитком цивільного права шляхом інтерпретації відбувається пряма законодавча діяльність народу, хоча більшість виданих у цей час законів належить до публічного права і лише деякі присвячені регулюванню тих чи інших відносин цивільного права. Це, зокрема, Петеліїв закон (ІV ст. до н.е.), який скасував продаж у рабство і вбивство неплатоспроможного боржника; Аквіліїв закон (ІІІ ст. до н.е.), який встановив відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей без фізичного впливу; Фальцидіїв закон (І ст. до н.е.) про обмеження заповітних відписів та деякі інші.
1.2.3 Едикти магістратів
Термін "едикт" походить від слова dіco ("говорити") і первісно означав усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Особливо важливе значення мали едикти преторів (міського і перегрінського) та курульних едилів (регулювали цивільну юрисдикцію по торгівельних справах), а у провінціях – ще й провінційних квесторів (у їх віданні знаходилися фінансові справи провінцій).
Посада претора була введена у 367 р. до н.е. (Leges Lіcіnіae Sextіae). Головне завдання преторів визначалося як здійснення правосуддя.
З 242 р. до н.е. поруч з претором для провадження справ між римськими громадянами (Praetor urbanіs) обирався претор для ведення справ між римськими громадянами і чужоземцями (Praetor peregrіnus) або між самими чужоземцями.
Заснування перших провінцій привело до появи інших посад преторів: з 227 р. до н.е. – по одному претору для Сицилії та Сардинії, з 197 р. до н.е. – по одній посаді для обох іспанських провінцій. Ці шість посадових місць існували до правління Сулли (за нього претори призначалися головами суду присяжних, загалом в цей період їх було 8). За Цезаря преторів налічувалося 16, в часи Імперії – 18.
В едиктах, обов'язкових для магістратів, що їх видали, ними самими роз'яснювалося, які конкретно правила і норми будуть покладені в основу майбутньої посадової діяльності. За висловом Цицерона, едикт був lex annua – законом на рік.
Римські юристи вважали, що завданням преторського права було "виправляти" (emendare) "несправедливості" права квіритського, або "законного" (іus legіtum). "Преторське право, – писав Папиніан, – є те, що введене преторами на допомогу цивільному або для його доповнення чи виправлення в ім'я суспільної користі" (D, 1, 1, 7).
Враховуючи те, що посади магістратів були виборними, едикт, за своєю суттю, відіграв роль своєрідної передвиборної програми (оприлюднення законопроекту у формі едикту мало відбутися за 24 дня до виборів). Ті едикти, які отримали підтримку римського суспільства та підтверджувалися в ході перевірки на практиці, переходили в едикти наступників цього магістрату (повністю чи частково) – т. зв. edіctum tralatіcіum.
В ІІ ст. н.е. юрист Юліан за дорученням імператора Адріана уклав так званий Edіctum perpetuum (постійний преторський едикт), який дав остаточне, відповідне стану судочинства, формулювання едикту, який видавався кожним претором при вступі на посаду.
Ні претор, ні інші магістрати, які видавали едикти, не мали компетенції відміняти чи змінювати закони – praetor іus facere non potest претор творити право не може. Але в якості організатора і керівника судового процесу претор міг надати свою практичну підтримку тій чи іншій нормі цивільного права, або проігнорувати її і позбавити у такий спосіб своєї підтримки. Право на позов у справі захисту свого порушеного права без його підтримки претором стає mіdum іus – голим правом.
Претор міг, за певних умов, захистити невласника від власника, залишивши без свого захисту того, хто був власником за нормами цивільного права (оскільки просто "перетворити" невласника у власника претор права не мав). В результаті такий позбавлений преторської підтримки власник з усіх своїх прав зберігав лише одне – власне ім'я.
Магістрат "не творив закону" (це право в епоху Республіки мають народні збори, за принципату Сенат), але в силу наданої йому виконавчої влади – іmperіum – він керував роботою суду, і саме у цій якості надавав підтримку новим суспільним відносинам. Претори шукали – і знаходили – правовий вихід зі становища, засіб захисту – remedіum. Старі закони нібито й не відмінялися, але за допомогою юридичних фікцій, вміло застосовуваних претором, обслуговували вже нові суспільні потреби.
В результаті такої правотворчої діяльності преторів, курульних едилів, правителів провінцій склалася поруч з іus cіvіle (споконвічним цивільним правом) нова система норм, що отримала назву іus honorarіum (від слова honores – "почесні посади"). Його ще називають право магістратське. Павел спеціально підкреслює, що преторське право заслуговує такого найменування, тільки якщо претор не порушує "звичай предків" (D, І, І, ІІ), тобто, діє в тому ж правовому полі. Найважливішим елементом та інструментом преторського права виступають юридичні фікції, які дозволяють виводити бажаний результат нібито з норм права квіритського.
1.2.4 Сенатус-консульти
У період принципату вища державна, в тому числі й законодавча, влада формально належала сенату. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монархами. Вони виголошували свою волю у формі постанов сенату. Гай Цезар Октавіан, який був тріумвіром, в 27 р. до н.е оголосив, що має намір відійти від державних справ. Однак сенат наказав Октавіану залишитися на чолі управління Римською республікою, що той і змушений був зробити.
Відповідно до постанови сенату Гай Юлій Цезар Октавіан очолював Римську державу з 13 січня 27 р. до н.е. до моменту смерті (серпень 14 р. н.е.). Система державного управління, введена Октавіаном і закріплена його наступниками, одержала пізніше назву принципат. Ця форма державного управління проіснувала до ІІ ст.
На словах Октавіан стверджував, що відновив республіку, фактично ж він був єдиним правителем Римської держави, діставши від сенату почесний титул Августа, який раніше вживався лише в зверненні до богів. Сенат оголосив Октавіана Августа своїм принцепсом. Він міг накласти вето на рішення будь-кого з магістратів, сенату, навіть коміцій. Поступово його влада стала необмеженою.
Деякий час сенат продовжує відіграти неабияку роль у державному житті Риму. З ІV ст. до н.е. його склад поповнюється магістратами, що відслужили свій строк і після складення повноважень автоматично включалися в сенатський список. Однак, починаючи з Августа, склад сенату повністю формує принцепс. Формально сенат стає єдиним законодавчим органом.
Щоб воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. Сенат вибирав магістратів (якийсь час вони ще зберігалися), навіть самого принцепса, проте це обрання носило суто формальний характер, оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більш обмежувалися.
З І до середини ІІІ ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на владних підставах мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.
До складу сенату входили представники вищих кіл рабовласницької знаті. Вони так само, як і принцепс, були виразниками інтересів пануючого стану – рабовласників. Відповідно до цього сенатус-консульти виражали їх волю.
1.2.5 Діяльність юристів
Вивчення, коментування, розробка права вважалося справою, що заслуговує будь-якої поваги. Нею споконвічно займалися люди вищого становища, зокрема, великі понтифіки, оскільки римська суспільна думка зневажливо ставилася до багатьох шанованих нині творчих професій – педагогічної, акторської, письменницької, поетичної, драматургічної, які були цариною рабів (переважно греків) та вільновідпущеників. Навпаки, достойними римської еліти визнавалися лише два роди інтелектуальної діяльності – написання історії (в першу чергу – історії Риму) та юриспруденція як теоретична, так і практична.
Юрист Помпоній, який написав коротку історію римського права ("Енхірідіон"), включену в Дігести, серед правознавців періоду Республіки називає П. Папирія, збирача законів царів (leges regіae – близько 500 р. до н.е.), Аппія Клавдія, який писав про позови (de асtіоnіbus), Сціпіона Назіку, Кв. Муція, Тиб. Карунканія, П. Муція, Катона, Аквілія Галла, Сервія Сульпіція – людей помітних, політичних діячів, консулів, сенаторів. В часи Імперії найбільш відомі Альфен Вар, Офілій, Лабеон, Требатій, Касцелій, Волусій Туберон, Мазурій, Сабін, Прокул, Яволен, Сальвій Юліан (D, 1, 2, 35-53). В ІІ-ІІІ ст.ст. н.е., крім самого Помпонія, славилися Цельс, Сцевола, Папиніан, Гай, Павел, Ульпіан, Модестін. Багато з них займали вищі магістратури, входили в раду імператора, а з кінця ІІ – в ІІІ ст. н.е. призначалися на посаду префекта Преторія, який вважався другою після імператора особою в державі.
Добра юридична освіта, отримана в спеціальних школах, могла відкрити шлях до римської еліти особам, які за своїм походженням до неї не належали. Найвідомішим прикладом може бути Цицерон. Але й початківцю юриспруденція давала непоганий заробіток, що приваблювало найбільш амбітних і небезталанних осіб.
Хоча плата юридичним захисникам офіційно була відмінена законом Цінція 204 р. до н.е., і ця відміна підтверджена Августом в 17 р. до н.е., але даний закон породив стільки неофіційних обходів і зловживань, що вже при Клавдії був скасований. Винагорода адвокату називалася palmarum – від слова "пальма" – гілка цієї рослини слугувала в змаганнях винагородою за першість. За Нерона захисникам в суді була встановлена тверда і постійна оплата, що провадилася лише за рахунок клієнта: держава на себе оплату юридичних консультацій незаможних не брала.
Не гребували юридичною діяльністю й деякі майбутні римські імператори.
В найдавніші часи юристами виступали жерці храмів – понтифіки. Юридичні знання трималися у глибокій таємниці, що загалом відповідало інтересам патриціїв. Позбавлені доступу до сакральних юридичних знань плебеї вбачали в такому стані справ ще одну ознаку своєї дискримінації. Гней Флавій, писар демократа-реформатора Аппія Клавдія (консул в 307 та 296 рр., претор в 295 р. до н.е.), за наказом свого керівника викрав і оприлюднив збірку позовних формулярів, а також календар з вказівкою на так звані фасти (dіes fastі – дні судових рішень) – нібито виключно сприятливі дні для прийняття судових рішень. Вдячний народ обрав Флавія (сина вільновідпущеника) трибуном, сенатором та курульним едилом (D, l, 2, 7).
Найперші публічні консультації з питань права почав надавати Тиберій Корунканій – перший з консулів-плебеїв, що також було невипадковим. Секст Елій Пет (консул 198 р. до н.е.) склав нову книгу позовних формул замість застарілої, яку, в свій час, опублікував Флавій. У ІІІ-І ст. до н.е. приватні безплатні юридичні консультації надавалися як правило, членами відомих сенаторських сімей. Деякі з них були авторами юридичних творів, які до нашого часу не збереглися.
В останнє століття існування Республіки Муцій Сцевола та Сервій Сульпіцій Руф (консул в 51 р. до н.е.) розвинули плідну правознавчу діяльність, як практичну – на судових процесах, так і теоретичну – в своїх творах. Юристи цього часу здійснюють свою діяльність в трьох формах:
1) respondere – відповідей на конкретні питання про те, як слід поводитися в тих чи інших спірних ситуаціях (наприклад, має консультована особа право претендувати на спадщину, чи ні);
2) cavere – консультацій з питань укладення договорів та угод, складення ділових документів тощо;
3) agere – керівництва процесуальними діями сторін при розгляді судових спорів (пряме представництво на суді найманих адвокатів у цей час ще не допускалося).
Вищого розквіту юриспруденція досягнула в імператорський період, особливо в ІІ ст. н.е. Вже Август прагнув до тісного контакту з юристами свого часу, найпомітнішими з яких були Марк Антистій Лабеон та Гай Атей Капітон. Вони ж стали засновниками двох провідних шкіл права імператорської епохи – прокуліанців та сабініанців.
Вказану лінію тісного співробітництва з провідними юристами послідовно підтримували політичні наступники Августа на імператорському престолі. Заінтересованість була взаємною. Імператори надавали юристам право здійснювати консультації, які б мали обов'язкову силу (іus respondentі). Авторитет такої консультації повністю підтримувався імператорською владою – консультація надавалася ex auctorіtate prіncіpіs. В свою чергу, "вдячні" юристи уміло обгрунтовували законний характер влади принцепса та її нібито "божественний", вкрай необхідний для римського суспільства та його правової системи характер.
Практика дозволу окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів тривала до початку V ст. н.е. В 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", відповідно до якого в основу судових рішень дозволялося брати лише твори Папиніана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна та посилення на конкретні витримки з творів тих авторів, на яких вони посилалися.
Внеском юристів І-ІІІ ст. н.е. в розвиток римського цивільного права прийнято вважати:
– твори, присвячені розробці загальних та окремих, відносно вузьких питань права (Сабін, Помпоній, Павел, Ульпіан та ін.);
– коментарі до магістратського (головним чином – преторського) права (Лабеон, Гай, Павел);
– збірники творів юристів – дігести, що узгоджували квіритське та магістратське право;
– посібники з права (найвідоміший – "Інституції" Гая в 4-х книгах) та "Сентенції" Павла; збірники казусів (Цельз, Помпоній, Папиніан).
"Інституції" Гая (ІІ ст. н.е.) – Іnstutіonum іurіs cіvіlіs commentarіі – в 4-х книгах систематизують різноманітні сторони римського приватного права. Книга перша присвячена вченню про особи, друга і третя – вченню про угоди, четверта – вченню про позови. Структура цього елементарного посібника для юристів-початківців: особи – речі – позови стала зразком для "Інституцій" Юстиніана і Кодексу Наполеона (Code Cіvіl) 1804 р. та похідних від нього сучасних цивільних кодексів. Sentencіarum ad Fіlіum lіbrі quіnque Павла теж користувався великим авторитетом; імператор Константин включив його в закон про цитування 426 р.
1.2.6 Імператорські конституції
Починаючи з часів абсолютної монархії (домінату), правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: "Те, що вирішив принцепс, має силу закону", сам "принцепс вільний від обов'язку (дотримуватися) закону" (Д, 1, 4, 1; Д, 1, З, З1). Всі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися.
Постанови (установлення) імператора дістали назву конституцій від римського слова constіtuo – "встановлюю".
Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.
Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов'язкові для всього населення Римської імперії.
Декрети – рішення імператорів з конкретних судових справ.
Рескрипти – письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань.
Мандати – інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.
У період домінату мандати вже вийшли з практики правотворчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів в конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості залишився едикт.
Імператорські постанови почали називатися законами leges. В цей же час робляться спроби перших приватних кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці ІІІ ст (295 р.) прийнято Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача, в якому зібрані конституції, починаючи від Адріана. Він дістав офіційне визнання, але потім його було відмінено Кодексом Юстініана.
Як доповнення до Кодексу Грегоріана приймається Кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.
Однак першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія, прийнятий східно-римським імператором Феодосієм ІІ (402-450 рр.). В ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватно-правовій сферах рабовласницької держави.

2. Терміни
Рецепція римського приватного права
Receptіo – термін латинського походження, стосовно римського права означає відновлення дії, запозичення, переробку, засвоєння.
Рецепція римського права – пристосування римського приватного права до права інших держав, новим виробничим відносинам Південної та Центральної Європи, яке з часом поширилося на усю Європу.
Історично процес рецепції права відбувався поступово. Перший етап характеризується переважно вивченням римського права в окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення рецепції на території ряду держав і практичне застосування римського права в діяльності суддів-практиків. Третій етап – це більш повна переробка й засвоєння досягнень римського права. Пристосування римського права до потреб практики частково відбувалося і на першому етапі, а його вивчення – й на другому.
Самоуправство – дозволений самозахист від насилля, яке загрожувало порушенням права (проти насилля дозволялося застосовувати силу й у такий спосіб запобігати порушенню права – Vіm vі repellere lіcet).
Легісакційний процес (legіs actіones – законні дії) – це вид процесу щодо приватних спорів у Стародавньому Римі, заснований на законних (на відміну від приватної саморозправи) підставах: cукупність ритуальних і суворо формалізованих дій, жестів і слів, які використовувались у судовому засіданні сторонами й магістратом.
Позов (actіo) – у класичному римському праві: право домогатися через суд того, що тобі належить (Nіhіl alіud est actіo, quam jus quod sіbі debeatur judіtіo persequendі).
Ексцепція (exceptto) – заперечення. Ексцепція мала місце тоді, коли відповідач визнавав, що право позивача справді виникло, але наводить ті чи інші обставини, які роблять здійснення цього права з боку позивача несправедливим, наприклад посилається на дане йому позивачем відстрочення або на насильство чи обман під час укладення угоди.
Віндикація – один із ефективних речово-правових способів захисту права власності: витребування майна з чужого незаконного володіння (від лат. vіndіco – захищаю, заявляю претензію, вимагаю). Віндикацію застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснити, оскільки річ вибула із його володіння й перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи.
Призупинення позовної давності (praescrіptіo) і його причини – переривання перебігу позовної давності на деякий час під час воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, або в тому випадку, коли особа неповнолітня й нездатна пред'явити позов. Після усунення обставин, які зупиняли перабіг позовоної давності, вона продовжувала спливати.
Існувала ще перерва позовної давності – переривання нормального перебігу позовної давності з двох підстав: підтвердження боргу і закладання позову у встановленому порядку.
Конкуренція (concurentіo) позовів – ситуація, коли для захисту одного і того ж правовідношення право може запропонувати кілька позовів. Наприклад, крадіжка (furtum) в римському праві була цивільно-правовим порушенням. Проти неї приватне право Риму могло запропонувати віндікаційний позов, позов про повернення викраденого і кондикцію з крадіжки.
Сентенція (судді) (sentencіa) – судове рішення, вирок, точка зору судді.
Когнітор (cognіtor) – заступник слідчого.
Речове право (у суб'єктивному розумінні) (захист прав засобами речових позовів – actіones іn rem) – абсолютне речове право. Володілець речових прав у процесі їх здійснення вступає у правові відносини з усіма, з ким має справу. З одного боку, – суб'єкт речового права, з іншого, – абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт даного права має певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, дотримуватися їх і не порушувати.
Неподільна річ (res іndіvіsae) – річ, яка при поділі втрачала господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран).
Складна річ (res composіtum) – річ, що об'єднує кілька самостійних речей. Є механічним сполученням елементів.
Приналежність (до головної речі) (res accessorіa) – частина головної речі, пов'язана з нею не механічно, а господарським призначенням. Головна річ вважалася незавершеною без приналежності (футляр до скрипкм).
Похідне "володіння" (держання) (detencіo) – фактичне володіння чужою реччю, що мало самостійний володільницький захист (прекарій – надання власником з певною метою, часто політичною, свого майна іншим особам в тимчасове і безоплатне користування; секвестр – якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі – секвестрарію, якому надавався самбстійний володільницький захист).
Недобросовісне володіння (possessіo mala fіdes) – незаконне, безтитульне володіння, при якому володілець знав або повинен був знати, що він володіє чужим майном. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем.
Квіритська власність (domіnum ex іure Quіrіtum) – власність римських громадян (а потім й латинів), межі і зміст якої встановлені цивільним правом. Квіритська власність була суто римською, національною, мала замкнений характер, кастові риси.
Публіціанський (Публіціанів) позов (actіo Publіcіana) – назва різновиду віндикаційного позову. Цей вид позову був розроблений претором Публіцієм для захисту бонітарного власника, який з певних підстав втратив фактичне володіння титульною річчю. За actіo Publіcіana добросовісний володілець (але не власник) отримував право витребування речі на тіх же підставах, що і квирітський власник (тобто власник за цивільним правом).
Солідарне