Кр Основи римського приватного права 3

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Основи римського приватного права"

ПЛАН

Завдання 1: Речове право: поняття, загальна характеристика.
Поняття і види речей 3
Завдання 2 11
Завдання 3 16
Задача 17
Список використаних джерел 18

Завдання 1
Речове право: поняття, загальна характеристика.
Поняття і види речей
Незважаючи на те, що проблема речей займала одне з центральних місць і в римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції взагалі, римські юристи не дали загального поняття речі. Втім, з детальної регламентації правового статусу речей, визначення окремих видів речей можна скласти загальне уявлення про річ і речове право.
Головним завданням римського цивільного права був розподіл майнових благ, насамперед речей, між окремими членами суспільства. Відповідно до цієї функції кожне речове право являло собою певний безпосередній зв'язок між особою і річчю – jus іn rem: річ належить певній особі, тому всі інші члени суспільства зобов'язані визнавати цей зв'язок належним й не порушувати його своїми діями.
З огляду на це, будь-яке речове право мало характер абсолютного права, оскільки було адресовано до всіх і у разі порушення захищалося проти всіх.
Речовому праву як праву абсолютному протиставлялося зобов'язальне право – як право відносне. Зобов'язальні вимоги адресувалися лише однієї особі – боржнику, а тому вони були не jus іn rem, а jus іn personam: лише дана особа може порушити право кредитора (не повернути борг) і тому тільки проти цієї конкретної особи повинен застосовуватися захист.
Римські юристи вважали, що коли особа має таке право на річ, яке дає її носієві можливість безпосереднього впливу на неї, то таке право є речовим. Коли ж у суб'єкта немає безпосереднього права на річ, а є право лише вимагати від іншої особи надання речі, то таке право є зобов'язальним.
Отже, різниця між речовим і зобов'язальним правом проводилася за об'єктом права. Якщо об'єктом права була певна річ, то це право речове, а коли об'єктом права була певна дія іншої особи з приводу певної речі, то це – право зобов'язальне.
До речових прав римські юристи відносили інститути володіння, право власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав – договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникали з позадоговірних правомірних дій.
Більшість речових прав була не обмежена строками: володіння, право власності, права на чужі речі набувались назавжди, постійно. Усі зобов'язально-правові відносини були тимчасовими, розрахованими на певний строк. Права, які виникали з цих відносин, припинялись разом із припиненням зобов’язань.
Речові та зобов'язальні права різнились також за змістом і обсягом. Зміст речових прав встановлювався законом, а зобов'язальних – договором. Речові права за своїм обсягом були ширшими, ніж зобов'язальні.
Суб'єкт речового права міг безпосередньо впливати на річ, реалізуючи свої правомочності (власник будинку мав право володіти, користуватися і розпоряджатися ним). Наймач будинку сам здійснювати такі правомочності не міг. Він володів і користувався будинком не від власного імені, а від імені власника. Розпоряджатися ним він права не мав.
Римському праву була відома і так звана необмежена віндикація, за якою власник міг повернути собі свою річ від кожного, у кого вона знаходилась, хто незаконно її утримував. Зобов'язальні права таких зв'язків зі своїм суб'єктом не мали.
Римське приватне право речами визнавало все те, що створено самою природою, а також те, що створено працею людини (землю, житло, продукти харчування та ін.).
Отже, річ – це така частина природи, яка являє собою певну цінність для її володільця. При цьому не має значення жива ця природа чи нежива. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну цінність.
Разом з тим римське право розрізняло поняття речі і товару, які за правовим змістом не збігалися. Товаром міг бути об'єкт, який на момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай), а річчю називалося лише те, що вже є в наявності у даний момент.
Світ складається з великої кількості певних речей і встановити критерії їх поділу вельми важко, а іноді – просто неможливо. Втім, з цивільно-правового погляду, речі поділяються на певні групи. Цей поділ зумовлений різним правовим режимом речей. Деякі види речей залишилися суто римськими, інші групи надовго пережили римське право та епоху, в яку цей поділ був проведений.
1. Речі манципні і неманципні
Суто римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні і неманципні, що у певному ступені відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ був зумовлений цінністю речей у господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути – найбільш важливі і цінні речі в господарстві.
Зміст манципації полягав у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У разі виникнення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність.
Правове значення поділу речей на манципні і неманципні полягало в тому, що при відчуженні манципних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливали), тобто покупець землі, незважаючи на оплату ціни і одержання останньої у фактичне володіння і користування, власником її не ставав.
2. Речі тілесні і безтілесні
Тілесними вважалися речі, які мали матеріальну субстанцію. Ті, що такої субстанції не мали, відносилися до безтілесних.
До першого виду належали речі, які можна було сприймати через дотик (земля, раби, худоба, будинок), до другої – ті, до яких не можна було доторкнутися. Наявні джерела свідчать, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в розумінні предметів матеріального світу, а права на них.
3. Речі рухомі й нерухомі
Первісний поділ речей на рухомі й нерухомі в ранньому римському праві не мав особливого значення, оскільки перші й другі речі підлягали майже однаковому правовому режиму. Проте згодом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих речей.
Вже в середині V ст. до н.е. були встановлені різні строки набуття за давністю володіння земельних ділянок та інших речей. Щоб стати власником земельної ділянки за давністю, треба було проволодіти нею два роки, для інших речей – один рік. За часів домінату були різні правила передачі прав на нерухомість і рухомість (наприклад, манципація для нерухомих та деяких рухомих речей).
Рухомими вважалися такі речі, які можна було пересувати в просторі, це, зокрема, тварини, раби, дрібні домашні речі. До нерухомих речей відносили насамперед землю, будинки, дороги, міські стіни. Нерухомими речами вважалося все, що створено чужою працею на землі власника. Основоположним принципом був такий: створене на поверхні йде за поверхнею. Відповідно до цього принципу будинок незалежно від того, хто його збудував і за чий рахунок, завжди належав власнику землі, на якій він стоїть. Усі предмети, пов'язані з землею або функціонально скріплені з її поверхнею, такі, як посіви, насадження, були її складовими.
Вважалася неможливою окрема власність на дім і на землю. Навіть повітряний простір над ділянкою землі теж розглядався як частина поверхні. Для нерухомих речей (res mobіles) зміна місця без пошкодження неможлива. Усі інші речі, які можна переносити з одного місця на інше без пошкодження, вважалися рухомими.
4. Речі прості і складні
Римські юристи звернули увагу на те, що за фізичним складом речі поділяються на три види:
а) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо);
б) штучні, створені шляхом механічного поєднання різнорідних речей (будинок, корабель, віз);
в) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, але об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, череда корів, табун коней).
Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими, а сполучення їх (різнорідних чи однорідних) – складними. Своєю чергою, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних речей.
5. Речі подільні і неподільні
Подільною вважали таку річ, яка від поділу не змінювала своїх роду, якості та цінності. Подільними речами були насамперед земля й все те, що вона приносить.
Неподільними називались речі, які в разі поділу знищувались або втрачали свою цінність.
6. Речі споживні і неспоживні
Поділ зроблено з урахуванням того, що одні речі (земля, будівлі, знаряддя праці) в процесі користування не споживаються або споживаються непомітно, а інші (продукти харчування) згідно з їх призначенням зменшуються або знищуються зовсім.
7. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені
Дана класифікація грунтується на поміченому римлянами своєрідному явищі, коли юридичні правила доводилось будувати залежно від того, як визначено ту чи іншу річ у конкретних умовах обороту. Ці умови могли будуватися у такий спосіб, що пов'язана з ними річ була певним способом виділена (наприклад, придбання відомої картини, скульптури, золотої вази). Така річ називалась індивідуально-визначеною (et specіes).
Якщо ж за умовами обороту річ особливо не виділялась, а характеризувалася взагалі, то її вважали наділеною родовими ознаками (genus). Мінова цінність цих речей визначалася, зазвичай, такими параметрами, як вага, міра, кількість.
8. Речі головні й побічні (придаткові)
Головною називалася річ, яка давала назву цілому, або річ, без якої інша не могла вживатися. Речі побічні – речі, що залежали від головної та підпорядковувалися її юридичному становищу (частини речі, приналежності, плоди і витрати).
Якщо річ у цілому була об'єктом юридичного правочину, то наслідки цього правочину поширювалися й на всі її частини. Об'єктом самостійних правочинів частина речі могла бути лише в разі свого відокремлення від цілого.
Приналежністю називалася річ, пов'язана з іншою (головною) річчю не фізично, а економічно. Головна річ вважалася незакінченою, якщо від неї відокремлена приналежність (ключ і замок, човен і весло).
Плодом називалось таке органічне або фізичне виробництво речі, яке відокремлюється від неї без порушення її суті і становить звичайний прибуток у господарстві.
Плоди поділялись на природні й цивільні (прибуткові).
Джерела римського приватного права до плодів природних відносили тварин, овечу вовну, хліб, овочі, фрукти. До плодів належали також цінності, набуті шляхом господарської діяльності (проценти від капіталу, орендна плата). Такі плоди називаються цивільними або прибутковими.
Будь-які затрати, пов'язані із певною річчю, називались витратами.
Римське приватне право розрізняло такі витрати:
1) необхідні, без яких річ не може існувати;
б) корисні, які поліпшують річ, збільшуючи її цінність;
в) витрати заради примхи, особистих смаків.
9. Речі в обороті й вилучені з обороту
До речей в обороті належали речі, які становили об'єкти приватної власності й обертались між окремими людьми. Це, наприклад, земля, раби, робоча худоба, сервітути та ін.
Вилученими з обороту називалися речі, які не могли бути об'єктом особистої власності внаслідок свого специфічного призначення, а не за своєю природою. Вилученими з обороту вважалися:
1) речі, присвячені богам (храми, вівтарі), і такі, що перебували під заступництвом богів (кладовища);
2) речі спільного користування, які безпосередньо слугували усім людям (дороги, площі, великі ріки, моря та ін.).

10. Майно
Сукупність різних речей, об'єднаних господарським призначенням, римські юристи розглядали як одне ціле – майно. Вони вважали майном все, що належить певній особі.
У преторський період до складу майна зараховувалося все, що залишалося після вирахування боргів кредиторів. Таким чином, поступово поняття майна стали трактувати як сукупність прав та обов'язків власника.
Наведений поділ речей у Стародавньому Римі внаслідок своєї високої абстрактності виявив таку життєздатність, що у загальному вигляді й наразі не втратив свого практичного значення.

Завдання 2
Римське приватне (цивільне) право
Jus prіvatum
Право у Стародавньому Римі, яке складалося з трьох систем:
jus cіvіle – цивільне право; jus gentіum – право народів; jus practorіum – преторське право. Протиставлялось jus publіcum – публічному праву. Критерієм розмежування приватного і публічного права був характер інтересів. Якщо право захищало інтереси держави, то це – публічне право, інтереси приватних осіб, то це – приватне право.
Пандектна система (викладення матеріалу)
(від Pandectae – Пандекти)
Один із способів систематизації приватно-правових норм, який склався у світовій практиці (поряд із інституціональним). Полягає в тому, що норми цивільного кодексу поділяються на загальну і особливу (спеціальну) частини. У такий спосіб були побудовані Дигести Юстиніана або Пандекти.
Джерело права
Явища і факти, які є основою для пізнання правових приписів. До найвідоміших і важливих джерел пізнання римського приватного права належать Закони XІІ таблиць і кодифікація Юстиніана.
Рескрипт імператора
Rescrіptum
Рішення стосовно окремого казусу, яке було відповіддю імператора на запит приватної чи посадової особи.

Сенатусконсульт
Senatusconsultum
Порада, рекомендація сенату; постанова сенату (мала законодавчу силу).
Кодекс Юстиніана
Codex Іustіnіanus
Збірник імператорських конституцій, створений за ініціативою імператора Юстиніана. Складається з 12 книг. Кожна книга поділяється на титули, а титули – на параграфи. Книга 1 містить конституції, які стосуються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2–8 – цивільне право; книга 9 – кримінальне право; книги 10–12 – положення про державне управління.
Новели Юстиніана
Novellae Іustіnіan
Нові конституції, прийняті вже після завершення кодифікаційних робіт щодо складення Кодексу Юстиніана. Деякі з Новел безпосередньо стосуються приватного права. Нові конституції, що склали Новели, не поділялися на титули, фрагменти та параграфи. Кожна з них була під своїм номером. До нас дійшло 168, з них – 156 юстиніанівських.
Юрисдикція
Jurіsdіctіo
Підсудність, судова компетенція.
Інтердикт
Іnterdіctum
Наказ претора, яким заборонялося чинити протиправні дії конкретним особам.
Кондикція
Condіctіo
Обов'язковий позов.
Колізія прав
Collіsіo
Розходження, розбіжність між окремими законами або протиріччя законів.
Прокуратор
Procurator
Прокуратор, довірена особа, заступник представника у процесі.
Адвокат
Advocatus
Захисник, адвокат, "покликаний до суду на допомогу".
Присяжний суддя
Jurator
Суддя, який розглядав справу на другій стадії легісакційного процесу (після претора). Присяжні судді обиралися народними зборами. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду даної справи.
Суб'єкт приватного права
Той, хто здатний бути носієм права (у Римі суб'єктами права визнавалися лише вільні люди).
Поняття і зміст правоздатності фізичних осіб
Правоздатність (здатність бути носієм прав) римського громадянина складалася з двох основних елементів:
1) права вступати в законний шлюб, у якому діти набувають статус римського громадянина (jus conubіі);
2) права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді.
Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за таких умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї.
Фамілія
Famіlіa
Сім'я, родина (сукупність осіб під владою глави сім'ї).
Агнати
Agnascі
Родичі по батьківській лінії.
Гентили
Gentіles
Особи, споріднений зв'язок між якими полягав у тому, що вони мали спільне родове ім'я (nomen gentіlіcіum).
Спорідненість
Cognacіo
Зв'язок між людьми, зумовлений спільністю їх походження, який виникає на основі шлюбу й поріднення.
Узаконення (особи)
Legіtіmatіo
Зміна особистого статусу за загальним правилом, внаслідок якого дитина, що народилася в конкубінаті, визнавалася її батьком.
Заручення
Sponsalіa)
Взаємна обіцянка взяти шлюб.
Пекулій
Peculіum
Mайно (земельна дільниця, реміснича майстерня тощо), яке у Стародавньому Римі виділялося paterfamіlіas (домоволодикою) членам сім'ї (синам) або рабам для самостійного господарювання і отримання частини прибутку від нього.
Боржник
Debіtor
Позичальник; особа, яка несе обов'язок своєчасно повернути борг.
Цивільне зобов'язання
Oblіgatіo
Правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) будь-що зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare).
Одностороннє зобов'язання
У чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має лише право, а боржник – лише обов'язок, виникає порівняно мало. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга – тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього може бути договір позики грошей: позикодавець має лише право вимагати повернення грошей і не несе ніяких обов'язків.
Множинність осіб у зобов'язанні
Сторони у зобов'язанні (кредитор і боржник) можуть бути представлені як однією особою, так і декількома. У випадках, коли сторони в зобов'язанні представлені двома або більш особами говорять про множинність осіб у зобов'язанні. При цьому множинність осіб може мати місце як на одній стороні, так і на кожній із сторін зобов'язання. Залежно від цього розрізняють активну, пасивну й змішану множинність осіб. Активна множинність має місце у випадку, коли на стороні кредитора бере участь декілька осіб при одному боржнику. Якщо множинність осіб існує на стороні боржника, а з боку кредитора бере участь лише одна особа, говорять про пасивну множинність. Змішана множинність має місце при участі у зобов'язанні одночасно декількох боржників і кредиторів.
Цесія, переведення боргу (тотожні поняття)
Cessіo
Поступка кредитором свого права третій особі шляхом призначення її своїм представником.

Завдання 3
Складіть формулу для розгляду суддею справи про спірну річ (вівцю).
Формула-вказівка судді повинна була містити формулювання юридичної сутності майнового спору, що виник.
Формула складалась з певних основних і додаткових частин і завжди починалась призначенням судді, якому доручалось розглянути справу: "Octavіus judex esto" – "Хай Октавій буде суддею".
Потім послідовно йшли:
а) інтенція – викладення вимог позивача, сутності спору;
б) кондемнація – доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції.
Формула завжди мала вигляд повеління.
Таким чином:
"Хай Аквілій буде суддею. Якщо з'ясується, що власником вівці Люція є Тицій, то ти, суддя Аквелій, на користь Тиція її присуди, якщо не з'ясується, – виправдай Люція".

Задача
Юлія було схоплено за крадіжку плодів із саду Клавдія. Яке покарання очікувало його за Законами XІІ таблиць?
Пункт 14 глави VІІ Законів XVІІ таблиць приписував вільних людей, схоплених під час крадіжки "на гарячому", піддавати тілесному покаранню й віддавати "головою" тому, у кого він вчинив крадіжку. Рабів приписувалося карати батогом і скидати зі скелі. Стосовно неповнолітніх справа вирішувалась у такий спосіб: або піддавати їх за розсудом претора тілесному покаранню, або зобов'язувати відшкодовувати збитки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 810 с.
2. Косарев А. И. Римское право. – М.: Юрид. лит., 1986. – 158 с.
3. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. – К.: Юрінкои ¤нтер, 2000. – 272 с.
4. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підручник. – К.: Вентурі, 2003. – 336 с.
5. Римское частное право. – М.: Юриспруденция, 2006. – 510 с.
6. Харитонова Е. О. Основы римского частного права. – Ростов-н/Дону: Феникс, 1999. – 414 с.
7. Черниловский З. М. Римское частное право: Элементарный курс. – М.: Новый юрист, 1997. – 220 с.